Оповідання Хорікіти Судзуне: Щасливий чи нещасний?

Вступ

Це сталося звичайного дня невдовзі після мого зарахування до цієї школи, коли ще не можна було сказати, що я вже звик до неї.

Я завжди напружуюсь, коли хтось з однокласників раптово починає балакати зі мною, і не можу нормально спілкуватися.

Якщо коротко: для мене, хто належить до низів класу, співставити ім'я та обличчя у своїй голові — непосильна праця, не кажучи вже про інше.

Люди з хорошими здібностями у спілкуванні, такі як Хірата та Кушіда, вже почали комунікувати з учнями інших класів.

— Що за набридлива дійсність…

Ми одночасно потрапили в цю школу за однакових обставин, але вже як небо і земля.

Проте я розумію, що у кожного різні здібності, але в цю хвилину я шкодую про це.

У цій атмосфері користувачка сусідньої парти байдуже проводила день за днем.

Вона ніколи не запізнювалась і не була відсутня, має відмінні оцінки, уважно слухає під час занять. Ця дівчина навіть швидко заходить і виходить із класу.

Однак з нею ніхто не спілкується. Відверто кажучи, у неї навіть друзів немає.

— Ти виглядаєш дуже розслабленою. Схоже, не мати турбот справді чудово.

— Чого це ти раптом?

Хорікіта, яка готувалась до наступного уроку, подивилась на мене з огидою на обличчі.

— Нічого. Я не можу не думати про це.

— Я притримуюсь своїх стандартів, щоб серйозно ставитись до навчання, розумієш?

— Я не про це… ну, ти нічого не чула. Я помилявся.

— Навіть так, визнання помилки — хороша річ. Гадаю, я не зможу тебе зрозуміти.

Хорікіта щиро вірить, що їй не потрібні друзі.

Навіть якби я вирішив посперечатися з нею, в мене не буде великих шансів на успіх чи якоїсь користі від цього.

— Ну, будемо і сьогодні вчитися з усіх сил.

— Ніколи не бачила, щоб ти вчився з усіх сил.

— Ех, — зітхнув я, почувши її саркастичне зауваження.

 

І

Наступного дня я прокинувся раніше ніж зазвичай і прийшов за 10 хвилин до уроку. Було небагато учнів і клас був майже порожній.

— Я прийшов раніше за Хорікіту.

Все ж таки, зважаючи на час, я думав, що вона вже прийшла, але виходить, що навіть першокласна учениця може прийти пізніше.

 — Раночку всім.

Трохи пізніше увійшла Кушіда — душа нашого класу.

Похмурий (перебільшую) клас раптом став яскравим і веселим.

Попри те, що я бачу Кушіду тільки вранці, на мою думку, вона неймовірно мила. Гадаю, ввечері вона така ж.

Я не знаю про що думає ця дівчина. Як тільки вона повернулась до мене, наші погляди випадково зустрілися.

Зазвичай, я привітався б з нею, помахавши рукою, але підсвідомо відвів погляд — типово для такого нікчеми як я.

Сьогодні я теж був поза увагою.

Поки я бездумно дивився назовні у вікно, продзвенів дзвінок і класна година почалася. Навіть тепер я не бачив Хорікіти.

Я не знав чи усвідомлювала Чябашіра-сенсей чи ні, що її сьогодні не було. Вона не піднімала цю тему, а просто закінчила перекличку та покинула класну кімнату.

— Вона запізнюється? Незвично…

Я міг тільки гадати.

— Доброго ранку, Аянокоджі-кун!

— А!?

Поки я порожньо дивився на місце Хорікіти, Кушіда крадькома з'явилася у полі мого зору.

— Вибач, я налякала тебе?

— …Трішки. Тобі щось потрібно?

— Ага. Насправді, я збентежена дечим. Можна тебе трохи потурбувати?

— Не кажи «трохи», ти можеш займати мого часу стільки, скільки забажаєш.

— Хорікіта-сан не прийшла… до школи, так?

Вона поглянула на сидіння біля мене.

— Схоже на те.

— Навіть сумки немає — вона точно не прийшла.

— Що ти хочеш цим сказати?

Вона щось знала, тому повільно кивнула.

— Розумієш, я бачила, як Хорікіта-сан вийшла зі своєї кімнати.

— А?

Іншими словами, вона точно йшла сьогодні до школи?

— То вона не прийшла не через погане самопочуття?

— Не схоже на це… тому я трохи хвилююсь. Зазвичай, я б першою заговорила з Хорікітою-сан, але вона ненавидить мене.

— Вона ненавидить не тебе, а людські взаємини загалом.

Я не думаю, що Хорікіта терпіти не може Кушіду. Мабуть.

— Якщо тобі не важко, можеш зв'язатися з нею?

Так он воно що. Тому вона заговорила зі мною.

— Навіть якщо ти цього хочеш… В мене немає її номера.

— А, он як.

— Так. Мені дуже шкода. Гадаю, що в інших те ж саме.

— Що… що тоді робитимемо?

— Хіба не краще просто залишити все як є?

— Але...

Схоже, Кушіда дуже доброзичлива людина. Вона так сильно турбується за Хорікіту.

— Я піду подивлюсь, що з нею.

— Подивишся… а хіба скоро не почнеться урок?

— Але хіба це не дивно? Ти гадаєш, що Хорікіта-сан прогулюватиме заняття?

— Це складно уявити.

Вона з тих, що навіть попри хворобу прийде.

— Тим паче зараз залишилось небагато часу до уроків, але якщо я покваплюсь, то можу встигнути.

Як і Хорікіта, Кушіда — зразкова учениця, що ніколи не запізнюється і не пропускає уроки.

Навіть якщо вона робить це через те, що турбується про однокласницю, запис про запізнення все одно залишиться у журналі.

— Ем, зачекай.

Я важко піднявся й неспішно встав.

Я не можу дозволити, щоб Кушіда запізнилася, тому мені нічого не залишається, як зробити крок уперед. Я не намагався виглядати круто. Чесно.

— Аянокоджі-кун?

— Ну, я піду шукати Хорікіту.

— Що?

— Я не можу дозволити тобі пропускати уроки. Якщо побіжу, то, ймовірно, встигну. Ну, скоро буду.

— Але… але це ж моя забаганка. Я не можу просити тебе це зробити.

— Без проблем. В мене все одно матеріал в одне вухо влітає, а з іншого вилітає.

…Мабуть.

— Вибач… дякую тобі.

— Нічого. До речі, який номер кімнати Хорікіти?

Якщо я зараз необдумано побіжу, то не знайду її кімнату.

Мені треба це уточнити.

— Дай-но подумати, нібито 1201.

Оскільки Кушіда подякувала мені, значить, я піднявся в її очах.

Можливо, в її думках я отримав кілька очок.

Залишилось приблизно 8 хвилин до початку уроку.

Добігти до гуртожитку можна за 2-3 хвилини, тож є час на зворотній шлях.

 

ІІ

Я миттєво вийшов із класу і побіг коридором мов блискавка.

Схоже, це може трохи мотивувати.

Почуваючись трохи збентеженим, я пробіг через пусте подвір'я й прибув до входу в гуртожиток. Завдяки учням, які йшли на уроки, обидва ліфти були на першому поверсі. Я прудко зайшов в один із них і натиснув на кнопку дванадцятого поверху.

Оскільки я все ще почувався стривоженим, я продовжував натискати на кнопку.

— Верхні поверхи — територія дівчат…

Я в одну мить вискочив у коридор і почав шукати кімнату з номером 1201. Тільки від думки, що тут живуть дівчата, моє серце набрало ще більше обертів. Небезпечно. Зараз не час думати про це. Якщо все так, як сказала Кушіда, то Хорікіта повинна бути у своїй кімнаті.

Після мого прибуття до її кімнати, я спершу затамував подих, а тоді натиснув на дзвінок у дверях.

— …

Проте, трохи зачекавши, я не отримав відповіді з кімнати. Ти вже пішла до школи?

Та ні, є тільки один шлях туди. Якби це було так, то я б з нею зустрівся по дорозі. До того ж, інший ліфт не був зайнятий.

Вона або не в кімнаті, або, можливо, знепритомніла там.

Щоб це перевірити, я схопився за ручку вхідних дверей.

— Чи варто мені постукати?

Навіть якщо це Хорікіта, вона, безсумнівно, дівчина.

Тому я натиснув на дзвінок, а трохи пізніше постукав у двері й зачекав на відповідь.

Цього разу я зачекав трохи довше. Але, врешті-решт, те ж саме. Жодної реакції.

— Холера, інших варіантів немає.

Рішуче вирішивши увійти, я повернув дверну ручку.

Вона легко піддалась і я відчинив двері. Ймовірність того, що Хорікіта всередині дуже висока.

— Агов, Хорікіто, ти тут?

Оскільки кімната була одна, якщо зазирнути туди, то можна одразу все зрозуміти.

І тоді...

— Ем…

Хорікіта була там.

Вона ані знепритомніла, ані мучилася.

Моя однокласниця якраз перевдягалася.

Вона не закричала раптово через непроханого гостя, а спокійно подивилась на мене пронизуючим поглядом.

— …Що ти робиш?

Їй не було соромно, Хорікіта просто зупинилася і спитала мене.

Це можна вважати одним із проявів її невпевненості.

Чи це тому, що її мозок не зрозумів, що її побачили оголеною, і тому вона не намагається прикритися?

Я був злегка спантеличеним, як відповісти їй на запитання, а ще був стурбований тим, куди слід дивитись, поки сам спостерігав за її м’якою і блискучою шкірою. Врешті-решт, у мене не було вибору, так? Оголене тіло дівчини не кожен день можна побачити.

Навіть якщо це не відрізняється від того, що я бачив під час уроків плавання, відчуття були зовсім іншими.

— Насправді, мене про це попросила Кушіда. Вона хотіла, щоб я дізнався, що з тобою сталося. Розумієш, ти ж сама наполягала на тому, щоб не запізнюватися й не прогулювати? Зазвичай ти приходиш у школу рано. Кушіда сказала, що бачила, як ти виходила з кімнати зранку, але так і не прийшла, тому її це зацікавило і вона хотіла провідати тебе. Але оскільки її б це обтяжило, то зважився піти я.

Навіть я б не повірив, що так добре буду виправдовуватися.

Хоч це і було правдою, це все одно не є причиною, щоб дивитися на неї під час перевдягання.

— Оце й усе?

— …Оце й усе.

Звучало, як останні слова на смерть засудженого в'язня.

Я спокійно приготувався до покарання.

— Зрозуміло…

Схоже, у неї склався пазл у голові. Вона одягнула спідницю, застібнула блузку — тепер вона у своїй звичній уніформі.

— Іншими словами, ти прийшов сюди подивитися, чи не сталось нічого поганого, бо був стурбований?

— Так. Бо незвично, щоб наша зразкова Хорікіта запізнювалась.

— Нічого не поробиш. Сталося дещо.

Хорікіта сказала це, завершуючи перевдягання, і взяла свої речі з ліжка.

— Я планувала піти у цьому одязі, але дещо пішло не так.

— Не так?

Хорікіта вказала на правий бік взятого одягу біля живота.

Там була подряпина довжиною декілька сантиметрів. З діркою.

— Бачив книжкову полицю на вході? Так ось, цвяхи, що стирчали, зачепили мою форму. Незручно вийшло.

Ось чому тут така велика подряпина. Певна річ, в такому вигляді краще не йти до школи.

Тож вона поспішно повернулася до своєї кімнати й одягла запасну форму.

— Все одно добре, що з тобою все гаразд. Час майже вийшов.

Телефон показав, що часу обмаль.

Якщо ми зараз почнемо бігти, то, мабуть, встигнемо.

Я хочу покинути кімнату Хорікіти, якнайшвидше… Щоб не запізнитися, я повернувся до виходу.

— Аянокоджі-кун.

Я схвильовано намагався піти, але мене немилосердно покликали.

— У-у чому справа?

— Можеш подивитись на мене?

— Я повинен?

— Можеш не дивитися, але потім пошкодуєш про це, зрозуміло?

— Можна запитати, що тобі потрібно?

Переляканий, я повернувся і мене атакувала Хорікіта.

Від удару кулаком у живіт я відчув гострий біль.

Весь мій сніданок безперешкодно вийшов назовні.

Коли я присів, вона вдарила мене у шию своїм болючим, як ніж, кулаком.

— Ай!

Так мене повалили на підлогу.

— Яка б в тебе не була причина, ти ж був готовий до покарання?

— Я-я ніколи не думав, що до цього дійде.

Хоч я і приготувався до покарання, її сила справді лякає.

Я все одно не можу повірити, що вона зі своїм тендітним тілом вдарила настільки сильно.

— Те, що я не викликала поліцію, можеш вважати проявом милосердя. Проте мене цікавить, чому я ще не заспокоїлась.

— Це було дуже боляче. Якщо це можливо, я б хотів, щоб ти зупинилась на цьому...

Я благав Хорікіту, щоб не постраждати ще більше.

— …Ах…

Мені не варто було підіймати голови, лежачи на підлозі.

Це не було навмисно, але мигцем я побачив білу річ під її спідницею.

На додачу до попереднього споглядання, я відчув ще одну спокусу.

Чому я тоді подивився, хоча знав, що цього не варто робити?

— Зачекай, це...

Моя потилиця відчула гострий біль. Одразу після цього, я втратив свідомість на декілька секунд.

— А якби я помер?

— Нічого. Я свідомо цілила так, щоб цього не сталося.

Вона сказала дещо, але я не зрозумів, чи намагалась вона викликати в мене страх.

— Я справді жалюгідний…

— Мені ще довго чекати, поки ти покинеш мою кімнату? Я не можу зачинити двері через тебе.

— Хотів би я, щоб ти була трохи більш ввічливою.

— Дай-но подумати… Якщо хочеш знепритомніти, то спочатку вийди у коридор.

— Це взагалі не ввічливо!

Я виповз із кімнати наче вигнанець.

— Побачимось.

Попри те, що було очевидним, що я не міг стояти на ногах, не те що бігти, Хорікіта проігнорувала мене.

Гадаю, мені не слід казати, що, враховуючи всі обставини, я запізнився.

Глибоко у моєму серці, я із сумом вирішив, що принаймні закарбую у своїй пам'яті образ Хорікіти у нижній білизні.