Невдача? Яка невдача?

Колонія має унікальну рису, яка приписується їй і їй одній серед передових, мислячих суспільств, які виникли на Пангері. І це те, що ви можете розглядати їх як єдину сутність, так би мовити, суперорганізм, завдяки тому, наскільки вони об’єднані єдиною метою.

Розбіжності чи різні підходи поглинаються як частина процесу, поки мільйони осіб працюють над досягненням єдиного результату: покращення колективу. Це майже комічно, наскільки вони непідкупні. Навіть більше, ніж суспільство, вони являють собою єдину масу компонентів, що постійно змінюються, які створюють вигляд суспільства, приховуючи при цьому їх справжню природу. Колонія – це не народ, не країна, не королівство чи імперія. Вони єдиний звір. Одна Істота. Один розум. Одна мета.

- Уривок з «Справжньої загрози» пропагандиста Ердагона

Найкращий спосіб залишити свої проблеми позаду – продовжувати рухатись вперед, знайти щось інше, чим зайнятись. Тож це саме те, що я роблю. З Крихіткою, Крініс та Інвідією знову поруч зі мною, ми кидаємось до довгого списку завдань, які мені поставила Віктор. Супроводжувати будівельні бригади в тунелі? Без проблем, ми доставимо їх туди за секунду. Відбиватись від нальоту якихось кристалічних штук, схожих на корову? Звичайно! Вони мнуться під кулаками Крихітки. Стояти на варті, поки команда розкопок бере зразки мінералів з потенційного місця видобутку?

Що ж... це до біса нудно... і, звичайно, ви можете запросити когось іншого, щоб це зробив... але добре! Ми це зробимо!

Весь цей час процвітаюча та жива енергія Колонії огортає мене, наче тепла ковдра. З кожним днем сім’я стає міцнішою, надійнішою, а моя впевненість зростає. Складно не рости, коли стільки запалу та енергії закачується прямо в мої вени через Вестибюль. Ентузіазм і прагнення моїх родичів заразливі. Я теж заражаюсь та рішуче і енергійно вирішую кожне завдання.

Це п'янка річ.

Щоб пройти список Віктор, знадобилось лише два дні, залишаючи генерала шукати, що нам робити. У цей момент я кажу їй, щоб вона не хвилювалась і повідомляла мені, якщо щось виникне, щось, про що їм потрібно, щоб я та команда подбали. Щось, що не є охороною в шахтарських експедиціях.

Саме в цю мить генерал здригається, наче щойно щось пригадала.

«О, до речі, Найстарший. Є одна річ, на яку ви повинні звернути увагу».

Щось не так у тонах її аромату... Я не можу точно покласти вусик на те, в чому справа, але вона звучить… хитро.

«О? Це безглузда охорона? Будь-хто може виконувати цю роботу, вам не потрібна зграя міфічних монстрів, щоб цим займатись».

«Я думала, що лише двоє з вас міфічні?»

«В моїх очах ми всі міфічні!» кажу я у відповідь. Я не визнаю упередженого ставлення до Інвідії та Крініс! Вони обов’язково стануть міфічними після наступних еволюцій, тож не є проблемою зарахувати їх до списку трохи раніше!

«Що ж, я розумію, що ви кажете. Проте ми тут розтягнуті, Найстарший».

«Нас сотні тисяч!»

«І ви, мабуть, помітили, що монстри тут не такі, як ті, з якими ми боремось в першому шарі», — трохи різко відповідає генерал. «Можливо, ви можете подрібнити велетенських ящерів з твердими кам’яними мушлями, або морських кракенів, чи водних елементалів, не посмикуючи щелепою, але це значно складніше для нас. Кожне завдання вимагає більшої кількості осіб, більшої кількості організації та матеріально-технічної підтримки для того, щоб все зробити!»

Що ж... це хороша думка. Я еволюціонував і зберіг себе сильнішим за всіх, з ким вступаю в бій, але це, звичайно, не так для більшості мурах. Навряд чи хтось з них має повністю посилені ядра під час еволюції, і ще менше отримують особливі ядра, не кажучи вже про рідкісні ядра, щоб розширити свої можливості до еволюції. На цьому етапі нас мільйони, мільйони, і всі ядра та біомаса, які можна заощадити, направляються до наступного покоління. Це означає, що наш виводок виходить з навчальних закладів сильнішими, ніж будь-коли, і це чудово! Але після цього моменту їх зростання починає зупинятись. Проти могутніших монстрів четвертого шару мурахам потрібна більша кількість, щоб щось зробити. Це цілком зрозуміло, але мені все одно з цього приводу трохи сумно.

Сподіваюсь, що ядра, отримані від торгівлі, якою ми будемо займатись, можуть бути спрямовані на зміцнення тих, хто бореться на передовій. Очевидно, важливо переконатись, що кожна личинка виросте якомога сильнішою, зрештою, я сам запровадив цю політику, але нам потрібно переконатись, що решта Колонії не відстає.

«Добре, що у тебе для мене за робота?» Я зітхаю.

Подумки я готуюсь до чогось нудного, але все одно здивований і трохи підозрілий, коли отримую відповідь.

«Нам потрібно, щоб ви зустріли та супроводили VIA».

Мої вусики смикаються.

«Що, в ім’я всього цього хорошого і шестиногого, таке VIA?»

«Це не важливо. Просто зосередьтесь на тому, щоб добре виконувати свою роботу».

«До-о-обре». Це не дивно. «Ти хочеш щоб я зустрів і проводжати цей VIA. Де я їх зустріну? І куди я їх проведу?»

«Очевидно, ви зустрінете їх біля воріт телепортації».

«Почекай, я думав, що ми не підключили свої ворота до жодної зовнішньої мережі?»

«Не підключили».

Добре. Отже, вони надходять з нашої власної мережі.

«А хто цей VIA? Мені можна це знати?»

«Боюсь, що ні. Ця місія має найвищий рівень секретності. Ви все зрозумієте, коли зустрінете їх біля воріт».

«Добре. Скільки часу у мене є, поки вони прибудуть?»

«Близько години».

«Так скоро!»

«Що ж… так».

Попри відчуття, ніби відбувається щось дуже дивне, я прямую до центру воріт і відпочиваю, поки йдуть хвилини. VIA? Що таке VIA? І відколи ми взагалі використовуємо такі терміни?

Я сподівався почати планувати вторгнення п’ятого шару і взяти участь у своїй першій експедиції, але замість цього вони хочуть, щоб я сидів і зустрічався з кимось? Хто, в біса, може бути вартий цього?

Коли нарешті настає час, ворота блимають яскравим світлом, а я встаю і підходжу. Коли світло нарешті тьмяніє, відкривається велике, схоже на комаху тіло, вусики якої ворушаться, поки вони сприймають нові види, звуки… і запахи. Очевидно.

«А-а-а-х. Дуже важлива мураха. Має сенс». (Very Important Ant, як VIP, але мураха, замість людини)

ТВАК!

АЙ!

«Я не важливіша за будь-кого іншого в сім’ї», — каже моя мати, хрипло цокаючи щелепою.