Удвох вони вистрибнули на дах. Старша служниця подала їм вина; Дзі Хань сам налив Джао Дзяньґвею повну чашу, надзвичайно задоволений собою.

 

— Якщо ми сьогодні не нап'ємося, то не підемо додому.

 

Джао Дзяньґвей відчував себе трохи стурбованим. Він все ще не дуже любив вино і не розумів, що такого чудового в тому, щоб його пити, тож насупив брови.

 

— Чому ти так любиш пити?

 

Дзі Хань усміхнувся.

 

— Вино не п'янить людей, люди самі п'яніють.

 

Він випив усе вино зі своєї чаші, а потім подивився на обличчя Джао Дзяньґвея, який стояв поруч із ним.

 

Сьогоднішнє місячне світло було якраз те, що треба. Несподівано Джао Дзяньґвей озирнувся на нього, і коротку мить вони дивилися один на одного.

 

— Я хочу тобі дещо подарувати, – раптом сказав Джао Дзяньґвей.

 

— Що це?

 

З незапам'ятних часів у всіх казках про Дзянху кожен майстер і красуня використовували якийсь знак, щоб освідчитися в коханні. Речей, які подобалися Дзі Ханю, було небагато.

 

Після того дня, коли старша служниця все чітко йому пояснила, він заглибився в роздуми і нарешті придумав дещо, що мало сподобатися Дзі Ханю.

 

Він зняв меч, який завжди носив із собою, і подав йому з усмішкою на вустах.  

 

— Меч.

 

Дзі Хань здивувався. Він прийняв меч, але дуже довго не міг прийти до тями. Він знав, що для такого фехтувальника, як Джао Дзяньґвей, відповідний меч був практично як його власне життя. Даючи йому його, він, по суті, казав…

 

Він схопився, щоб зняти свій меч, а потім урочисто віддав його Джао Дзяньґвею.

 

— Я ніколи нікому нічого не винен. Ти дав мені дещо, тож я маю дати тобі щось у відповідь.

 

В очах Джао Дзяньґвея з'явилася ще більша усмішка – він прийняв меч, невимовно радіючи. Коли він знову подивився на Дзі Ханя, його серце сповнилося ніжних почуттів, і він не втримався й схопив його за руку.

 

Вони знову були на цьому даху.

 

Джао Дзяньґвею прийшла думка.

 

Коли вони були тут востаннє, Дзі Хань попросив у нього вибачення, а потім поцілував його. У той час вони протистояли один одному, і цей поцілунок мав застати його зненацька, а не вплинути на їхні почуття. Тепер все було інакше.

 

Набравшись сміливості, він майже впритул наблизився до обличчя Дзі Ханя, але той відштовхнув його за плечі.

 

Він розгублено подивився на нього.

 

Дзі Хань злегка кашлянув.

 

— Я зроблю це.

 

— … – Джао Дзяньґвей насупився. — Минулого разу саме ти проявив ініціативу. Тепер хіба не має бути моя черга?

 

Дзі Хань підняв брову. 

 

— Тільки якщо ти зможеш мене перемогти.

 

— …

 

— Джао Дася – чесний шляхтич. Щось подібне, природно, було б справедливим…

 

Джао Дзяньґвей не хотів звертати на нього уваги, поцілувавши його, поки той ще говорив. Проте їхні губи торкнулися одне одного лише легким дотиком, після чого він відступив назад, усміхнувшись, як здавалося, цілеспрямованою усмішкою.

 

— Я вже проявив ініціативу. Тепер твоя черга.

 

— …