Оповідання Сакури Айрі: Моє власне місце

Чабяшіра-сенсей, класний керівник класу D, завершила класні збори й оголосила про закінчення уроків.

Поглянувши на учнів, які обговорювали проведення часу після занять, я тихенько вийшла з класу.

Незалежно від того, чи йде мова про відвідування школи, чи про вихідні, моя робота завжди починається о 4 годині.

Взявши в одну руку свого напарника — мою цифрову камеру — я приготувалася до того, щоб почати робити фотографії, а потім завантажити їх на свою сторінку.

Це моє щоденне завдання.

— Як мені сфотографуватись сьогодні?

Я маю уникати повторюваних композицій, оновлюючи свої селфі на сторінці щодня, але не можу покинути територію школи, тому це дуже складно.

Попри це, в кампусі старшої школи Кодо Ікусей дуже різноманітне довкілля.

На його території є торговий центр і кінотеатр, у спортзалі — басейн. Є достатньо будівель, тож обрати інше місце не є складним завданням.

...так би мало бути, але мене могли побачити в тих місцях.

Тому, щоб уникнути таких ситуацій, я продовжувала фотографувати одні й ті самі місця, де нікого не було поруч.

За навчальним корпусом, у спортзалі або в торговому центрі після закінчення робочого дня.

Але я не можу сказати, що немає ніяких проблем у безлюдних місцях.

Там досить унікальна атмосфера самотності.

Фотографуючи в безлюдному торговому центрі, не можна не помітити, що це додає відчуття тиші та самотності.

Оскільки я рідко завантажую фотографії, мені дуже хочеться, щоб це були саме ті фотографії, які можуть змусити людей почуватись щасливими.

Або ті, які можуть вилікувати їхні душі. Навіть якщо це звучить дивно, такі мої думки.

— Ні... мабуть, мені треба більше старатися.

Хоча сьогодні я вперше прийшла до околиць школи, пейзажу трохи не вистачало.

Хоч і добре, що не було людей, але це було більш нудно, ніж я передбачала. Не вистачало чарівності.

Після цього я знайшла невелику будівлю, схожу на склад.

Оскільки у мене було багато часу, я обійшла будівлю, йдучи вздовж стіни, щоб оглянути.

Невелика і затишна, побудована дуже вишукано та тішила око.

На вході висіло попередження: "Поки що не дозволено користуватися".

Я спробувала зазирнути в маленьке віконце.

Всередині стояли столи, за якими могли проводити зустрічі, складені стільці та полиця, але я не знала, для чого вона призначена.

Чи будуть використовувати це місце для проведення зборів?

Я відчувала, що роблю поганий вчинок, заглядаючи всередину без дозволу, тому моє серце не могло не битися швидше.

Я прошепотіла "Мені дуже шкода" і облишила будівлю.

Хоча краєвидів дещо не вистачало, але з плином часу моя оцінка також змінилася.

Особливо завдяки таємничій атмосфері, яку приносив захід сонця, те саме місце могло здаватися зовсім іншим.

Хм... тут це може бути складно зробити.

Зробити селфі біля недобудованого будинку під світлом заходу сонця. Навіть від однієї думки про це стає моторошно.

У мене не було іншого вибору, окрім як відмовитися від фотографування, тож дорогою до гуртожитків я спробувала продовжити пошук.

Коли я повернулася до своєї кімнати, була вже майже шоста вечора.

Я зробила кілька фотографій, але жодна з них мені не здалася достатньо гарною.

Як тільки зайшла до кімнати, я зняла шкільну форму і дістала з шафи свій одяг.

В крайньому разі, коли не вдається зробити задовільну фотографію.

— Можливо, нещодавно мої груди стали більшими...

Дивлячись на себе в одній спідній білизні, відображеній у дзеркалі, я не могла не впасти в депресію і не зітхнути. Як людина, яка не звикла привертати до себе увагу, я дуже ненавиділа мати великі груди.

Незважаючи ні на що, я завжди відчувала на собі погляди хлопців. Сьогодні один витріщився на мене дивним поглядом.

— Ах.

Я не можу, не можу. Якщо буду думати про такі речі, це вплине на світлини.

Я сказала собі: "Посміхнися, посміхнися", і я посміхнулася.

— Так. Так нормально.

Після того, як повернула собі трохи впевненості в собі, я знову вдягнула власний одяг.

Потім я використала режим таймера, щоб зробити фотографії, поки ставала в деякі пози.

Незалежно від того, коли я фотографувалася, у мене завжди був жвавий і веселий вираз обличчя, тільки серйозність в очах не зникала.

— Хоча раніше я не могла фотографувати себе...

Тоді я навіть не могла побачити власну посмішку, не кажучи вже про те, щоб фотографуватися для інших.

Але зараз я почуваюсь надзвичайно захоплено занурюючись в такі речі.

Я по-справжньому щаслива, коли фотографую.

Отримавши досвіду в цьому, я зрозуміла, що інтереси людей дуже сильно змінюються з часом.

Протримавшись близько 30 хвилин і зробивши останню фотографію, я увімкнула комп'ютер, щоб відредагувати їх. Навіть якщо у мене не дуже добре виходило, я все одно старанно намагалася навчитися це робити.

Але це було лише на рівні збереження, дублювання та додавання деяких покращень.

Але навіть так, цього достатньо, щоб змінити враження.

— Оця хороша.

Я вирішила, що це найкраща фотографія, і завантажила її без редагування.

Поки це робить хоч одного фаната щасливим, я буду задоволена. Навіть якщо буде сотня зауважень, однієї похвали вистачить, щоб покрити їх усіх.

— Що я повинна написати...?

Хоча завантаження фото відбувалося дуже швидко, оновлення вмісту головної сторінки забирало багато часу.

У мене немає друзів і мені ні з ким поговорити. Я боюся зустрічатися очима зі співрозмовником під час розмови, тому завжди опускаю голову. Тому я не змогла написати нічого цікавого.

Але я не можу просто написати похмуре есе, або щось фальшиве. Так складно.

Тому я... напишу те, про що думаю.

Я сподіваюся, що завтрашній день буде для всіх щасливим і мирним.

Я сподіваюся, що кожен зможе провести цей день з посмішкою.

Ось таке побажання я написала.