Глибоко вночі юнак довго стояв під ліхтарем, а на його шиї висів кишеньковий годинник із тонким ланцюжком.
Він замислившись втупився поглядом у стіну з защіпками.
На стіні висіла величезна мапа. Маркером була чітко проведена лінія, що починається від острова Гонконг, і проходить через протоку Дон Дзіня. Незліченна кількість фотографій, вирізки з газет та детальні примітки з висновками прикріплені до різних ділянок. Всі частини щільного колажу на цій мапі поєднувалися червоною ниткою. Підказки зосереджувалися в основному в Дон Дзі та в Лондоні. У центрі всіх червоних ліній — вирізка з першої шпальти гонконгської газети п'ятнадцятирічної давнини: «Наукова спільнота співчуває від щирого серця: Селена пішла у вічність, професор Айсен Холт та докторка Цяо Чжиюнь зіткнулися з непередбачуваним нещастям».
Дон Дзі — найсхідніша точка Китаю, Далекий Схід.
Стіна з підказками була створена його батьком, а пізніше доповнена Фінеасом.
Проте навіть це не розвіювало туману п'ятнадцятирічної давнини. Раптове зникнення матері та трагічна смерть батька стали найдовшою і найсильнішою зливою в житті Фінеаса.
Ця річка — не лише архіпелаг, що складається з розкиданих скелястих островів. Південніше від Ю Швей, недалеко, на мапі гір та морів кидається в очі вицвівший кіноваровий напис Да Чжуанєм: «Нань Мін»
Да Чжуань — вид стародавнього китайського письма. Використовували під кінець династії Західна Чжоу (1027 до н. е. — 770 до н. е.)
Тобто Південне море.
Аномалії та збіги обставин, що траплялися один за одним останнім часом, нарешті вказували на відповідь, ніби всім керує невидима рука. Фінеас вважав себе холоднокровним, але все ж не міг позбутися відчуття безпорадності та страху.
5 років тому, мати Фінеаса отримала запрошення від колишнього наукового керівника — Айсента Холта.
Він запропонував відправитися до Дон Дзі на передовому науково-дослідницькому судні "Селена", аби взяти участь у дослідженні. Після того, як було підтверджено втрату зв'язку з "Селеною", дідусь Фінеаса негайно відправив пошуково-рятувальний флот. Батько теж одразу ж найняв групу професійних моряків і вирушив до Дон Дзі. Крім того, були розкидані рибальські човни, які самовільно долучилися до справи, і вся група вела пошуки у водах навколо маршруту протягом кількох місяців.
Але якщо пунктом призначення "Селени" не була протока Дон Дзі, то напрям пошуків був неправильним з самого початку, і зусилля батька протягом наступних десяти років були приречені на провал…
Фінеас торкнувся кишенькового годинника, що висів у нього на шиї.
Коли батько хлопця був живий, він часто дивився на сімейну фотографію та згадував свою дружину. Фінеас чітко пам’ятав, як, протираючи фоторамку, батько розповідав про те, що в матері є кишеньковий годинник, який вона ніколи не знімає, і в ньому була схожа сімейна фотографія.
Другого такого кишенькового годинника у світі бути не може.
Великим пальцем він легенько провів по обличчю своєї матері на фотографії в годиннику, і промовив: «Тату, мамо».
Нічна пітьма стала глибшою, і крім тихого співу соловʼя за вікном, можна було почути тільки ледь помітний галас Капітана та Пряника. Пані Мяо сердито побігла нагору та понесла двох малюків назад до котячого будиночка.
Коли Фінеас вийшов з кабінету, то побачив пані Мяо, яка тихо сиділа в коридорі, й охороняла вхід разом з Пі Пі. Вона підійшла, потягнулася, тихо м`явкнула й почала тертися головою об його ногу. Як і в минулому, під час незліченних, самотніх і темних ночей вона дарувала йому розраду.
Він нахилився і почухав пані Мяо. Кішка примружила очі й, користуючись випадком, повернулася, показуючи своє пухнасте пузеня.
Фінеас, не стримавши посмішки, простягнув руку, щоб доторкнутися до її голівоньки: «Дякую, пані Мяо».
Тієї ночі Фінеас знову відкрив сейф у підвалі.
Він звик зберігати тут найважливіші речі. Спочатку він хотів сховати кишеньковий годинник, перш ніж повернутися до спальні, але щойно зняв ланцюжок з шиї, одразу ж зупинився.
Здається, ця старовинна річ і досі зберігає трохи материнського тепла.
Звісно, Фінеас знав, що це ілюзія. Та він чомусь згадав безпеку та тепло, які відчував у материнських обіймах багато років тому, коли слухав її казки на ніч. Тому був не в силах покласти годинник у сейф.
Поки він вагався, незгасна лампа, що тихо лежала в сейфі, раптом почала здригатися. Він жахнувся. Кишеньковий годинник у його руці почав сильно вібрувати, мало не вирвавшись із руки парубка.
Фінеас мимоволі стиснув долоню міцніше, але з-поміж пальців вирвалося гудіння, схоже на свист вітру. Від чого його слуховий апарат видав різкий звук.
Це була свого роду сила , яка здавалася реальною. Він затулив ліве вухо і від несподіванки зробив кілька кроків назад. Тоді перед його очима постала неймовірна картина: гніт неочікувано почав випромінювати блакитне сяйво, а зовнішній край лампи ніби вкрився чіткою, світловою лінією, а потім вона зависла у повітрі.
Очі Фінеаса округлилися від жаху, і навіть дихання у нього перехопило.
Ця дивина тривала кілька секунд, поки кишеньковий годинник не стих. Сяйво розсіялося, а незгасна лампа повільно повернулася на своє місце. Навколо знову запанувала тиша.
Він довго стояв каменем. Так довго, що навіть запідозрив: все, що сталося раніше, може бути лише галюцинацією.
Його ноги підкосилися. Фінеас присів навпочіпки, притулившись спиною до стіни.
Він намагався за допомогою всіх своїх знань хоч якось пояснити це надприродне явище. Його голова то порожніла, то наповнювалася дивовижними звуками й образами. Його роздуми були марними, і хлопець міг лише даремно сидіти там. Так Фінеас і заснув у підвалі від втоми.
Через тиждень була річниця школи Кей.
Фінеас з'явився на березі річки Вейн в офіційному одязі, з охайно зав'язаним віндзорським вузлом, бездоганний із голови до ніг. Це постійне місце збору веслувального клубу. Здалеку можна побачити Чарльза. Він був оточений своїми товаришами по команді й із кимось говорив.
Віндзорський вузол — використовується для особливо урочистих подій. Він виглядає дуже «по-англійськи» і назва його походить від імені Герцога Віндзорського, завдяки якому цей вузол став популярним.
Як пізня дитина герцога Кемпбелла, Чарльз має видатне походження та непересічну зовнішність. Ще з навчальної пори, він завжди був у центрі уваги натовпу. Навіть у такій школі, як Кей, де всі студенти - це впливові постаті, існує нескінченний потік людей, які хочуть з ним потоваришувати.
Але останніми роками всі почали усвідомлювати, що стосунки між Чарльзом і герцогом не зовсім дружні. Рік тому він навіть вирішив залишитися на острові Гонконг, чітко демонструючи своє бажання залишити центр влади родини Кемпбелл. Незважаючи на це, Чарльз все ще користується популярністю.
Фінеас, з іншого боку, мав звичайне, по міркам Кей, походження. Хоча він і був гарним, а досягнення в навчанні — неординарними, хлопець цілими днями був одержимий технікою та зовсім не цікавився налагодженням зв’язків. Тому його вважали замкнутим і дивним. До того ж, він ніколи не приховував того, що був метисом. Нехай його однокласники й не говорили нічого прямо, та неминуче лихословили позаочі.
Наприклад, син європейського барона колись за спиною насміхався з Фінеаса, називаючи його «бруднокровий виродок». Цей барон був із старого роду дворян, які глибоко потонули в боргах і не мали нічого, крім родового герба. Він намагався зберегти свою хитку гідність, і через Чарльза намагався завʼязати знайомство з його хрещеним батьком — Мікаром Мюллером, у власності якого були величезні статки. Чарльз нещадно провчив цього хлопця на полі фехтування. Зрештою, він став першим «аристократом» в історії школи Кей, який кинув навчання, бо не зміг сплатити високу плату за навчання.
Насправді, щоразу згадуючи минуле в Кеї, Фінеас не відчував особливого напливу емоцій. Зрештою, порівняно з відвертою злобою та упередженнями, з якими він стикався з дитинства, більшість його однокласників були вже достатньо вихованими.
Фінеас не має особливих почуттів до своєї альма-матер не тому, що страждав від незримої ізоляції, а тому, що не може повністю ідентифікувати себе з філософією школи. Також хлопець не зустрічав гідного наставника в Кей. Однак роки, проведені тут, набули сенсу завдяки присутності Чарльза. Іноді він був схожим на неслухняного та бешкетного однолітка, який прагне порушувати шкільні правила. Але бувало Чарльз поводився як зрілий і надійний брат, який може серйозно постояти за Фінеаса.
Хоча Чарльз часто був оточений різноманітними людьми, він завжди швидко помічав Фінеаса - самотнього хлопця, який йшов осторонь від натовпу. І тоді, звісно, підходив до Ролла. І казати нічого не треба - змалку й дотепер між ними було мовчазне взаєморозуміння.
Так само, як і зараз. Багато років потому.
А втім, дивлячись на Чарльза, який безтурботно махав йому рукою, Фінеас не міг приховати здивування. Усі навколо були в костюмах і вечірньому вбранні, лише Чарльз з’явився в бомбері та повсякденних штанях, а два верхні ґудзики його смугастої сорочки були розстібнуті — його недбалість аж надто впадала в око. Придивившись уважніше, Фінеас помітив і маленький пластир на його правій щоці, і трохи припухлий куточок рота.
«Хіба ти не збирався сьогодні виступити з промовою від імені випускників?» — серйозно запитав Фінеас. — «І що з твоїм обличчям?»
Чарльз відмахнувся: «Дрібниці. Вчора я подав у відставку, і сьогодні вранці директор Рікман повідомив, що я не мушу виступати з промовою».
Почувши ці слова, люди навколо здивовано перезирнулися. Хоча у школі Кей є багато відомих випускників з усіх верств суспільства, та рідко можна зустріти когось на кшталт Чарльза. Йому присвоїли звання майора в такому юному віці, а він казав про відставку, неначе про загублений квиток до опери.
Це було ще більш необачно, ніж коли він викинув свій лист про зарахування до Королівської академії економіки та політики в річку Вейн.
«Он воно як». Здається, Фінеас зовсім не здивувався. Він розслабився, задумливо кивнув і зітхнув: «Ти завжди все робиш дуже ефективно».
Натовп: «…»
Фінеас і справді не жартував. Він від щирого серця захоплювався рішучістю свого друга.
Хоча на перший погляд він і Чарльз здаються дуже різними, по суті вони дійсно схожі. Різниця полягає лише в тому, що доктор Едвард поважає всі сміливі рішення Фінеаса, тоді як ставлення ерцгерцога Кемпбелла до Чарльза або жорстке, або насилу терпиме.
«Аякже». Чарльз завжди був готовий прислухатися до думки інших, але йому було смішно від серйозної похвали Фінеаса. Вигин його губ розтягнув рану на обличчі, і Фінеас почув, як Чарльз тихо гиготів.
Щойно відповівши, Чарльз навмисно уникав згадки про причину травми. Але Фінеас знав, що єдиною людиною, яка могла це зробити, окрім ерцгерцога Кемпбелла, була його старша сестра, Кетрін Кемпбелл. Прекрасна, як троянда, і холодна, як кристали льоду.
У поєднанні з виразом обличчя Чарльза відповідь очевидна.
Фінеас прямо сказав: «Знову Кетрін».
Чарльз невдоволено насупився.
Удар Кетрін був настільки сильним, що його голову буквально відвернуло вбік, і на мить у нього навіть паморочилося в голові.
«Краще б ти пам’ятав, як я тобі тоді допомогла, інакше навіть якби він зламав тобі ноги й заніс до Королівської академії економіки та політики, тебе б усе одно не прийняли до військової академії». Кетрін холодно глянула на нього: «Скільки років минуло, а ти все ще як дитина — дієш, не думаючи про наслідки».
Кетрін лупцювала Чарльза з дитинства — її кулаки травмували не менше, ніж спогади дитинства, і сили мали більше, ніж кулі на полі бою. Але цього разу Чарльз не похитнувся ні на мить — лише провів язиком по розбитій внутрішній стороні правої щоки, де зуби прорізали шкіру, і з легким викликом у голосі сказав: «Я знаю, що роблю».
Кетрін якусь мить дивилася на нього, потім повернулася та пішла, холодно процідивши: «Які б причини ти не мав, цього разу я нізащо не зможу допомогти тобі привести все до ладу».
Вислухавши розповідь Чарльза, Фінеас не стримав захоплення: «Недарма ви рідні брат і сестра».
«Буду вважати це компліментом», — пригнічено сказав Чарльз.
Фінеас не міг стримати сміху.
«Ходімо, Чарльзе, пройдемось он туди»,— він кивнув у бік західного берега річки Вейн і серйозно додав: «Добре, що тобі вже не треба брати участь у промові, якраз хотів у тебе дещо запитати».
Сьогодні він спеціально прийшов на шкільну річницю, та не лише послухати промову Чарльза.
Того дня, після того як Чарльз і Мін'юе Лов передали йому кишеньковий годинник, він не тільки став свідком явищ, які неможливо пояснити з наукової точки зору, а й кілька ночей поспіль бачив один і той самий сон. Його тлом була та ж сама таємнича глибина океану під повним місяцем — гнітюча до нестями. Але цього разу, на відміну від попередніх, у сні з'явився не лише образ матері, а й нечітка фігура якогось чоловіка. Його обличчя було розмите, емоцій не видно, але Фінеас виразно відчував справжній, майже фізичний біль — настільки щемку, майже матеріальну печаль, що аж серце нило.
Проте низка химерних подій не зламала Фінеаса, не довела його до марення чи божевілля — навпаки, що більше він зіштовхувався з невідомим, то спокійнішим ставав із кожним днем. Довго обмірковуючи все, він вирішив обережно, не викликаючи підозр у Мін'юе Лов, поговорити з Чарльзом наодинці й з'ясувати деякі речі.
Вони йшли вздовж річки, поки не дісталися безлюдного і просторого іподрому. Лише там Фінеас обережно промовив: «Чарльзе, чи не міг би ти розповісти, як познайомився з Мін’юе Ловом?»
Чарльз спершу виглядав мляво, але, почувши це запитання, в його очах з’явився вогник: «Я вже думав, що ти спитаєш мене про відставку».
«Схоже що ці дві події не пов'язані між собою», — припустив Фінеас.
Чарльз ледь помітно посміхнувся очима: «Вважай, що так».
Його світле волосся та блакитні очі були характерними ознаками родини Кемпбеллів. Глибоко посаджені очі, високе перенісся та мечоподібні брови, низько розташовані над очима, що робить його погляд гострим, коли він мовчить. Але він любив сміятися, тому ніколи не справляв враження неприступного.
В очах Фінеаса Чарльз був подібним до левеняти: вроджене почуття справедливості, чистий, натхненний, імпульсивний та прямолінійний. Навіть якщо його виростили в трояндовому саду, повному колючих тернів, він усе одно може без вагань знищити свої кайдани.
Та в цю мить вираз обличчя Чарльза знову став на рідкість урочистим. Фінеас відчув — те, що він скаже далі, може бути для Ролла дуже важливим.
«Коли я вперше почав нести службу в протоці Ла-Манш, то щодня вітався з прусськими торпедами й канонерками й жодного разу не пошкодував, що вступив до війська. Тому що я знав — за моєю спиною наша земля». Погляд Чарльза перетнув порожню зелену галявину й зупинився на обрії. «Але відколи потрапив на острів Гонконг, мене часто охоплювало сумʼяття».
«Я часто запитував себе: чому ж саме я віддано служу...»
Рік тому Чарльз вирушив на острів Гонконг, і корабель пройшов через Панамський канал з Атлантичного океану та попрямував у безкрайній Тихий океан.
У студентські роки Чарльзу найгірше давалася література — він не розумів заплутаних метафор, а його твори завжди були сухими та прямолінійними. Але дивлячись на ранкове світло над морським горизонтом, він думав: хвилі немов плач новонароджених — це перший звук, який почули зірки.
Під час довгої подорожі Чарльз безліч разів намагався уявити собі таємничі обриси того східного світу.
Але щойно він зійшов по трапу, перше, що побачив — це китайські діти, чиєю роботою було вантажити й розвантажувати товари на пристані. Їхня шкіра була обпалена сильним сонцем до опіків, ребра та животи випирали через крайнє виснаження, а кінцівки були такі тонкі, що здавалося, ніби важкі ящики на їхніх плечах ось-ось розчавлять їх.
І тоді він зрозумів, що трудове законодавство в колоніях є лише пустою формальністю.
Пізніше, коли Чарльз уперше побачив урядовий ліхтер для зберігання опіуму в порто-франко, яскраві написи на оголошеннях про найм робітників за принципом «рівна праця — не рівна зарплатня», дискримінаційні закони, що проникли всюди… Лише тоді він усвідомив, у чому криється справжня причина всіх цих проблем.
Ліхтер — вантажне, переважно несамохідне морське судно типу баржі. Порто-франко — вільний порт.
Як солдат, він був готовий стояти до смерті під градом куль, захищаючи свою країну, але не вважав, що колоніальне пограбування та зневага до прав людини заслуговують на безумовну підтримку.
У такому суперечливому стані він і зустрів Мінʼюе Лова.
Тоді Мін’юе Лов уже був знаменитим актором, ім’я якого знали всі, а квитки на його вистави було майже неможливо дістати. Багато високопоставлених офіцерів були його постійними гостями, і одна вистава могла перетворитися на справжній бал слави та впливу.
Спочатку Чарльз мав упереджене ставлення до Мін’юе Лова, вважаючи, що той перетворив мистецтво на інструмент для здобуття слави й зиску, не гребуючи схилятися перед колонізаторами, які принижували його співвітчизників. Ставлення Мін’юе Лова до Чарльза також було вкрай холодним, і між ними було кілька неприємних сутичок.
Аж поки Чарльз на власні очі не побачив, як Мін’юе Лов за лаштунками наставив пістолет на армійського капітана, який йому грубіянив.
Щільного шару гриму вже не було, а обличчя, яке щойно сяяло на сцені, в ту мить було абсолютно беземоційним. Його рух, коли він заряджав пістолет, був напрочуд елегантним і точним; вказівний палець м’яко провів по спусковому гачку, від чого всіх присутніх кинуло в холодний піт.
Той старший лейтенант прибув до порту ще пізніше за Чарльза, не мав жодного уявлення про китайську оперу й зовсім не цікавився нею — він прийшов лише тому, що квитки до ложі Мін’юе Лова вважалися символом статусу. Зарозумілий офіцер думав, що перед ним слабкий і беззахисний актор, який просто вдає з себе жінку заради дешевого ефекту. Він навіть не підозрював, що Мін’юе Лов з дитинства навчався даомадань і блискуче опанував техніку цього амплуа, тож навіть без зброї міг би його приборкати.
Даомадань — войовниця, жіноче амплуа пекінської опери.
Кризу вчасно вирішив підполковник Браун, який прибув щойно почув цю новину. Хоча старшого лейтенанта, який порушив військову дисципліну, не понизили у званні, наступного місяця його перевели з Гонконгу. Чарльз зрозумів, що авторитет Мінʼюе Лова на острові значно серйозніший, ніж він собі уявляв.
Згодом він дізнався від колег, що Мін’юе Лов регулярно надає допомогу китайським працівникам, які живуть у злиднях на острові Гонконг, а майже весь свій дохід від виступів щороку жертвує на гуманітарну допомогу для батьківщини разом із патріотично налаштованими китайськими підприємцями. Крім того, його постійно можна було побачити на різноманітних благодійних аукціонах і виступах.
Відтоді ставлення Чарльза до Мін’юе Лова кардинально змінилося — він приніс до театру квіти та особисто вибачився за свої колишні упередження. Саме тоді, зовсім випадково, Чарльз помітив, що на старому кишеньковому годиннику, який Мін’юе Лов завжди носив із собою, була фотографія родини Фінеаса.
Хоча Мін’юе Лов й не прийняв щире вибачення Чарльза одразу і беззаперечно, та його ставлення до нього поступово почало змінюватися.
Чарльз любив музику й виявив щиру зацікавленість у цій екзотичній манері співу, тож за нагоди відвідував виступи Мін’юе Лова. У подальшому спілкуванні хлопець дізнався історію годинника зі слів актора, а також нарешті зрозумів справжню причину, чому той заводив знайомства з офіцерами та впливовими особами — Мін’юе Лов за своєю природою холодний і неприязний, але був змушений лицемірно посміхатися на ярмарці марнославства лише заради одного: відшукати правду про зникнення корабля "Селена".
Коли розповідь дійшла до цього моменту, Фінеас був зворушений так само, як і Чарльз.
Він довго мовчав, аж поки вітерець не дмухнув через річку Вейн, хитаючи гнучкі та міцні гілля верби на березі річки.
«Хоч я й назбирав чимало китайських старожитностей, сам ніколи там не був — це моя інша батьківщина, яку я ще не мав нагоди відвідати. Але, гадаю, невдовзі наша зустріч усе ж відбудеться, — сказав Фінеас, ніби остаточно утвердившись у якомусь рішенні, усміхнувся й додав: — та, здається, твоє знайомство з Мін’юе Ловом і справді прекрасна випадковість».
Чарльз не зрозумів, що саме мав на увазі Фініас, коли сказав: «невдовзі наша зустріч усе ж відбудеться», і не збагнув, чому той назвав цю випадковість «прекрасною». Але в одному він мав рацію — це й справді була рідкісний збіг обставин, настільки влучний, що спершу Чарльз навіть подумав: усе це було заздалегідь підлаштовано. Та він швидко відкинув свої підозри — ніхто не міг вплинути на його волю чи скеровувати його вибір. Якби він тоді не вирішив вирушити на острів Гонконг, він би ніколи не зустрів Мін’юе Лов, а отже, Фінеас, можливо, так і не дізнався б, куди зник його годинник.
«Якщо у тебе є ще запитання, то можеш просто спитати його особисто,” — промовив Чарльз. — “Я запросив його сьогодні разом відвідати школу, та, на жаль...»
Перш ніж Чарльз встиг договорити, вони побачили струнку постать удалині.
Мін’юе Лов вишукано виглядав у костюмі місячно-сірого кольору з благородної тканини, доповненому шовковою краваткою зі сріблястим візерунком, коли вийшов до них з-понад мерехтливих вод річки Вейн.
Його вираз обличчя залишався холодним, але в усій його поставі відчувалася вишукана стриманість і шляхетність.
Мінʼюе Лов був одягнений так само, коли Чарльз вперше побачив його. Адамове яблуко хлопця ледь помітно сіпнулося, він проковтнув незакінчену фразу й удавано байдуже запитав: «Ти ж казав, що сьогодні репетиція. Чому все ж прийшов?»
Мін’юе Лов спокійно відповів: «Театр недалеко звідси, і репетиція закінчилася рано — тож я вирішив зайти мимохідь».
Його погляд на мить — що траплялося нечасто — зупинився на обличчі Чарльза…а точніше кажучи, на його пораненій щоці.
У Чарльза раптом з’явилося дивне відчуття, яке складно описати. Раніше він ніколи особливо не переймався своєю зовнішністю, але саме зараз йому шалено захотілося дізнатися, чи виглядає він жалюгідно — і водночас відчув, що, мабуть, недарма отримав той ляпас.
Навіть Фінеас так не турбувався про його травму на обличчі.
Але Мін’юе Лов швидко відвів погляд і обернувся до Фінеаса, ледь помітно, ніжно усміхнувся і промовив: «Знову зустрілись, Фіні».
Чарльз: «…»
Фінеас подумав, як це дивно: зовні він зовсім не схожий на його матір, але щоразу, коли усміхається, в ньому безпомилково проступає щось таке, що одразу нагадує її посмішку.
Отож, Фінеас, який ще кілька годин тому сумнівався в мотивах Мін'юе Лова, не стримався й усміхнувся очима: «Доброго дня, Мін'юе Лове. Я радий, що ти прийшов».
Він саме збирався гостинно запросити Мін'юе Лова разом оглянути нову шкільну бібліотеку, як раптом розмову перервав милий оклик.
Цей високий голосок був надзвичайно пронизливим — злетіла зграя білих голубів на галявині, і перш ніж Фінеас встиг ухилитися, його міцно обійняла тендітна постать у рожевому, що стрімко підбігла до хлопця.
Після довгої розлуки, Елеонора, як завжди, була аж занадто емоційною.
«Фінчику, ти так підріс!» — Елеонора нарешті відпустила його після довгих обіймів, а потім почала м’яти йому щоки й розтріпувати волосся, бурмочучи собі під ніс: «Добре, добре, личко й досі таке ж миле».
Фінеасу вже бракувало повітря: «Елеоноро, відпусти мене спершу…»
Хто б міг подумати — цього разу Елеонора надиво швидко облишила хлопця. Вона помітила, що поруч із Фінеасом і Чарльзом стоїть якийсь незнайомий юнак, і, розгледівши його обличчя, очі дівчини вмить засяяли: «О небеса… Пане, ви справді такий вродливий — ой, пробачте! Я хотіла сказати, прекрасний… Ні, привабливий…»
Вона говорила нескладно, і Фінеас, побоюючись, що така поведінка може образити Мін’юе Лов, поспішив сам представити дівчину: «Це пані Елеонора Карой, наречена Чарльза».
Фінеас ніяк не міг зрозуміти, що саме він сказав не так.
Ролл і зреагувати не встиг, як Чарльз різко нахилив голову хлопця.
Мін'юе Лов, ніби почувши щось надзвичайно цікаве, злегка схилив голову набік, глянувши на Чарльза. Його вуста тронула легка, грайлива усмішка, що було рідкісним явищем.
Переклад з китайської: Мафі
Редакт: бета
Тайп: wangji
