– Тепер я не звинувачений у домаганні? – запитав Ань Дже, тримаючись за ручку.
– Ні, – Лу Фен повернувся в бік спальні. – Був злочин скоєний чи ні, це залежить від волі жертви.
Цьому чоловікові вистачає безсоромності називати себе жертвою.
Ань Дже бачив його наскрізь. Він заніс коробку додому і поставив її у найбільш непримітному кутку кімнати. Він не дозволить Лу Фену, який був усередині, знову побачити сонце.
У цей час новини в телевізорі завершили трансляцію і змінилися на завтрашній прогноз погоди. Привітний ведучий сказав, що на рівнині, де розташована база, буде рідкісний вітряний день, і попросив усіх зачинити двері та вікна.
Коли він був грибом, він боявся такої погоди, тому що гриб могло просто здути. Пізніше, після того, як його тіло змінилося після перелому, він поступово став менше боятися. Навпаки, йому подобалося відчуття, коли його обдуває вітер.
Вмившись, він повернувся до спальні і деякий час читав підручник. Коли ніч почала поглиблюватися, Ань Дже планував лягти спати.
І тут до його вух долинув тихий дивний шум.
Він був довгим і хвилеподібним, наче відлуння вітру у найвужчому каньйоні. Іноді це було дуже тихе скиглення, та інколи воно раптово ставало пронизливим. Звук скидався на вітер зовні й ніби йшов зсередини усієї кімнати, але він не міг знайти його джерело.
Ань Дже чув його не вперше. Протягом багатьох ночей у цій кімнаті, тихий і далекий звук, в дивній гармонії, супроводжувало крапання води на кухні. Поєднання цих двох звуків часто змушувало його уявляти, що він досі був у Безодні. За межами його печери вітер віяв з глибокого лісу, а слиз і слина, що виділялися рослинами і тваринами, капали на порослі мохом камені. Іноді структура печери і вітер створювали якийсь дивний резонанс, внаслідок чого тихі звуки долинали з усіх боків.
Однак, цієї ночі звук був гучнішим за попередні. Ань Дже нарешті міг бути впевненим, що його джерело було в кімнаті.
Він насупився, заплющив очі й уважно сприймав оточення. На відміну від вітру за вікном, цей звук доносився близько його тіла...
Ань Дже розплющив очі й піднявся з ліжка. Він босоніж став на підлогу і взяв ліхтарик зі столу. Він увімкнув його, опустився на коліна та відгорнув простирадла, світячи ліхтариком на дно ліжка.
Перед ним з’явився великий круглий отвір. Він був у стіні, до якої прилягало ліжко, там, де був стик з підлогою.
Отвір був розміром з череп людини і виглядав як початок штучної труби. Діра була чорною, і він нічого не міг побачити. Він міг лише відчувати, як звідти дме вітер.
Дивившись на отвір півхвилини, Ань Дже опустив простирадла і заповз назад у ліжко. Людська кімната завжди мала якісь дивні конструкції. Сьогодні йому потрібно було рано лягти спати. Завтра був дуже важливий день.
***
Ваші тіла
досі прагнуть
повернутись.
Та все ж безіменні квіти польові
над головами рясно зацвіли.*
*Я вирішила пошукати і знайшла, що це реально існуюча поема – 森林之 ——祭胡康河上的白骨 (Привид джунглів ----- Жертвоприношення кісток на річці Хукан) Му Даня 1945 року, де за основу автор взяв власний воєнний досвід усього свого життя. Українського перекладу поеми, на жаль, немає, тому ці рядки перекладені мною (з римою поганенько, оскільки Бай Нань умудрилася розділити два рядки на п’ять і пропустити пару слів).
Ань Дже дивився, як Бай Нань пише по пам’яті поему на тестовому аркуші. Сьогодні був останній іспит для цієї групи дітей. Він був відповідальним за патрулювання екзаменаційного класу, аби запобігти шахрайству.
Звук з минулої ночі також було чути в класі, але всі, схоже, вже звикли до нього. Ань Дже також знайшов отвір у кутку класу. Це здавалося звичайною річчю в людській архітектурі. Він не помічав отвору раніше тому, що протягом дня було надто шумно і це приховувало звук. Сьогодні ж вітряна погода зробила звук ще гучнішим.
Він пройшов повз місце Бай Нань і рушив далі. Робота Дзі Ша була безладною, повною мазків та виправлень. Лише в питаннях з англійської були чіткі слова. Ань Дже поглянув на них і йому здалося, що правильних відповідей у дівчинки було не так багато.
Більшість дітей були в такій самій ситуації, як Дзі Ша. Дехто з них навіть не намагався змінити свої відповіді й аркуші перед ними були майже порожніми. Звісно, було кілька дітей, які добре виконали свої завдання.
Ань Дже обійшов клас і підійшов до кутка, де сиділа байдужа дитина на ім’я Сі Нань.
Завдання Сі Наня були вже повністю виконані, хоча від початку іспиту пройшло лише 30 хвилин. Він був швидшим за будь-кого іншого.
У цей момент, він навіть не перевіряв їх, але й не сидів нерухомо. Натомість, він чорною ручною малював на порожньому місці тестового аркуша. Це не можна було назвати малюнком. Це були просто нерівні чорні лінії, які хаотично перепліталися, наче ліани в Безодні. Крізь папір проривалось якесь божевілля. До кінця півторагодинного іспиту, шалені лінії вкривали весь аркуш і лише почерк відповідей ще можна було розгледіти.
Зібравши аркуші, вихователь гуртожитку відвів дітей до їхніх спалень. Ань Дже відніс папери до офісу, де знаходилися Лінь Дзво та Колін. Лінь Дзво щойно закінчив виправляти завдання з математики і логіки. Він побачив, що Ань Дже увійшов і сказав:
– Ви з Коліном ділите завдання.
Ань Дже слухняно відповів і підійшов до Коліна. Колін зачитував імена та оцінки дітей, поки Ань Дже вводив оцінки в схему на комп’ютері.
– Сі Нань, – прочитав Колін. – 100 балів.
Ань Дже ввів результат і м’яко сказав:
– Він такий дивовижний.
Він якось переглядав завдання іспиту з математики і логіки. Додавання, віднімання, множення й ділення були найпростішими в них. Були також питання з геометрії та на логіку, на які Ань Дже думав, що не завжди зможе відповісти.
У цей час заговорив Лінь Дзво, який саме перевіряв контрольні з мови та літератури:
– Сі Нань дуже рідкісний геній.
– Мгм, – мовив Ань Дже.
– Утім, я не збираюся переводити його до класу А, – продовжив Лінь Дзво.
За цей один місяць Ань Дже вивчив правила дитячої освіти.
У вихователя гуртожитку був бланк для додавання та віднімання балів. Там також був запис балів у класі, як і звичайні бали оцінювання. І, зрештою, були результати фінальних іспитів. Двоє дітей з найкращими результатами в цьому класі переходили до класу А і продовжували здобувати освіту в Головному місті. Вони виростали і вступали до різних закладів у Головному місті відповідно до своїх спеціальностей. Інші діти вступали на військову базу для проходження тренування та оцінювання. Через місяць військові також відбирали близько десятка дітей класу В для продовження навчання, відповідно до ситуації. Коли діти виростали, вони ставали військовими солдатами. Решту дітей зараховували до класу С і відправляли у Зовнішнє місто для всиновлення місцевими жителями. Без усиновлення вони продовжували жити колективно в районах, виділених Зовнішнім містом, і ставали його мешканцями.
Проте Лінь Дзво сказав, що він не планує дозволити Сі Нану вступити до класу А.
– Чому так? – запитав Ань Дже.
– У нього проблемний характер, – пояснив Лінь Дзво. – Він також не підходить для вступу до армії. Йому бракує емоцій, а також він симулює невдоволення проти бази, тому не може служити Головному місту. Едемський теж погодився з такою моєю оцінкою. Він буде зарахований до класу С. Мені потрібно буде потурбувати вас обох пізніше.
– ...Гаразд.
– Він дуже дивна дитина, – пробурмотів Лінь Дзво. – Вихователь гуртожитку розповів мені, що він часто прокидався вночі й іноді тремтів, але причину цьому не змогли знайти. Я чув від няні, яка доглядала за ним до трьох років, що він колись втратив подругу, і це могло залишити психологічну травму.
Ранок минув, і було підраховано остаточну оцінку. П'ятеро дітей, у тому числі Бай Нань, було відібрано та відправлено разом з іншими видатними дітьми з інших класів на сьомий поверх Едемського саду для навчання. Лінь Дзво перевели на третій поверх, щоб він попіклувався про нових першачків. Ань Дже і Колін офіційно стали вчителями для решти дітей. Їхнє завдання полягало в тому, щоб відвезти дітей на військову базу і піклуватися про них під час військової підготовки та атестації.
Головне місто було дуже добре систематизованим. Удень вони разом з дітьми з інших класів сіли на автобус і поїхали на військовий тренувальний полігон з одного боку міста.
Вітер на полігоні був дуже сильний і приносив дрібний пісок, але діти були в захваті, коли бігали у відкритому полі. Прийшли військові, відповідальні за перевірку, тож Ань Дже і Колін залишилися без діла. Усе, що їм було потрібно робити, це спостерігати зі сторони.
Сидячи поруч на залізній лавці, Колін раптом заговорив. Вони з Ань Дже не спілкувались один з одним увесь останній місяць.
– Я готовий відпустити трохи своєї ненависті до Арбітра*, – сказав він.
*З цього моменту Лу Фена називатимуть не Суддею, а Арбітром.
Ань Дже зиркнув на нього і побачив, що погляд Коліна пройшов крізь шари будівель і втупився в сірий Едем вдалині з дуже холодним виразом. Колін дивився туди й продовжив:
– Це тому, що все місто таке ж холодне і черстве, як Арбітр.
– Як так? – спитав Ань Дже.
– Ти бачив Едем? Він наче вулик.
Едемський сад був величезною шестикутною будівлею і справді мав деякі схожості з вуликом. Ань Дже нічого не казав і Колін продовжив розмовляти сам із собою.
– Едемський сад – це бджолина матка, яка виробляє десятки тисяч дітей кожного року. З трьохрічного віку вони піддаються складним оцінюванням, аби вибрати малу кількість з найвищим IQ, дозволяючи їм залишитися в майбутньому для наукових досліджень або чогось іншого. Ці діти корисні для Головного міста і є трутнями, тож вони можуть отримати кращі умови для життя в Головному місті, – мовив він. – Інші ж – працюючі бджоли, які були зараховані до Зовнішнього міста з жалюгідними умовами. База контролює постачання їжі та води, і працюючі бджоли можуть лише стати найманцями, відчайдушно виходячи в дику природу, щоб приносити ресурси на базу заради виживання. Ці ресурси використовуються базою на користь Головного міста.
Він холодно засміявся.
– Ось як працює вся база. Лише люди, цінні для Головного міста, є людьми. Вони не відчують ані крихти печалі через підірвання Округу 6, бо мешканці Зовнішнього міста від самого початку були тими, кого вони відкинули.
– Але Головне місто є достатнім для проживання лише для дуже невеликої кількості людей, – сказав Ань Дже.
Колін повернувся до нього.
– Ти думаєш, що вони вчиняють правильно?
Ань Дже на якусь мить завагався перед тим, як кивнути.
– Ти думаєш, що вони вчиняють правильно тому, що ти вижив. Ти стоїш тут, у Головному місті, – Колін занепокоївся, і його груди здійнялися. – Інтереси людства мають пріоритет над усім іншим, тож усе, що вони роблять, є правильним. Однак ті, хто загинув, – ті, кого вони підірвали, твої сім’я й друзі, – що вони зробили не так? Хіба вони не були людьми?
Ань Дже мовчав. Його не збентежили запитання Коліна, адже в Безодні також були групи створінь. За його багаторічними спостереженнями, для самотньої істоти найважливішим було життя, проте для групи створінь важливішим було продовження існування всієї групи. Він не вважав, що Колін помилявся, просто ця людина могла б бути більш придатною для життя на базі Вірджинія.
– Ясно. У тебе так само немає почуттів, – зрештою сказав Колін, втупившись у його очі.
На цьому їхній діалог завершився.
Ань Дже ще раз перевів погляд назад на дітей. Вони були набагато милішими за Коліна.
Однак у той момент діти були в хаосі, бо зчинилася бійка.
Ань Дже встав і підійшов до групи дітей, Колін слідував за ним.
Тими, хто бився, були Сі Нань та інший міцний на вигляд хлопчик. Очі Сі Наня були трохи червоними, поки він притискав хлопчика до землі.
– Відпусти його, – наказав Колін. – Сі Наню, бали вилучено.
Сі Нань все ще не відпустив хлопчика, тож Коліну нічого не лишалось, крім ступити вперед і силою розчепити їх. Усе ж дорослі набагато сильніші за дітей.
Сі Нань стояв збоку з холодним обличчям. Ань Дже подивився на нього і спитав:
– Що за проблема у вас двох?
Сі Нань нічого не сказав, але інший хлопчик прокричав:
– Ти розмовляв уві сні вночі! Ти викрикував ім’я Лілі! Лілі забрали геть і замкнули вже давно, і хай там як, а ти не зможеш її знайти!
Ань Дже побачив, як Сі Нань стискає кулаки.
Лілі. Звучить як ім’я дівчинки.
– Хто така Лілі? – спитав він.
– Моя подруга, – нарешті відповів Сі Нань.
– Де вона?
– Едемський сад, – голос Сі Наня був холодним, як лід.
Ань Дже пригадав, як Лінь Дзво згадував, що Сі Нань втратив подругу. Він припустив, що причиною суперечки стало те, що хлопчик зачепив Сі Наня за живе.
– Не гнівайся більше, – він опустився навколішки, щоб опинитися на рівні очей Сі Наня, і лагідно погладив його по плечу. – Я не дозволю йому згадувати це в майбутньому.
Вираз обличчя Сі Наня не змінився. Він, безумовно, був дитиною, але в нього була байдужість, відмінна від інших дітей.
Ань Дже міг лише торкнутися його волосся і встати. Діти на полігоні безладно гралися, поки Колін повчав іншу дитину. Його повчання було набагато більш успішним, ніж в Ань Дже. Варто було йому вимовити два слова «відняти бали», як дитина одразу ж слухалася його.
Ань Дже надихнувся і сказав:
– Тобі не дозволено битися й надалі, інакше твої бали будуть вилучені.
– Ви все одно не хочете, щоб я залишився в Головному місті, – відповів Сі Нань, а кутики його рота вигнулися вгору.
Поки інші діти запиналися на словах, ця дитина знала все.
Ань Дже почувався безпорадним, але ніхто не міг йому допомогти.
Саме тоді він побачив периферійним зором, як зупинилось чорне авто і з нього вийшли троє людей.
Ань Дже поглянув туди і зустрівся з очима людини посередині.
Він кліпнув.
Лу Фен також побачив його. Чоловік злегка звів брови, перш ніж рушити до них.
– Ти теж був тут? – запитав Ань Дже.
– Для наради, – відповів Лу Фен. – Що з тобою трапилось?
У голосі Ань Дже вчувалася безпорадність разом із проханням про допомогу.
– Двоє дітей побилися.
– Просто дай кожному запотиличника, – сказав Лу Фен.
Його слова змусили Ань Дже мимоволі посміхнутися. Тоді він нахилився до Сі Наня:
– Як битимешся наступного разу, я вдарю тебе.
Лу Фен дивився на нього.
– Ти такий добродушний, – холодно заявив він, – що вони не тільки продовжуватимуть битися, але й битимуть тебе теж.
Ань Дже:
– …
Він трохи змінив вираз обличчя і намагався виглядати трохи розлюченим. Якби він мав хоча б десяту частину запеклості Лу Фена, то все пройшло би гладко, коли він повчав дітей.
Кутики губ Лу Фена сіпнулися вгору, коли він дивився на нього, а потім він перевів очі на Сі Наня.
Його погляд застиг на місці.
– Відійди від нього, – холодно наказав Лу Фен.
Не розуміючи, Ань Дже майже рефлекторно послухався Лу Фена і зробив два кроки назад.
Лу Фен ступив уперед, ставши між Ань Дже та Сі Нанєм. Він надягнув рукавички, схопив Сі Наня за щелепу і змусив хлопчика поглянути на сонце. Сонячне світло сліпило, і зіниці Сі Наня звузилися.
– З ним щось не так, – Лу Фен без зусиль тримав Сі Наня на місці. – Зв’яжіться з Маяком.
