Серед ревучого полум'я та гуркоту уламків, під крики моїх товаришів, що долинали з різних боків, усе, що я міг зробити, – це сховатися у тіні будівлі.

 

Неможливо, неможливо, абсолютно неможливо!!! Я ніяк не можу перемогти таких монстрів!

 

Переконавшись, що мене не помітили, я почав ламати голову, намагаючись зрозуміти, що робити далі, але все ж єдиним виходом була втеча.

 

Якщо я не втечу, мене вб'ють.

 

Лише кілька днів тому ці хлопці, «Ескадрилья п'яти примарних звірів», з’явились у цьому місті.

 

До цього часу містом керувала наша зла організація «Темний звір». Але тут раптово з'явилися вони й повністю розбили нас на шматки, залишивши міську філію майже повністю зруйнованою. 

 

Хоча наші організації мають у своїх назвах слово «звір», але між нами існує величезний розрив у силі.

 

Противники у своєму складі мали лише п'ятьох людей, але їх не змогли здолати навіть наші найкрутіші лиходії. Наскільки тоді сильні ці люди?

 

Начальство та вищі чини вже давно кинули нас напризволяще й утекли в іншу філію. Отже, ми в повній дупі.

 

Наразі потрібно просто вислизнути з цієї плутанини, а потім утекти в інше місто й піти в центр зайнятості. Я знайду якусь просту роботу, наприклад, клерка, і скромно житиму. Вступити в цю злу організацію через спокусливу зарплату й складну ситуацію на ринку праці під час кризи було, безумовно, поганим рішенням. Я не створений для фізичної праці, і я не можу володіти магією, як ті лиходії. Все, за що мене хвалили, – це заварювання чаю та робота з паперами. Сьогодні був мій перший день на полі бою, а мене вже майже вбили. Я повинен був залишитися в офісі, незважаючи ні на що. У мене багато думок, але я мушу якнайшвидше звідси втекти.

 

Попри те, що я спотикався об уламки, я поспішив покинути це місто.

 

Принаймні, так я планував.

 

Ба-бах!

 

Коли я вже збирався зробити крок уперед, щоб утекти, щось упало зверху, створивши перед моїми очима кратер, схожий на вирву в ґрунті.

 

Хрусть!

 

На мить я не міг зрозуміти, що сталося, і коли я спробував сховатися за будівлею, цього разу будівля розлетілася на шматки.

 

Я стояв ошелешений, дивлячись на будівлю, перетворену на руїни, як раптом щось червоне з величезною силою схопило мене й підняло вгору.

 

А потім, коли мене силоміць обернули в інший бік, я зустрівся поглядом із приголомшливим, красивим блакитнооким блондином, одягненим у яскраво-червоний армований костюм. Я був не надто низький і не надто легкий для середньостатистичного дорослого чоловіка. І ось я тут, мене без зусиль піднімає цей хлопець, що стоїть переді мною. І боже, як же він витріщився. Я маю на увазі, що він дуже уважно роздивлявся мене з голови до ніг. Мені було ніяково від того, як пильно він дивився на мене. Я не міг поворухнутися, під поглядом цих глибоких, наче океан, блакитних очей, обрамлених довгими, блискучими золотистими віями. Інтенсивність його погляду, здавалося, могла засмоктати. Він збирається ретельно оглянути мене, а потім убити? Я всього лише офісний працівник, розумієш? Я не маю ніякої важливої інформації! Тож просто відпусти мене. Я відвів очі, тремтячи від страху й сорому під його пильним поглядом.

 

— Ти. Як тебе звати?

 

Раптом хлопець у червоному заговорив. І він запитав моє ім'я.

 

— Га?!

 

— Ім'я?

 

Голос хлопця, який не давав мені можливості видихнути, миттєво підштовхнув мене до відповіді.

 

— Я Та...а, Танакашіма Тароу!

 

— Гаразд, ходімо.

 

Га?

 

Красень підхопив мене, наче тюк соломи, і почав бігти на величезній швидкості.

 

Мене... Мене відвезуть назад, катуватимуть, а потім уб'ють?

 

Хитаючи головою туди-сюди, я невиразно подумав: «Може, моя голова просто відірветься від такої швидкості, ще до того, як я помру від тортур…» 

 

Як до цього дійшло?

 

Я знову ловлю себе на тому, що на мене витріщаються.

 

Це, напевно, їхня штаб-квартира, так? Після того, як мене запхали в машину футуристичного вигляду, мене привезли до цієї футуристичної будівлі.

 

Чомусь увесь цей час я сидів на колінах у Червоного, а мою талію міцно обхоплювала його сильна рука.

 

Щоб було зрозуміло, я не мініатюрна й мила дівчина й не маленький і симпатичний хлопчик. І точно не один із тих модних типів «отоконоко*», якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Я звичайний хлопець середнього зросту й ваги, нічого особливого.

 

*Отоконоко – японський термін, що означає осіб, які презентують себе в жіночій манері, незважаючи на те, що біологічно є чоловіками. Вони часто одягаються в жіночний одяг і можуть мати жіночі зачіски та манери поведінки.

 

Я подумав, чи не заважкий я для нього, але, з іншого боку, він – частина жорстокого загону героїв, який знищив міську філію моєї організації. Він, мабуть, навіть не здриґнувся б, якби йому на коліна поклали великий камінь. Посадивши мене на коліна, він продовжував гладити мене по голові та грайливо лоскотати за вухами й щоками з холодним виразом обличчя. Я справді не мав уявлення, що він намагався зі мною зробити. Після прибуття до штаб-квартири мене привели до кімнати, схожої на кімнату для стратегічних нарад, посадили на диван і почали енергійно розтирати моє обличчя мокрим рушником. У цей час інші члени групи, окрім Червоного, дивилися на нас із приголомшеними виразами облич. У той час як я відчував, що хочу зникнути з їхнього поля зору, Червоному, здавалося, було абсолютно байдуже, і він продовжував метушитися біля мене.

 

Після того, як він закінчив розтирати моє обличчя, я подумав, що нарешті вільний, але раптом його рука схопила мене за ремінь штанів. Що за чортівня!!! Він що, збоченець?!

 

Я відчайдушно пручався, але різниця в силі між нами була величезною. Наче скрутивши дитині руку за спину, він з легкістю швидким рухом стягнув із мене штани. Потім він зняв мій чорний костюм із високим горлом і логотипом «Темного звіра», і нарешті, в присутності чоловіків та однієї жінки, я залишився в самій білизні.

 

Синій, Жовтий і Чорний дивилися на мене з жалем, а єдина жінка серед них, Біла, видала милий маленький писк, сором'язливо прикриваючи очі руками. Але вона підглядала за мною крізь пальці й вільною рукою робила знімки на телефон. Яке приниження.

 

Тим часом Червоний повернувся з чимось схожим на змінний одяг. Він, мабуть, пішов за ним, поки я відволікся на інших членів групи. Слава Богу. Я вже думав, що мене катуватимуть і змусять провести решту дня в одній спідній білизні.

 

Я одягнув змінну сорочку, яку він мені приніс. Вона була трохи завелика, але я не скаржився. Застібнувши сорочку, я подивився на Червоного, очікуючи, що він дасть мені штани. Гм, він більше нічого не приніс. Зачекайте, він приніс ще одну річ. Шкарпетки. У його руці залишилася лише пара чистих білих шкарпеток. А де штани?

 

Ніби зрозумівши мовчазне благання в моїх очах, він кивнув. Поки я губився в роздумах, він опустився переді мною на одне коліно й почав обережно надягати шкарпетку на мою праву ногу. Ні, це не те, що я хотів.

 

Одягнувши шкарпетки на обидві мої ноги, Червоний задоволено кивнув, потім посадив мене назад на коліна й міцно обхопив руками за талію, обіймаючи.

 

І ось ми знову повертаємося до цієї ситуації.

 

Це, безумовно й без сумніву, катування. Мою самооцінку розбивають на шматочки.

 

Моя люба мамо, вдома супергерої дуже страшні.