«Кі-і-і!»

Вогонь швидко поширювався по гілках, що оточували гігантського монстра. Маленький вогник перетворився на величезне бурхливе полум’я, яке охопило монстрів. Комахи відчайдушно каталися по землі, намагаючись загасити вогонь. Проте навіть після того, як усі дрова вигоріли, вогонь не згас.

«Кі-і…»

Видавши останній крик, гігантська комаха впала. Нарешті полум'я почало поступово слабшати, а потім швидко з'явилися кілька вікон сповіщень.

[Ви перемогли «Величезного шовкопряда Першого комашиного рангу»!]

[Підрахунок досягнень.]

[Ви перемогли сильнішого за вас суперника. Додано додаткову винагороду!]

Я перевірив отримані досягнення, яких було досить багато, оскільки то був монстр Першого комашиного рангу. Потім я збирав духовні перлини з трупів, доки до мене не підійшла Сін Суа і не сказала:

— Канріме, поспішаймо. Може прийти інший монстр.

Я кивнув, хоча тут не було істот сильніших за ту що ми щойно перемогли. Спускаючись ми бачили лише поодинокі плями крові. Тут не було і сліду інших людей. Я уважно оглянув територію, сподіваючись знайти кілька трупів, але здавалося, що комахи зжерли їх усі. Нарешті, коли ми піднялися на перший поверх, Сін Суа полегшено зітхнула.

 — Фух, тепер ми надворі...

Сін Суа з силою відчинила двері й вийшла назовні. Вона зупинилася на місці, побачивши сцену перед собою.

 — ...Де це ми?

Ми знаходились в будівлі в центрі міста і на виході мали побачити дорогу. Перед нами ми побачили простір, схожий на фоє елітного готелю. На відміну від сцени катастрофи, яка розгорталася всередині тієї будівлі, це місце було чистим і добре організованим. Коли я обернувся, будівлі, з якої ми втекли, ніде не було видно. Схоже, це місце пов’язане з першим поверхом будівлі, з якої ми щойно втекли.

Минулого разу під час боротьби з комахами всередині будівлі мене врятували й притягли сюди. Я озирнувся навколо, у фоє майже не було людей. Мабуть, лише одиницям вдалося втекти самостійно.

 — Гей, ви...

Серед тих кількох людей був Док Ґоджун. Він дуже здивувався, коли побачив нас, а потім почав щось спантеличено бурмотіти собі під ніс

 — Чому? Хіба історія не була про те, що я стаю сильнішим завдяки жертвам моїх союзників? Чому ти вижив? Також дивно, що героїня Сін Суа покинула мене…

Здавалося, що Док Ґоджун все ще не міг відрізнити вигадку від реальності.

Сін Суа роздратовано подивилась на Док Ґоджуна і сказала:

— Якщо проаналізувати цю ситуацію, то ти персонаж-лиходій, який зраджує своїх друзів і виживає сам.

Другорядний лиходій. Це був підходящий термін. Док Ґоджун був дуже шокований цими словами. Він був схожий на людину, яка щойно відкрила таємницю свого народження. Він став бурмотіти швидше.

 — Ні, цього не може бути. Що ж, слова Сін Суа мають сенс... Але я ніяк не можу бути другорядним лиходієм...

Він ще гірший, ніж раніше. Я подумав, що краще триматися від нього на відстані, і я жестом показав Сін Суа відійти від нього. Тим часом почали з'являтися люди з різних місць. Вони ніби телепортувалися. 

 — Д-де ми?

 — Ще мить тому тут були чудовиська…

Більшість з них були дуже шокованими, деякі були поранені. Потім їхні рани почали повільно гоїтися, що змусило їх ще більше здивуватися. Серед їх метушні чітко пролунав голос:

— Здається, усі люди в цьому районі зібралися.

Тихий, але чіткий голос. Почувши цей голос, усі звернули свої очі на центр залу. Там стояла людина в чорних рукавичках і чорному костюмі, через маску було видно лише нижню половину обличчя. Маска була в корейському стилі з димчастими візерунками. Людина була трохи невеликого зросту, і, судячи з голосу, була молодою жінкою.

 — Хто ти? Де ми? — крикнув їй хтось із натовпу.

Жінка злегка схилила голову й продовжила говорити спокійним і врівноваженим голосом:

— Я перепрошую за те що не представилась раніше. Я Аннабі з Центрального відділення Бюро захисту Долі. Я буду відповідати за всіх вас.

Вона ввічливо представилася, але цього було недостатньо, щоб заспокоїти хвилювання людей. Вони почали перешіптуватися між собою.

 — Що це таке? Бюро захисту Долі?

 — Де ми?

Коли запитання посипалися, Аннабі голосно заплескала в долоні, перебиваючи їх.

 — По-перше, давайте швидко оцінимо ситуацію ззовні.

Щойно вона закінчила говорити, як у центрі залу з’явився великий екран. На ньому були зображені знайомі вулиці міста. Єдина відмінність полягала в тому, що навколо бродили монстри. Там були істоти, схожі на комах, яких ми зустрічали раніше, а також вовкоподібні монстри.

 — Я впевнена, що коли стався землетрус ви це почули. Ваші здібності були визначені на основі ваших астрологічних знаків, і ви отримали можливість пробудитись.

На екрані, серед хаосу людей, які тікали, люди в чорних костюмах перемагали монстрів. Усі вони були в масках, схожих на маску Аннабі, що вказувало на те, що вони члени Бюро захисту Долі.

 — Ми ті, хто пробудив свої здібності раніше вас. Ми створили організацію під назвою Бюро захисту Долі». Наша мета — захистити громадян від трагедії, яка станеться одного дня.

Люди з благоговінням спостерігали, як люди в масках билися з монстрами. Це було схоже на сцену з фільму, де б’ють блискавки, а монстри падають з кожним помахом мечів героїв.

 — Наш голова передбачив, що з появою воріт до Демонічного виміру світ буде поглинутий хаосом. Але він  також сказав, що водночас кожен матиме шанс пробудити свої здібності.

Аннабі заговорила твердим голосом. Було відчуття, ніби вона твердо вірила своїм словам.

 — Тому ми хочемо залучати людей із потенціалом серед пробуджених. Ми будемо їх навчати та наставляти.

Слухаючи її слова, це здавалося майже промовою перед вступом до культу. Якби я не бачив ситуацію зовні, я б, можливо, не повірив.

— Якщо... якщо це... — нерішуче промовила якась жінка.

 — Хоча можливість пробудитися мають всі люди, більшість із них не знають, які їхні здібності. Цього не уникнути. Люди, природно, не знають своєї власної долі.

Подібно до того, як люди мали наперед визначені долі, але не усвідомлювали їх, людям були надані здібності, але більшість не могла їх сприйняти.

 — Тому ми хочемо відібрати серед пробуджених тих, хто, на нашу думку, має потенціал, і надалі навчати їх, — тихо продовжувала Аннабі.

"..."

 — Для тих, хто цього хоче, ми розповімо вам про вашу долю та здібності та допоможемо вам у вашому зростанні.

Тепер люди тихо слухали. Були й такі, що лупали очима зі здивованими виразами облич. Під час пояснення Док Ґоджун підняв руку й запитав:

— Тож нас тут ув’язнюють і змушують вбивати один одного, поки не залишиться одна людина?

Його слова знову викликали хвилювання у людей, на що Аннабі відповіла беземоційним голосом:

— Ми не займаємося такими неефективними діями. Наша мета — навчити якомога більше пробуджених людей, розвиваючи їхній повний потенціал.

— Гм... Це не небезпечно?

 — Це небезпечно, — відповіла Аннабі, наче це було очевидно.

 — Це не школа. У нас нема часу, щоб безпечно вчити всіх вас протягом тривалого часу.

— Ми будемо лізти на вежу чи щось таке?

Проігнорувавши коментар Док Ґоджуна, Аннабі продовжила пояснення:

— Ось чому ми навчимо вас якомога швидше та ефективніше, але ймовірність смерті все одно є. Однак, ми підтримуватимемо вас таким чином, щоб мінімізувати втрати.

На жаль, її слів не вистачило, щоб заспокоїти людей. Лише дехто здавався спокійним.

 — Я просто хочу повернутися! Будь ласка, відпустіть мене!

 — Це викрадення!

 — Що в біса тут відбувається? Це відверте викрадення!

Після того, як деякі почали протестувати, інші незабаром приєдналися. Спостерігаючи за їхньою реакцією, Док Ґоджун зневажливо пробурмотів:

— Дурні... Нам випала особлива нагода.

Аннабі не докладала жодних зусиль, щоб заспокоїти людей. Вона просто спокійно продовжила свої пояснення.

 — Спочатку подивіться на свої здібності, а я продовжу пояснювати. Будь ласка, потерпіть мене трохи».

Вона дістала з кишені предмет, схожий на талісман, і запалила його, в результаті чого перед очима людей з'явилося «Вікно долі». Мені це було знайомим, але для інших це було не що інше, як диво.

 — Що... Що це? Це моя здібність?

 — ...Що це?"

Люди були дуже здивовані, побачивши свої вікна Долі. Губи Док Ґоджуна скривилися в посмішці.

Аннабі якусь мить мовчки спостерігала за людьми, перш ніж заговорити:

— Ви всі побачили свої здібності. Ви можете думати про це як про надздібності чи магію. Усі побачили свої здібності?

Народ не відгукнувся.

Сприйнявши мовчання як згоду, Аннабі продовжила говорити:

— Чи є ще ті, хто хоче відмовитися від такої можливості?

Хоча вони не здавалися такими засмученими, як раніше, серед них все одно були стурбовані обличчя. Якийсь чоловік нерішуче підняв руку.

 — Я... Я хочу відмовитися. Тобто… Ви не вб’єте мене?

 — Ні.

Аннабі рішуче заперечила, і обличчя чоловіка проясніло.

 — Тоді я відразу відмовлюся…

 — Але будуть наслідки.

Обличчя під маскою стало таким же жорстким, як і сама маска, а її голос линув без вагань:

— Навчання тут небезпечне, але зовнішній світ також у хаосі. Ви всі це розумієте, чи не так?

"..."

 — Крім того, вас привезли сюди, тому що ми думали, що ви маєте більше потенціалу, ніж інші.

Аннабі подивилася прямо на чоловіка перед собою, переходячи до своєї думки.

 — Проте, ви хочете піти звідси, щоб вас захищав хтось інший.Це означає, що ви не хочете боротись.

Чоловік здригнувся й відступив. Аннабі продовжувала ще суворіше:

— Якщо ви хочете шукати захисту в інших, чи справді такій людині потрібні здібності?

 Аннабі недбало просунула руку вперед і потиснула руки з чоловіком. Чоловік здригнувся і здивовано сказав:

 — Щ-що, вікно долі...?!

 — Здібності не потрібні тому, кому бракує волі до боротьби.

Механічний голос продовжував линути з-під червоної маски.

 — Якщо ви вирішите покинути це місце, ми позбавимо вас ваших здібностей.