Ентоні в турі - благання

Звідки воно береться? Складно сказати. Я пірнаю глибоко у Вестибюль, слідуючи єдиній нитці волі, намагаючись відстежити її назад до джерела. Мураха страждає і хоче врятуватись. Хоче, щоб я їх врятував.

Проте що могло статись?! Що відбувається?!

[Ти маєш бути спокійним, Ентоні! Я не розумію, в чому справа?] Еран намагається мене заспокоїти.

[Ми залишили мураху позаду, і вони постраждали! Я не буду чекати!]

У той момент, коли мій гравітаційний колодязь готовий, я використовую його та піднімаюсь з корабля. Це займає трохи часу, але я починаю стрімко підніматись. Поки я відчайдушно намагаюсь визначити, де може бути мій зниклий родич, я створюю ще один розумовий міст до Тунгстант.

[Одного з нас залишили в місті, і його атакують! Організуй швидкий підрахунок персоналу, щоб ми могли дізнатись, хто зник!]

[Що?!] вона задихається. [Я зроблю це негайно!]

Дава-а-а-а-й. Я знаю, що ти десь там. Але де?!

Я піднімаюсь, а Срібне Місто сяє переді мною і простягається та піднімається так високо і далеко. Над ним знаходиться Золоте Місто, наче туманна хмара далеко наді мною. Дідько! Я повинен мати можливість вичавити більше з Вестибюлю! Де вони, в біса?!

Я хапаюсь за цю хитку нитку та смикаю її, намагаючись відстежити її джерело. Воно тонке, і десь далеко. Як вони так швидко віддалили її від усіх нас? Ворота?

Вище! Золоте Місто!

Однією думкою, я використовую гравітаційний колодязь та піднімаюсь ще швидше, здіймаючись у повітря. Швидше, дідько! Ця дурна гора заввишки сотні кілометрів, щоб досягти вершини, знадобиться ціла вічність!

Еран все ще намагається зв’язатись зі мною за допомогою розумового мосту, але я відкидаю її спроби. Якщо братіанці не можуть мені допомогти прямо зараз, то вони майже марні. Мені доведеться зробити це самому.

Я знаю, хто це зробив. Або, принаймні, я сильно підозрюю. Цей великий жрець просто не втримався. Я серйозно не думав, що він спробує взяти когось з нас, поки ми були в місті, але його жадібність, схоже, оволоділа ним.

У нього не буде другого шансу... Якщо я не отримаю назад свого родича, тоді мені доведеться почати пекло!

Ні, я не можу так думати. Я її поверну, і все ще почну пекло!

Я втягую в себе більше мани, перетворюючи її на гравітаційну та готую кілька заклинань, поки що тримаючи їх під контролем. Хто знає, що мені може знадобитись, щоб потрапити туди і спасти мураху?

З міста до мене починають тягнутись інші розумові конструкції, але я їх відштовхую. Золоте Місто росте в моєму зорі, поки я наближаюсь. Це наче видіння небес, але в цей момент мені все одно. Через Вестибюль я отримую постійний потік прохань, за який я хапаюсь і на який націлююсь.

Я вже йду, дідько!

Світло спалахує неймовірно яскраво, на мить засліплюючи мене, але я не припиняю рухатись. Що ж, я не припиняю рухатись, доки не наштовхуюсь на суцільну стіну повітря, що з’являється.

Більше розумових мостів намагаються зачепитись за мене, але я відкидаю їх і вгризаюсь в стіну своїми щелепами та розумом. Через мить вона розсипається, і я знову піднімаюсь, перш ніж за секунди утворюється інший.

Коли моє бачення прояснюється, я розумію, що відбувається. Спалахом світла була група магів, які використовували якесь заклинання телепортації, як Блискуча. Вони з’явились за кілька сотень метрів і використовують свою магію, щоб прив’язати мене до місця. Що в біса?! Я навіть нічого поганого не зробив!

Я неохоче дозволяю одному з них зв’язатись зі мною, того, якого впізнаю.

[Ратвін, що ти тут робиш?]

Я бачу, як він піднімає брову, з того місця, де він стоїть, в коробці повітря. Не те щоб він виглядав спокійним. Він насправді виглядає досить стурбованим.

[Я вважаю, що більш доцільним буде запитання: що ти тут робиш? Тепер, коли торгова місія закінчилась і ваш флот відбув, у тебе більше немає законних підстав для входу в місто. Якщо ти хочеш повернутись всередину, тобі потрібно буде подати заявку в порту, як і всім іншим.]

[Одного з моїх родичів викрали,] коротко кажу я йому. [Тепер відпусти мене, щоб я міг їх забрати. У тебе є п’ять секунд.]

Я ще дуже терплячий з ними, враховуючи ситуацію.

Між магами точиться шалена дискусія, але минуло п’ять секунд, а Ратвін мені не відповів. Тож я розриваю їхню клітку і знову починаю підніматись. Коли вони намагаються це змінити, я готовий і подрібнюю їхню ману, перш ніж вона затвердіє навколо мене.

[Ентоні… Ентоні! Почекай! Ви не можеш цього робити! Є відповідні канали, якими ви повинні пройти!]

[Один з моїх родичів помирає, Ратвін! Ти думаєш, що я буду чекати бюрократичну тяганину?]

Чоловік явно з глузду з'їхав. Йому потрібен сон, чашка чаю, відпустка. Інакше навіщо йому говорити цю нікчемну нісенітницю?

[У нас немає жодних доказів того, що твоє твердження правдиве!] — відчайдушно кричить він, поки маги продовжують намагатись зв’язати мене. [Я навіть не знаю, як ти міг знати те, про що кажеш! Дай нам трохи часу, щоб перевірити твою заяву та–]

[Ні.]

Якби я не міг відчувати нескінченний потік страждань, що ллються через Вестибюль, я міг би прислухатись до того, що мав сказати Ратвін, я міг би бути терплячим і діяти через необхідні канали, але це не той світ, у якому я живу. Мій родич відчуває біль. Великий біль. Я поняття не маю, що з ними робиться чи чому, але це, безперечно, неприємний досвід.

Навіть ще одна секунда затримки мені нестерпна.

Маги продовжують намагатись придушити мене, поки Ратвін благає про терпіння, але я перериваю його розумовий міст і використовую свої численні ментальні конструкції, щоб впоратись з їхніми спробами уповільнити або зупинити мене. Не кажучи вже про затримку, мені потрібно рухатись ще швидше!