Оповідання: Невидима присутність

Це сталося невдовзі після того, як розпочався особливий іспит.

Я прийшла раніше до екзаменаційної кімнати групи “Кролик”.

— Я трохи рано... неважливо.

Насправді я не збиралася приходити так швидко, але запас приблизно 10 хвилин — це ще прийнятно.

Я лише хотіла уникнути зустрічі з Манабе та іншими дівчатами.

Причина — «той випадок». Роз'ятрювання старих ран за таких несподіваних обставин зіпсувало мені настрій. Стояти, хвилюючись, перед дверима кімнати теж було дивно, тому я просто увійшла всередину. Ух… Коли зайшла, то побачила лише Аянокоджі-куна, який самотньо сидів на стільці. Він побачив огиду, яка на мить з’явилась в мене на обличчі, але це не мало значення.

Я не хотіла наближатися до нього, тому відійшла на певну відстань. Я вибрала найвіддаленіше від нього місце й сіла.

Якийсь час я переписувалася з друзями через телефон.

Після цього Ріно захотіла зідзвонитися, тож ми так і зробили.

— О, привіт, Ріночко? Як у тебе зараз справи? У мене? Ех, у мене все дуже погано. Типу, я вже сита цим усім. Якщо мене вже розлучили з Хіратою-куном, то хоч би помістили до пристойних хлопців. Тут просто кишить злістю.

Здавалося, що в групі, куди потрапила Ріно, було багато дівчат. Я так заздрю. У мене були змішані почуття від думки, що вони там у піднесеному настрої під час моєї відсутності. Безумовно, дівчата це організми, які пліткують за спинами людей, яких вони ненавидять. Щоби уникнути клопотів, які можуть виникнути після закінчення іспиту, я маю заздалегідь розвідати ситуацію, щоб усе було під контролем. Це найважливіша річ, яку я повинна зараз робити. Закінчивши телефонну розмову кількома словами, я перевірила листування від початку до кінця, щоб знайти щось підозріле. Хм, тут поки жодних проблем. Моя присутність усе ще працює.

У поле мого зору потрапив Аянокоджі-кун, який спокійно чекав у кімнаті.

— О, точно. Тож, ти — віп-учень? Здається… Юкімура-кун і той Сото…кун — ні.

Це не мало значення. Я запитала лише для того, щоб згаяти час. Як би це сказати, у мене не склалося жодного враження про цього хлопця. Він був непримітним у класі, але я все ж могла знайти його в куточках своєї пам'яті. Чому? Трохи поміркувавши, я знайшла відповідь.

Судячи з одного лише зовнішнього вигляду, Аянокоджі-кун точно непоганий. Якби він міг спілкуватися так само добре, як Хірата-кун, то, можливо, не поступався б йому в популярності.

— Ні.

Він відповів коротко. Ні, це неможливо, Аянокоджі-кун узагалі не володіє навичками спілкування. Ось чому він завжди тусується зі старомодними дівчатами, такими як Хорікіта-сан і Сакура-сан.

— А, окей. Добре.

— Ти мені віриш?

Він запитав, бо я поводилась підозріло? Аянокоджі-кун дивився на мене, поки говорив.

— Га? Ти ж сказав, що це не ти, хіба ні?

Я трохи сердито відповіла, і він одразу ж перевів погляд і замовк. Ти ж чоловік. Який сором.

Марно з ним далі розмовляти. З цими думками я знову дістала телефон.

Зрештою, крім Хірати-куна, у класі D немає справжніх чоловіків.

Тому я не можу покинути його.

Тепер, коли згадую цей момент, розумію, що це був перший раз, коли ми з Аянокоджі-куном провели час наодинці.

За три роки шкільного життя він стане для мене незамінною і найважливішою людиною, але тоді я цього не усвідомлювала.