Щось, чого вона ніколи не уявляла

Моррелія міцно стиснула руків’я своїх подвійних клинків, але знала, що не матиме можливості ними скористатись. Мурахи весь час спостерігали за нею, і їй було наказано не брати участі, щоб не сплутати їхні ретельно розроблені плани. Колонія рухалась з неймовірною ефективністю, і кожен член знав, де йому потрібно було бути в будь-який момент. Зовні це виглядало як хаос: велетенські комахи повзали одна по одній, працювали тут і там, переносили, формували, зачаровували, копали, але коли вона слідкувала за однією мурахою, їхні рухи завжди мали певну мету.

Майже миттєво… на диво невинні на вигляд «вуфери» були встановлені всередині рядів, канали були викопані, і до них подавався постійний потік мани п’ятого шару. Дивитись на них було чудово. Істоти, здавалося, були абсолютно несприйнятливі до отруйної дії мани, поглинаючи її постійний потік і випускаючи замість неї щільну, блакитну, очищену енергію.

Увесь цей час вони хитались вперед-назад і видавали свої короткі пихкаючі звуки, від яких вона припустила, Колонія їх і назвала.

Вони були… на диво приємними. Їй було складно відірвати від них очі, але вона змусила себе це зробити. На даний момент потрібно було зосередитись на важливіших речах.

[На цих істот справді не впливає мана п’ятого шару?] — запитала вона Ентоні.

Не тому, що вона хвилювалась за їх безпеку, вона просто хотіла знати.

[Вуфери? Не знаю, це не я їх проектував. Я мав би запитати Еллі чи Беллу. Ймовірно, після того, як ми виконаємо цю місію, вони будуть під контролем і перевірятимуться на побічні ефекти.]

Велетенська мураха наразі відпочивала після того, як дичавіла в отруйній атмосфері п’ятого шару. Якби він сам не відбивався від десятків монстрів, Колонія не змогла б так швидко створити настільки ефективний плацдарм.

[І наскільки сильно постраждав ти сам?] запитала вона його.

[Хто, я? О, це відстій. Кислота постійно пече мене, і мені весь час потрібно регенерувати себе, або мої суглоби розпадуться нанівець. Мана вторгається при кожній нагоді, і я мушу тримати її подалі від свого ядра, але вона все одно просочується в моє тіло і починає їсти мене зсередини. Якщо коротко? Я ненавиджу це місце.]

Легіонер посміялась від його відвертої неприязні до середовища, в якому він опинився. Це було не так вже й дивно. Вона сама була там і чула розповіді про те, що навіть секунда контакту може зробити з людиною.

«Що смішного, трибуно? — запитав її Маркус.

На мить вона майже забула, що вони там. Маркус і Грейсон, її колеги-легіонери, які пройшли набагато далі і залишились набагато довше, ніж вони очікували, коли вперше вирушили в цю подорож. Жоден з них, здавалось, не почувався надто комфортно тут, у п’ятому шарі, дивлячись на оточення з більш ніж помітною настороженістю.

«Мені було смішно помітити, що мурахи борються так само, як і ми, коли входять у п’ятий шар», — сказала вона їм напівправду. «Хоча наскільки я знаю, ви двоє тут раніше не тренувались».

«Саме так, трибуно», — зауважив Грейсон. «Мушу сказати, що я все ще не впевнений, чи цей шар виправдовує свою репутацію».

Ось це змусило Моррелію голосно розсміятись у короткий і різкий гаркіт грубої розваги.

«Я так розумію, що зробив неосвічений коментар, трибуно», — сказав Грейсон.

«Так, — погодилась вона, — саме так».

Вона вказала на міхур безпеки, в якому вони зараз стояли.

«Якби ти вийшов за межі цієї блакитної мани на кілька секунд, ти був би мертвий. Без «якщо» і «але», ніякого зцілення, ніякого порятунку. Мана п’ятого шару саморозповсюджується. Щойно вона потрапляє в тебе, вона буде робити більше себе, поки не заволодіє твоїм тілом і не з’їсть тебе зсередини».

Вона жестом показала на Ентоні, по якому тепер повзала ціла зграя маленьких мурах, яких він намагався відштовхнути своїми вусиками, але вони, здавалось, надзвичайно вправно ухилялись від них.

«Навіть цього монстра, здатного виживати там протягом тривалого періоду, потрібно перевіряти, щоб переконатись, що в ньому не залишилось жодної частинки отруйної мани».

Крики звірів ставали дедалі поширенішими. Рев постійно наближався і лунав тунелем в сторону укріпленої позиції мурах.

Ентоні подумки голосно зітхнув.

[Мабуть, час повернутись до роботи. Тутешні місцеві будуть бігти на нас без зупинки, поки ми не підемо. Почекайте трохи на місці. Незабаром ми встановимо окремий вузол вуферів, і це має означати трохи більше місця в безпечній зоні, де ви зможете пересуватись.]

Велетенський монстр піднявся на ноги, змусивши менших мурах розбігтись, а кілька з них, здавалось, вдарили його по панциру ногами чи щелепою.

[Вони… б’ють тебе?] запитала вона.

[Що? Ах, цілителі. Так. Я не знаю, що трапилось, але цілителі майже повсюдно мають поганий характер.]

[Чи дочекався ти, поки вони закінчать зцілювати тебе?]

[Ні.]

[Чи думаєш ти, що можливо саме це їх розлютило?] запитала вона, трохи приголомшена.

[Можливо, але я попросив Інвідію перевірити мене, і він сказав, що я чистий.]

[Чому б не пояснити це їм?]

[Так смішніше. Я пішов!]

Моррелія спостерігала, як він кидається з охоронюваної території, пообіцявши собі краще ставитись до медперсоналу Легіону, коли вона повернеться. Можливо тепер вона могла зрозуміти, чому вони постійно були настільки розчарованими.

Не лише Ентоні повертався в бійку. Крихітка, Крініс та Інвідія, домашні тварини Ентоні, також активізувались, відкидаючи лютих монстрів, що бігли вперед. Гнів монстрів, народжених п'ятим шаром, був вражаючим. Спостерігаючи, як вони з бездумною жорстокістю кидаються на мурах, Моррелія відчувала себе наче під час хвилі.

Лише коли вона помітила, як вони вивергали густу жовч або бризкали грудками слизу, насиченого токсичною маною, коли вони помирали, вона зрозуміла, що відбувається. П'ятий шар не хотів бути завойованим, і почав відбиватись.