Хвиля, що поглинула світ

Колонія все ще в шаленій підготовці. Зараз у радіусі Вестибюлю більше мільйона нас, і, чесно кажучи, це трохи складніше, ніж я можу спокійно визнати, тримати себе в руках перед обличчям цього величезного нескінченного потоку волі. Враження і думки ллються в мене, наче ріка у відро.

Я не можу втримати це все, але воно все одно воно приходить, і якщо я занурю палець ноги в потік, я ризикую бути миттєво знесеним. Якби це сталось, хто знає, скільки часу залишиться, поки я знову зможу знайти вихід? Вестибюль дає багато глибоких і потужних ефектів, але він не позбавлений недоліків. Еволюція зміцнила мій розум, що допомагає мені протистояти впливу Колонії, але це починає здаватись наче змагання між моїм рангом і великою кількістю родичів, які я маю. Якщо мені складно перед мільйоном, тоді що міг би з мною зробити мільярд?

Краще не думати про це.

Що ж, принаймні я відчуваю себе неймовірно бадьорим і готовим до речей, які, я очікую, незабаром почнуться. Хвиля на межі початку, і останні приготування відбуваються навколо мене. Тисячі й тисячі мурах працюють над будівництвом, стінами, оборонними утвореннями, тренуванням, фермами та всім іншим, що спадає мені на думку. Десь всередині гнізда знаходиться величезний ливарний цех, що створює броню та чари, кує спорядження для наших солдатів і готує запасні частини для неминучої шкоди, яку вони отримають. Я відчуваю їх крізь Вестибюль, як тисячі молотів в унісон б’ють по розжареному металі. Пункти невідкладної допомоги створюються скрізь, де Колонія очікує боротьби, а саме повсюди. Цілителі в шаленому стані метаються навколо, намагаючись якомога краще підготуватись до неминучого потоку поранених, що на них навалиться.

Мана продовжує наповнювати Підземелля, поки не здається, що повітряна куля ось-ось лопне. Кожна поверхня поколює від стриманого тиску. Моє відчуття гравітації весь час поколює, зчитуючи дрібні коливання підлоги та стін. Рівень енергії, що тече по венах, досягнув такого рівня, що кожна з них має достатньо сили, щоб діяти як точка появи.

Личинки демонів зовсім божеволіють на підлозі третього шару в божевіллі від бійки, подібної якій я сподіваюсь ніколи більше не побачити. Вони з’являються настільки швидко, що створюють шар зубів і кігтів глибиною в метр на дні шару. Це більш ніж трохи незручно, оскільки щільність личинок не дозволяє їм рухатись з нашого шляху, як зазвичай. Щоб подолати будь-яку відстань, мені доводиться пробратись крізь масу ікол, що чепляються в мої ноги, щойно я їх опускаю. Для мене це не настільки вже й погано, мої ноги худі, і я досить легко тримаю своє тіло над бійкою. Для Крихітки все набагато гірше, ноги бідолашної мавпи кусають щоразу, коли він робить крок. Інвідія мусить застосовувати постійний потік цілющої магії до великої мавпи, яка, здається, не дуже заперечує, але я підозрюю, що це тому, що він товстий.

[Ви щось відчуваєте, майстре?] запитує Крініс.

Вона, як завжди, вчепилась в мій панцир, чіпляючись за мій діамантовий екзоскелет своєю рідкою тінню. Насправді... враховуючи те, що у неї є деякі нематеріальні кінцівки...

[Крініс… ти ж не простягаєшся в мій панцир, правильно?]

Тиша….

[Мені здається, я щось бачу!] вона вигукує.

[Крініс!]

[Ні, справді! Дивіться!]

Щоб краще побачити, ми піднялись на оголену скелю, що висувається вгору з підлоги шару, даючи нам хороший огляд нашої цілі, шляху між цим шаром і шаром нижче. Все, що знаходиться знизу і буде загрожувати головному мурашиному гнізду в Роклу, швидше за все, підніметься через цей тунель, тож ми готові до того, що орда і восьмий ранг висунуть свої носи. За наполяганням Крініс я відвертаю увагу від її буквального вторгнення в моє тіло і дивлюсь на дірку внизу.

Як би мені не було неприємно це визнавати … це може бути чимось важливим. Ніякого монстра чи орди, я не вважаю, що я б пропустив подібне, але щось трохи більш тонке: світло. Зазвичай мерехтливий темно-червоний колір від багатьох лавових потоків у тунелях, відтінок, що виходить від входу, став густішим та інтенсивнішим.

Потім з’являється вібрація. Спершу настільки слабка, що я ледве відчуваю її, навіть моїми неймовірно ніжними вусиками, але незабаром я підхоплюю це. Вона піднімається знизу? Ні, не зовсім. Насправді складно точно зрозуміти, звідки вона береться. Я роблю вусиками широке, повільне коло, фактично мурашиний еквівалент тертя очей та оглядання навколо. Через кілька секунд я підтверджую свою підозру.

Вона йде звідусіль.

[Готуйтесь], — коротко кажу я іншим. [Вже скоро.]

Оскільки вібрація продовжує наростати, я додаю: [І візьміться за щось.]

Я наче сказав Крихітці, що Санта впав у димохід і запропонував поборотись. Широка посмішка розколює його обличчя, а очі горять червоним світлом. Він не може встояти перед тим, щоб кілька разів стукнути долонями в груди, від чого удари лунають у повітрі, демонструючи його неймовірну силу. Одягнений у нову броню та зачаровані кільця, що закріплюються навколо його біцепсів, мій друг-мавпа є страшним видовищем, особливо коли він починає випромінювати свій бойовий дух, як зараз.

Інвідія лежить на його плечі, а його очі палають зеленою енергією. Я не зовсім впевнений, чого він зараз хоче, але якщо це не метрична маса монстрів, з якими потрібно боротись, то йому дуже не пощастило.

Від чогось, що лише я міг відчути, вібрація продовжує зростати, доки її не відчувають всі, а потім вона продовжує зростати, доки камінь під нашими ногами не починає тремтіти.

КРАК! КРАК!

Камінь розбивається, і я панікую, думаючи, що наш шар ось-ось впаде, але ні, все набагато гірше. Поштовхи стають дедалі сильнішими, аж поки не тріскає дах, на кілометри над нашими головами. Сотні тонн каміння розриваються та падають дощем, свистячи в повітрі з жахливим вереском, перш ніж врізатись в землю, посилаючи бризки личинок і лави на сотні метрів у повітря. Я відчуваю мороз по панциру, якби це сталось у нас над головою...

КРАК!

Ах, дідько! Я зосереджуюсь і полегшено зітхаю, це було не звідси, але було близько… звідки це взялось?

Земля перед нами вибухає. Я маю на увазі… буквально вибухає. Фонтан лави виривається в повітря, несучи з собою ще більше каміння, перш ніж випасти вогненною пекельною бурею.

[Щити!] Я кажу Інвідії.

Я працюю з ним, щоб створити захисний бар’єр, щоб захистити нас від того, щоб нас приготувало живцем. Подібні речі відбуваються на кожному вході в печери, які я бачу, шлейфи розплавленої породи піднімаються в повітря.

Божечки….

Потім вона приходить.

Піднімаючись далеко знизу, вона накочується повз нас, наче ударна хвиля від атомної бомби. Стіна мани, настільки товста, що майже фізична, змітає все та зникає вдалині менш ніж за секунду, піднімаючись на поверхню планети. З нею лунає захоплене виття незліченних монстрів, нарешті звільнених з глибин.

Підходьте і спробуйте.