Пролог

Колись це місто було жвавим. Але зараз його руїни лежали розбитими до невпізнання. Префенополь – місто, яке впродовж трьох поколінь вважалося найкрасивішим на світі лежало зараз порожньою оболонкою своєї колишньої величі.

Дезір глибоко зітхнув і глянув на моструозну фігуру перед собою.

Ранг Метеор, Дракон Руйнування – Боромір Наполітан.

Величезна маса пекельного полум’я палала над Дезіром немов сонце. Дракон Боромір Наполітан кинув грізний погляд на сотню людей перед собою.

“Звичайні люди ПОСМІЛИ протистояти МЕНІ!” — потужний, направлений на людей голос дракона своєю чистою міццю був здатний звалити з ніг.

Але навіть тоді ні в кого з присутніх не похитнулася рішучість.

“Це кінець, Наполітан.” — впевнено сказав Дезір.

Саме це місце було кінцем Пекла, кінцем його страждань в Тіньовому Лабіринті. Тіньовий світ відкрив людству свій останній лабіринт. Всередині цього лабіринту Дезір Арман став свідком багатьох смертей, втратив друзів та коханих і все це заради надії дійти до цього місця.

Товариші з якими він провів шкільні дні, однокласниця, яку він кохав, і молодші, які з усіх сил намагалися слідувати за ним.

Може Дезір і не був знайомий з кожним в Тіньовому Світі, він хоча б знав що вони є.

Поле бою забрало всіх і кожного. Ніч за ніччю Тіньова Армія перла безкінечним потоком. День за днем помирала незліченна кількість людей.

Ті, кому пощастило вижити в цій бійні, повторювали імена загиблих і продовжували боротися своє за виживання. Після десяти років безкінечного циклу кровопролиття залишилося всього лиш сто вцілілих.

“Ми знищимо тебе тут і зараз! — закричав хтось з групи, піднімаючи бойовий дух товаришів. — Нарешті ми покладемо край цьому пеклу!”

[Вогняний Подих] Бороміра Наполітана, той який знищив колись цілу цивілізацію, розпочав їхній останній бій.

Це була, воістину, епічна битва, яка нічим не поступалась подіям легендарної давнини. На голови вцілілих падали сотні драконових заклять, у відповідь на це вони били ще рішучіше. Колись це місто було перлиною пустелі, та зараз, під потужним драконовим бомбардуванням, Префенополь стирався в пісок, з якого він колись постав.

Земля тріщала  по швах, а небеса рвало на шмаття. Оборонні закляття, які вважалися непроникними, розбивалися на друзки мов скло, а дорогоцінні і неповторні артефакти, ламалися немов крихкі дитячі іграшки. А ті, хто пройшов за своє життя незліченну кількість смертельних ситуацій, помирали від могутньої сили дракона.

Битва затягувалась і люди відчули себе у ще більш скрутному становищі. Та незважаючи на цю похмуру реальність, жоден не завагався, жодна не здалась. Їхня рішучість залишалася непохитною. Адже вони знали, що все вирішується саме тут, немає куди відступати у випадку поразки. І якщо вони помруть раніше за дракона – світу настане кінець.

Ось чому вони напружували останні жили задля перемоги над цим могутнім ворогом. Сповнені відчуттям обов'язку, вони  бились до останнього подиху. Можливо саме цей непохитний дух і сотворив диво.

В розпалі битви Дезір вигукнув: “Аналіз першого закляття [Абсолютний Нуль], завершено. Спробую заблокувати його за допомогою Систему Ілоне”.
Дезір переніс вагу тіла на ліву ногу і кинувся в безпечне місце: “Запечатаю за вісім хвилин!”

Хтось з передової обнадійливо викрикнув: “Ми розбили кістяну броню! Атакуємо його спину!”

“Хробаки!” — дракон використав своє найсильніше закляття. Воно було настільки сильним, що спокійно могло вважатися козирною картою.

Активувавши його все навколо розлетілося на шматочки. Вибухова хвиля від магії врізалася об землю і змела все на своєму шляху, немов цунамі. Однак сила атаки була значно слабшою ніж раніше.

Нарешті, нездоланний дракон поступово слабшав.  Дезір зрозумів – час прийшов. Зараз або ніколи!

“Аналіз тринадцятого заклинання завершено. — відрапортував Дезір. — [Сонячна Буря] повністю запечатана!”

“Атака подихом з фронту! Маги! — скомандував Зод, — Всі зусилля на його розвіяння! Передовики! Відступити в сліпу зону і набоки!”

В такий спосіб  атаки дракона були ефективно знівельовані. В ту ж хвилину Дезір проаналізував десятки тисяч схем драконячої магії.

Варто йому було розшифрувати драконські формули, як вони відразу ж блокувалися одна за одною.

Повільно але стабільно оборона дракона слабшала. Нажаханий Наполітан вигукнув. “Як я міг програти нікчемним людям!”

“Аналіз останнього магічного візерунку, завершено! — поспішно крикнув Дезір. — Всі заклинання даркона, запечатані!”

З тріумфом в голосі Рафаелло віддав коману на яку вони так довго чекали. “Нападники вперед. Вбити дракона!”

“Ні! — Закричав Наполітан. — Цього не може бути!” Він глянув вниз на людей. В порівнянні з ним, вони всього лиш пилюка, яку легко здути помахом крил. І все ж, попри це все, їхні заклинання привели до такого розпачливого кінця.

Нарешті, після стількох жертв і втрат, після того, як було пролито море крові — людство стояло на порозі перемоги.

І ось, жалюгідний Дракон Руйнування впав на пісок. Нарешті переможений.

Все закінчилося.

Або так принаймні думалось…

***

Як тільки люди усвідомили що перемогли, їх охопило полегшення. Може вони й вирали в цій битві, але вижило тільки шестеро. З радісними обличчями вони дивилися на розпростертий перед ними труп дракона і їм ледве вірилось в те, що це сталося.

Перед їхніми очима проминули спогади останніх десяти років. Щодня вони жили з думкою про те, що кожної миті можуть померти. Вони пройшли тисячі смертельних битв і бачили, як близькі друзі помирають один за одним.

Та попри всі негаразди їм вдалося вижити.

Шок і недовіра глибоко заплямувала їхні душі: “Невже ми нарешті виберемося з цього проклятого місця?” - ошелешено запитав хтось з них.

Земля навколо них була всіяна уламками міста.  Наче маріонетки яким обрізали нитки вони безсило попадали на биту цеглу під ногами. 

“Агов, хороша робота. — похвалив всіх Лицар Світла Рафаелло. — Ми зробили це. Ми врятували світ”.

Донейф, воїн північних варварів, з голови до п’ят всіяний золотими прикрасами заперечив ламаною спільною мовою: “Але не було спливати повідомлення.. Чітке повідомлення… Не бачити…

Завдання цей Тіньовий Світ… вбити дракон”.

“Хм, я теж не впевнений. — Відповів Рафаелло, — Зазвичай буває так, що як тільки ми завершуємо місію, нас відразу повертає в рідний світ. Але здається, що це місце не підкоряється законам Тіньового Світу, тому мені важко сказати що має статися”. Він завагався на хвилю: “Думаю найкращим вибором буде почекати ще трішки”.

Великий Мудрець Зод в синьому капюшоні і з посохом сказав в сумній задумі: “Зі ста п'ятдесяти мільйонів вижило лише шестеро. Це близько 0,000004 відсотка виживання. Жахливі числа”.

Від цих слів лице Святої Пречистої Прісцилли спалахнуло гнівом: “Перестань робити марні підрахунки. Вони не повернуть мертвих назад”.

“Після будь якого інциденту, — виправдовувався Зод, — а особливо такого, — поблажливо говорив він, — завжди важливо підбивати підсумки. Тим більше коли понад 99% чарівників на всьому континенті мертві”.

Дезір Арман, який спостерігав за сваркою між Мудрецем і Святою, вирішив припинити суперечку. “В будь якому випадку, —  втрутився він, — це не змінює того факту, що ми врятували світ”.

Лиш тоді до них дійшла вся повнота ситуації. Вони відчули, як напруження їх відпускає і почали обговорювати битву.

Чарівний Меч Світанку Аджест сіла трохи поодаль від решти. Вона не проронила ані слова, а лиш уважно слухала.

“Нам було б дуже важко тут без, Рафаелло,” — сказала Прісцилла.

Рафаелло на це скромно махнув рукою: “О ні. Я всього лиш виконував обов'язок паладина, захищати всіх інших. Пан Дезір відіграв значно більшу роль ніж я”.

Дезір, який весь цей час дивися вниз, підняв очі. Рафаелло зловив його погляд і посміхнуся.

“Правда… — сказав Донейф. — Цей світ бути неможливо очистити… без тебе, Дезір.”

Очевидно, що Донейф підтакнув. В Тіньовому світі  Дезір двічі допомагав йому.

“Якщо чесно, —  сказав завжди похмурий Зод, — я думав що ти вже давним давно помер”. Він глянув на Дезіра: “Навіть якщо в тебе й були могутні артефакти, мені все одно важко повірити в те, що чарівник третього кола зміг проаналізувати і запечатати магію дракона. Навіть я, маг сьомого кола не можу успішно провести реверс магії драконів так як це зробив ти. Чому ж маючи такий талант в тебе всього лиш третій рівень? — примружився Зод. — Є якась особлива причина?”

Всі мовчки глянули на Дезіра, навколо запала тиша.

Врешті, Дезір заговоров: “Такий простолюдин як я не міг отримати належної освіти. Академія розмежовувала шляхту та простолюдинів, тому нам було просто неможливо стати сильнішими. Ми могли б врятувати більше. Без такого сліпого фанатизму ми змогли б виграти значно раніше. З меншою кількістю жертв”.

“...Це дуже погано, — сказав Зод. — Якби ж тільки в Магічній Вежі було більше таких як ти, твій талант не був би змарнований”.

“Досить говорити про нудне минуле”. — втрутився Рафаелло. Яскраве світло било йому в очі тому він прикрився рукою, як дашком і глянув на решту. “Ми герої, які врятували світ. Коли повернемось, вдома нас обов'язково зустрінуть з почестями. А що ви плануєте після того, як все це закінчиться?”

Донейф, який сидів навпроти Рафаелло почав першим: “Я буду приходити… до домівок полеглих товаришів.. і повертати… речі… Щоб пам'ятати їхню почесну смерть.. Навіки”.

Варвар мав на собі сотні ювелірних прикрас. На кожній з них були вигравіювані ініціали полеглих братів з Півночі.

Дезір поринув в думки, але тут одізвалась Прісцилла: “Я повернуся в Західне Королівство щоб втішити сім’ї полеглих солдатів. Мені потрібно взяти відповідальність за їхнє прожиття. В честь тих, хто тут загинув я збудую меморіальну вежу, або храм. Думаю, що це зробить їх щасливими”.

“Я просто продовжу свої дослідження, але зміщу їх трохи в напрямку Тіньових Світів, — сказав Зод.  — Якщо з'явиться ще один Тіньовий Лабіринт таких масштабів, це безперечно стане кінцем світу. В нас немає ані військ, ані ресурсів, ані часу на ще одну підготовку. Тому я зроблю все можливе, щоб запобігти поверненню Тіньового Лабіринту”.

Як тільки Зод закінчив Рафаелло глянув на Аджест, котра все ще не сказала ані слова.

“А що ви робитимете, пані Аджест?”

Відповіді на питання не було, запало незручна тиша.

Аджест беземоційно поглянула на Рафаелло і відвернулася вбік.

Ніяково посміхнувшись Рафаелло перевів свій погляд на Дезіра: “А як щодо вас, пане Дезір? Я переконаний, що вас радо зустрінуть всюди куди б ви не пішли! Ви можете піти в Західне Королівство, або в наше, чи навіть в Магічну Вежу пана Зода. А може ви плануєте повернутися в Гебріонську Академію?”

Трохи обдумавши питання Дезір почав : “Я…“

Зненацька, без жодного попередження вирвалась величезна хвиля мани, змиваючи всю безтурботність героїв.

“Ми щось прогавили?” — Вигукнув Зод.

“З-Зачекайте хвильку! — закричала Прісцилла.  — Хіба ми не очистили Тіньовий Лабіринт? Я думала, що ціллю було вбити дракона!”

Приголомшений Донейф промовив: “Ми не… повністю вбити… дракона”.

“Цього не може бути! — крикнув Зод.  — Я точно констатував його смерть!”

Недовіра і розпач змішалися в голосах людей.

І коли всі все ще панікували, Зод сказав несподівано тихим голосом.