Усвідомлення Одіна

Чудо. Архітектурний тріумф. Одне з найбільших досягнень епохи. Міста-близнюки описували такими блискучими словами протягом тисячоліття, і вони справді заслуговують на свою репутацію.

Розташовані на тій самій горі, горі Атраем, їх можна побачити за багато кілометрів, вони виблискують вдалині, наче навмисно підібрані дорогоцінні камені.

Одягнене в незрівнянне срібло душі, нижнє місто виблискує, наче найкращі поліровані мечі. Срібне Місто, де проживає кілька мільйонів жителів, є серцем великої довговічної імперії. Його шість стін і дванадцять веж настільки потужно зачаровані для оборони та захисту, що навіть дивитись на них неозброєним оком може бути боляче.

Настільки ж неприступне, наскільки красиве, на відвідувачів чекає стільки визначних пам’яток, що просто неможливо сподіватись побачити їх усі.

Однак справжнє диво знаходиться вище. Вирізьблене з чистого золота серця, Золоте Місто сяє вражаючим світлом у верхній частині гори, наче відблиск світлого раю.

Палац за палацом, замок за замком, кожен з них є незрівнянним витвором мистецтва, настільки вражаючими, що найкращі різьбярі та будівельники плачуть, дивлячись на них. Вежа вчених, що здіймається в небо, наче спис, це будинок навчання та знань, рівних якому немає в усіх царствах.

Для тих небагатьох щасливчиків, яким вдається мигцем побачити імператорський комплекс, де проживає сам Дитина-Імператор, це таке рідкісне й таке дивовижне видовище, що йому немає рівних у всій Пангері.

Міста-близнюки срібла і золота. Резиденція імператора та столиця імперії Атраем. Справді диво сучасності, нехай вони стоять вічно.

- Уривок з «Подорожі четвертим шаром – пам’ятки, які варто побачити» Мандрівного Воллеса.

Людське життя було важким для Одіна Малума, і він навчився бути важким у відповідь. Вирізати криваве місце у світі було його метою, і він насолоджувався викликом.

Його відродження було настільки ж важким. Цей світ був дуже схожий на минулий, лише зовнішній вигляд цивілізації був іншим. Вбити або бути вбитим. Борись, щоб жити, або здавайся і помри. Це були правила, які Одін розумів, і тому він процвітав у цих важких обставинах.

У глибині душі він вважав, що, можливо, тут він справді стане вільним. Замість того, щоб вбивати заради інших, або щоб зробити себе корисним, чи захищати те, що належить не йому, у цьому світі він міг вбивати та отримувати силу лише для себе.

Це була недовга мрія. Видіння Арконідема, Бога демонів, позбавило його цієї ілюзії. Перебуваючи у його присутності, він не міг змусити себе повірити, що в нього є інший вибір, окрім як підкоритись. У світі, де собаки їдять собак, було нормально, щоб хтось був найсильнішим. Одін вже колись схиляв голову перед владою, тепер він просто зробить це знову.

І тому він впав, потрапив під владу істоти, набагато старшу за нього, і був втрачений на деякий час. Приваблення Арконідема було таким спокусливим, таким могутнім. Його тіло демона жадало битви, йому потрібно було вбивати, насолоджуватись смертю та руйнуванням. Бог демонів постійно шепотів йому, закликаючи відпустити контроль, піддатись його впливу та втілити його бачення.

Одін не міг згадати минулого тижня, не повністю. Там були кров і смерть, попіл і вогонь, у цьому він був впевнений. Великі демони іноді були з ним, іноді — ні, але попри це він не сумнівався в їхній місії.

Дотепер.

Що це, в біса, було?! Якась чорна діра?

Він ледь не помер своєю другою смертю. Він міг пригадати, як біг разом з ордою, але не мав уявлення, за чим вони гнались. Тоді з’явилось… це, виникнувши перед ним, наче жахливе обличчя останніх часів.

На одну коротку, охоплену жахом мить, він подумав, що настав кінець світу. Виття вітру, стогін землі, все буде затягнуте в порожнечу, і ніколи не повернеться.

Цього було достатньо, щоб вивести його розум з колії, в якій він застряг.

Без блискавичних рефлексів, які він тренував як вбивця, або без неймовірних можливостей його нового демонічого тіла, він, без сумніву, був би мертвий. Замахуючись своїми лезами, він зачепився за власних союзників, використовуючи їхню плоть, щоб відступити від сингулярності.

Цього ледь не було достатньо. Перш ніж він встиг уникнути її тяги, його спіймали. У той жахливий момент він піднявся в повітря, втративши останню хватку за землю і почав летіти до серця звіра.

На щастя, вона спалахнула та зникнула до того, як він доторкнувся до неї.

Повернувшись до тями, колишній вбивця стояв на рівнині, оточений контуженими останками орди демонів, спантеличений. Він поняття не мав, де він і що робить, але кілька речей були очевидними.

Те, як впливав на нього Арконідем, було тимчасово розірвано. Шепіт Бога демонів все ще був там, у глибині його свідомості, але поки що Одін твердо контролював ситуацію. По-друге, тут не було його наглядачів, могутніх демонів восьмого рангу.

З нього спав повідок.

Він миттєво прийняв миттєве рішення та помчав геть, а його гнучке та потужне тіло почало долати величезну відстань за короткі терміни. Йому довелось віддалитись від орди, щоб його не знайшли.

Йому потрібно було звільнитись. Він не буде нічиїм собакою, тільки не цього разу.

Дим і попіл наповнили його легені, поки він біг, що було наче солодке літнє повітря для демона. Одна думка стукотіла в його голові в тому ж ритмі, що й ноги на камені. Він думав, що древній непереможний, що ніщо не може протистояти такій істоті.

Але щось СТВОРИЛО цю чорну діру. Що б це не було, він повинен це знайти.

Будь-якого монстра, здатного на такий неймовірний подвиг, варто було б знати, хоча б лише для того, щоб він міг його уникати. Звісно, поки він не стане сильнішим. Зрештою, якщо один монстр міг стати настільки потужним, то чому б і не він?