Однак, сплеск бажання так і не знайшов виходу, бо Цан Дзі почув мідний дзвін, що наполегливо розгойдувався, нака зуючи йому йти. Свідомість, мовби втягнута у звук, рвучко відступила назад: картина щойно пережитого враз розсипалась, і вже за мить, лише кліпнувши очима, Цан Дзі провалився у власне духовне море. Парчевий короп збільшився вдвічі зі швидкістю, видимою неозброєним оком, і на його первісний золотисто-червоний колір поповз глибокий темний колір. Поверхня його луски стала трохи випуклою і гострою. З першого погляду він більше не був схожий на парчевого коропа.
Цан Дзі поволі повернувся в людську подобу. Його рука простяглася повз талію Дзін Ліня, шия наблизилася до його щоки, плечі здавалися ширшими й міцнішими. На той час, коли його ноги повністю зʼявилися, він вже міг сховати Дзін Ліня в своїх обіймах. У темряві демон створив нове людське тіло. Воно було саме таким, як він хотів тоді. Він став вищим, набагато вищим за Дзін Ліня.
Цан Дзі розплющив очі. Він почув дзижчання комах за кілька лі від себе. Ті крихітні істоти, які колись були невидимі, тепер збільшилися, стали чіткими і видимими. Гарячі потоки в його тілі впевнено циркулювали, духовна сила вільно розтікалася по жилах, і користуватися нею стало значно легше. Трохи поворухнувшись, він помітив, що загорнутий у кокон із виноградної лози й землі. Шепіт Гірського Божества кружляв навколо, не розвіювався. Цан Дзі опустив руку до грудей – Дзін Лінь був холодний на дотик, ще не прокинувся.
– Дякую, – тихо сказав Цан Дзі.
Глиняна шкаралупа трохи розійшлась, крізь неї пробилось світло. Цан Дзі примружився, підвівся, розгорнув лозу й визирнув у світ крізь хмару пилюки. Він був певен, що побачить перед собою чудовисько – Гірське Божество. Але натомість – обличчя людини, і тіло обвите лозою.
Цан Дзі вийшов із глини. Довкола трава вже сягала колін. У міжгір’ї на тисячах гілок розквітли квіти – рожево-фіолетова хмара накрила весь гірський ланцюг. Птахи та звірі розгулювали вільно, без страху, граціозні, спокійні. Фаньшу сидів на лозі, а дрібні духи безтурботно каталися по траві. Шепотіння Гірського Божества плело химерну мелодію. Він, огорнутий натовпом духів, сидів серед квітів, тягнучи величезне тіло, і сплітав з лози вінки. Фаньшу стрибнув униз, оббіг Цан Дзі колом і сказав:
– Ти чого ще живий? Ви ж так довго спали.
– Скільки часу минуло? – спитав Цан Дзі.
– Зерновий дощ пройшов. Зараз початок літа*, – Фаньшу вмостився у траві та смикнув вухами.
*谷雨 «дощ зерен» або «зерновий дощ» – останній, шостий сонячний термін весни у традиційному китайському місячно-сонячному календарі. Триває з 20 квітня по 5 травня. Назва «Зерновий дощ» вказує на те, що в цей період часті дощі особливо сприятливі для проростання та росту зернових культур, особливо озимих. Це важливий час для сільськогосподарських робіт, і в традиційній культурі цей термін символізує перехід до активної фази землеробства.
立夏 «початок літа» – сьомий із двадцяти чотирьох сонячних термінів у традиційному китайському місячно-сонячному календарі. Це також перший сонячний термін літа, що означає початок спекотної пори року. Символізує не лише зміну сезонів, а й перехід до активного зростання рослин, посилення сонячного тепла та наближення літньої жари. У традиційній культурі цей період вважається важливим для спостереження за станом посівів і підготовки до літніх сільськогосподарських робіт.
Цан Дзі взяв свіжий одяг, накинув на плечі, не надто цікавлячись часом. Натомість запитав:
– А ті двоє безсмертних?
– Вони пішли, – сказав Фаньшу. – Той гарненький сказав, що мама відтепер житиме тут. Але більше не можна буде вбивати без дозволу. Усе має узгоджуватися з відповідним відомством, діяти згідно з правилами.
Невже так легко позбутися лорда Дона?
– А Ґу Шень? – спитав він знову. – Куди він подівся?
Фаньшу качався по траві, хутро його лоскотало стебла, він підняв лапку й сказав:
– Пішов, – він нахилив голову, – він сказав, що знайшов свою матір. Але він пішов, плачучи... Куди ти йдеш?
Цан Дзі підхопив Дзін Ліня на спину й одним рухом стрибнув у гори, пробігаючи по гілках у шаленому темпі. Він дивувався, чому йому наснилося минуле Дзін Ліня. Тож той дзвіночок просто намагався їх затримати. Коли він прокинувся, той хлопець знову втік!
Цан Дзі був розлючений. Але коли тіло злетіло вгору, він відчув, що став легшим. І не тільки – рухи стали надзвичайно швидкими, слух – ще гострішим. Пробігаючи через квіткове море, його раптом охопило бажання пірнути в нього й плавати, як риба. Він різко приземлився – навколо здійнявся вітер, і сотні пелюсток зірвались, закрутившись у повітрі. Він ішов стежкою, що вела з гори, а квіти під ногами встеляли землю шар за шаром. Не встиг пройти й кількох кроків, як відчув, що руки, обвиті навколо шиї, трохи стиснулись. Дзін Лінь прокинувся.
– Я чую слід Ґу Шеня, – сказав Цан Дзі. – А ти… ще чуєш дзвіночок?
Дзін Лінь злегка поворухнув носом, але пелюстки засипали йому обличчя, і він чхнув. Він зарився головою в спину Цан Дзі і хрипким голосом сказав:
– Ні. Вже не чую.
Попри те, що сховав обличчя, квіти здавались повсюди – він чхав раз за разом, аж поки на голову не впала накидка. Очі Дзін Ліня були напіврозплющені. Промені сонячного світла, що пробивалися крізь розгойдування гілок квітів, падали на його одяг, залишаючи на щоках сліди тепла. Він поклав голову на спину Цан Дзі і сказав:
– Ти став більшим.
– Я наївся досхочу. Звичайно, я буду рости, – Цан Дзі згадав зріст юнака, Дзін Ліня, і сказав: – Я набагато вищий за тебе.
– Хоч і досягнув певної вправності, але користуєшся нею хаотично, – зазначив Дзін Лінь.
– То знайду собі вчителя, – Цан Дзі підкинув його трохи вище на спині. – Тепер, коли навіть із Лордом Доном зустрівся, звичайна людина вже точно не зможе стати мені наставником.
– А ти взагалі колись зустрічав звичайних людей?
– Це правда. Мідний дзвіночок знову втік. Куди ми підемо шукати його далі?
– Я не знаю, – зіткнув Дзін Лінь. – Ходімо... і подивимось на Ґу Шеня.
Ґу Шень хоч і зійшов з гори, але далеко не пішов. Він самотужки звів маленький двір біля підніжжя й оселився там. Щоночі, спершись на огорожу, він дивився, як Гірське Божество у тиші ходить горами, обходячи свої володіння.
Побачивши бамбукову огорожу й хатину з солом’яною стріхою, Цан Дзі відчув, що це місце йому знайоме. Дзін Лінь постукав у двері. Ґу Шень відгукнувся й відчинив. Побачивши їх обох, на мить розгубився, а в очах промайнуло щире здивування.
– Прощання неминуче. Ми хотіли б попросити по чашці води, – сказав Дзін Лінь.
Ґу Шень запросив їх у двір. Вони втрьох сіли за стіл під молодим деревцем, яке він нещодавно посадив. Він налив їм простого чаю, мовив коротке:
– Прошу. Куди прямуєте? Побачивши того дня, як Божество розгнівався… Він, мабуть, боїться вас.
– Ще не вирішили, – відповів Дзін Лінь, ковтнувши чаю. – А ви… надовго тут оселилися?
– Спочатку я приїхав сюди шукати свій дім, але зараз я більше не можу так продовжувати.
– Кажуть, ви знайшли матір, – кинув Цан Дзі, розглядаючи схили гір. – Це вона?
– І так, і ні… – Ґу Шень легенько потер щоку грубими, мозолястими пальцями. – Раніше я й гадки не мав, хто вона. Аж поки тої ночі Фаньшу не поставив мені одне запитання, і я раптом усе зрозумів.
– Яке запитання?
– Він спитав: “Хто такий Чваньдзи, чому твоя мама завжди повторює це ім’я?” Моя мати пройшла тисячі лі, щоб дістатися сюди. Вона, мабуть, гадала, що я ув’язнений у тому місті, й шукала способу врятувати мене. Але варто було ступити туди – дороги назад не було. Вона проплакала очі, хвилювалась, що батько сам залишився вдома… Минули роки й вона вже… – голос його затремтів, – вже майже нічого не пам’ятає. У тому місті загинуло безліч людей. Їхні ображені душі злилися з горами, а трава й дерева, зрошені сльозами, породили духа – Гірське Божество. Хоча він не має свідомості, та в його серці живе тисяча материнських доль. Щоночі він мандрує горами, шукаючи загублених дітей. Але я… Я вже не той. Мама шукала свого маленького Чваньдзи, а не мене, нинішнього Ґу Шеня.
– То ти вирішив лишитися тут? – запитав Цан Дзі. – Ти ж розумієш, вона вже стала частиною цього Божества. Її життя тепер тисячолітнє. Вона до кінця днів блукатиме цими горами, щодня шукаючи хлопчика на ім’я Чваньдзи. Лише через кілька десятиліть настане твій час зустрітися зі своїм творцем. Після того, як ти пройдеш Лі Дзінь, увійдеш у перевтілення і забудеш усе життя. Але вона все ще буде тут. У ту мить, коли вас розлучили, ви були приречені більше ніколи не бачити один одного. Це нічого не змінить, навіть якщо ти залишишся тут.
Ґу Шень спирався на дерево, дивлячись кудись далеко. Нарешті мовив:
– Навіть якщо вона мене не впізнає… Навіть якщо це лише кілька десятків років… я все одно хочу побути поруч із нею.
– Я, мабуть, справді не розумію людей, – сказав Цан Дзі і допив свій чай.
– Якщо хочеш стати людиною – маєш спершу пізнати її страждання. Бо в людському житті є вісім великих страждань: народження, старість, хвороба, смерть, розлука з коханим, зустріч із тим, кого ненавидиш, нездійснені бажання і, нарешті, неможливість відпустити. Погляньте на Дон Ліня. Все його життя було пов'язане зі смертю, його переслідували розлуки, але він все одно закохувався. Отже, ці вісім страждань можна розрізнити, а можна й ні. Якби я мав тобі порадити щось… я сказав би: не ставай людиною. Залишайся демоном.
– Я й не прагнув ставати людиною, – відповів Цан Дзі, відкидаючись на спинку стільця. Його погляд ковзнув по Дзін Ліню. – Люди – егоїстичні та жадібні створіння, які заради любові опускаються на таку глибину. Вони гірші за звірів, але здатні померти за справедливість. Хоча всі вони люди, але кожен з них відрізняється від інших.
– Бо серце в кожного – інше, – мовив Ґу Шень. Потім наповнив їм чашки чаю востаннє. – Тож нехай цей чай буде вином. Нехай шлях ваш буде легким, і здійсняться всі ваші бажання.
Коли чай був випитий, настав час прощання.
Дзін Лінь і Цан Дзі вийшли з дверей, а Ґу Шень став перед ними. Він зачекав, поки вони відійдуть на відстань, перш ніж заговорити.
– Я знаю, що людські прощання бувають надто довгими… але все ж хотів би спитати в самого неба: що я, моя мати, мій батько, і всі ті тисячі людей, що втратили рідних – яке ж страшне зло ми вчинили, що маємо пройти через таке жорстоке страждання розлуки? – його скроні вже припорошили сивиною. Він стояв нерухомо, а сльози вже покотилися перш, ніж він це помітив. – Ми – звичайні люди. Ми не чинили зла, не вбивали безневинних. Чому ж тоді мусимо терпіти подібне? Серце в кожного з нас із плоті й крові. То чому життя штовхає нас до таких залізних, кам’яних рішень? – Ґу Шень сперся рукою на дверну раму і міцно вчепився в неї. Він продовжив: – Я шукав все своє життя, але все, що я можу показати в результаті – це все ще слово “розлука”. Якщо я потраплю в підземний світ, то сподіваюся, що в наступному житті не буду людиною. Навіть бути деревом було б краще, ніж розлука з плоттю і кров'ю та розлука найближчих родичів.
Дзін Лінь обернувся і побачив, як фігура Ґу Шеня раптом наче згорбилася. Він завмер на місці надовго, але не сказав ні слова. Цан Дзі нахилив голову, щоб подивитися на нього, і нарешті почув його слова.
– …Ось що таке життя.
Вітер із квітів наповнив одяг Дзін Ліня. Його волосся злетіло в повітря, обличчя ніби завмерло в легкому здивуванні. І на мить Цан Дзі побачив у ньому того юного хлопця, самотнього, із мечем за спиною, мовчазного, але ще з теплом у погляді. Але коли він подивився знову, то зрозумів, що Дзін Лінь вже йде далі.
– Куди йдеш? – Цан Дзі наздогнав його в один крок і подув на пелюстку, що сіла на вушко Дзін Ліня. Той косо зиркнув на нього й прикрив вухо рукою. Цан Дзі розсміявся: – Та ти ще й червонієш від цього? Раніше такого не було!
– Не почервонів я, – буркнув Дзін Лінь.
– Опусти пальці вниз і дай мені подивитися, – Цан Дзі закинув руки за голову, ліниво йшов далі. – Це дуже дивно. Чому ти знову став меншим?
Тепер Дзін Лінь був нижчий за Цан Дзі на голову. Він виглядав тендітним, коли йшов поруч з Цан Дзі. Зовні майже не змінився з дитинства, хіба що риси обличчя стали трохи чіткішими, а дитячість згладилася.
Цан Дзі пригорнувся до плеча Цзін Лінь і сказав:
– Чому, не знаю, – сказав він, нахиляючись ближче до його волосся, – але от зараз я відчуваю, що саме такий зріст – найкращий. Раніше щось завжди здавалося не таким. Але зараз, дивлячись на тебе так, я думаю, що це правильно. Наче так і має бути.
Дзін Лінь схилився трохи набік від його руки. Його крок збився, і він наступив Цан Дзі на ногу. Маленька кам'яна фігурка випала з його рукава і вдарила Цан Дзі по щиколотці, а потім замахала руками, жестом показуючи йому, щоб він ходив нормально. Цан Дзі зігнув ногу, готовий дати їй легенького стусана і відправити її в падіння. Але раптом хтось смикнув його за одежу – це був Дзін Лінь. Маленька кам'яна фігурка піднялася по його нозі і сильно вдарила кулаками в груди Цан Дзі.
Цан Дзі не відчував болю, лише лоскотання. Він підняв руку, щоб зняти кам'яну фігурку.
– Ні на що не здатний. Як тільки небезпека – ховаєшся. Лише мене й б’єш. Навіщо ти мені? Я тебе викину.
Камінець блискавично обхопив його руку, тримаючись з усіх сил. Цан Дзі вже збирався його кинути, але раптом почув, як він і Дзін Лінь водночас вигукнули:
– Ні!
Цан Цзі стиснув потилицю кам'яної фігурки і розгойдав її перед своїми очима.
– Ти вмієш розмовляти!
Кам'яна фігурка схопилась за рот і затрясла головою, метляючи ніжками в повітрі.
– Ти так довго обманював мене, – холодно розсміявся Цан Дзі.
Перш ніж кам'яна фігура встигла заперечити, Цан Дзі перевернув її догори ногами. Вона простягнула руки в повітрі, запаморочена від того, що її розгойдували. Цан Дзі вже збирався говорити, коли позаду нього пролунав стукіт. Дзін Лінь наштовхнувся на його спину, наче у нього теж запаморочилося в голові.
І в ту мить щось у Цан Дзі стрепенулось. Він ошелешено пробурмотів:
– Твій голос, – він запитав підозріло. – Чому він звучить як голос Дзін Ліня?
