Том 1. Судний день.

Печера була затемненою і вологою, освітлювана лише слабким світінням флуоресцентних рослин. Кам’яні стіни були оповиті темно-зеленими, темно-фіолетовими або чорними густими лозами, що були наче великі групи заплутаних змій.

У повітрі гойдалася чорна летюча комаха. Наступної секунди величезна фіолетова і набрякла лоза піднялася з клубка заплутаних лоз і розкрилася, наче рот. Наступної миті вона закрилася, ковтаючи летючу комаху. Лоза повільно закрутилася, і набрякла частина поступово відновилася до первісного стану.

У печері чувся звук, схожий на змах крил. Крапля слизу, від якої вгору тяглися напівпрозора нитка, впала зі стелі й шльопнулася на липкий мох унизу. Мох почав ледь помітно звиватися, і крапля блискучого слизу зникла в землі, швидко ввібравшись.

Один куток був освітлений флуоресцентним світінням зеленого гриба. У прогалині між камінням і ґрунтом хлинула біла речовина, наче приливна хвиля. Простір покривав білий міцелій^[1]. Він ріс, розповсюджувався і витягував сотні мільйонів гіфів^[2], підкрадаючись до центру. Вони збиралися і видовжувалися, поки не утворили тіло. Нога ступила на м’який мох, занурюючись у нього, поки не стала виднітися одна лише біла щиколотка.

^[1]те саме, що й грибниця. Вегетативне тіло справжніх грибів, те що зазвичай знаходиться під землею. Виглядає як пухнастий наліт чи багато переплетених між собою ниток.

^[2]ті самі “ниточки” міцелію

Ань Дже подивився на свою щиколотку. Це була людська кінцівка, що підтримувала скелет, м’язи та кров’яні судини. Суглоби були рухливі, але не гнучкі, через обмежені можливості скелета. Шари кератину утворювали округлі й напівпрозорі нігті; це були деградувавші залишки гострих тваринячих кігтів.

Він підняв ногу і зробив крок. Мох, що до цього був придавлений стопою, був вологим і еластичним. Коли Ань Дже відійшов, мох знову піднявся, наче черв'яки повипрямлялися.

Цього разу він наступив на щось інше — руку людського скелета.

У темряві Ань Дже по дивився на скелет. Гриби та лози вкорінилися глибоко в його кістках. Темно-зелені лози були обмотані навколо стегна та кісток ніг, тоді як яскраві кольорові маленькі гриби проростали в ребрах, як розквітлі бутони. Флуоресцентні гриби проростали з його очниць та рідких зубів. Зелене сяйво було схожим на сипучі піски, розмите в тумані печери.

Ань Дже довго дивився на нього. Нарешті він нахилився і підхопив рюкзак із тваринячої шкіри біля скелета. Вміст всередині рюкзака не постраждав від вологи. Там було пару елементів одягу, трохи людської їжі та води, а також чорний електронний чіп, розміром з долоню, з номером ‘3261170514’ на ньому.

Три дні тому скелет був живою людиною.

— 3261170514, — голос молодого чоловіка був хрипким і переривчастим, його обличчя освітлювало зелене флуоресцентне світіння з печери. — Мій ідентифікаційний номер. Це моє посвідчення особи, лише з ним можна повернутися до людської бази.

— Чи можу я допомогти тобі повернутися? — запитав Ань Дже.

Чоловік усміхнувся, пальці його правої руки обережно опустилися поруч з його тілом. Чіп випав з його руки, гублячись у моху. Він сперся спиною на стіну печери, підняв голову і притиснув ліву руку до своїх грудей. Там була величезна рана. Блідий осколок кістки пронизував його груди, виходячи зі спини, і шкіра навколо вже загноїлася. Частина її була сірою, а волокнисте м’ясо вкривало осколків кісток, коли решта мала темно-зелений відтінок, і випускала довгу краплю темної рідини в такт з його диханням.

Він кілька разів повільно вдихнув, перш ніж прошепотіти:

­— Я не можу повернутися назад, маленький грибочку.

Його сорочка була вся заплямована, його шкіра виглядала мертвотно-блідою, губи — потрісканими, а тіло час від часу тремтіло.

Ань Дже дивився на нього і не знав, що сказати. В кінці кінців він міг лише пробурмотіти ім'я цієї молодої людини.

— Ань Дзе?

— Ти вже майже повністю вивчив людську мову, — чоловік подивився на своє тіло.

Окрім гною та крові, на його тілі також був білий міцелій, що було частиною тіла Ань Дже. Гіфи звивалися, надійно чіпляючись за рани на кінцівках і тулубі Ань Дзе. Метою гриба було зупинити кровотечу цієї вмираючої людини, однак, інстинктивно, гіфи також поглинали і перетравляли свіжу кров.

— Ти можеш так багато вивчити, поглинувши мої гени? — запитала людина. — Показник забруднення цього місця справді дуже високий.

Фрагменти знань розгорнулися у свідомості Ань Дже. За п’ять секунд розмови він вже знав, що показник забруднення — це швидкість, з якою трансформуться гени. Зараз гени текли в Ань Дже разом з кров’ю Ань Дже.

— Можливо... коли я помру і ти поглинеш все моє тіло... ти здобудеш набагато більше, — Ань Дзе дивився на стелю, куточки його губ розтягнулися в усмішку. — Здається, я зробив щось значуще, хоча я не знаю, це добре чи погано для тебе.

Не проронивши ні слова, Ань Дже всім тілом посунувся до Ань Дзе. Він тримав Ань Дзе за плече своєю новоствореною людською рукою, і велика кількість міцелію перемістилася і накопичилася біля Ань Дзе, підтримуючи його тіло, що розсипалося.

У мовчазній печері було чутно лише дихання вмираючої людини.

Через тривалий час Ань Дзе нарешті знову заговорив:

— Я людина, чиє життя не має сенсу.

— …У мене немає нічого видатного, тому це нормально, що мене залишили позаду. Насправді я дуже радий не повертатися до людської бази. Там, так само як і в дикій природі, виживають лише вартісні люди... Я давно хотів померти, але я не очікував зустріти тебе, ніжну істоту, маленького грибочка, перш ніж помру.

Ань Дже не мав чіткого розуміння деяких слів, як "цінність" чи "смерть". Його увагу знов зачепили слова: "Людська база".

Він ліг на плече Ань Дзе і сказав:

— Я хочу піти до людської бази.

— Чому? — здивувався Ань Дзе.

Ань Дже підняв ліву руку, його пальці звисали у повітрі. Це було так, ніби він намагався схопити повітря, але хапати було нічого.

Так само, як його тіло. Його тіло було порожнім.

З найглибшої його частини народилася величезна діра, і не було способу її заповнити, ніякого способу вилікуватися. Була лише нескінченна порожнеча та паніка, що переслідували його з дня у день.

Він зібрав свої знання людської мови й повільно сказав:

— Я втратив... свою спору.

— Спору?

­­— Мою... насінину, — він не знав, як це пояснити.

Кожен гриб має спори у своєму житті. Дехто мав численні, а дехто — лише одну. Спори були насінням грибів. Вони народжуються у спорангіях і розносяться вітром, пускаючи коріння і стаючи новим грибом. Тоді цей гриб поступово росте, маючи власні спори. Єдиною місією у житті грибів було вирощування та визрівання спори. Однак він втратив власну спору, коли вона була ще далеко не зрілою.

Ань Дзе повільно повернув голову і міг почути хрускіт власних кісток, наче він стара людська машина.

— Не йди туди, — голос людини був хрипким і повільним. — Ти загинеш.

Ань Дже повторив це слово:

— Загину?

— Тільки люди можуть увійти до людської бази. Ти не зможеш уникнути погляду судді. — Ань Дзе кілька разів кашлянув, перш ніж зробити важкий вдих. — Не йди... маленький грибочку.

— Я… — розгубився Ань Дже.

Людська рука раптом схопила міцелій Ань Дже. Людина використовувала багато сил, і його дихання пришвидшилося.

— Слухай. — Після сильного тремору та вдиху, Ань Дзе повільно заплющив очі й тихо сказав: — Ти не можеш ні нападати, ні захищатися. Ти просто... маленький грибочок.

Іноді Ань Дже шкодував, що сказав Ань Дзе, що він піде до людської базу.

Якби він не сказав це, Ань Дзе не провів би останні миті свого життя, зупиняючи Ань Дже. Можливо, Ань Дже зміг би послухати, як Ань Дзе розповідатиме історію. Можливо, Ань Дже міг би забрати його з темної печери, щоб той міг востаннє подивитися на переливи полярного сяйва в небі. Однак Ань Дзе більше не відкривав очей.

Короткий спогад розвіявся в повітрі, як і життя Ань Дзе раптом розвіялося в цьому світі. Ань Дзе був лише сніжно-білим скелетом.

Однак він все ще хотів піти проти волі Ань Дзе.

Він повільно розкрив п’ять пальців. На делікатній шкірі та лініях долоні був важкий латунний металевий корпус кулі. На ньому були деякі незрозумілі та незвичайні лінії. Ань Дже знайшов його там, де втратив спору. Він не відпускав його з того моменту, як знайшов.

Якби був шанс, хоч один на мільйон, що він міг би повернути свою спору, то ця можливість була в цій гільзі, що була людським творінням.

Він зітхнув і поклав гільзу в шкіряний рюкзак, залишений Ань Дзе. Він нахилився і взяв одяг, який носив Ань Дзе. Це була сорочка з довгими рукавами, чорні штани та чорні шкіряні чоботи.

Зробивши все це, Ань Дже вийшов за межі печери. Злегка завеликий одяг терся о його шкіру, а невеликі електричні потоки передавали це відчуття з його дрібних нервових закінчень на шкірі до нервового центру. Це був перший раз, коли він був в людському тілі, і Ань Дже ще не встиг адаптуватися. Він нахмурився і підтягнув рукава своєї завеликої сорочки.

Печера була довгою і звивистою. Лози оплітали стіни печери і тіснили одне одного. Коли Ань Дже пройшов через печеру, вони відступили і перемістилися у верхню частину печери.

Після трьох поворотів з’явився вітер. Він був дуже вологим. Грибочок відсунув мертві лози, що звисали з входу в печеру. Гриби, як він, нескінченно розтягнулися, на скільки він міг бачити. Вони, здавалося, підіймалися до неба, все навколо спокійне і мовчазне. Через завісу увійшло тьмяне світло неба, воно було сірим і трошки із зеленим відблиском. Ань Дже міг відчути запах дощу, туману, змій та гнилих рослин.

Був вечір. Він сів біля входу в тунель під навісом сірих грибів. Він дістав темно-жовту мапу з рюкзака. На мапі були різні відтінки кольору, що показують ступінь небезпеки в різних регіонах. Колись Ань Дзе вказав на приблизне розташування печери, де вони жили. Це була найтемніша область на мапі, що означало, що рівень небезпеки становив шість зірок, а рівень забруднення — теж шість зірок. Вона називалась «Безоднею». На мапі область, де розташована Безодня, була також позначена багатьма дивними символами. Ань Дже перевірив їх по черзі, відповідно до легенди карти в нижньому правому куті мапи. Ці символи означали, що там були гриби, людоїдні лози, людоїдні кущі, прості монстри-ссавці, монстри-ссавці змішаного типу, звичайні монстри-рептилії, сильно отруйні монстри-рептилії, крилаті монстри, монстри-амфібії, поліморфні монстри змішаного типу та гуманоїдні монстри. Водночас там були долини, пагорби, гори, покинуті людські міста, дороги та інша топографія.

Він продивився все від півночі до півдня. Над яскраво забарвленою мапою була чиста біла область, позначена червоною п'ятикутною зіркою. Праворуч від п'ятикутної зірки була назва цього району: Північна база.

Зелене сяйво неба стало яскравішим, а тло стало темнішим. Опівночі Ань Дже ледве міг упізнати зірки на небі. Він знав, що найяскравішу називали Полярною зіркою і вона могла вказати напрямок.

Він спрямував стрілку у верхньому лівому куті мапи в напрямку Полярної зірки і ступив на гнилу деревину, листя, міцелій та ґрунт, виходячи крок за кроком.

Ніч не була темною. Переливи зелених вогнів, що люди називали полярним сяйвом, висвітлювали все попереду. Одні лише гриби заповнили його горизонт. Вони були жовтими, червоними або коричневими, з великими ковпачками. На гірських скелях були зібрані купки невеликих грибів.

Круглі порхавки^[3] були розкидані по землі. Як тільки вони дозріють, спори розлетяться, як туман і дощ. Ці спори приземляться у вологий ґрунт і ділитимуться, виростаючи в сферичні мішечки, як їх матері.

^[3]пухнасті гриби.

Були також гриби без шапки, що складалися просто з білих або жовтих гіфи, згрупованих разом або відокремлених радіально, плаваючи в повітрі, наче морські водорості.

Однак світ складався не з один лише грибів. Тут були й виноградні лози, мхи, кущі, людоїдні квіти і дерева дивної форми, що тихо ховалися вночі. У джунглях рослин були деякі темні тіні та деякі дивні форми. Звірі або суміші звірів і людей бігали в джунглях, виючи і борючись. Тварини воювали з тваринами, тварини воювали з рослинами або рослини воювали з рослинами. Високе і низьке виття било в барабанні перетинки, коли камені та бруд змішувалися зі свіжою кров’ю.

Ань Дже побачив, як сосна згинає стовбур, щоб проковтнути двохвосту змію з чорною, як смола, лускою. Він також побачив, як гігантська жаба витягує свій довгий яскраво-червоний язик, щоб схопити в повітрі кажана з людськими руками. Через п’ять хвилин після ковтання кажана, пара чорних крил виросла з її спини. Це була лише одна з тисяч сцен, які бачив грибочок, і він вже давно звик до цього.

Цієї миті до нього підійшов сірий звір. Він мав чотири ока і був покритий лускою, пір’ям і хутром. Його голова була схожою одночасно на крокодила та гігантського вовка. Його сім зубів стирчали назовні, і він нахилився до Ань Дже, нюхаючи його криваво-червоним носом.

Ань Дже не рухався. Він тихо притулився до гриба і рівномірно дихав, поки все його тіло обнюхували. Величезне чудовисько, здавалося, нічим не зацікавилось і відтягнуло свої важкі ноги.

Ань Дже зрозумів, що ніхто не помітить його, навіть якщо він використовує людське тіло як оболонку. Можливо, це було тому, що гриби були скрізь і не мали поживних речовин. Вони не були агресивними і іноді були отруйними. Таким чином, він і істоти цього світу жили у мирі.

Можливо, все було, як сказав Ань Дзе. Він був лише маленьким грибочком.

Прим. перекладачки:
Дякую, що почали читати Маленького грибочка! Переклад здійснюється мною (Karen-chan) та пані редакторкою з англійської мови. Транслітерація китайських імен за системою Кірносової-Цісар. Сподіваюся, ви зможете зануритися в цей невичзначений світ та побачити його очима грибочка♡