Солодкий сон

Ах, як приємно бачити, що всі настільки жваві у фортеці.

«Чудово виглядаєте, родичі! У вас настільки блискучі панцири!» Я вітаю загін мурах, що рухається на передову.

Вони присоромлено опускають голови та пробігають повз мене, намагаючись приховати вусиками промені світла, що відбиваються від їхніх панцирів.

Гвехехех.

У метафоричному сенсі всі сяють міцним здоров’ям, а також буквально сяють від запатентованого воску та блиску, розробленого вартовими заціпеніння. Я ще не бачив настільки доглянутої групи.

«Переконайтесь, що ви не пропустите свій наступний сеанс заціпеніння!» Я нагадую їм, поки вони тікають у далечінь.

Підкріплення, яке прибуло вчора, виявило, що фортеця все ще знаходиться в процесі пробудження. Б’юсь об заклад, це було досить дивне видовище. З додаванням чисельності, включно зі значною підтримкою для бідних, перевантажених цілителів, справи у фортеці тепер йдуть набагато краще. Хороший відпочинок для втомлених і занедбаних захисників також приніс їм чимало користі. Завдяки цьому рішенню фортеця має пристойні шанси не завалитись під час хвилі.

Що ж, я міг би стримати хвилю, якби виклався на повну, але я маю обмежений ресурс. Я не можу бути всюди одночасно! Можливо, колись я б спробував взяти всі тягарі на свою спину і одразу ж все зіпсував, але я подорослішав!

Ми мурахи, чорт забирай! Якщо ми не розуміємо поняття командної роботи, то ніхто на цій планеті його не розуміє!

Я зміг дотягнутись до дерева без зайвих зусиль, і спочатку вона не хотіла позичати мені своїх дітей, але я сказав їй, що абсолютно проти того, щоб навколо фортеці з’являлись її дивні сади, тому вона повинна просто випустити дітей пограти.

Деякий час сперечаючись туди-сюди, вона зрештою поступилась, і я знав, що вона так зробить. По-перше, гілкастоподібні наполягають на поверненні боргу, який вони мають перед Колонією. Саме дерево теж слабке до благань своїх любих нащадків, тож у нього не було іншого вибору, як поступитись.

«Слоун, ти добре відпочила?» я запитую.

Коли я непомітно підходжу, генерал підстрибує вгору.

«Так! Т-так. Дякую… Найстарший… за те, що звернули увагу».

«Як я міг не помітити? Ти так сяєш!»

«Ха-ха… ха».

Жоден з інших генералів не хоче дивитись в мій бік, надто соромлячись відповісти на моє очевидне глузування. Що добре. Я підходжу трохи ближче до Слоун.

«Ти розумієш, чому мені довелось зробити те, що я зробив, правильно? Раніше я попереджав вас про надто наполегливі зусилля та занадто багато вимог. Ця фортеця була на межі краху саме в той момент, коли хвиля перейде до найскладнішої стадії. Напевно, я зміг би вас врятувати, але скільки б загинуло? Амбіції це добре, але поразка – ні. Ця невдача лежить не лише на тобі, але й на всій раді, а також на мурахах, що працюють під тобою. Якщо ми не навчимось своїм межам, ми програємо в майбутньому, і програємо по-великому».

Незважаючи на те, що це звучить різко, я абсолютно щирий і чесний, і це саме те, що мої родичі хочуть від критики. Вона повільно киває, хоча я бачу, що для неї це складно.

«Я… розумію, Найстарший. Ми будемо кращими».

«Сподіваюсь, що так! Мені справді не хочеться продовжувати пхати свої вусики та возитись з чужими справами. Ти повинна набагато краще за мене керувати усім цим».

Що ж, у мене є перевага в тому, що я можу «бачити», чим кожна мураха у всій фортеці займається в будь-який момент. Якби Слоун мала доступ до настільки ідеальної інформації, вона побачила б проблему настільки ж швидко, як і я.

«Я розумію. Ви не будете мати подібних проблем у майбутньому, Найстарший. Клянусь».

«Гей, ти можеш турбувати мене скільки завгодно, ми все-таки сім’я. Знаєш, якщо лише це не пов’язано з неминучим розвалом гнізда, я хотів би, щоб ми цього уникали».

Я повертаюсь, щоб піти, а потім повертаюсь назад.

«Але якщо гніздо впаде, будь ласка, не соромся звернутись до мене, якщо я ще не знаю про це».

«Звичайно».

«Добре. Чудово. Удачі в обороні».

Тепер я відвертаюсь і йду, щоб дати їй та іншим генералам трохи простору. У них багато роботи, щоб знову організувати захист. Я підозрюю, що буде необхідна якась передача оборони від гілкастоподібних.

Тим часом у мене є трохи вільного часу, щоб спробувати розібратись, що ж, чорт візьми, коїться в моєму Нефі.

Відправляючи свою свідомість всередину органу, я тону в соборі, який ношу в собі, входжу через Вестибюль разом з бурхливим потоком волі, доки не зупиняюсь серед рядів сидінь, у кожному з яких сиділа духовна форма особи, що проживала тут, у мені.

Тут, очевидно, і Бейн, і безіменні, і Енід, і багато інших. Чесно кажучи, я навіть не закінчив перебирати всі стільці, тому що… я не знаю чому. Це дивно. Мікеланджелант, ймовірно, повинен бути тут, я мав би вполювати цього мого клятого родича… Її дещо чекає!

Усе це трохи бентежить, усвідомлювати, скільки волі ти накопичив від окремої особи, або навіть те, що вони взагалі надавали її тобі. Якби тут були лише мурахи, я, мабуть, був би не проти, але те, що тут є люди, мене дивує.

У будь-якому випадку, це місце було наповненим, я знав це ще з часу мого останнього візиту сюди. Неф був повний, місць не залишилось, і я не змінив його, щоб збільшити кількість доступних стільців. Отже, теоретично, ніхто інший не повинен тут з’являтись.

Тоді чому на стіні знаходяться дві сяючі золоті фігури?

З того, що я бачу, це молода жінка та величезний молодий чоловік. Цей чувак дійсно здоровенний. Він має бути десь два метри на зріст! Чоловіче, як ти купуєш собі взуття?

Що ще важливіше, що вони тут роблять? У Нефі, сяючи золотим, стоячи біля стіни, наче солдати на варті?

Мені варто з ними поговорити? Мені дійсно варто з ними поговорити, га?

Востаннє, коли я це робив, Бейн розпочав якийсь дурний хрестовий похід, цей ідіот. Насправді, це, ймовірно, має якесь відношення до нього, я б поставив на це свої щелепи. Що ж, була-не-була.