Нульова Бібліотека (частина 4).

Рівно через 30 годин і 12 хвилин Теодор прийшов до тями.

Щойно він отямився, то відчув дивну несумісність зі своїм тілом. Воно було одночасно і важчим, і легшим. Але, так чи інакше, поки що він не міг зрозуміти, чи справді його вага змінилася. Всі п'ять почуттів Тео також здавалися гострішими і набагато чутливішими.

Фр-р-ух, фр-р-р-рх.

М'який звук залоскотав його барабанні перетинки. Його очі, які все ще не розплющилися, сіпнулися у відповідь на цей легкий шум.

«... Це що, шелест подолу мантії?»

Звук виходив від чогось, що знаходилося поруч із ним.

Коли свідомість Тео поступово прояснилася, його щільно стиснуті повіки розкрилися, оголивши синьо-зелені очі. Так само, як і його слух, зір Тео теж покращився, оскільки плями на стелі стали чіткішими. І це було вельми дивно, оскільки зір Теодора, після всіх прочитаних ним в бібліотеці книжок, тільки погіршувався.

Тео швидко зрозумів, що він лежить на ліжку Вінса, і повільно підвівся. Його руки й ноги затерпли через те, що не рухалися протягом 30 годин, і коли кров почала циркулювати у звичному режимі, з його вуст, природно, вирвався стогін.

- Ум-м-м-м...

- О! Ти прокинувся? Ну, і як ти почуваєшся? - тут же підскочив Вінс, щойно почув його голос.

Тео абсолютно раптово знепритомнів, а тому Вінс підготував кілька екстрених зілля на випадок, якщо виникнуть проблеми. На щастя, здавалося, жодних зовнішніх ознак побічних ефектів не було.

Вінс сів назад у крісло і промовив:

- Минуло близько тридцяти годин відтоді, як ти проковтнув «Пісню Бою». Не знаю, що сталося, але для початку тобі варто поглянути на себе в дзеркало.

- Дзеркало... Про що Ви говорите? - зі здивуванням вимовив Тео, присівши на ліжку.

Потім в нього просто не залишилося іншого вибору, окрім як оглянути себе. А пов'язано це було з тим, що одяг, який він носив, практично перетворився на ганчірки.

Якщо рукава його сорочки ще й були більш-менш в порядку, то в районі грудей вона тріснула, а там, де були стегна, і зовсім з'явилися суцільні дірки, наче він вліз не в свій розмір.

Тео вирішив більше не зволікати і дослухався до поради Вінса.

Підійшовши до повнорозмірного дзеркала, Тео просто втратив дар мови.

- А-а?

Правду кажучи, тіло Теодора Міллера було в поганій формі. Він кілька місяців тренувався, але його тіло все ще було занадто худим. Без використання магії він нізащо не зміг би здолати учня лицаря. Навіть маючи реальний бойовий досвід, використання рукопашного бою за таких фізичних даних було схоже на те, що свиня носила перлове намисто.

Однак що ж сталося з його відображенням у дзеркалі?

- ... Це якийсь абсурд, - несвідомо пробурмотів Тео, побачивши своє тіло. Те, що він бачив, було більш ніж дивним.

Плечі й груди, які лише кілька днів тому оголювали ключиці, що випирали, тепер були вкриті вельми товстими м'язами, що наповнювали раніше мішкуватий одяг. Якщо раніше його ноги були настільки ж тонкими, як гілки, то тепер вони стали такими ж сильними, як у воїна. Якби в нього був меч, що звисає з пояса, і обладунки, то він цілком би міг зійти за молодого мечника.

«Справа не тільки в цьому. Здається, моя сила, витривалість і почуття теж покращилися».

Тео обережно стиснув кулак. Рух задіяв цілу групу м'язів, і його передпліччя різко здулося. Потужні м'язи були схожі на скручені мотузки. Він відчував величезну силу, що зібралася в його долоні. Якби він тримав яблуко, то просто зараз із нього б потік сік.

Незважаючи на те, що Тео отримав лише деякі здібності Лі Юнсуна, тепер він був на рівні пристойного лицаря. А це, своєю чергою, означало, що Лі Юнсун був справжнім монстром. Незважаючи на відсутність аури, ця людина явно все своє життя присвятила тренуванням.

Його наполегливість дорівнювала тій, що була в Тео, який не здавався, навіть незважаючи на свою низьку чутливість.

«Твоя мрія... Я зрозумів її» , - урочисто вклонився Тео, згадавши самотню спину Лі Юнсуна. Він залишив майстра, так і не отримавши можливості висловити йому свою подяку.

Завершена Пісня Бою, магія, яка була створена для того, щоб довести цінність життя Лі Юнсуна, була залишена Теодору.

Подумки висловивши свою повагу цій людині, Теодор повернувся до Вінса.

- Вчителю, я хотів би дещо про щось у Вас запитати.

- Хм-м? Можеш питати мене про що завгодно.

Однак, перш ніж Тео поставив запитання, він знову подивився на себе. Результат третьої синхронізації був більш ніж наочним. Він просто хотів отримати хоч якийсь шанс на виживання в ближньому бою, але сила, отримана від Лі Юнсуна, повністю подолала його слабкість як мага.

Зміцнене передпліччя Тео тепер могло витримати віддачу від потужної Магічної Ракети, і навіть сам ближній бій тепер став цілком реальним, якби він скористався Піснею Бою і вторинними заклинаннями.

Третя звільнена функція Глаттоні була воістину жахливою.

- Майстер Червоної Вежі, Вероніка... Як я можу зв'язатися з нею?

Тепер в Теодора залишився всього один виклик: завершити нестійке 5-е Коло.

***

В кожної вежі магії Королівства Мелтор була своя роль.

З огляду на високу універсальність, Синя Вежа використовувала свою магію для встановлення пралень і гігієнічних об'єктів по всьому королівству. Більшість магів Жовтої Вежі були алхіміками, а тому вони робили свій внесок в королівство в таких галузях, як будівництво та металургія. А от члени Білої Вежі були джерелами інформації.

Якщо так, то чим же займалася Червона Вежа, яка славилася своїми бойовими магами? Звісно, їхня роль полягала в боях.

- Пані Майстер Вежі, у володіннях віконта Бермунда з'явилася пара тролів. З маєтку були відправлені особисті сили віконта, але монстри продовжують завдавати шкоди, а тому є терміновий запит на бойових магів, - доповів чоловік, зайшовши в кабінет на верхівці Червоної Вежі. Він добре знав особистість господині цього кабінету, а тому розумів, що подібні донесення їй зовсім не до душі.

Вероніка відповіла на доповідь чоловіка лише після того, як закінчила читати один зі своїх документів.

- Пошліть старшого мага Девіда. Крім того, попросіть як ескорт приставити до нього двох лицарів. З такою групою проблем не буде.

- Буде зроблено!

Щойно чоловік вибіг, до кабінету зайшла інша людина і теж швидко зачитала свою доповідь.

- Пані Майстер Вежі, поблизу володінь маркіза Ортена виявлено велику групу розбійників. Маркіз Ортен надіслав запит про допомогу. Які наші подальші дії?

- Ортен? Ах, цей вусань. Чому той, в кого ціла дивізія лицарів, просить нас про допомогу? Передайте йому, щоб сам з усім розібрався.

- Згоден, пані Майстер.

Заслуховуючи два запити на виділення допомоги, Вероніка тим часом підписала ще й понад десять документів. Причому підписувала вона їх зовсім не після побіжного ознайомлення - кожен із них був уважно прочитаний. Вона могла запам'ятовувати все до дрібниць, не пропускаючи жодної описки або помилки. Незважаючи на її часто кровожерливу і жорстоку поведінку, Вероніка була надзвичайно компетентним магом 8-го Кола.

Проблема полягала в тому, що ступінь її здібностей залежав від її терпіння.

- Ах, чорт! Чому останнім часом мене раз у раз завалюють одними папірцями? Чому вони постійно смикають вежі магії, коли в самих на утриманні цілі гарнізони? Ми не собаки, яких треба щоразу кидати в погоню за зайцями!

Зрештою, терпіння Вероніки досягло своєї межі, і вона розірвала папери. Усі вісім кіл тут же відреагували на її гнів і спалили розірвані документи, не залишивши від них і сліду. Струсивши попіл, Вероніка поклала ноги на стіл.

І ось, розмістившись зручніше, Майстру Червоної Вежі в голову прийшла одна думка.

«Цей хлопець і справді цікавий... Незалежно від того, наскільки я розслаблено поводилася, 10 днів - це занадто багато. Може, після того, як я супроводжувала його в Нульову Бібліотеку, він подумав, що більше не зможе витримувати мою присутність?»

Наявність крові червоного дракона означала, що для Вероніки найголовнішим було те, зацікавлена вона в чомусь чи ні. Вона не хотіла бачити перед собою людей або речі, які їй були не цікаві. Природа Вероніки означала, що вона не могла ігнорувати свої обов'язки, але водночас вона завжди могла позбутися якихось настирливих процесів.

Саме в цей момент...

- Пані Майстер Вежі!

До її кабінету знову хтось увійшов.

- Ну, і що цього разу?

Від такої темпераментної реакції Вероніки чоловік зблід і приготувався швидко зачитати донесення, яке тримав у руці. Зрештою, він не міг просто вибачитися і покинути кабінет, не озвучивши те, що мав.

- Є запит на зустріч із Вами.

- Зустріч? Від кого?

- Новий маг, який тільки нещодавно вступив у Червону Вежу. Маг середнього рангу на ім'я Теодор Міллер...

Почувши це ім'я, Вероніка одразу ж схопилася зі свого місця.

- Пришліть його! Прямо зараз!

- А-а? Так?

- Ні, не роби цього. Буде швидше, якщо я піду особисто. Так, іди й поклич старійшину, щоб посидів тут. В мене є нове завдання, а тому все інше я залишаю на нього.

- А-а-а...?

- Все, я пішла! - проігнорувавши приголомшений вираз обличчя чоловіка, Вероніка кинулася вниз сходами. Не мало значення, що відбувалося, якщо це давало їй можливість позбутися цих клятих документів. Крім того, вона й сама була не проти побачитися з цією цікавою дитиною.

«Ти вибрав чудовий час, малюк!»

Завдяки своїм винятковим фізичним здібностям, набутим разом із кров'ю дракона, Вероніка швидко прибула в приймальню Червоної Вежі. Щойно вона прийшла і відчинила двері, то побачила здивоване обличчя Тео.

Одночасно з цим кроки Вероніки сповільнилися.

- Е-е...?

Щось змінилося. Вона відчула якесь відчуття дискомфорту і замість того, щоб, як зазвичай, щось поспішно зробити, повільно й уважно оглянула Тео.

Її посереднє враження про нього повністю зникло. Поза Теодора, в якій він стояв, була такою самою, проте центр його ваги змістився, немов він навчився якогось бойового мистецтва.

«Хіба може людина так перетворитися всього за 10 днів?»

Тео першим привітав спантеличену Вероніку.

- Спасибі, що знайшли час, Майстре Вежі.

- Так? А, ну я ж сама казала, що ще обов'язково поговоримо з тобою. Хіба не так?

- Так, все вірно.

Явище, пов'язане з його колом, було проблемою, яку неможливо було зрозуміти за допомогою одних тільки книг. Крім того, Вероніка стверджувала, що з часом ця проблема теж сама по собі не вирішиться. Тому Теодор і прийшов, щоб попросити Вероніку про допомогу. Зрештою, для вирішення чогось подібного не було кращого наставника, ніж Вероніка.

- Рада тебе бачити в будь-який час, але... Гм...

Оглядаючи Тео, її золотисті очі сяяли дивним світлом.

Неможливо було приховати навички перед Веронікою, яка з одного погляду бачила його наскрізь. На щастя, вона просто дивувалася змінам Тео, не відчуваючи жодного підступу.

- Що ж, це не має великого значення, оскільки так мені подобається навіть більше! Але не варто надихатися кимось огидним, на кшталт Бланделла. Це абсолютно необґрунтовано.

- Я розумію.

- Добре, тоді підемо, - сказала Вероніка і почала рухатися.

Тео пішов за нею, абсолютно не знаючи про їхній кінцевий пункт призначення.

Вероніка, немов прочитавши його думки, озирнулася і додала:

- Думаю, ти вже знайомий із цим місцем.