Оповідання. Особливі художні твори: Ах, одна сторінка юності

Старша школа Кодо Ікусей. Це небачений раніше навчальний заклад, спеціально створений Японією, яка відставала від міжнародного товариства, щоб відновити свою колишню славу.

Заснована з метою виховання чудової молоді, ця школа викликає великий інтерес як всередині країни, так і за кордоном.

Через те, що її будівлі знаходяться далеко від центру мегаполіса, налагодити зв'язок з кимось зі школи вкрай незручно. Однак завдяки її величезному фінансуванню, яким вони так пишаються, займаючи величезну площу, учні можуть комфортно проводити час та проживати в житловому кварталі, що знаходиться посеред інших будівель, з моменту вступу до школи та до її закінчення. Не кажучи вже про цілодобовий магазин і караоке, кінотеатри, торгові центри та інші подібні послуги, усі вони, схоже, утворили цілу вулицю. Як наслідок, учні не відчуватимуть жодних незручностей.

Крім того, щоб задовольнити особливі умови спонсорів, керівництво школи гарантує, що після закінчення навчання випускники зможуть обрати будь-який навчальний заклад і місце роботи.

На додачу, школа перейшла на систему оцінювання S. Учні щомісяця отримуватимуть величезну суму допомоги від закладу освіти, хоча використати її можна лише в його межах.

Завдяки тому, що школа отримує повну підтримку від держави, платити за неї не потрібно. В усіх можливих значеннях цього слова.

Аянокоджі Кійотака — першокласник з класу D, хто відвідує цю школу та знаходиться під її опікою.

Це я. Мій день почався навпроти ліфту.

Я протер свої заспані очі, поки чекав на нього.

Хоча тут було два ліфти, ситуація вранці завжди була вкрай хаотичною. Через те, що ним користувалися дівчата, які жили на верхніх поверхах, не дивно, що ліфт був уже переповнений, коли прибував до мене.

Церемонія закриття шкільного семестру в серпні була вже на носі. Цей день прийшов особливо пізно. Хоча хлопці, які більше не могли дочекатися, схоже, уже бігли сходами, я не хотів витрачати сили на це безглуздя.

Я сидів у телефоні, поки чекав, і нарешті приїхав потрібний ліфт. 

— ...Вуаа...

Я вловив атмосферу ліфта, в якому їхали троє лячних дівчат. Зіткнувшись з цим несподіваним зібранням, моє тіло несвідомо закам'яніло.

— Заходиш? Чи ні?

Неначе невідкладний вибір між раєм та пеклом. А дівчиною, що тримала палець на кнопці "закрити", була Хорікіта Судзуне. Якби вона не розмовляла, то була б вродливою дівчиною з довгим чорним волоссям, але її характер надзвичайно жахливий. А ще вона абсолютна відлюдниця.

Мало того, що дівчина ні з ким не дружить, так ще й негативно ставиться до соціальної комунікації. Але вона вправна і в навчанні, і в бойових мистецтвах, усе може зробити сама. Іншими словами, у неї немає проблем в аспекті виживання. Вона така.

— Ні, я заходжу.. перепрошую, дозвольте зайти.

Мені було трохи незручно їхати в ліфті разом з однокласницями, які вже були в ньому.

— Доброго ранку, Аянокоджі-кун. О, твоє волосся ззаду трохи стирчить вгору.

— Це звичайна зачіска, досить популярна зараз.

— Ахаха, Аянокоджі-кун, ти такий смішний.

Тільки вона посміялася, двоє інших позаду мене взагалі не зреагували.

Ба більше, мені здалося, що в них був холодний погляд на кшталт "Що за нудьгу говорить цей хлопець?".

Відчуття було схоже на те, як ти йдеш до шкільної їдальні наодинці й відчуваєш надмірну самосвідомість, думаючи, що на тебе звертають увагу люди довкола.

Єдиною людиною, що відповіла мені милою посмішкою на мій тупий вчинок, була Кушіда Кікьо. У неї було коротке волосся й, за чутками, ця дівчина дуже популярна серед першокласників. Вона вміє поводитися з усіма м'яко. Її навички в навчанні та спорті також досить хороші. Їй немає за що дорікнути. А ще груди в неї добре розвинені. Більше ніж у Хорікіти. У комп’ютерній грі вона була б найнеобхіднішою істотою. Але в Кушіди є й темний бік, про який ніхто не знає.

Життєрадісність і лагідність — лише зовнішня сторона Кушіди, інша ж дуже лякає. Вона змогла сказати нам з Хорікітою "я вас ненавиджу" із серйозним виразом обличчя, не думаючи про наші почуття. Я не знаю точних подробиць. 

— Д-доброго ранку, Аянокоджі-кун...

Тут також була ще одна особа. Дівчиною, яка стояла в кутку за двома іншими, була Сакура Айрі. Хоча вона зазвичай носить несправжні окуляри та надзвичайно сором'язлива з незнайомцями, у середній школі вона мала досвід айдола з журналу. Хлопці, що знали її справжню особистість, оцінювали її як справжню красуню. Але і коли не носить окуляри, вона теж неймовірно сором'язлива з незнайомцями.

Коли дістались вестибюлю, ми не могли не піти до школи вчотирьох.

Незалежно від статі всі першокласники жили в одному гуртожитку і ходили одним шляхом до школи.

— Я ніколи раніше не бачив такого поєднання, це дійсно дивна група.

Не враховуючи Кушіду, Хорікіта та Сакура зазвичай були окремо, але зараз вони йшли разом, тож це не могло бути збігом.

— Мене втягнула Кушіда-сан.

— В-втягнула? Це трохи ранить.

— Тобто?

Я чекав від Сакури пояснення, оскільки не міг зрозуміти ситуацію.

— Цього, цим, цього ранку Кушіда-сан прийшла за мною до кімнати... сказала, що має важливу справу, яку треба обговорити...

Обговорити. Хоча я очікував, що вона продовжить розмову, але дівчина почала говорити настільки тихо, що я вже не міг її чітко почути.

— Хіба ми скоро не вирушаємо в подорож? Тому я хочу запросити вас усіх разом.

Здавалося, що Кушіда відповіла, щоб допомогти Сакурі. Зрозуміло. Зрештою, подорожувати наодинці було б дуже самотньо.

Для першокласників запланували подорож — розкішний круїз, організований школою.

Гадаю, Кушіда активно зустрічалася з людьми, щоб уникнути появи ізольованих учнів усередині класу.

— Навіть так, хіба можна чекати перед чужими дверима без дозволу?

— Учора я зустрілася з тобою, коли ми поверталися зі школи, а ти сказала, що зайнята й відмовилася... тому я подумала, якщо спробувати вранці, то в тебе буде час, так?

Дорога від гуртожитку до школи займає всього кілька хвилин. Але навіть за ці кілька хвилин вони можуть багато чого обговорити.

Кушіда, мабуть, зрозуміла це, тому діяла таким чином.

— Ти кажеш про подорож, хоча це лише на 2 тижні. Кажеш поїхати разом, але робити там особливо нічого.

— Це геть не так. Я чула, що корабель дуже великий, і одній там буде самотньо. Сакуро-сан, тобі теж варто приєднатися до моєї групи, добре?

— У м-мене погано виходить...

Звісно, вона знала і те, що Сакура не вміє будувати стосунки з людьми.

Саме через це, Кушіда, яка могла налагодити добрі взаємини з будь-ким, взяла ініціативу у свої руки й простягнула Сакурі руку.

Ось тільки вона не може втримати цю руку.

— Сакуро. У групі Кушіди також є багато людей, з якими легко спілкуватись. Думаю, це можливість, яку важко пройти повз.

Я злегка прикрив Кушіду, закликаючи Сакуру приєднатися.

— Аянокоджі-кун, ти поїдеш з Судо-куном та іншими, так?

— Так. Ми вже дещо запланували. Зрештою, їхати поодинці буде дуже самотньо.

Я брехав. Проте, якщо таким чином я зможу заспокоїти серце Сакури, то воно того варте.

— Хоча, як на мене, проблема полягає в думці про те, що наодинці буде самотньо.

Я знав, що так буде. Хорікіта перервала розмову, не прочитавши настрою.

— Хіба це так? Хіба всі разом не щасливіші? Адже так і є, розумієш?

— Якщо хтось може зберегти себе, лише залишаючись у спільноті, тоді його існування неповне.

Хоча Хорікіта ніколи не цікавиться іншими людьми, вона дуже переймається цим питанням.

Ця людина не є самотньою чи ізольованою, скоріш, вона розглядає власну зарозумілість як переконання.

— Хорікіто-сан, хочеш поїхати разом з нами?

— Ні.

Вона миттєво відмовила на запрошення Кушіди. Остання теж звикла до цього й відступила з усмішкою на обличчі, але після цього заговорила:

— Поїхали разом, добре?

— Немає потреби...

Повернувшись спиною, Хорікіта відмовила запрошенню, що виходило з Кушіди разом із яскравою посмішкою.

— Доброго~ранку, Кікьо-чян. Хорікіта-сан і Сакура-сан також тут!

Бац. Наче притиснувшись до моєї спини, на сцені з'явилася жвава дівчина. Довге рожеве волосся розвівалося на вітрі. Це була учениця класу B Ічіносе Хонамі.

Унаслідок її появи, Сакура стала ще більш в'ялою й підійшла трохи ближче до мене. Маючи труднощі навіть у спілкуванні з людьми своєї статі, їй точно нелегко.

— Що-що, а це дійсно рідкісне поєднання. Про що говорите? Дозвольте приєднатися.

— Розумієш, скоро ж двотижнева поїздка. Зрештою, важко визначитись, куди піти, тож ми просто обговорювали. Якщо можливо, Хонамі-чян теж може приєднатись до нас.

— Що, справді? Приєднаюсь, приєднаюсь!

Попри те, що ці двоє з різних класів, схоже, що їхні стосунки вже на рівні імен*.

Але знову ж таки, ця дівчина, на ім'я Ічіносе, особлива. У цій школі, через особливі правила з іншими класами, навіть якщо тут всі допомагають одне одному, все одно існує велика змова.

Саме так, це система, в якій складають рейтинг учнів і розподіляють їх у різні класи відповідно до "рівня".

Неперевершених учнів зараховують до класу А, а слабеньких — до класу D. Після закінчення навчання подальшу підтримку отримує тільки клас А, тож на практиці клас D вбогий.

Проте складність тут у тому, що «академічні знання» ≠ «рівень». Хоча обов'язком учня є навчання, у цій школі судять не тільки за результатами письмових іспитів. Доказом цього є те, що академічні навички Хорікіти, Кушіди, а також Сакури аж ніяк не низькі. Зрештою, у кожної людини свої недоліки... і в мене в тому числі.

— Я також хочу ще трохи поспілкуватися з Хорікітою-сан та Сакурою-сан. Чекаю на це з нетерпінням.

Схоже, що Ічіносе справді замислилася над тим, щоб поспілкуватися з учнями з іншого класу. Її обличчя було сповнене захоплення.

— Я не буду разом з усіма вами.

— Га, це правда...? У тебе вже є плани?

— Ні, мені просто нецікаво.

Навіть якщо це була Ічіносе, ставлення Хорікіти не змінилося. Навпаки, відторгнення було ще сильнішим.

— Ахаха, зрозуміла. Це дійсно схоже на стиль Хорікіти-сан. Тоді за можливості, якщо у вас буде хвилинка під час поїздки, не забудьте зв'язатися зі мною. Я ще тоді хотіла дати вам свою електронну адресу.

Вона відрізнялася від Кушіди. Ічіносе не чіплялася до неї, а одразу ж відступила. Вона дістала зі своєї сумки записник, записала свою електронну адресу й передала її двом дівчатам. Сакура, яка зазвичай ніколи нікому не дає своїх контактних даних, не могла відірвати очей від того папірця.

— Ти справді хороша людина. Чи не краще просто облишити таких як я?

— Облишити? Здається, така манера спілкування не підходить учням, що хочуть насолоджуватися юністю.

— Не турбуйся. Я не прагну насолоджуватися юністю. На додачу, порівняно з нудним проведенням часу, балакаючи зі мною, хіба вибір ігнорувати мене не розумніший спосіб розпоряджатися часом?

— Саме так. Щоразу, коли Хорікіта-сан така недружня, в мене не залишається іншого вибору.

— Хаха. Хорікіта-сан дійсно трохи зарозуміла, але це не так уже й погано. Хоча, Хорікіто-сан, ти сказала, що тобі не потрібна юність, але, як на мене, ти не можеш бути в цьому впевнена. Ти можеш не хотіти насолоджуватися нею, але саме в цю мить це і є юність.

Хорікіта тихо слухала слова Ічіносе.

З іншого боку, Сакура, яка майже не розмовляла, і я не знав, чи чула вона її слова, тихо бурмотіла.

— Саме в цю мить... це і є юність...

Той, у кого немає багато друзів, не має жодних шансів на щасливу юність. Гадаю, вона думала про це.

Дівчина, яка вважала, що їй це не потрібно, і дівчина, яка думала, що у неї немає шансів. Навіть якщо в обох були різні причини, висновок, якого вони дійшли, має бути схожим. Ічіносе схопила Кушіду за плече й скоротила відстань між нею та Хорікітою.

— Оце зараз я тут, Кікьо-чян тут, Сакура-сан теж тут. І Хорікіта-сан також тут. Розмовляємо про усякі дурниці дорогою до школи. У майбутньому ми точно будемо думати, що це і є юність.

— Намагаєшся заперечити майбутнє... це не спрацює. Це не під силу навіть богу.

Хорікіта перестала спростовувати слова Ічіносе. Чи краще сказати, вона здалася.

Байдуже, чи було це пов'язано з її очікуваннями, чи ні, але якщо юність сама по собі повинна приносити задоволення, то її неможливо заперечити.

Хоча я, як і Хорікіта, усе ще не в змозі зрозуміти суть юності, але відчуваю, що усвідомлюю її певною мірою. Картина перед моїми очима в цю мить має бути однією зі сторінок юності.

Як би це сказати? Взагалі-то я був у такій неймовірній сцені. 

На перший погляд, це була неймовірна картина, коли хлопець опинився між чотирьох дівчат. Моє існування було навіть більш помітним, ніж у червоного рейнджера в загоні сентаїв.*

— ...Серйозно, настільки відстав від часу.

Думаючи, що мене там не повинно бути, я тихо стояв і мовчав.

Я відчував, що ці четверо у недалекому майбутньому стануть дуже хорошими друзями.

Якщо так станеться, то мені не варто їх зараз турбувати.

Хоч я і думав так...

Кушіда зрозуміла, що я не зрушив з місця. Це передалося решті й усі зупинилися та обернулись, щоби подивитися на мене.

— Що трапилось? Аянокоджі-кун. Ти забув щось?

— Га? Ем, ні...

— У нас сьогодні немає занять. Нічого особливого нам не потрібно.

— Тобі... зле...?

— Я б сказала, що ти від початку був якийсь неуважний, візьми себе в руки.

Кожна з дівчат класу D по-своєму висловлювала свої переживання й говорила зі мною.

Побачивши цю ситуацію і виглядаючи задоволеною, Ічіносе показала ще більш блискучу посмішку.

— Може захворів? Чи почуваєшся зайвим?

— ...

— О, я вгадала? Нічого, Аянокоджі-кун, ти також є сторінкою нашої юності.

Сказавши це, вона підбігла до мене, схопила за зап'ястя й м'яко потягнула.

Я збирався стояти там, але Ічіносе легко потягнула мене за собою, наче мені бракувало сили.

— Гаразд, гаразд, якщо не поквапишся, ми просто залишимо тебе тут~.

Можливо, я ненароком ступив у ту юність. Але до миті, коли я зможу отримати відповідь, ще далеко. Рік? Два?

А може, у ту мить, коли закінчу цю школу? Зараз важко сказати.

Однак день, коли зможу чітко відчути, що такий час цінний та незамінний, обов'язково настане.

Таке передчуття проростало глибоко в моєму серці.