Штаб-квартира Легіону в незалежному підземному місті-державі Райлі була місцем, де Моррелія ніколи не була. Вона глибоко в першому шарі, на самому кордоні між шарами, це було небезпечним місцем, куди лише дуже могутні могли ступати в невеликій кількості. Її власна маленька команда найманців, звичайно, ніколи не занурювалася так низько, вирішуючи відточувати свої навички в тих просторах, яких вони могли досягнути. Порівняно з її власною невеликою командою та їх відчайдушною боротьбою за полювання та спуск у Підземелля, екстравагантність влади та багатства, що демонструються в Райлі, змусила її зітхнути від роздратування. Увесь той час, який вона тут проводила, працюючи сама, намагаючись боротися, не покладаючись ні на кого, Легіон мав тут цілу фортецю, щоб збирати та починати спуски. Вона ще й була підключена через функціонуючі ворота! І це була лише маленька частина великого та жвавого міста, що розкинулося під нею.
Їй довелося запитати себе, чи дарма вона витратила весь цей час. Втеча від Легіону, коли її брат загинув, чи був це правильний вибір? Вона була настільки збентежена, охоплена горем і не могла повірити, що її брат, завжди настільки здібний і сильний, настільки соціальний і обережний, міг зазнати невдачі і померти. Обличчя її батька, коли він сказав це їй, було блідим, а його голос ледь-ледь тремтів — єдина ознака слабкості, яку вона коли-небудь бачила від нього. Можливо, саме це більше за все потрясло її. Вона не боялася померти в битві з Підземеллям, вона ризикувала смертю щоразу, коли ступала під землю, але їй було прикро бачити та відчувати, що ця смерть буде означати для тих, хто залишився позаду.
«Це дивовижно, чи не так?»
Моррелія здригнулася від несподіваного голосу. Якимось чином Тітусу вдалося підкрастися до неї, поки вона думала. Вона вилаялася собі під ніс. Як настільки велика людина рухалася так беззвучно! Які саме навички він тренував? Вона обернулася, коли знайома постать командира вийшла поруч з нею та сперлася на кам’яний вал вздовж зовнішньої стіни фортеці, що відкривав вид на місто.
«Коли я вперше прибув сюди, я не міг повірити, що таке можливо. Так багато різних людей збираються разом, щоб створити місто в Підземеллі». Тітус похитав головою при цій згадці. «Що тут все було так процвітаюче, так безпечно. Я не розумів цього… Звичайно, потім я дізнався, що на Пангері багато таких місць. Багато з них набагато більші та величніші, ніж Райлі».
«Наскільки вони глибоко?» — запитала Моррелія, здивувавши батька.
«Міста? Залежить від міста. Здебільшого глибина залежить від людей, які їх заснували. Такі незалежні міста, як це, зазвичай знаходяться в першому та другому шарі. Є одне в третьому, про яке я знаю. Я сам там не був, але знаю, що Легіон присутній у цьому районі».
«Справді? Третій?» — здивувалася Моррелія. Третій шар мав бути негостинним місцем вогню та попелу, навряд чи тим місцем, де б варто було очікувати побачити когось живого. «Почекай секундочку, — задумалася вона на мить, — це означає, що є міста ще глибше? Несамостійні?»
Тітус усміхнувся своїй дочці. Від одних лише розмов про глибини Підземелля її очі спалахували жагою битви та пригод. Він не міг не згадати свою власну молодість, він був майже таким самим, прагнучи просуватися далі, тренуватися більше, підвищувати рівень і долати всі виклики. Цей вогонь загнав його глибоко, настільки глибоко, як тільки спускалася будь-яка людина. Він хотів пережити все це знову з обома своїми дітьми, смерть його старшого сина була жорстоким ударом, але був шанс, що Моррелія може повернутися. Він встояв перед спокусою ще раз підштовхнути її приєднатися. Він знав її менталітет, той був надто близький до його власного. Якщо сильно підштовхнути її, вона лише втече. Вона була вперта, наче цеглина, випечена з каменю, що утворився в ядрі іншої цеглини.
«Підземелля має багато таємниць. У четвертому та п’ятому шарах є великі міста. У п’ятому шарі існує ціла імперія. На летючих островах».
«Звідки під землею летючі острови?!» Моррелія була вражена.
«Ха!» Командир видав щирий сміх, перш ніж стримати себе. Він кинув швидкий погляд на вали навколо них, щоб переконатися, що його ніхто не бачить. Його репутація не впаде через те, що він трохи посміявся. Він озирнувся на Моррелію, а вона дивилася на нього, не вірячи. «Ніхто ніколи не вірить мені про острови», — посміхнувся він.
Голова Моррелії пішла обертом. Інформація про глибоке Підземелля була настільки рідкісною в Лірії, що такі теми просто не обговорювалися. Кожен, хто мав подібну інформацію, зберігав її при собі та використовував на благо своєї організації. Навіть Легіон не поділився б нею з простими новобранцями. Було надзвичайно дивно, що Тітус настільки балакучий про Підземелля. Він мовчав про нього ще з дитинства, скільки б вона не благала, він не казав ні слова. Її очі трохи звузилися.
«Що ти задумав, старий?»
Очі Тітуса широко невинно розплющилися.
«Хто? Я? Ти звинувачуєш мене в інтризі?»
Моррелія зітхнула.
«Я знаю, що ти робиш. Ти справді настільки сильно хочеш, щоб я знову приєдналася до Легіону? Зазиваєш до мого почуття пригод?»
Очі командира блищали.
«Саме так», — охоче зізнався він. Тепер, коли його було викрито, він не відступав. «Не лише для мене, а й для твоєї матері. Нам нелегко жити окремо від наших дітей. Ми хотіли поділитися цим з вами, але не змушували вас. Натомість ми були в захваті, коли ти і твій брат стрімголов кинулися в Легіон. Те, що сталося було трагедією, але те, що ти пішла, викликало у мене відчуття, наче я втратив обох своїх дітей, а не одного».
Це були небезпечні теми, речі, про які вони ніколи не говорили. Всередині Моррелії сплескували емоції, і речі, які вона придушувала роками, виринули на поверхню.
«І чи можеш ти нарешті сказати мені, що сталося? Я знаю, що ти був там. Я знаю, що ти знаєш! Ти знаєш, як це було складно, не знати, як загинула твоя родина?!»
«Він загинув під час занурення. Це було офіційне повідомлення Легіону. У тебе є підстави сумніватися в цьому?» Тітус заперечив.
Йому це було боляче. Йому це було так боляче, наче йому виривають груди, але він не дозволив, щоб це відобразилося на його обличчі.
«Звичайно, що я сумніваюся! Невже ти справді думаєш, що він зазнав би поразки в першому шарі?! Він був надто сильним. І ти був там. Як він міг померти!? Як будь-хто з них міг померти?!»
Це була причина, чому Моррелія покинула Легіон і втекла від свого батька. Вона просто не могла повірити в те, що їй казали про смерть брата. Це просто не здавалося можливим. Це навіть не здавалося правдоподібним.
Тітус глибоко вдихнув і видихнув повітря з легенів. Він бачив біль в очах своєї дитини, і це випробувало його, як ніколи. Як би складно це не було, він завжди брав на плечі тягар і виконував свій обов’язок. Чого б йому це не коштувало, він піде до кінця. Він міг лише сподіватися, що його доньці вистачить сили.
«Якщо ти хочеш знати, — повільно промовив він, поки Моррелія чіплялася за кожне його слово, — тоді ти повинна знову приєднатися до Легіону».
Вона дивилася на нього з холодною напруженістю, що тріскотіла в повітрі. Це був перший випадок, коли Тітус відхилився від офіційної лінії навіть на міліметр. Це була єдина поступка, яку вона отримала, і це було підтвердженням того, що їй не сказали всієї правди. Це було все, що вона отримала. Вона отримала б відповіді, які так довго шукала, якби знову зареєструвалася. Вона повернулася обличчям до батька та віддала привітання Легіону, приклавши кулак до серця.
«Заходжу на службу, командире».
Тітус кивнув і відповів їй жестом.
«З поверненням, курсант».
Далі
Розділ 463 - Пробудження Моррелії
Страшний біль давно зникнув, залишивши за собою величезну втому, наче кожну клітину в її тілі було розірвано на частини, і тепер вона мусить зібратися знову. Вона відчувала втому на такому рівні, про існування якої навіть не підозрювала. Поза межами кісток і до найглибших куточків кісткового мозку вона відчувала себе виснаженою. Іскра впертості в її розумі не давала їй знепритомніти, і хоча це було найскладніше, що вона коли-небудь робила, вона змусила себе відкрити очі. Вона все ще лежала в кам’яній чаші, а твердий камінь під нею не піддавався. Над нею повільно згасало тьмяне світло зачарованого каменю, занурюючи простір у сутінки. Моррелія скривилася та простягнула руки. Її тіло кричало, щоб вона не рухалася, кожен м’яз болів, але вона не хотіла слухати. З поступовим рухом інваліда вона підвелася та вперлася своєю вагою на стіну. Під нею останні краплі концентрованої мани стікали та падали вниз, безсумнівно, щоб бути переробленими та використаними знову, щоб мучити наступного стажера, що отримає право на цей пекельний процес. Вона глибоко вдихнула та повільно обернулася, а її босі ноги почовгали по каменю. Коли їй нарешті вдалося встати на ноги і знайти хвилину, щоб заспокоїтися, вона підвела очі та побачила, що батько дивиться на неї, і на його обличчі відображалися рідкісні прояви емоцій. В його очах була гордість, але також і великий смуток, і вона знала, що він знову оплакує свого сина в цей момент. «Вітаю, легіонер», — голос Тітуса був грубим і втомленим, як і вона сама, Моррелія клянулася, що може побачити вологу в його очах. Моррелія ледве знайшла в собі сили посміхнутися, але вона все ж це зробила. «Дякую, командире», — сказала вона. Вона не могла згадати, що сталося далі. Пізніше Тітус розповів їй, що вона знепритомніла на місці і йому довелося стрибнути вперед, щоб не дати їй вдаритися головою об камінь. Коли вона прокинулася, вона була в маленькій кімнаті, на твердому ліжку. Оглянувши кімнату, вона зрозуміла, що меблі строгі, прості. Ліжко було досить великим, але твердим, неподатливим, а стіни були без прикрас, голі, за винятком однієї речі. На простому сталевому гаку висіла чорна шкіра повної легіонерської броні, і коли вона її побачила, то заплакала. Коли вона зібралася та одягнула її, то вийшла зі своєї кімнати та побачила свого батька, що притулився до стіни в коридорі. «Ходімо зі мною», — сказав він. Вони двоє мовчки мандрували фортецею, не бажаючи порушувати товариської тиші, що запала між ними. Життя обох змінилися в ту мить, коли вона відкрила очі. Моррелії було складно усвідомити, що вона досягнула мрії, яка була у неї з дитинства, мрії, яку вона поділяла зі своїм братом. Вона не знала, що відчувати чи що сказати. Так само і її батько не довіряв собі говорити. Його груди були переповнені емоціями, і він боявся, що якщо відкриє рот, то більше не зможе їх стримувати, тому він мовчав. Вони йшли звивистими коридорами, повз солдатів, що мовчки стояли на варті, і допоміжні війська, що наполегливо працювали, щоб виконати тисячі завдань, які потребувала фортеця, щоб продовжувати працювати, поки нарешті вони не підійшли до стіни, вкритої різьбленими іменами. Вона спантеличено глянула на батька, і він опустив підборіддя на широкі груди, його очі були закриті. «Іди і поговори зі своїм братом», — наказав він. Від цього наказу Моррелія відчула, як її серце забилося швидше, і вона повернулася до стіни, вкритої акуратними рядами імен. Вона підійшла ближче, її очі перебирали список, шукаючи те, яке було знайомим. Чим ближче вона підходила до кінця, тим більше починала їх впізнавати. Старші курсанти, що спускалися, коли вона ще була стажером, навіть деякі в курсі безпосередньо перед нею. Нарешті вона знайшла те, що шукала. Романус Маріус. Вона підняла одну руку та дозволила своїм мозолистим пальцям пройти крізь виїмки, що створили ім’я її брата. Навіть зараз, через роки, вона почувалась так, наче ніколи не зможе забути його обличчя, його голосу. Він був неймовірною людиною, здатною підняти інших і змусити їх захотіти бути найкращою версією себе. Він був харизматичним, красномовним, тим, за ким люди хотіли слідувати, усім, чим вона не була. Вона ненавиділа його за це, і водночас захоплювалася ним. Він би просто посміявся з неї. «Морр, ти смішна, — посміхався він і казав, — ти не думаєш, що є речі, які ти можеш робити краще за мене?» Вона пригадала, як приголомшено дивилася на нього. Романус був ідеальним! Що вона може зробити краще за нього?! Мабуть, він прочитав її вираз обличчя, бо похитав головою, ступив уперед і поклав руку їй на маківку. «Повір мені, Морр, коли ти закінчиш, це я буду з повагою дивитися на тебе». Занурившись у свої спогади, вона не почула, як батько підійшов позаду, його ноги були повільними та важкими. «Ця стіна, — сказав він, — містить імена всіх тих стажерів, що не пережили хрещення». Від цього Моррелія була вражена та обурена, і її голова піднялася, щоб витріщитися на батька. Тітус зустрів її погляд і повільно похитав головою. Звичайно він їй не бреше. «Ніхто не міг у це повірити. Він пройшов усі перевірки, кожне випробування, усі з відзнакою. Він був настільки вищим за мінімальний рівень, що його успіх був фактично гарантованим. Твоя мати була спустошена, я був розгублений. Ми просто не уявляли, що подібне станеться з ним». Моррелія все ще відмовлялася в це вірити. «Це неможливо! Як я могла досягнути успіху там, де він зазнав невдачі? Як ти можеш це пояснити, це неможливо пояснити?!» В очах Тітуса була печаль, поки він дивився на свою дочку. Він підняв руки та обійняв її, як не робив це роками. «Я не знаю, чому він зазнав невдачі. Я просто не знаю. Мені хотілося б, щоб у мене було пояснення, але навіть зараз у мене немає слів. Як би я не шукав, я не знайшов нічого, щоб пояснити, що сталося. Але це щось, що ти маєш зрозуміти, і щось, що Романус намагався сказати тобі багато разів, і я завжди в це вірив. Одного разу ти будеш сильнішою за мене. Незважаючи на слова батька, Моррелія відмовлялася в це вірити, але її голос був наче вкрадений, тому вона не могла нічого сказати. Натомість вона спробувала переварити правду, яку так довго намагалася дізнатися. Незважаючи на те, що нарешті отримала відповіді, які вона хотіла, у неї залишилися лише гіркота та рішучість. Через два дні легіон приготувався пройти через ворота. Вони увійдуть до головного штабу легіону, глибоко під землею, неприступної фортеці, побудованої під час Катаклізму тисячі років тому.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!