— Навіщо тобі перейматися тим, хто вже мертвий? Хіба не заради тебе твоя сестра так тяжко працювала, щоб ти могла вчитися? Гроші… Я можу дістати стільки, скільки захочу. І тобі дам, — промовив вампір спокусливим голосом.
Лю Жу аж затремтіла від люті. Вона нахилилась, схопила з землі товсту гілку і, немов меч, направила її на вампіра.
Аж раптом.... вампір здригнувся. В очах промайнув справжній жах!
— Ч-чому… чому ти знаєш, що ми боїмося дерева? Не підходь! НЕ ПІДХОДЬ! — закричав він, тремтячи.
Лю Жу глянула на нього з подивом… аж раптом той вибухнув гучним реготом!
Жахливий вираз на його обличчі змінився на гротескно театральний. Вампір більше не приховував своє лицемірство — сміявся так, ніби от-от упаде на землю від веселощів.
— Ха-ха-ха! Ми безсмертні! Нас неможливо вбити, хіба що ми самі цього забажаємо... або якщо вб'є нас жінка, яку ми любимо, — холодно прошипів він.
— Тоді ти помреш просто зараз! — вигукнула Лю Жу тремтячим голосом.
— Ти і твоя сестра схожі на вигляд, але такі різні всередині, — сказав він, наближаючись. — Я не хотів убивати її. Вона сама просила, щоб я вкусив її. Казала, що життя — то суцільна порожнеча. Що її ніхто не поважає. Що ти — для неї тягар. Казала, що лише коли я п’ю її кров, вона відчуває хоч крихту щастя… Тож навіть із анемією вона все одно приходила до мене. Хіба вона не була схожа на повію, яка виживає лише завдяки наркотикам?
Слова вампіра пронизали душу Лю Жу. Її очі почервоніли від люті — він щойно топтав пам’ять про її найдорожчу сестру, зневажаючи кожен її порив, кожну жертву, кожну мить страждання.
Не думаючи ні про що, вона кинулась уперед із гілкою в руках. Та вампір навіть не ворухнувся. Він просто дивився, як та сліпо летить у пастку, яку сам же й розставив.
Ця молодша сестричка цікавіша, ніж старша… вперта, не така слухняна. Можна буде трохи з нею погратись…
Коли Лю Жу наблизилась до вампіра, вона усвідомила наскільки була дурною. Між ними була просто величезна прірва в силі.
Вона вже думала, що загине, як і її сестра...
Та раптом поряд із нею з’явилася вогняна куля!
Полум’я трояндового кольору вибухнуло з яскравим сяйвом, розірвало туман і пітьму в лісі — й немов гігантський кулак, врізалось просто у вампіра!
Він не встиг навіть зреагувати. Потужний удар вогню відкинув його на десятки метрів назад, залишивши на землі вогняний слід.
Огорнутий полум’ям, вампір упав на землю. Але навіть тоді не помер, легко підвівшись на ноги, стоячи в полум'ї. Його очі блищали від люті — і в них відбилася постать Мо Фаня.
О, то ось хто вирішив погратися зі мною...
Вампір миттєво прикрив обличчя коміром — бо якщо хтось побачить його справжнє обличчя, він більше не зможе спокійно жити в місті.
Він окинув поглядом ліс, очікуючи що маг прийшов не один.
Короткий помах пальцями — і плащ на його плечах перетворився на чорну шкіру, що різко затріпотіла. Немов крила кажана, вона підняла його в повітря — й наступної миті він зник у темряві, ніби розчинився у тіні.
— Дідько, ну й швидкість! — вилаявся Мо Фань, намагаючись наздогнати його через “Тіньове Ухилення”, але вампіра вже й слід простиг…
Він не міг не визнати: вампір значно вправніше володів Тіньовим Елементом, ніж він сам. У таких умовах утримати того на місці було просто неможливо.
Та й вибору не було. Якби Мо Фань ще хоч трохи зволікав — Лю Жу вже була б мертва.
Мо Фань підійшов до Лю Жу.
Вона немічно лежала на землі, сльози потоком котилися з її очей.
Очевидно, що вона була охоплена відчаєм.
Мо Фань хотів її втішити, але не знаходив слів. Його вразило, наскільки рішучою вона виявилася у прагненні помститися за свою сестру. Попри всю свою крихкість, ця дівчина несла в собі бурю — і це лише доводило, наскільки сильно вона любила сестру.
Згадуючи, як вампір глузував із них обох, Мо Фань теж ледве стримував свій гнів.
Лю Жу довго плакала серед дерев. Вона більше не могла повернутись до школи, тому Мо Фань забрав її до себе в квартиру, влаштував у вітальні й дозволив відпочити.
Він також дістав кілька якісних сироваток з кров’ю. Адже знав: дівчина навмисно дозволила вампірові випити трохи її крові, щоб заслужити довіру — і тоді завдати удару.
— Дякую… І… вибач за ту зухвалість минулого разу, — промовила винувато Лю Жу.
— Тож ти вже знала, що зі смертю твоєї сестри щось не так! Треба було одразу мені сказати. Як ти могла подумати, що проста дівчина, без магії, має шанс проти тієї тварюки? — сказав Мо Фань із докором.
— Я просто… не хотіла втягувати інших. Пробач, — прошепотіла Лю Жу.
— Вампіра залиш мені. Я й так виконую завдання. Але тепер, коли він насторожений, спіймати його буде куди важче. Він увесь час приховує обличчя — я так і не встиг розгледіти, як він виглядає насправді. Може, ти знаєш, хто він?
Лю Жу похитала головою. Вона ніколи раніше його не бачила. Можливо, її сестра знала… але тепер цього вже не дізнатися.
— Відпочинь тут, — сказав Мо Фань.
Він влаштував її у своїй кімнаті. Повернення до школи могло бути небезпечним: вампір міг напасти знову, охоплений люттю, — і Мо Фань не міг цього допустити.
Коли він побачив, що Лю Жу майже одразу заснула, то зітхнув. Навіть уві сні її обличчя залишалося блідим і сумним.
Вона пожертвувала собою, стала приманкою. Будь-хто інший уже давно втік би з переляку — адже йшлося про вампіра! Та Лю Жу не відступила. Її рішучість була вражаючою...
Мо Фань сидів у вітальні, коли почув стукіт у двері — то була Лінлін. Вона зайшла, не чекаючи запрошення.
Це був далеко не перший її візит. Вона впевнено попрямувала до холодильника, витягла пляшку соку і почала пити прямо з горла, ніби це було якесь молоко.
— Ну що, вдалося відстежити його? — запитав Мо Фань.
Лінлін витерла губи тильною стороною руки і сказала:
— Ледь не вислизнув. Я простежила його до приватного комплексу. Схоже, там якийсь клуб, що колекціонує рідкісні алкогольні напої. Але далі я не наважилась — було відчуття, що там щось не те.
— Цього більш ніж достатньо! Тепер треба придумати щось справді круте, щоб його впіймати! — сказав Мо Фань, і в його очах блиснула іскра.
Схоже, все ж таки є надія отримати свою броню!
