Ентоні в турі - прогулянка вулицями

Вони розуміють, що те, що сталось в Грейстоуні, сталось через те, що Голгарі намагались скинути гору мені на голову, правильно? Це досить просто, не намагайтесь вбити тисячі членів моєї родини, і я не створю жодних проблем! Мені це здається простим!

З якоїсь причини Дитина-Імператор або, принаймні, портові чиновники, які його представляють, здається, не розуміли настільки простої логіки.

Отже, ми потрапляємо в поточну ситуацію.

Органи влади люб’язно дозволили п’яти тисячам мурах входити в місто одночасно, тож ми зможемо провести чергування всіх осіб протягом нашого триденного перебування. Я підозрюю, що вони були настільки щедрі в надії, що це збільшить ймовірність збитків, або, можливо, вони просто впевнені у своїй безпеці.

Я, однак, трохи більше обмежений у своїх рухах, ніж інші мурахи.

Прямо зараз ми маршируємо головною вулицею, достатньо широкою, щоб я міг поміститись в неї три рази, оточений з усіх боків охоронцями в срібних обладунках і командою магів, що спостерігають за маною навколо мене, наче яструби.

[Це єдиний спосіб, яким вони були готові тебе впустити,] пояснює Марзбан, вибачаючись. Вони можуть бути дуже обережними, коли йдеться про потенційну шкоду місту.]

Що ж, я можу поспівчувати. Якби я жив у буквальному витворі мистецтва, я б також не хотів, щоб незнайомці псували моє місце.

[Все добре,] я зітхаю. [Я міг просто залишитись на кораблі, але Колонія, мабуть, вимагала, щоб мене пустили на берег.]

[По суті, так,] підтверджує він. [Не те щоб Еран погодилась би, якби ти не зійшов на берег. Вона вважає, що Колонія сприймається більш серйозно іншими, коли вони бачать настільки могутнього монстра вона створила. На міфічну істоту сьомого рангу не варто чхати, це додає легітимності твоїй позиції як лідера.]

Гадаю, це приємно чути.

Поки колона мурах і братіан рухається вулицею, ми також отримуємо більше, ніж належну нам частку уваги. Люди висувають носи з-за будівель або виходять на доріжку, щоб подивитись, як ми проходимо. Принаймні, здається, що ніхто не боїться. Їм стає трохи незручно, коли вони бачать, що я йду, але вони трохи розслабляються, коли бачать очима безліч охоронців навколо мене.

Як я вже говорив раніше, на цій горі справді немає жодного незабудованого клаптика землі, і місцеві жителі не бажають дозволити нам розкопати парк, щоб зробити гніздо, тому наша подорож закінчується, коли ми досягаємо великого складського району. Зазвичай я б образився, якби мене попросили залишитись у складі, але, чесно кажучи, цього разу я не можу.

Навіть склади тут дивовижні. Кляте місто!

Навіть якщо нам не дозволено копати, Колонія з радістю ховається в темному замкнутому просторі. Я просто радий, що можу розім’яти ноги, тож заходжу на порожній склад і вмощуюсь на підлогу. Витягнувши ноги до упору, я ворушу ними, перш ніж розслабитись та опуститись, згинаючи їх ближче до тіла.

Ось це чудово.

Тоді я розумію, що вся охорона все ще зі мною. Вони уважно уважно стоять на посту навколо мене, очі прямо вперед і руки на зброї. Навіть маги все ще тут!

Я розглядаю можливість зв’язатись з ними за допомогою розумового мосту, але вирішую відмовитись від цієї ідеї. Натомість я повільно починаю плести і простягаю йогов пошуках Еран чи Марзбана, знаходячи невдовзі останнього.

[Гей. Ці охоронці все ще тут.]

[Так. І?]

[Як довго вони тут будуть?]

[Вони не залишать тебе в спокої, поки ти на березі, Ентоні. Це те, на що ми повинні були погодитись, перш ніж тебе були готові пустити у місто.]

[Тьху. Серйозно? Добре.]

Те, що за мною весь час стежили кілька осіб, божевільних від меча, вже було досить неприємним, коли їх було лише двоє! А зараз їх раз, два, три… двадцять п'ять?! Чому?!

Що ж, я знаю, чому, я підірвав гору, ось чому. Що ж, частину гори. Додам, неважливу частину. Ех, добре. Це джерело багатства, і Колонія заслуговує на свою частку, тож я можу потерпіти озброєний ескорт три дні. Не проблема.

Єдиний спосіб, у який це стане проблемою, це якщо хтось докладе всіх зусиль, щоб спровокувати мене чи Колонію загалом.

Гах! Що я роблю, так голосно думаючи такі думки?! Все буде добре! Нічого не станеться! Мені потрібно швидко відволіктись від таких небезпечних думок!

«Гей, Ковалянт! Кобальт! Чи можу я сказати слово?»

Невдовзі два різьбярі просунули свої голови на мій склад.

«Що таке, Найстарший?»

«Я просто хотів дізнатись вашу думку про це місце. Що ви думаєте про нього на даний момент? Які ваші враження?»

Дві мурахи на мить обмірковують мої слова.

«Тут багато багатства, Найстарший. Навіть окрім очевидного, рідкісного металу, що покриває будівлі. Я намагалась охопити якомога більше деталей. Люди тут добре одягнені, дуже добре одягнені. Я не думаю, що наші тканини, ймовірно, будуть добре тут продаватись, ці люди явно мають доступ до набагато кращого продукту».

«Я маю повторити ці почуття, Найстарший, але щодо металу», — каже Ковалянт. «Металоконструкції, використані навіть на одних лише будівлях, вражають своїм виконанням. Я не знаю, як вони зробили те, що вони зробили. Формування таких тонких ліній? Настільки чітке розмежування? Кожен вуличний стовп створений за допомогою методу, більш досконалого, ніж наші власні».

Хммм. Це не погано, це просто означає, що ми можемо багато чого навчитись.

«Я припускаю, що ви двоє залишили більшість наших запасів ядер для цього місця?»

«Звичайно, Найстарший».

«Тоді ви повинні зробити все можливе, щоб побачити, скільки навчальних матеріалів ви можете повернути до нас у гніздо. Це може бути прекрасною можливістю вдосконалити наші знання не по днях, а по годинах».

«Ми теж на це сподіваємось, Найстарший».

«Я залишу це вам. Я намагатимусь тримати голову опущеною та не створювати жодних проблем, поки ми тут. Вам двом доведеться взяти на себе ініціативу».

«Ми вас не підведемо».