— Тут зараз спокійно і тому комфортно, але... чи не викликає це трохи тривоги?
Останнім часом атмосфера навколо маєтку Юклайн була дивною. Тиша відчувалася досить незвично в цьому розкішному домі, який не дарма вважають найкращим у світі.
— Гей, не думай про це і не хвилюйся. Просто і далі стій спокійно!
Незвичний спокій був незрозумілий для покоївок і слуг особняка, але через тиждень вони як-не-як зуміли пристосуватися до нього.
— О, а як гадаєш, може, це тому, що у нього йдуть добре справи з міс Фрейден?
На запитання юної покоївки інша служниця похитала головою.
— Ти серйозно так думаєш? Гадаю, якраз все навпаки.
— Ге, серйозно? Якщо чесно, я збентежена, бо тут лише тиждень, а він навіть не перевірив, чи добре ми працюємо.
— Насолоджуйся поки можеш, адже не знаєш скільки таке буде тривати...
Слуги розмовляли про дивні зміни у господарі.
— Чи траплялося таке раніше?
— Що ж. Минуло вже років 10, як лорд Декулейн став головою дому і за цей час...
Їхній господар був настільки відомим і чутливим до чистоти, що на думку спадало багато жартів, що постійно змінювали хід розмови.
І в цей момент...
Скр-р-р.
Вхідні двері навстіж відчинили та звуки кроків заполонили весь коридор.
Клац, клац.
Прохолодне і зловісне відлуння.
Покоївки кинулися швидко шикуватися перед несподіваним гостем.
— Де він?
VIP-персоною, яка поставила це гостре запитання, була красунею з коротко підстриженим чорним волоссям.
— Господар зараз в...
Єріель, сестра їхнього господаря, була не менш відома своєю чутливістю до чистого, ніж він сам. Її присутність змусила всіх служниць негайно схилитись.
— Ведіть.
Слуги вели її тихо та покірно, не наважуючись дивитися в очі.
Разом вони піднялися центральними сходами особняка і опинилися перед дверима останнього поверху, який повністю використовувався як окрема кімната.
Стук, стук.
Єріель легенько постукала у двері, яких всі в цьому будинку боялися.
Стук, стук.
Відповіді не було.
Стук-Стук! Стук-Стук!
Єріель спробувала ще кілька разів, але не витримала і відчинила двері.
— Гей!..
В охайній кімнаті лежав вродливий чоловік зі скуйовдженим обличчям.
Його волосся витончено сяяло, немов темний кристал, а зазвичай тонка, біла шкіра і прямі, інтелігентні риси обличчя були сьогодні потьмянілими.
Цього було достатньо, щоб сколихнути серце будь-якої жінки, але Єріель просто кинулась вперед, не переймаючись нічим іншим.
— Що ти, в біса, робиш?!
Нахабні манери Єріель щодо свого брата шокували всіх слуг.
Однак господар цього грандіозного маєтку лише пробурмотів тихим голосом.
— Я думав, що нарешті прокинуся, якщо засну останній раз... Але, напевно, все ще сплю.
Коли він закінчив свої слова, покоївки кинули на нього дуже дивний погляд.
«Просто, наскільки все погано з міс Фрейден, що він таке говорить?!», — крутилося у всіх на думці.
— І...
Єріель насупилась, ніби так само, як і слуги, зрозуміла його слова.
Зараз у всіх, крім Декулейна, в голові крутилося ім'я «Джулі фон Дейя-Фрейден».
Друга донька сімейства Фрейденів з півночі. Нинішня наречена «Декулейн фон Ґраган Юклайн».
Зовні вони були вірними одне одному, але їхні почуття одне до одного були шалено різними.
Декулейн, здавалося, кохав Джулі всім серцем, але її почуття до нього межували з огидою.
Це були не просто здогадки, цей факт був насправді досить відомим.
— Ти не можеш просто перестати думати про неї зараз? Що в біса робиш, якщо навіть скасовуєш усі свої лекції?!
— Лекції?..
— Так!
Єріель дістала з розкішного клатча якісь папери. А потім з силою кинула їх на ліжко.
— Ти раніше казав, що зробиш це все сам. Але якщо й надалі будеш сидіти тут, як ідіот, то зганьбиш нашу сім'ю. Тебе це влаштовує?
— …
— В університеті незабаром відбудеться захід, тож обов'язково прийди на нього! Принаймні, якщо не хочеш втратити своє професорське крісло, яким так пишаєшся!
— А ти... Дуже смілива.
Декулейн посміхнувся. У цю мить Єріель розлютилася ще більше. Кровоносні судини пульсували на її білій скроні.
— Це не я смілива, а ти тупий! Ідіот!
Дуже різка лайка. Покоївки затремтіли, але господар ніяк не відреагував.
«Якби він був таким, як завжди, зараз я би вже слухала лекцію щодо моїх манер. Чому брат такий млявий? Я хотіла б, щоб все повернулось до того, як було.»
— Гаразд, йди геть…
— Хмпф.
Єріель фиркнула і вийшла за двері.
Вона не хотіла бачити ідіота, який став млявим овочем лише тому, що його кинула якась жінка.
— Т-так, Єріель-нім. Може, бажаєте пообідати?
— Я йду звідси.
— Але ж ви так довго добиралися. Зачекайте, зачекайте!
— Я сказала, що йду!
Багато слуг поспішили за нею навздогін.
Схоже, сьогодні господар був у поганому настрої, тож краще було не потрапляти йому на очі…
* * *
— Лекції, так?
Я глянув на документи, які мені передала сестра Декулейна, Єріель.
Назва лекції була: «Імперський старший професор Декулейн: Основи розуміння магії та ставлення до мани».
Далі йшов зміст лекції:
1. Магічне розрізнення атрибутів і типів.
2. Короткий огляд кіл кожної гілки магії, таких як Руйнування, Підтримка, Магія Виклику та Магія Духів.
3. Правильне використання мани...
— Що це за різноманітна система така?
Куди поділася наука у світі з настільки складною магією?.. Пам’ятаю, колись говорили, що достатньо розвинена наука дуже схожа на чари.
Я лежав на ліжку, думаючи про всілякі нісенітниці.
— Ха-а-а.
Минув тиждень.
Якось непомітно промайнув цілий тиждень.
І навіть після всього цього часу я так і не зрозумів, чому тут застряг.
Спершу думав, що це звичайний сон, але ні. Потім гадав, що це усвідомлений сон, але теж ні. Далі припускав, що це просто VR-гра, але й це не так.
Найбільш логічною причиною здавалося те, що мене вдарила блискавка, і тепер я десь у потойбіччі.
Як би там не було, тепер я став персонажем тієї грьобаної гри, з якого мене, власне, і змоделювали, — «Декулейн фон Ґраган Юклайн».
Для довідки скажу: Декулейн був ніби ниткою, яка поєднувала всю гру разом. Заклятим ворогом багатьох «іменованих» персонажів, а для гравців — босом з середини гри, з титулом «іменований лиходій».
Він був ворогом для своїх батьків, ворогом для своєї коханої, ворог для рідного міста, ворог для своїх однолітків і так далі.
До того ж, я впевнений, що ще багато хто тримав злість на нього, на цього «лиходія», створеного лише для того, щоб помирати та зазнавати страждань.
Звісно, Лейн казав, що він додав якийсь твіст для цього персонажа, але чи мав він на увазі те, що я опинюсь в його тілі?..
— Він же буде помирати майже у кожному проходженні…
Цей лиходій, немов годиться лиходієві, мав загинути неминуче:
Чи то гравець уб’є його власноруч, чи то його прикінчить якийсь інший іменований персонаж, що має з ним рахунки, чи то він випадково втягнеться у бійку й загине, чи його вб’є найманий вбивця, чи ще щось там. Прямо як той хлопець із фіолетовим волоссям, який був персонажем відомого фільму про героїв.
(Примітка анлейтера: хз, хто це.)
— Але замість цього, зараз…
Я посортував папери, які мені кинула Єріель.
З того що почув і зараз читаю — лекція була призначена на сьогодні.
— Тож, мені потрібно йти.
Я ніколи до цього не викладав, але не можу ж просто сидіти склавши руки. Більше ледарювати не вийде. Мені потрібно було якось зібрати інформацію, дізнатися бодай щось — незалежно від того, чи можу я ще повернутися, чи ні...
[Головна мета для виживання: Стати необхідною частиною гри.]
[Побічне завдання: Лекція в університеті]
: Валюта магазину +0,5
Ці дивні рядки блимали перед моїми очима.
Я взявся до дій частково через Єріель, і частково через це. Сестра Декулейна була одним з моїх «прапорів смерті», тому краще її не злити. Але й «валюта магазину» теж мала неабияке значення.
На щастя мої знання, ставлення та досвід для проведення лекції не становили проблеми.
[Розуміння]
: Ранг: Унікальний
: Пояснення: Здатність до розуміння речей. Активується за рахунок споживання мани.
Перед тим, як потрапити в цей світ, я додав [Розуміння], помилково прийнявши його за щось подібне до [Співчуття].
Я вірив у корисність цієї навички.
Ні, насправді, справа навіть не в цьому, а в тому, що вона була унікального рангу. Це був той самий унікальний ранг, який повинен з'являтися лише у другій половині гри, і навіть персонаж, яким я грав при тестуванні, його не мав.
— Треба привести себе до ладу…
Я виліз з ліжка й поповз до ванної кімнати. Зняв одяг і увімкнув душ. Чисте приміщення, гаряча вода й потужний напір — усе, як мені подобається.
Прийнявши душ, я відкрив двері гардеробної. Це приміщення, яке більше за мою квартиру, було заставлене різноманітними цінностями й костюмами.
Я обрав одяг, довіряючи інтуїції.
Біла сорочка й аристократично темно-синій костюм. Синя краватка та окуляри, що надають мені ще більш інтелігентного вигляду. Потім накинув пальто, оббризкав себе парфумом і акуратно зачесав волосся, не залишивши жодного пасма поза увагою.
Після вже поглянув у дзеркало і замовк.
— …
Чесно кажучи, цей стиль виглядав нудотно, але мав у собі дещо елегантне. Надмірне его цього персонажа виглядало доволі зухвало, але певна витончена гідність, безумовно була.
Напевно, це результат впливу рис [Лякаюча Грація], [Відчуття естетики] і [Шляхетний етикет].
Власне, через них, я і не можу сказати чи зробити щось, що суперечило б етикету. Як би не хотілося їсти, не можна просто так кидатись на їжу, не можна багато балакати — потрібно бути елегантним і вихованим за будь-яких обставин.
Таким чином, це вже стало для мене природним. Здавалося, ніби моя особистість повністю змінилася, і мені було так само комфортно дотримуватися цих неефективних манер, як і дихати.
Навіть просто бачачи грубу чи невиховану поведінку, я відчував, як у мені піднімається зневага і презирство.
— Не дозволю цьому хлопцеві поглинути мене...
У цього персонажа було багато рис, особливо в категорії «Особистість».
Наразі в системному журналі були записані такі риси: [Шляхетний етикет], [Еліта], [Мізофобія], [Авторитетний], [ОКР] і так далі.
Ці риси характеру без сумніву передалися мені.
Саме тому навіть цей «обов'язок» провести лекцію здався мені таким природним. Я ж видатний і благородний аристократ... Яка ж, бляха, нісенітниця.
— Уджін.
Я подивився на дуже сексуального чоловіка в дзеркалі
— Кім Уджін.
Я не втрачу себе.
Не дам цьому дурному персонажу мене поглинути.
— Це твоє ім'я.
У — від «Дім» і Чжін — від «Справжній».
Здоровий південнокорейський чоловік, високий і красивий, якщо дивитися об'єктивно. Але, за словами інших, — невдаха.
— Жалюгідний і лінивий пройдисвіт.
Це я.
Лясь!
Я вдарив себе по обличчю, а потім вийшов за двері.
* * *
Ток-ток.
Чіткий і ритмічний звук кроків. Довгі, плавно рухомі ноги.
Дійсно, елегантна й упорядкована хода.
Молодий чоловік зупинився перед авто, припаркованим у дворі, захоплюючись його вінтажним стилем.
— Доброго дня, господарю.
Автомобіль із ретро-дизайном, який міг би бути знайдений в сучасну епоху Ford. Це був символ багатства в цьому світі. (Примітка перекладача: хто знає, що за епоха Ford, поясніть будь ласка. Анлейт: A vehicle with an antique design that could have been found in the modern Ford era.)
— Я збираюсь їхати.
— Зрозумів!
Коли я сів на заднє сидіння після того, як помічник відкрив двері, то побачив невеличку постать, що сиділа поруч.
— ...?
Під каптуром роби виднілося миле, але напружене обличчя.
— П-професоре! Добрий день! О-ось, прошу! — швидко промовив маленький хлопчик із дуже напруженим голосом і передав мені купу документів.
— Ти, часом, не чаклун?..
— Перепрошую? Ах, так, так, пане... Я, е-е, я вже три роки працюю під вашим керівництвом…
— Просто жарт, — я витончено засміявся і почав переглядати папери.
Спочатку мені здалось, що цей документ лише трохи стосується лекції, але насправді це був сценарій. Буквально аркуш, який містив кожну тему від початку до кінця лекції і всі слова, які я повинен був говорити.
Власне, а як Декулейн зазвичай готувався до лекцій?
Насправді він був талановитим лише зовні.
Та і я був не геніальним і не видатним професором, а «Посередній Магічний Талант», тому мені дуже пощастило отримати цей сценарій.
— Гарна робота.
— Перепрошую?..
Однак, коли я сказав, що він добре попрацював, цей малий чарівник зніяковів.
Чесно кажучи, від цього компліменту у мене теж шлунок скрутило в клубок. Це була очевидна зараза від «Особистості», але я мусив її подолати.
Я заплющив очі і додав ще кілька слів.
— Ти добре попрацював. Відпочивай, поки ми не приїдемо.
— Т-так! Так! Зрозуміло сер!
Чарівник з опущеною головою сидів мовчки, немов покійник. Рот, що визирав з-під капюшона, здавалося, розтягнувся в невеличку посмішку, дуже задоволений компліментом.
— ...
Я ж в цей час читав сценарій, тримаючи його в руках. Але цей папір починав діяти мені на нерви. Мені здалося, що він брудний. Наступного разу вдягну рукавички... Та ні ж, я не про це!
А тепер продовжимо.
Я певною мірою знав налаштування гри, але завдяки більш ґрунтовному [Розумінню] зміг швидко розібратися в самому сценарії.
Минуло близько 30 хвилин відтоді, як я почав готуватися до лекції.
— ...?
За вікном машини з'явився доволі цікавий краєвид.
Я, звісно, перевів на нього погляд.
Після цього навіть несвідомо посміхнувся.
Ззовні все було залито сяйвом світла, яке випромінювало сонце опівдні.
Дорога, оточена яскравими квітами і деревами, вела до входу, де височіла статуя першого імператора.
Безліч будівель заповнювали величезну землю, а промені світла м'яко падали на них з неба.
Загалом це все називали «Імператорським університетом».
Це робоче місце Декулейна.
Все, що відбивалося в моїх очах, що тепер було більш реальним, ніж будь яке 3D... Було результатом мого дизайну.
