Жадібний Гримуар (частина 1).

- Теодор Міллер.

Людина з темними колами під очима назвала ім'я Теодора. Його запалі щоки підкреслювали вилиці, які злегка випирали, що надавало його обличчю ще більш худорлявого вигляду.

Якби на ньому був поганий одяг, його можна було б вважати за пересічного обивателя нетрів.

Однак ця людина була професором третьокурсників і майстром 5-го Кола, що робило його одним із найкращих в Академії Бергена.

І ось ця худорлява людина, яка за сумісництвом звалася професором Вінсом, діловим тоном промовила:

- Ви напевно знаєте, навіщо я покликав Вас.

У Теодора Міллера, або ж по-простому Тео, на обличчі промайнула тінь, і він кивнув. Він обмежився цим, оскільки просто не міг змусити себе відкрити рота і відповісти на запитання. Теодор довго готувався до цієї розмови, але щойно момент настав, його серце чомусь відмовилося слухатися.

- Ваші результати письмових іспитів просто блискучі. З усіх предметів з Вас було вирахувано всього три бали. При цьому допущені помилки можна назвати досить незначними. Жоден студент не показав такого високого результату, тож Ваш сумарний бал можна назвати ідеальним.

Хоча це ніколи й не підтверджувалося прилюдно, але деякі тестові запитання були "створені, щоб у них помилилися". Отримати максимальний бал було просто неможливо - таким було негласне правило академії. Тим не менш, у Тео було віднято очки лише за три запитання. Можливо, цей показник був кращим, ніж навіть у деяких професорів.

Вінс захоплювався талантом цієї молодої людини, водночас із цим відчуваючи смуток. Такі змішані емоції він відчував через те, що Теодору Міллеру не вистачало таланту, щоб стати чарівником.

- Однак Ви не можете закінчити нашу академію, бо практичні результати... Слід прирівняти до незадовільних.

Рішучий голос професора не був для Тео громом серед ясного неба.

В академії було дві вимоги до випускників: перша - кожен студент мав набрати щонайменше 70 балів за письмові тести; і друга - стати майстром 3-го Кола. Навіть перша умова була вельми непростою, але ось остання вимога виявилася для нього справжньою проблемою.

Для Тео, який народився з невеликою кількістю магічної сили і слабкою чутливістю, перепона у вигляді становлення майстром 3-го Кола була занадто високою. Незважаючи на те, що заради тренувань він навіть спати став набагато менше своїх однокурсників, йому навіть близько не вдавалося наблизитися до їхнього рівня. Незважаючи на всю свою практику, його магія вивергалася якимось абсолютно некерованим потоком.

У результаті Тео не міг закінчити академію вже третій рік поспіль.

- Хм... На якому ти зараз Колі, Теодоре? - засмученим голосом запитав професор Вінс.

Це саме запитання він ставив і минулого року, і за рік до цього. Однак відповідь Тео залишалася все тією ж.

- ...На 2-му, - вкотре відповів Теодор.

Це було кошмарне число.

Більшість учнів академії зазвичай доходили до 2-го Кола до кінця першого курсу, а до 3-го Кола - при переході на третій курс. У деяких рідкісних випадках особливо обдаровані учні під час випуску з академії ставали майстрами вже 4-го Кола.

Однак Тео провів в академії вже п'ять років і все ще не зміг подолати стіну, що відокремлює його від 3-го Кола. Крім того, це була не єдина проблема.

- Вам вдалося освоїти магію 2-го Кола?

- ... Ні, у мене не вийшло.

Голос Тео прозвучав ще тихіше.

Якби єдиним, чого йому не вистачало, була просто магічна сила, то він міг би почерпнути її необхідну кількість із зовнішніх джерел. Так, це був би злегка дорогуватий метод, якби для поповнення магічної сили Тео почав використовувати реагенти, але тоді він зміг би одержати достатню кількість енергії, потрібну для 3-го Кола.

Однак чутливість Тео, яка була не менш важливим елементом для використання магії, була близька до нуля. Таким чином, якщо проблему у вигляді відсутності магічної сили ще можна було якось подолати, то способів підвищити чутливість до мани просто не існувало.

Саме тому професор Вінс відмовився від надання йому стипендії.

"Звісно, він видатний учень, але... З такою поганою магічною чутливістю він ніколи не виживе в ролі мага. Провівши тут 5 років і навіть не освоївши магію 2-го Кола... Це безнадійно".

Вінс із задумливим виразом подивився на Тео.

Будь-який інший студент уже б давно здався... Тео, який знав про відсутність у себе таланту краще за будь-кого ще, три роки поспіль не припиняв спроб вибитися на потрібний рівень. Це було просто незрівнянно з іншими учнями, які виростали в академії, немов рослини в теплиці.

Якби тільки Тео мав навіть звичайнісінький рівень магічної чутливості, тоді статус першого випускника був би за ним.

Однак реальність була занадто жорстокою.

Злегка забарившись, професор Вінс витягнув зі скриньки конверт. Це було вже не вперше, але, здавалося, що з роками вага конверта збільшилася. У конверті був лист, який вручали тому, хто мав вирушити на повторний курс.

- Це мій обов'язок, як професора, але... Мене не полишає відчуття, що я роблю щось не те стосовно тебе. Вибач.

- ... Ні, все добре.

- Перед тим як викинути, прочитай його. Порівняно з торішнім у ньому мало що мало б змінитися, але хто знає.

Тео спокійно прийняв конверт із рук професора.

Його пальці тремтіли, але йому якимось чином вдалося перебороти свою нервозність. Це був уже його третій лист. Навіть один раз отримавши такий, студент ставав предметом глузувань, а повторне отримання зробило б кого завгодно ганьбою всієї родини.

Тео був єдиним учнем в Академії Бергена, який коли-небудь отримував його тричі.

Ба більше, третій лист мав особливий сенс. Він був останнім.

Четвертого листа вже не буде.

Професор Вінс не згадав про це, але якщо Теодор Міллер не закінчить академію наступного року, то його виключать. Це буде справжній скандал, до того ж настільки ганебний, що йому краще буде самому піти і врятувати хоч краплю своєї честі.

"Але хіба справа тільки в цьому?"

Потьмянілим поглядом Тео подивився на лист.

Його очі, які колись були наповнені мріями, потемніли. Молодий чоловік, який вступив до академії, щоб стати великим магом, тепер мусив зіткнутися з похмурою реальністю, яка змусила його понуро опустити плечі.

"Я зможу зробити це наступного року. Наступного року я точно зможу закінчити академію".

Але тепер такі думки були для нього схожі на саморуйнування. Немов він стояв на порозі прірви.

Теодор Міллер...

Він був старшим сином шляхетної родини, що потрапила в немилість. Сім'я Міллерів, якій колись дарували графський титул, 100 років тому позбулася всіх своїх почестей і привілеїв. Спроби його предків відновити колишній добробут ні до чого не привели і залишили Тео зовсім ні з чим.

Отже, Тео хотів стати магом. На відміну від тих, кому з дитинства доводилося проходити через суворе навчання, діти зі шляхетних титулованих родин могли легко потрапити в академію. Він думав, що він досить здібний, а тому переконав своїх батьків відправити його сюди, у філію Королівської Академії.

Проте на цьому все й закінчилося. Тео лягав пізніше за всіх і вставав раніше за всіх. Він з ентузіазмом працював і вчився, жертвуючи сном, щоб зайвий раз попрактикуватися зі своєю маною. І замість того, щоб скаржитися на свою долю і несправедливість, Тео вважав, що якщо докладе більше зусиль, то обов'язково буде винагороджений.

"Може, я був занадто оптимістичний?"

Його однокурсники закінчили академію ще два роки тому. Потім із неї випустилися ті, хто був молодший за нього на рік. Тепер же дипломи мали отримати й ті, хто був уже на два роки молодший.

Його ім'я знали навіть нові учні. Він був вічним другорічником Академії Бергена.

Тео ганьбив сім'ю Міллерів, яка й без того занепала.

"Коли ж усе пішло не так?"

Може все почалося, коли невдачу зазнала спроба активувати заклинання на його найпершому практичному занятті?

Коли він зрозумів, що з його магічною чутливістю вся ця затія - безнадійна? Тоді, коли за кілька днів до церемонії випуску йому вручили його перший лист про необхідність прослуховування повторного курсу? Або ж коли після отримання другого листа він подумав, що всі його зусилля марні?

Або, можливо... Можливо, коли він уперше почав мріяти про те, щоб стати чарівником?

"Прокляття".

Досі він ніколи не обурювався власною бідністю. Були й інші люди, які їли менше за нього, а також ті, кому ніколи не судилося жити в достатку і достатку. Попри те, що статус сім'ї Міллерів упав, Тео все ще був шляхетської крові й зумів вступити до Королівської Академії.

Однак його терпіння, здавалося, досягло своєї межі.

Магічні реагенти, які інші студенти пили, як воду? Тео відмовився від них, знаючи, що одна пляшка прирівнюється до двомісячного бюджету його родини.

Найняти іншого чарівника як приватного наставника? Але він не міг собі цього дозволити, навіть якби продав маєток Міллерів.

Звісно, багато студентів закінчили академію і без використання таких методів. Вони збільшили свою магічну силу завдяки природному таланту і не потребували індивідуального навчання. Але що робити, якщо немає ні таланту, ні грошей...

Можна було закінчити академію, навіть якщо не вистачало якоїсь однієї з цих речей. Однак Теодор Міллер не мав ні того, ні іншого...

- Я маю повертатися на заняття.

Щойно професор кивнув на знак згоди, Тео розвернувся і попрямував до виходу.

Він не був упевнений, що зможе зберігати спокій ще хоча б кілька секунд. Його холоднокровне обличчя вже було частково перекошене. Принаймні він не хотів, щоб професор став свідком чогось подібного.

Бум!

Двері зачинилися з куди гучнішим ударом, ніж коли він увійшов.

З важким виразом на обличчі професор Вінс глянув на двері, але вже за кілька секунд опустив свій погляд на книгу, яку читав. Сторінки цієї книги вже довгий час не перегорталися.

***

Дзинь!

У коридорі пролунав гучний дзвін. Це годинник подав сигнал про настання вечора.

Завдяки магії, його звучання було однаковим по всій території навчального закладу. Студентам, які проживали в гуртожитку, після настання певного часу цей самий дзвоник сповіщав про заборону залишати межі свого корпусу, тоді як студенти, які не ночували в гуртожитках, навпаки, мусили покинути територію академії, почувши його.

Крокуючи до свого гуртожитку, Тео раптово зупинився.

"... Якщо подумати, я ще не з'їв свою вечерю".

Чи не сходити йому зараз до їдальні?

Він трохи подумав, а потім похитав головою. Через лист, який він ніс у руці, у Тео не було жодного апетиту. Тоді може йому варто повернутися в гуртожиток і влягтися спати? Ні, здоровий сон він теж втратив. Було б справжнім щастям, якби він зміг міцно заснути, не бачачи жодних кошмарів.

Зрештою, кроки Тео кинулися в той самий бік, що й завжди.

У це місце рідко навідувалися сторонні, а ще воно було найкомфортнішим для Тео в усій Академії Бергена. Бібліотека.