Шкільне життя (2)

Романтика повільно відкрила конверт і почала читати. З кожним прочитаним рядком її очі ставали все ширшими. Вона перевела погляд на Дезіра. Все ще не вірячи те, що сталося вона перечитала листа вдруге. Романтика ще раз стрелила очима на Дезіра не вірячи в щойно прочитане. Ніби заперечуючи побачене вона ще раз переглянула текст, бажаючи щоб його зміст змінився від самого факту перечитування. Але зухвалі літери на папері не хотіли зникати.

Там було все до найменших деталей. Вся правда чому Романтику Еру відправили до Бета класу.

Перечитуючи текст втретє вона здригнулася. Закінчивши читати останнє речення Романтика зловила себе на тому, що несамовито рве листа на дрібні клаптики.

Тремтячі очі остаточно зустрілися з безтурботним поглядом Дезіра. Вони не зводили з себе очей, а атмосфера навколо ставала все важчою. Романтика почала відчувати, як з кожним подихом все важче дихати і вона задихається.

Раптом, Дезір нахилився до неї, змушуючи її відсахнутися зі страху. 

“А тепер хочеш зі мною поговорити?” — його спокійний голос і вираз обличчя добре одне одного доповнювали.

Романтика не могла відмовитися. З острахом, що почують сторонні вона прошепотіла: “Як… Як ти… звідки ти про це знаєш?” В цьому тремтячому голосі вже не було попередньої жвавості.

“Не думаю, що зобов’язаний відповідати,” — відповів Дезір.

Від почутого Романтиці пересохло в горлі. Вона вже зрозуміла, що у Дезірових руках всі козирі. “Ти розповів ще комусь?” — скоромовкою запитала вона, зливаючи всю фразу в одне слово.

Дезір заперечливо захитав головою: “Ні, але більшість професорів знають. А ти як думаєш, чому тебе відправили сюди?”

“А-але … королівство Прілеча за сотні кілометрів звідси!” — не вірячи викрикнула Романтика.

Дезір лиш пирхнув з її наївності: “Ти сильно недооцінюєш розвідувальну мережу Гебріонської Академії”.

Попри свою самовпевненість Донета помилявся в судженнях, чому Романтику відіслали до Бета класу. Вступний екзамен і його учасники розглядалися ще скрупульозніше, ніж студенти могли собі уявити. Навіть найсекретніші таємниці минулого випливали на поверхню. І ось, саме в цю хвилину,  усі старі секрети Романтики злітали з вуст ледь знайомої їй людини.

“Багато років тому в королівстві Прілеча, одна скромна купецька родина накопичила значні статки. Потім ця купецька родина викупила титул в барона з півдня та оселилася в замку Фон Еру. Це сталося тоді, коли тобі було чотири роки. Це твоя сім’я купила титул. Може ти і вважаєш себе шляхтянкою, але немає сумнівів, що народжена ти простолюдинкою,” — Дезір повторив написане в листі повідомлення і самовдоволено посміхнувся.

“Ти….!” — Романтика запнулася, відчайдушно намагаючись підібрати слово, яке б виразило всі її емоції.

Дезір змовницько нахилився вперед: “Ми обоє народжені простолюдинами. Навіть якщо ти зараз і знатного роду, чи тобі не здається, що це надмірно пихато відмовлятися бути в одній групі з простолюдином?”

“Це…!” — весь праведний гнів Романтики згас коли вона зрозуміла, що Дезір був правий.

Очевидно, що Дезір знав всі її найпотаємніші секрети. Адже Романтика Еру була того ж випускницею Бета класу що і  він, та провела в Тіньовому Лабіринті довгих вісім років. Вона була найближчою товаришкою Дезіра і часто розповідала про своє минуле. Врешті решт, що приховувати в місці де за кожним кутом чигає смерть. Знаючи це кожен з них цінував можливістю жити хоча б в пам’яті своїх товаришів. Ось чому всі вони дуже уважно слухали історії один одного. Дезір не був винятком. Він добре пам’ятав їхні імена, їхні обличчя і їхні історії. Ось чому він зумів легко згадати все, що було пов'язано з Романтикою Еру.

Романтика Еру.

Донька барона Еру. Чоловіка, який купив собі титул.

Маленька дівчинка, яка заплатила за батькове рішення самотнім дитинством.

“Ти знаєш, — продовжував Дезір, — що групою Блакитного Місяця опікується професор Ніфлека. Один з небагатьох, хто знає про твій маленький секрет. Цей чоловік ненавидить простолюдинів. Якщо ти опинишся в його групі, він не буде сидіти без діла.”

“...Донета мене захистить,” — потупившись в підлогу кволо заперечила Романтика.

Дезір підняв брову: “Ти бачила як він дивився на простолюдинів? Впевнена, що захистить?”

Дезір бачив метання Романтики, як на долоні. Народжена простолюдинкою Романтика чітко побачила, як він на них дивився. Він трактував їх як худобу. Вона затремтіла з жаху уявляючи, як він кидає на неї цей поглядо. Романтика спробувала переконати себе в безпідставності цього страху, але тепер він міг стати реальним.

Дезір нахилився, щоб підняти з підлоги клаптики листа: “То що будеш робити?”

“Ти дійсно думаєш, що створена завдяки шантажу група буде нормальною?” — пробелькотіла Романтика, розуміючи, що в цих переговорах у неї немає жодної міцної позиції.

“І то правда, — сказав Дезір. — А якщо так? Я додам умову. Один місяць. Побудь зі мною в групі впродовж одного місяця. Якщо через місяць ти не зміниш думки, то зможеш піти”.

Один місяць.

‘Могло бути й гірше’ подумала Романтика. Треба протриматися один місяць і якщо їй не сподобається, то вона зможе піти. Романтика вже була готова простягнути руку, як раптом подумала ‘Стривай, навіть якщо у порівнянні з загрозою приєднатися до групи на невизначений термін, ця ідея не така вже й погана, але це все одно не та угода, яку я хотіла б укласти.’

Здається, що його прийоми в тактиці не обмежуються одним лиш полем бою.

Дезір простягнув вперед руку у відповідь на що Романтика схрестила свої на грудях і серйозно глянула у відповідь. Але якби вона не намагалася, та все одно не могла побачити в ньому нічого, окрім невинності. Врешті, вона глибоко зітхнула: “Знаєш, на вступному ти був ще тим придурком”.

“Знаю,” — відповів Дезір, примудряючись звучати ще бадьорішим ніж зазвичай.

Сучий син.

Романтика потиснула Дезірову руку.

Сніданок смакував жахливо. На вибір було тільки два варіанти. Хліб, черствий настільки, що ним можна було викопати могилу і водянистий суп з дрібними шматочками вареної баранини. Романтику це по-справжньому приголомшило. Саме в той момент вона до кінця зрозуміла, що таке Бета клас.

Не для того вона поступила в академію, щоб до неї так ставилися. Це зайшло надто далеко. Вона знала, що до класів ставляться по різному, але щоб настільки! А також вона знала, що Альфа клас насолоджувався вишуканим буфетом з різноманітних страв. Лиш думка про це бісила її до лисих чортів, та не настільки щоб не могти їсти.

Напруживши всі сили в руках, Романтика розламала окраєць хліба навпіл. Звук при цьому такий, ніби розкололася гранітна плита. А може їх дійсно годували камінням? Але глянувши на те, як Дезір вимів все до чиста, розвіяло ці припущення. “Як ти взагалі можеш це їсти?” — з недовірою спитала Романтика. 

Дезір ретельно прожував перед тим, як відповідати: “ А що? Воно смачніше ніж орчатина”.

Романтика лиш підняла брову: “Це що такий мовний зворот? Орків давним давно винищили.”

Дезір лиш знизав плечима. “Якщо важко кусати, — вказав він на хліб, — то замочи його в супі”.

Вона послухалася і окраєць дісно розм’як. Трохи помучившись вона доїла свою порцію. Отак жуюучи хліб і витріщаючись на Дезіра її раптово осяяло. Вони ж в одній групі. ‘Точно.’

Технічно вони ‘будуть’ в одній групі, тому що ‘офіційно’ групи ще немає. Для формування групи необхідно троє учасників. Але зараз єдині хто тут є, це вона і цей придурок.

Якщо йому вірити, то у них навіть професора для кураторства нема. В цій сраній групі все як не в людей. А вона, Романтика, якраз в цій групі.

“Я все, більше не буду їсти”.

Втративши рештки апетиту Романтика відклала ложку. Виходячи з їдальні вона аж на лиці перемінилася і старалася дистанціюватися від Дезіра.

“Не парся ти так, — порушив тишу Дезір, — ми без проблем створимо групу”.

Але ці слова не переконували, взагалі: “Агов! Ти хоча б знаєш, як важко сформувати групу?”

Для формування групи були дві основні умови. Троє охочих і куратор з викладацького складу. Навіть не беручи до уваги проблеми з куратором, їм все ще бракувало однієї людини для виконання першої умови.

“А ти в курсі, що у Бета класі вже є кілька відомих груп? Всі новенькі хочуть до них приєднатися. На новоспечену групу ніхто навіть оком не кине. — Романтика сплюнула від роздратування. — Агов! Та скажи все щось. ти…”

“Спочатку, — перервав її Дезір, — ти говорила, яка це паршива група. А тепер переживаєш, що ми не зрушимо з місця. Я так і знав, що ти будеш в ділі”.

“Щооооо!? — отетеріла Романтика. —  Я просто роздумую, якою ж через місяць вона буде недолугою. Тому варто розглядатися за кращими варіантами. Втямив!?”

Романтиці було дуже важко приховати своє дитяче збентеження.

“Кажу ж тобі, — не збавляючи кроку пояснював Дезір, — не буде ніяких проблем. В мене вже є професор, готовий зайнятися нашою реєстрацією. А щодо третього члена, є в мене один на думці. Він ще не приєднався, але все, що там треба, це переконати його”.

Почувши це Романтика розчаровано надула щоки: “Міг би і раніше сказати!”

Тримаючи в голові невимушено легку поведінку Дезіра і його манеру говорити, Романтика не могла позбутися від відчуття, ніби над нею насміхаються. Коли б вона з ним не говорила, вона почувалася так, ніби говорить зі змієм.

Вони зійшли зі стежки, яка вела в кафетерій і направились в сторону тренувальної арени. Будівля мала скляний купол, дорога до неї розширювалася. Романтика наздогнала Дезіра і запитала: “То, що це за шкет, про якого ти говорив?”

“Прам Шнайзер” —просто відповів Дезір.

В небі яскраво світило сонце. Вони увійшли в тренувальний зал для Бета класу. І це було видно по занедбаному стані в якому він перебував. Тут і там було помітно брак належного догляду і обслуговування. Дерев’яні трибуни зяяли дірками, настільки великими, що хтось неуважний міг легко провалитися під підлогу. А одна з несучих колон перебувала в такому плачевному стані, що аби не завалитися її підтримували магією. Все куди б не сягало око було зношеним.

Сьогодні якраз проходив об’єднаний спаринг між Альфа і Бета класами. Студенти на арені розбрелися хто куди в пошуках опонента. Глядачі розділилися на дві групи. В першій були студенти з Бета класу в простому одязі і звичайні на вигляд. Це вони зазвичай використовували цей зал для тренувань, тому нічого незвичайного в його вигляді для них не було.

Але для іншої групи убогість обладнання була настільки різкою, що викликала дисонанс. Студентів з Альфи легко було розпізнати по розкішному одягу і панській аурі, яка витала навколо них. Ці навіть не намагалися приховати своєї зневаги.

“Тут дійсно гидко”.

“Яке убоге спорядження”.

Вони, наче від смороду, морщили носи, огидливо кривилися і кидали навсібіч образлифі фрази.

“Не те, що б я була в захваті, — Романтика всілася на лаві біля Дезіра.

Так як місць на трибунах було менше, ніж охочих подивитися, їм довелося почекати на лаві поки звільниться місце.

“Ані трави, ані захисних магічних стін. За цим місце взагалі ніхто не дивиться. Всюди брудно. Не говорячи вже про те, що місця настільки мало, що доводиться в черзі стояти. Осьі ще одна причина чому треба пробиватися до Альфа класу”.

Хоч вона і скаржилась, але робила це для видимості. Полудневе сонце нестерпно пекло крізь скляну стелю. Романтика склала руку дашком і розглядала людей внизу.

“То який він? Цей Прам Шось-там-хтось-там?”

Його звали Прам Шнайзер. Дезір Дуже добре знав це ім’я. Він також був з Бета класу і прожив в Тіньовому Лабіринті дев’ять років.

Прам спеціалізувався на тому, що наносив серію швидких випадів гострою рапірою. Поєднуючи талант фехтувальника і роки наполегливих тренувань він відточив свої навички до досконалості. Прам був би одним з найкращих фехтувальників світу навіть якби використовував лише прості колючі випади.

Дезір розглядав студентів, які розбилися на пари для спарингу: “Його фехтування неймовірне. Ймовірно він найкращий в Бета класі”.

“Гм, хотілося б вже на нього глянути,” — погано приховуючи цікавість сказала Романтика.

“О, ось де він,” — Дезір тицьнув пальцем кудись в центр тренувального майданчика.