Коли його очі повільно розплющилися, сонячне світло залило його сліпучо‑яскравим промінням. Шум хвиль був такий самий, як і завжди, і тихо долинав до його свідомості.
Сора підвівся і потягнувся.
Перед ним розкинулося блакитне небо і море, що простягалися без кінця. Це був увесь світ який він знав.
Це були Острови Долі – маленьке скупчення острівців, що плавали в морі.
― Хм… Що це було?
Він відчував себе так, ніби йому приснився поганий сон.
Чи було страшно…? Ні, щось у цьому було навіть приємним.
Цей голос, це світло. І ця темна чорна тінь.
Чи справді це був лише сон?
― Сора…
― Вхаа!
Кайрі раптово з'явилася перед його обличчям. Сора різко скочив на ноги.
― Дай відпочити, Кайрі.
― Сора, ти ледацюга! Я знала, що знайду тебе дрімаючим тут внизу.
Кайрі нахилилася, вдивляючись в обличчя Сори, і посміхнулася. Її руде волосся виблискувало в яскравому світлі що лилося з неба і відбивалося від моря.
― Ні! Ця величезна чорна штука поглинула мене, я не міг дихати, я не міг… Аууч!
Все, що він збирався сказати, загубилося, коли Кайрі стукнула його по голові.
― Ти все ще спиш?
Коли вона знову подивилася на нього, Сора відчув сумніви щодо того, що він пам'ятає. Як тут, під таким світлим небом, могло існувати таке темне чудовисько, як це?
― Це був не сон! …Чи все ж таки сон? Я не знаю…
Сора схилив голову. Кайрі кинула на нього роздратований погляд і підійшла до берега. Відвернувшись від нього, вона відчувала себе якось трохи відсторонено. Він не знав, що їй сказати, але поки він вагався, Кайрі з посмішкою обернулась.
― Нам краще почати працювати над цим. Ріку починає дратуватися.
― Га? ― перелякано обернувшись, він побачив, що Ріку стоїть там нахмурившись, тримаючи в руках поліно.
― Отже, я думаю, що я єдиний, хто працює над плотом.
Це була досить важка колода. Ріку кинув її Сорі, його сріблясте волосся похитувалось на вітру.
― Екк! ― Сора встиг зловити поліно.
Ріку повернувся до Кайрі:
― А ти така ж лінива, як і він!
― Так ти помітив. ― Кайрі посміхнулася і почала йти вздовж берега. ― Гаразд, ми закінчимо це разом. Давайте наввипередки!
Сміючись, вона побігла.
― Га? Серйозно?
Сора кинувся за нею, а потім і Ріку.
― Готовий? Вперед!
Кайрі вже бігла, але після її слів хлопці зірвалися з місця у повну швидкість.
Сонце все ще стояло високо. Попереду у них було багато роботи.
***
― Ріку, принеси колоди… і трохи тканини та мотузки. Сора, знайди нам питної води та грибів. Я почекаю тут.
― Зрозумів!
Сора і Ріку кинулися бігти так, ніби це були чергові перегони, кроки шурхотіли по сухому піску. Вони почули, що неподалік від них Тідус і Вакка граються дерев'яними мечами.
― Хочеш приєднатися до них, Сора?
― Але хіба Кайрі не розсердиться?
Сора сказав це як виправдання. Правда полягала в тому, що він просто не міг перемогти Ріку, що робило це менш цікавим.
― Не хвилюйся про це. ― Ріку ляснув його по спині та побіг до Тідуса та Вакки.
― О, блін…
На цьому маленькому острові практично будь‑яка гра, в яку грали хлопці, була чимось змагальним, і багаторічним фаворитом була битва на мечах. Вакка, на кілька років старший за всіх, виступав у ролі вчителя. Зовсім недавно Сора і Ріку стали достатньо вправними, щоб час від часу перемагати його. З Тідусом вони були приблизно на одному рівні.
― Ось і я! ― Тідус наблизився до Вакки.
― Вперед, хлопці, вперед! ― Селфі підстрибувала, змушуючи кучері на кінці волосся підстрибувати в такт.
― Я ще не закінчив! ― голос Вакки пролунав голосніше, ніж звук удару дерева об дерево, і меч Тідуса вилетів з його руки.
― Ох, здуріти.
Тідус сумно плюхнувся на пісок.
Ріку підняв меч, що впав неподалік від нього, і повернувся до Вакки.
― Моя черга!
― Ей, ей, дай мені трохи перепочити, ― сказав Вакка, чухаючи голову через бандану, і жбурнув свою палицю Сорі. ― Цього разу ти візьмеш її, Сора.
― Але Кайрі засмутиться…
― Ти відкрився!
Поки Сора стояв і намагався викрутитися, Ріку кинувся в атаку.
― Гей! Так не чесно, Ріку!
― Бійки не повинні бути чесними!
Сора стрибком ухилився від його удару і нарешті схопив “меч”. Тепер вже не було ніякого виходу.
― Ну добре, підходи! ― Ріку посміхнувся, ніби знав, що йому навряд чи доведеться старатись.
Сора не витримав:
― Зараз!
Дерев'яні мечі зустрілися з гуркотом! Сора кинувся в бій, як і вчив його Вакка, замахнувшись прямо на Ріку над його головою. Стук, стук, стук, стук знову і знову. У Сори був, в основному, наступальний стиль.
― Нгх!
― Ось так, Сора! Не зупиняйся, скинь його прямо у воду!
Як тільки Вакка підбадьорив його, Сора зробив великий замах.
― Ауч!
Меч вилетів з руки Ріку і закружляв у повітрі, а потім приземлився вістрям вниз на пісок.
― Вау! ― вигукнув Тідус.
Важко дихаючи, Сора простягнув руку до Ріку, який впав на спину.
― Тцц. Я розслабився.
― Або я просто кращий за тебе! ― Сора посміхнувся і підняв Ріку на ноги, а потім побіг до пагорба. ― Давай наввипередки, треба ще зібрати всі припаси!
― Гаразд! ― відповів Ріку, струшуючи з себе пісок, і побіг в інший бік.
― Гей, гей, перегони, щоб зібрати що?
Але питання Вакки залишилося непочутим, оскільки Сора і Ріку вже побігли.
― Ці двоє останнім часом, і Кайрі теж… У мене таке відчуття, що вони щось задумали… ― Селфі скорчила гримасу і нахилила голову.
Вакка знизав плечима:
― Ну, у них є Ріку, тож не варто хвилюватися, так?
― Не в цьому справа! ― роздратовано сказала Селфі, пнувши ногою пісок.
― Це несправедливо! Я теж хочу брати участь! ― Тідус спробував піти за ними, але Сора вже зник у кущах на схилі пагорба, а Ріку – у морі.
***
― Гриби… Де знайти ще грибів?
Сора блукав навколо пагорба в пошуках грибів. Ті, що росли на цьому острові, були всі їстівні, і нещодавно вони навіть посмажили деякі з них на вогнищі. Але якщо вони планували плисти через океан протягом багатьох днів, йому потрібно було знайти багато.
З пагорба він побачив, як Ріку збирає речі. Він ніс щось схоже на великий шматок тканини.
“Мабуть, добре бути Ріку…”
Ця думка кольнула в грудях. Те, що йому вдалося перемогти в бою на мечах, здавалося не більше, ніж випадковістю. Сора завжди програвав. Шкільні оцінки, спринт, неважливо що – він не міг перемогти Ріку. Якби він міг хоч в чомусь перемогти…
Сора спустився з пагорба і стрибнув у густе листя, що росло біля водоспаду. Там був вхід до маленької печери. Це було їхнє таємне місце. Сора і Ріку знайшли його і розповіли Кайрі.
― …Давненько я тут не був…
Усередині печери постійний шум хвиль стихав до шепоту. Далі простір був більш відкритим, як у великій кімнаті. А в іншому її кінці – двері. Це були великі двері, але без дверної ручки або чогось подібного. Вони просто стояли там, ніби чекаючи на когось звідкись.
На стіні печери біля дверей були маленькі закарлючки.
― …Ось воно.
Багато років тому Кайрі та Сора намалювали на стіні обличчя одне одного, і вони все ще були тут. Сора присів навпочіпки і легенько доторкнувся до малюнків.
Якби він міг бути кращим за Ріку…
Сора обернувся на тихий звук:
― Хто там?
Це був чоловік у коричневій мантії.
― Я прийшов подивитися на двері, ― сказав він низьким голосом. Сора не міг розгледіти обличчя під капюшоном. ― Цей світ з'єднався.
― Про що ти говориш?
Чоловік ніяк не відреагував на запитання Сори і продовжив говорити:
― Світ, пов'язаний з темрявою… незабаром буде повністю затемнений…
При цих словах у Сори пробіг мороз по шкірі.
― Ну, хто б ти не був, ти мене лякаєш! …Звідки ти взагалі взявся?!
Він не відповів на запитання, але повільно промовив:
― Тобі ще багато чому треба навчитися. Ти так мало знаєш.
― Ти з іншого світу, чи не так?
― Ти ще не знаєш, що знаходиться за дверима. Той, хто нічого не знає, не може нічого зрозуміти.
Сора дивився на загадкового чоловіка, але тепер він перевів погляд на двері.
“Ці двері”, думав він. “Ці великі двері… Чи не бачив я десь такі двері, зовсім недавно…?”
― Агов, хто ти?
Сора знову озирнувся, але чоловіка вже не було.
Коли він вийшов з печери, яскраве сонячне світло змусило його примружитись. Перед ним розкинувся острів з яскравим морем і небом, а те, що щойно сталося в печері, здавалося сном.
З повними руками грибів, які він назбирав у печері, він побіг вниз до берега, де на нього чекали Кайрі та Ріку.
Той чоловік і двері. Це було схоже на сон. Ніхто б йому не повірив, якби він про це розповів. Тут, на цьому маленькому архіпелазі під назвою Острови Долі, не було жодної людини, яку б вони не знали. Навіть нікого з‑за океану – ні, зачекайте, була одна людина.
Кайрі.
“Люди казали, що вона прибула з‑за океану. Кайрі приїхала з іншого світу за океаном, звідкись, якого ми ніколи не бачили і навіть не чули про нього. Ось чому ми збираємося знайти…”
― Сора! Ти спізнився!
― Вибач! Важко було знайти достатньо грибів…
Захеканий від бігу, Сора протягнув Кайрі запас грибів, щоб вона побачила. Як тільки він побачив її обличчя, інцидент з дивним чоловіком вилетів у нього з голови. Кайрі та Ріку стояли біля височенного стовбура дерева.
― Ого. Ти справді багато знайшов?
― Непогано для тебе!
Вони обоє засміялися, забираючи у нього гриби.
― Добре, Сора – це схоже на гарне вітрило, чи тобі так не здається? ― сказав Ріку.
Сора подивився на тканину, прив'язану до стовбура дерева, як прапор.
― Де ти знайшов такий великий шматок?
― Та ніде. ― Ріку знизав плечима і посміхнувся, а потім почав підніматися вгору по стовбуру. ― Якщо буде шторм, ми повинні вилізти на щоглу і спустити вітрило.
― Я знаю це.
Кайрі спостерігала за їхньою роботою, хихикаючи.
Вони втрьох будували пліт, гарний великий пліт. Пліт, який віднесе їх у світи, яких вони ніколи не бачили. Вони зв'язали кілька колод мотузкою і поставили стовбур як щоглу. Потім підняли вітрило, зроблене з тканини, яку знайшов Ріку, і воно затріпотіло на морському вітру.
― Він вже виглядає придатним для плавання! ― вигукнула Кайрі.
Ріку зістрибнув зі щогли.
― Так. На цьому ми можемо попливти куди завгодно, ― сказав він, вдивляючись в далечінь за ідеально рівний горизонт. Сонце вже сідало, небо з ясно‑блакитного перетворилося на темно‑багряне.
― Гей, Соро, ― сказав він, знову дивлячись на щоглу. ― Ми ще не дали нашому судну ім'я.
― Хех. Правильно, треба дати! ― Кайрі теж подивився на щоглу. ― Таке вітрило обов'язково зловить вітер.
Вітрило тихо висіло над ними. Вітрило, яке наповниться вітром і понесе їх морем.
― Як ми його назвемо?
На запитання Кайрі, Сора назвав ім'я, про яке він думав цілий день:
― Як щодо… Шквальний вітер?
― Шквальний вітер… ― тихо повторив Ріку. ― Коли вітер сильний, він віднесе нас так далеко, як тільки зможе.
― Непогано, правда? ― сказав Сора.
Ріку кивнув йому.
― Значить, це – Шквальний вітер! ― Кайрі посміхнулася і притиснулася до щогли, перевівши погляд на відкрите море. ― …Вже пізно, так?
Ріку і Сора теж побачили, що небо над обрієм стало яскраво‑червоним і сонце скоро сховається за ним.
― Якщо ми допливемо до самого кінця океану… думаю, ми знайдемо світ, звідки ти прийшла, Кайрі.
Сора сказав це так, ніби хотів отримати підтвердження. Кайрі повільно відхилилася, дивлячись вдалину.
― Ми не знаємо цього напевно.
― Якщо ми не підемо і не подивимось, то ніколи не дізнаємось, ― відповів Ріку, склавши руки.
― Ти справді думаєш, що ми зможемо дістатися так далеко на плоту? ― запитав Сора.
Ріку подивився на нього і обернувся до моря.
― Що ж… Якщо не вийде, придумаємо щось інше.
Сонце опускалося все нижче до горизонту, забарвлюючи море і навіть пісок у червоний колір.
Вони спостерігали цю саму сцену разом незліченну кількість разів, але для Сори сьогодні вона виглядала трохи інакше. Щось у ній викликало у нього занепокоєння.
“Що з нами буде після цього? Я хочу побачити інші світи”, подумав він.
Море, завжди таке спокійне, хоча час від часу бувають шторми. Там були прекрасні піщані пляжі. Були птахи на пагорбах і навіть гриби, які можна було їсти, і… Ріку з Кайрі, Тідус, Селфі та Вакка. Мама й тато та інші люди в місті. Усі чудові друзі, з якими він весело проводив час тут, на Островах Долі. Але пейзаж, який бачив Сора, завжди був однаковим. Якби він міг побачити інший світ… можливо, щось би змінилося.
Тож він хотів спробувати потрапити в інше місце.
― Припустимо, ти потрапиш в інший світ. Що б ти там робив? ― запитала Кайрі трохи схвильовано Ріку. ― Ти просто хочеш побачити його, як Сора?
― Ну, я ще не думав про це. Просто… Мені завжди було цікаво, чому ми тут, на цьому острові. Якщо існують інші світи, то чому ми опинилися на цьому?
Ріку на мить зупинився, ніби прислухаючись до хвиль, а потім продовжив:
― А якщо припустити, що інші світи існують. Тоді наш – лише маленька частинка чогось набагато більшого… ― він повернувся до Сори й Кайрі. ― Значить, ми з таким же успіхом могли б опинитися десь в іншому місці, чи не так?
Маленька частинка чогось більшого. Це було досить заплутано. Не зовсім зрозуміло. Сора гепнувся на пліт.
― Я не знаю.
Ріку подивився на нього з легким зітханням і спустився на берег.
― Ось чому нам потрібно вирушити туди і з'ясувати це. Просто сидячи тут, ми нічого не змінимо.
Сора повернувся до моря, його очі стежили за Ріку.
― Все як і раніше. Я теж хочу туди.
― Ти багато думав останнім часом, правда? ― тихо сказала Кайрі.
― Завдяки тобі. Якби ти не прийшла сюди, я, мабуть, ніколи б не подумав про все це. ― Ріку відвернувся від призахідного сонця, щоб подивитися на неї. ― Дякую, Кайрі.
Ці слова прозвучали для Сори найщиріше, ніж будь‑що інше, що він коли‑небудь чув. Він відчув, як його серце прискорено забилося.
― Нема за що…, ― сказала Кайрі з сором'язливим сміхом, знову повертаючись до моря.
― Що ж… Думаю, мені краще піти. Вам двом теж не варто засиджуватися допізна.
Ріку швидким кроком побіг до пристані, ніби раптово зніяковівши від своїх слів.
Дивлячись йому вслід, Кайрі сказала тоненьким голосом:
― Знаєш, Ріку змінився.
― Що ти маєш на увазі? ― запитав Сора.
Якщо Ріку і змінився, то він не міг сказати, як саме. Йому здавалося, що це звичайний Ріку.
― Ну… Ти так не думаєш?
― Нуу… Напевно.
Кайрі трохи засмутилася. Але потім вона вигукнула:
― А давай сядемо на пліт і попливемо – тільки ми вдвох!
Вона подивилася на Сору з жартівливою посмішкою.
― Га? Що на тебе найшло? Це ти змінилася, Кайрі.
― …Можливо.
Вона почала спускатися до пляжу. Щось маленьке і яскраве випало з її кишені.
― Кайрі, ти щось загубила.
― Ох…
Вона обережно підняла це і показала йому. Це був кулон, зроблений з мушель, зв'язаних між собою у формі зірки.
― Що це?
― Я роблю амулети з раковин таласси. У давнину їх завжди носили моряки. Вони мали забезпечувати безпечне плавання.
― Моряцький амулет, хм…
Сора уважно подивився на амулет, що лежав на долоні Кайрі.
― Я роблю його для того, щоб навіть якщо хтось із нас загубиться, ми повернулися сюди цілими і неушкодженими… Так ми втрьох завжди будемо разом.
Вона обережно поклала його назад у кишеню. Сонце вже наполовину сховалося за горизонтом.
― Знаєш, спочатку я трохи боялася… але тепер я готова. ― Кайрі подивилася на Сору, говорячи так, ніби вона вже все вирішила. ― Куди б я не пішла і що б не побачила, я знаю, що завжди можу повернутися сюди.
Він побіг за нею.
― Так, звичайно!
“Я теж хочу повернутися на Острови Долі. Хочу побачити інші світи, але я повернуся. До моря, до неба і до всіх, хто тут є. До цього місця з Кайрі та Ріку.”
― Я рада… Соро, ніколи не змінюйся.
― Що?
Кайрі посміхнулася від його здивованого голосу.
― Я просто не можу дочекатися. Як тільки ми відпливемо, все буде чудово.
― Так… Ми обов'язково впораємося.
Сонце вже майже зайшло. Хвилі продовжували й продовжували свій спокійний, тихий ритм.
***
Пролунали гучні трубні фанфари.
Замок височів на тлі ясного блакитного неба. Слуги з мітлами проносилися повз, виконуючи своє важливе завдання – ранкове прибирання. Дональд пройшов повз них, випнувши груди і погойдуючи хвостом. Як королівський чарівник, він насамперед повинен був привітати короля.
― Кхм‑гм!
Набравши ще більше повітря в груди, він прочистив горло і постукав у великі двері, в десять разів більші за нього. Маленькі двері розміром з Дональда, прорізані у великих дверях, відчинилися, і він увійшов до великої зали.
Тут, у найбільшій кімнаті замку, стояв трон короля, Дональд підійшов до нього по довгій червоній килимовій доріжці.
― Доброго ранку, Ваша Величносте! Радий вас бачити… кряк?
Там мав би сидіти король. Але трон був порожній. Натомість з‑за нього вискочив королівський пес Плуто.
― Плуто?
Почувши своє ім'я, Плуто підбіг до Дональда. Він тримав у роті білий конверт.
― Кря?
Плуто витягнув голову, чекаючи, поки Дональд візьме конверт. Нахмурившись, Дональд взяв конверт і відкрив його, щоб знайти один‑єдиний аркуш паперу. В ту мить, коли його очі побачили написане…
― Кря‑кря‑кря‑кря‑кря‑кря‑кря‑кря! КРЯК!
Дональд вибіг назад з великої зали, кричачи всю дорогу.
Дональде,
Вибач, що йду, не попрощавшись, але назрівають великі проблеми, і не можна гаяти часу. Мені краще піти негайно.
Зірки гаснуть одна за одною, а це означає, що лихо не за горами.
Не хочу вас залишати, але мені треба дещо з'ясувати.
Як король, я прошу вас з Ґуфі дещо зробити.
Десь там є хтось, у кого є "ключ" – ключ до нашого виживання. Тож мені потрібно, щоб ви двоє знайшли його і не розлучалися з ним.
Зрозуміло?
Нам потрібен цей ключ, інакше ми приречені.
Вирушайте в Місто Перетин і знайдіть чоловіка на ім'я Леон. Він вкаже вам вірний напрямок.
P.S. Вибачишся за мене перед Міні? Дякую, друже.
Це була записка, яку він залишив. Дуже важливий лист від їхнього улюбленого короля і дорогого друга. Якщо все це було правдою, то справи були серйозні. Ця дивна проблема із зірками, що зникають з нічного неба, і катастрофа, що насувається на них. Чи означало це, що король вплутався в щось дуже небезпечне?
Дональд кинувся вниз по довгому коридору і вийшов у сад. Там він знайшов Ґуфі, капітана королівських лицарів.
― Капітане Ґуфі! Біда!
Ґуфі міцно спав. Дональд безуспішно намагався його розбудити.
― Ґуфі!
Його крики відлунювали у тихому дворі, але Ґуфі не прокидався. Втративши терпіння, Дональд клацнув пальцями та закричав:
― Грім!
Маленька блискавка з тріском вдарила в кінець чорного носа Ґуфі.
― Ахьюк? ― Ґуфі кліпнув кілька разів і нарешті розгледів Дональда. ― Оо, Дональде. Добридень. Гарна погода, чи не так…
Дональд обірвав його безтурботне привітання:
― У нас велика проблема!
― Проблема?
― Тільки нікому не кажи!
― Нікому? Що не казати?
― Кажу тобі, це цілком таємно! ― сказав Дональд, розмахуючи руками.
Ґуфі не зовсім розумів нагальність ситуації. Він повільно підвівся і потягнувся, дивлячись на Дональда.
― …Королева Міні?
― Навіть королеві!
― Дейзі?
― Точно не Дейзі!
― Вітаю, леді.
Ґуфі подивився повз Дональда і кивнув.
― …Е‑е…?
Нарешті зрозумівши, що мав на увазі Ґуфі, Дональд розвернувся і побачив королеву Міні та свою подружку Дейзі.
― Що за галас, Дональде?
― Кря… гагага…
Почувши голос королеви, Дональд знову почав махати крилами.
***
Дзвін замку повідомив про годину. Дональд, Ґуфі, Дейзі та королева Міні були в кімнаті короля, занурені в серйозну розмову.
― …Ось такі справи, ― сказав Дональд після того, як пояснив усе іншим.
― О, Боже! Що б це могло означати? ― занепокоїлася Дейзі.
― Це означає… що ми просто повинні довіряти королю. ― тихо відповіла Міні.
― Божечки. Сподіваюся, з ним все гаразд, ― сказав Ґуфі, як завжди, не поспішаючи.
Дональд копнув його по нозі й рішуче заговорив:
― Ваша Величносте! Не хвилюйтеся. Ми знайдемо короля і цей "ключ".
― Дякую.
― Дейзі, ти можеш подбати про королеву? ― запитав Дональд.
― Звісно. Будьте обережні, ви обидва.
Маючи такого розсіяного хлопця, як Дональд, Дейзі сама була досить врівноваженою. Вона зможе захистити замок і королеву за їх відсутності.
― О. І Дональде, візьми його з собою. ― королева жестом вказала на "нього", але Дональд нікого не побачив.
― Е… кого?
Тоді Дональд побачив його, стрибаючого.
― Я тут!
Він був набагато менший за Дональда та Ґуфі. На ньому був крихітний костюмчик і шовковий капелюшок, який він ввічливо скинув і вклонився їм.
― Мене звуть Крікет. Джиміні Крікет, до ваших послуг.
Джиміні стрибнув на капелюх Дональда.
― Що!
― Я буду сидіти тихо і спокійно, як зараз. Не хвилюйся! ― з цими словами Джиміні стрибнув у кишеню Дональда і влаштувався як вдома.
― Джиміні сказав, що його світ теж зник. ― Королева Міні опустила свої довгі вії.
― Зник? ― перепитав Ґуфі.
Джиміні висунув голову з кишені Дональда, насупивши брови.
― Саме так. Все просто зникло. Всі розбіглися, а я єдиний, хто дістався до цього замку.
― Може, тобі вдасться знайти інших зі свого світу, Джиміні, ― сказала королева.
Джиміні вискочив на стіл і знову зняв капелюха перед Дональдом і Ґуфі.
― Значить, ось як воно. Дякую, що взяли мене з собою.
― Добре, але… ― Дональд подивився на королеву.
― За межами цього замку ви не повинні нікому розповідати про те, що ви прийшли з іншого світу, ― суворо наказала їм королева.
― О, для підтримання порядку, так? ― сказав Ґуфі.
― Так. Щоб підтримувати порядок у кожному світі, ― відповів Дональд.
Те, що він та інші могли залишати Замок Дісней і подорожувати до інших світів, було ретельно захищеною таємницею. Якби ця таємниця стала відома, інші люди могли б спробувати пройти між світами, і порядок порушився б.
У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Щоб розвіяти її, королева жваво заговорила:
― Ваш Ґаммі‑Корабель скоро буде готовий. Ми надіємось на ваше щасливе повернення. Будь ласка, допоможи королю.
Дональд віддав честь, приклавши руку до грудей. Ґуфі відповів йому на знак прощання…
― Ти теж йдеш!
Він схопив Ґуфі за руку і потягнув його за собою.
***
Фабрика “Ґаммі‑Кораблів” знаходилася в кінці довгих спіральних сходів, що спускалися вниз під замок. Дим здіймався від гуркотливих машин, що працювали. Посеред усього цього стояв маленький помаранчевий реактивний кораблик, який чекав на Дональда і Ґуфі. Це був єдиний вид судна, здатний літати між світами – Ґаммі‑Корабель.
Величезні магічні руки готували корабель до польоту, проводячи його останній огляд.
― Дональд Дак, до команди! ― сказав він у велику трубу, і його голос крякнув по всій кімнаті управління. ― Чи готовий він до польоту?
Двоє членів екіпажу елегантно віддали честь у відповідь. Той, що з чорним носом, був Чіп, конструктор, а той, що з червоним носом – Дейл, механік. Чіп потягнув за великий важіль в диспетчерській, і весь завод загудів.
― Що відбувається? ― здивувався Ґуфі, і тут його підхопила велика магічна рука. ― А‑а‑ай‑яй‑яй!
― Тихо! ― огризнувся Дональд, і ще одна чарівна рука схопила його за хвіст. Джиміні ледь не випав з кишені, притримуючи за свій шовковий капелюшок і щосили тримаючись за Дональда.
― Можна трохи легше…
Тільки‑но Ґуфі це сказав, як вони спустилися в кабіну. Плуто, який, мабуть, вже деякий час слідував за ними, теж застрибнув.
― Плуто! ― вигукнув Дональд. Плуто загавкав у відповідь.
Як тільки вони опинилися всередині, кабіна плавно зачинилася, і двері в передній частині фабрики відчинилися. Ґаммі‑Корабель повільно піднявся в позицію для запуску.
― Божечки, я трохи нервую, ― сказав Ґуфі.
― Шшшш, все буде добре.
Тільки‑но Дональд сказав йому це, Ґаммі‑Корабель досягнув потрібної позначки.
Королева Міні та Дейзі прийшли їх провести.
― Будь ласка, допоможіть королю… і світам…
Це тихе прохання не долетіло до кабіни, але Дональд підняв великий палець вгору і підморгнув королеві й Дейзі.
Двигун завівся з ревом, і корабель затрясся.
― Злітаймо! ― Дональд показав пальцем вперед – але стрілка там вказувала вниз. ― Кря?!
Дірка в підлозі відкрилася і затягнула Ґаммі‑Корабель. Він продовжував падати і, нарешті, вискочив з іншого боку Замку Дісней догори дриґом, а потім вирівнявся і помчав до зірок.
***
Блиснула блискавка, і майже в ту ж мить по даху забарабанив дощ.
Сора сів і подивився у вікно. Його будинок стояв на великому острові, трохи віддаленому від маленького, куди він з друзями завжди ходив гратися. Маленький будиночок у маленькому містечку – ось де він жив. Відколи він прийшов додому, він лежав, дивлячись у стелю, і думав про все, що сталося сьогодні, і про те, що має статися невдовзі.
Дощ почав посилюватися. Зливи після заходу сонця були тут не такою вже й рідкістю. Океан тут зазвичай був спокійний, але час від часу налітали зливи або шторми.
І все ж…
Знову блиснула блискавка. Сора сказав:
― Він рухається до плота!
Він зіскочив з ліжка.
Сора взяв свій дитячий човник і поспішив до острівця. Навколо нього був гарний великий риф, тож нічого, крім урагану, не могло б завдати великої шкоди. Але наразі треба було турбуватися про пліт.
Якби пліт віднесло…
На щастя, хвилі ще не були дуже високими. З плотом повинно бути все гаразд, якщо він тільки добре і міцно прив'язав його до кокосового дерева.
Над островом загриміло. Сора подивився на беззоряне нічне небо і побачив, що в повітрі парить куля енергії, що випромінює темне сяйво.
― Що це?!
Коли він піднявся на причал, то побачив, що там стоять ще два невеликих човни.
― Ріку і Кайрі теж тут?
Він побіг з причалу на пляж, але якась тінь піднялася з землі, перегородивши йому шлях.
― …Що відбувається?!
Він розмахнувся своїм дерев'яним мечем, і йому здалося, що він щось зачепив, але тінь не зникла. Мало того, їх з'являлося все більше і більше.
― Ах, вони продовжують з'являтися…
Сора покинув спроби їх перемогти й побіг вздовж пляжу, шукаючи Кайрі та Ріку. Вітер поглинав його голос, коли він вигукував їхні імена. Біля водоспаду він зупинився та озирнувся. І побачив – перед кущами, що ховали стежку до їхнього секретного місця, стояли великі білі двері.
― Що…?
Раптом він згадав дивного чоловіка, якого зустрів сьогодні.
“…Незабаром буде повністю затемнений…”
“Не може бути. Хоча він точно говорив щось подібне… Хай там що, але я маю знайти Ріку та Кайрі.”
Відганяючи дерев'яним мечем тіні, Сора знову озирнувся навколо.
― Ріку!
Він побачив Ріку, що стояв у темряві, обернений обличчям до моря, його сріблясте волосся розвівалося на сильному вітрі.
Сора побіг до нього.
― Де Кайрі? Я думав, що вона з тобою!
Ріку повільно повернувся.
― Двері відчинилися…
― Ріку?
Щось було з ним не так. Він був іншим. І що це за двері? Він мав на увазі ті білі двері? Чи…
― Двері відчинені, Сора! Тепер ми можемо вийти у зовнішній світ! ― Ріку говорив поспіхом, в його очах читалося дивне хвилювання.
― Про що ти говориш? Ми повинні знайти Кайрі!
― Кайрі піде з нами! ― крикнув Ріку на весь голос. ― Як тільки ми пройдемо крізь них, ми, можливо, не зможемо повернутися. Але це може бути наш єдиний шанс. Ми не можемо дозволити страху зупинити нас! Я не боюся темряви!
Коли він йшов, над його головою згущувалася моторошна темна енергія.
― Ходімо, Соро!
Посміхаючись, Ріку простягнув руку, але біля його ніг кишіла і розросталася темрява, обвиваючись навколо його ніг – і в одну мить вона накрила його повністю.
― Ріку!
Сора спробував бігти до нього, але коли він ступив у цю темряву, вона почала обвивати і його тіло.
Посміхаючись посеред темряви, Ріку кликав його ім'я:
― …Сора…
Але Сора не міг до нього дотягнутися. Ріку поглинула темрява, і в той момент, коли Сора вже майже був поглинутий нею, зсередини засяяло світло, яке прогнало її геть.
На мить Сора був змушений заплющити очі від яскравого світла. Коли він розплющив їх знову, в його руці був гігантський сяючий ключ. Голос пролунав у його голові…
“Кі‑блейд [1]…”
Як по команді, чорні істоти з тіні знову піднялися з‑під землі. Сора замахнувся на них ключем – Кі‑блейдом – і цього разу вони зникли.
― … Ріку? ― Сора, все ще міцно тримаючи в руці Кі‑блейд, озирнувся, але ніде не побачив Ріку. ― Ріку! Де ти? Ріку!
Сора побіг, розмахуючи Кі‑блейдом на ходу. Скільки б тіней він не переміг, з'являлися все нові й нові. Нарешті він знову опинився перед білими дверима.
Двері відчинилися, ніби запрошуючи його увійти. Це було єдине місце на острові, де могли бути Кайрі та Ріку. Сора пробіг крізь двері.
Там була печера – їхнє таємне місце, таке ж, як і завжди. Єдиною відмінністю були двері, що світилися там, в іншому кінці. А перед дверима стояла Кайрі та мовчки дивилася на них.
― Кайрі! ― Сора кинувся до неї.
Вона повільно обернулася і сумно подивилась на нього:
― Сора…?
У ту мить, коли вона потягнулася до нього, двері почали відчинятися. Чорнильно‑чорна темрява вирвалася назовні, штовхаючи її до нього, як від ударної хвилі. Він спробував зловити її – але її тіло просто зникло. Вона пройшла крізь нього і зникла.
Це було схоже на те, що її затягнуло в самого Сору. Він викрикував її ім'я, але з сильним поривом вітру Сору, двері й острів здуло.
― Що відбувається…?!
Викинутий на пісок, Сора вдарив кулаком по землі. За кілька сантиметрів від нього земля просто обривалася, як скеля. Він підняв голову і побачив темну сферу, що охоплювала весь острів. А прямо перед ним стояла величезна чорна тінь.
“Це вже не наш Острів Долі“, подумав він.
“Ріку тут немає. Кайрі теж.”
“Як я тут опинився?”
Сора все ще стояв на колінах. Величезна тінь вдарила його, відкинувши вбік.
Він застогнав, і в його руці спалахнув Кі‑блейд.
― Сила спить у тобі. Надай їй форму… і вона дасть тобі силу.
“Я відчуваю, що хтось говорить до мене. Сила, що дрімає в мені…? У мене немає ніякої сили. Я ледве можу перемогти Ріку. Тоді як…”
― Куди б я не пішла і що б не побачила, я знаю, що завжди можу повернутися сюди.
“Але Кайрі зникла. Ріку теж. А тепер навіть острів ось‑ось зникне. Чи зможемо ми коли‑небудь повернутися сюди? Всі троє?”
― Зроби так, щоб ви завжди могли бути разом.
Сора згадав посмішку Кайрі.
“Кайрі, Ріку і я. Щоб ми завжди були разом. Щоб ми могли повернутися сюди.”
Кі‑блейд яскраво засяяв, ніби реагуючи на емоції Сори.
“Я не можу програти. Отже, я зможу побачити інші світи, і ми зможемо втрьох бігати по пляжу…”
Він підвівся і зробив величезний стрибок, його удар перетворився на смуги світла, які поранили тінь.
― Аааах! Я не програю!
Два, три удари Кі‑блейдом і на гігантській тіні почали з'являтися рани, нанесені світлом.
― Ти не переможеш мене!
Сора відчув, як Кі‑блейд щось пронизав, і тінь видала жахливий рев.
― …Я зробив це…
Ревучи від люті, тінь засмоктало в темну сферу вгорі.
― Кайрі… ― прошепотів Сора.
Не встиг він зробити ще один вдих, як сфера заревіла і завила, роздуваючись і затягуючи в себе те, що залишилося від острова, разом з Сорою. Зі страшним гуркотом вона поглинула кокосові дерева, човни і навіть море…
Сора щосили намагався втриматися за уламки дерев'яного мосту, але величезна сила відірвала його. Разом з уламками він потрапив у темну сферу і зник.
Нотатки перекладача: [1] “Кі‑блейд (Keyblade)” – деякі власні назви важко перекласти на українську так, щоби вони були правильними і звучали більш‑менш нормально одночасно, тому в таких випадках я буду їх транслітерувати.
Більше можна прочитати у нас на сайті
І ще, якщо хочеш заходи у мій телеграм
Далі
Розділ 2 - Місто Перетин (зустріч)
Місто завжди гостинно зустрічало всіх і кожного. Це було Місто Перетин. Воно було переповнене людьми, яким нікуди було йти, які втратили свої домівки через ті дивні події. Дональд, Ґуфі, Джиміні та Плуто щойно прибули на Ґаммі‑Кораблі. Чоловік, про якого згадував король у своєму листі, той, хто знає про "ключ", мав бути десь тут. Дональд ішов попереду, його лапки шльопали по камінню. ― Знаєш, може, нам краще знайти Леона…, ― сказав Ґуфі, йдучи позаду. Плуто йшов позаду них. ― Думаєш, це велике місто? ― Звідки мені знати? Ґуфі ледь чутно зітхнув і подивився на нічне небо. Воно виглядало тут майже так само, як і з замку Дісней, і від цього йому стало трохи легше. І зірки гаснуть, і король зникає, і цей "ключ"… Що ж, Ґуфі багато чого не знав, і багато чого його непокоїло. Одна зірка сяяла яскравіше за інші. Що ж це за зірка…? Щойно Ґуфі про це подумав, як сталося це. ― Дональде…! Дональд подивився туди, куди вказував Ґуфі. ― Дивись, зірка гасне! Зірка спалахнула і зникла. ― Вони справді гаснуть… Ґуфі чув про це в замку, але вперше бачив, як це відбувається. Він подумав про те, що король писав у листі, і не міг повірити, доки сам не побачив. "Назрівають великі проблеми". І це була дійсно правда – зірки гасли. Нічого доброго це не означало. Дональд і Ґуфі перезирнулися і прискорили ходу містом. ― Ходімо, Плуто! ― гукнув Ґуфі. Але Плуто не звертав уваги, він винюхував щось навкруги. Він пішов на запах і зайшов у провулок. Там майже не було світла, але Плуто продовжував йти далі. У цьому темному провулку, освітленому лише слабким місячним світлом, на землі лежав хлопчик. Плуто підбіг до хлопчика, виляючи хвостом, і лизнув його в ніс. Сора застогнав і розплющив очі. Перед ним постало не море і не небо Острова Долі, а місце, якого він ніколи раніше не бачив, – і собака. ― Ну і сон… “Правильно. Це місце – точно сон. Я ніколи не бачив нічого іншого, крім нашого острова.” Він знову почав засинати, але Плуто стрибнув йому на живіт. ― Уф! …Це не сон! Сора підвівся, протираючи очі, і озирнувся. Він знаходився все в тій же абсолютно незнайомій місцевості. Нічне небо розкинулося над ним, як і над Островом Долі, але воно виглядало трохи туманніше, ніж те, яке він пам'ятав. ― О, Боже… ― Сора безпомічно звернувся до собаки. ― Гей, ти знаєш, де ми знаходимося? Пес махнув хвостом і помчав геть. ― Ей, зачекай! Сора погнався за псом, але той, мабуть, побіг в інший провулок, і Сора втратив його з поля зору. Він вийшов на відкритий майданчик, схожий на міську площу, і знову оглянувся. На площі було дуже багато людей, які ходили туди‑сюди. ― Дивно… Невже я в іншому світі? Відчуття було таке, ніби він потрапив у казку. Нічого подібного на Островах Долі не було – міська площа, викладена бруківкою і освітлена ліхтарями. Значить, після того, як його засмоктало в ту сферу, він якимось чином потрапив в інший світ? А як же острів? Ріку та Кайрі? “Де я, блін, опинився…?” І тут в його руці спалахнув Кі‑блейд. Дерев'яним мечем він нічого не міг зробити цим тіням, але він міг перемогти їх за допомогою Кі‑блейда. Він сказав собі це. Можливо, з ним усе буде гаразд. ― Може, хтось… Хмм, що це? Сора спробував поговорити з кумедною істотою посеред площі: ― Ем, де я? ― Купо? Кумедне створіння з червоним помпоном, що стирчав з голови, подивилося на нього. ― Я Сора. Я щойно прокинувся тут… ― Я – Купо Муґл, купо. Отже, Купо – це було його ім'я, а Муґл – його вид… якщо Сора правильно зрозумів. ― Тіні зруйнували мій дім. Мені нікуди йти, купо… ― За тобою теж гналися тіні? ― Звичайно, купо, ― помпон захитався, коли Купо опустив голову. ― Hу і ну… Отже, це сталося не лише з Островами Долі. Купо, схоже, більше не хотів говорити, тож Сора пішов геть. ― Ти тут вперше? ― запитала його стара жінка. ― Де я? ― перепитав Сора. ― Це місце, куди потрапляють люди, коли їм більше нікуди повертатися… Місто Перетин. ― Я з Острова Долі. А ви? Жінка лише сумно посміхнулася: ― Ти не повинен питати про це у людей тут. У нас у всіх є болісні спогади. ― Тіні забрали вашу… ― Не задавай таких грубих питань…, ― промовила вона зі смутком в очах. ― Можливо, власник магазину аксесуарів розповість тобі те, що ти хочеш знати. ― Вона вказала на магазин, що знаходився за кілька кроків від площі. ― Окей. Дякую! ― Сора перебіг площу і піднявся сходами. У небі над містом згасла ще одна зірка. *** ― Вітаю, чим я можу… О, це лише дитина. Чоловік, який підійшов до прилавка, мав на голові окуляри, сигарету, що стирчала з рота, і ремінь поверх футболки – чоловік середнього віку, навряд чи Сора очікував, що він власник крамниці з аксесуарами. ― Я не дитина! І мене звуть Сора! ― випалив він, виставивши перед собою Кі‑блейд. ― Гаразд, гаразд, заспокойся. То як справи, Сора? Потрібен подарунок для дівчини? ― Не в цьому справа! ― Сора невдоволено надувся. ― То ти заблукав? ― Ні! Ну, можливо. Я маю на увазі, я тільки що прокинувся тут… Чоловік склав руки й пробурчав: ― Гаразд, чому б тобі не почати спочатку. Сора. ― Ну, я прибув з місця, яке називається Острів Долі… Сора розповів йому все – про острів, тіні, Кайрі та Ріку. Тепер, коли його справді хтось слухав, йому стало трохи легше. ― Угу, зрозуміло… Коли Сора закінчив, чоловік замовк, виглядаючи задумливим. ― То як, діду, це справді інший світ? ― Не називай мене дідом! Мене звуть Сід! ― Добре… Сіде. Значить, це інший світ, так? ― запитав Сора, пильно дивлячись на нього. ― Не знаю, про що ти говориш, але це точно не твій острів. Він не покинув острів так, як вони планували. Але тепер не було ніяких сумнівів. Він був в іншому світі. То де ж могли опинитися Кайрі та Ріку? І всі інші на островах? ― Ага… Слухайте, Сіде. Як думаєте, Кайрі та Ріку теж тут? ― Хм. Я не знаю, ― Сід насупився. ― Я краще піду шукати їх. Сора прозвучав більш рішуче, на що Сід посміхнувся йому у відповідь: ― Що ж, удачі тобі в усьому, що ти робиш. Якщо ти коли‑небудь потрапиш у біду, приходь до мене. Я допоможу тобі. ― Дякую! Міцно тримаючи в руках Кі‑блейд, Сора кивнув і вибіг з крамниці. Сід сперся ліктями на прилавок і нахилився, щоб переконатися, що Сора зачинив за собою двері. ― …Кі‑блейд… Так ось що таке "ключ"…, ― пробурмотів він сам до себе. ― Може, мені краще розповісти Леону… *** ― Як було б добре, якби вони були десь тут… Сора побіг через місто. Судячи з того, що йому розповіли люди, які тут жили, воно було досить великим. Та частина, де він прокинувся, була Першим районом. За ним був Другий, а потім Третій. І якщо існувало багато інших світів, які були поглинуті, як Острови Долі, то мало бути ще більше світів, як Місто Перетин, які все ще були в безпеці від тіней. Значить, Кайрі та Ріку можуть бути в інших світах, зітхнувши, подумав Сора. Він пробіг вулицями та провулками та опинився перед великими дверима. ― Агов, ти схоже тут новенький, ― сказав хлопчик, який зайшов у двері. ― Тут трохи небезпечно. Будь обережний. ― Небезпечно? ― перепитав Сора. Невже той хлопець теж прийшов зі світу, який поглинула тінь? Судячи з того, що він бачив у Першому районі, це місто не виглядало таким вже й небезпечним. ― Піди подивися сам. Правда, сьогодні тут було багато новоприбулих… Тіні захопили ще один світ? Сора пропустив питання повз вуха. ― Новоприбулі… Ти маєш на увазі, що сьогодні тут з'явилися ще якісь люди, крім мене? ― Так, схоже на те. Я бачив пару в Другому районі за цими дверима. Якась дивна пара… ― Дякую! ― Ей, будь обережний! Може, це були Кайрі та Ріку… З надією, що розросталася в грудях, Сора відчинив двері до Другого району. З іншого боку була вузька вуличка. ― Кайрі! Ріку! ― крикнув він. Ніхто не відповів. Він продовжував йти, трохи розгубившись. Прямо перед ним чоловік повернув за ріг і впав. ― Ви в порядку?! ― Сора кинувся йому на допомогу, але груди чоловіка почали світитися червоним світлом. Блискуча річ у формі серця піднялася і була затягнута в невелику тіньову кулю, що з'явилася в повітрі. Це була… та сама тіньова сфера, яку він бачив на острові?! Не роздумуючи. Сора вихопив Кі‑блейд, приготувавшись до бою. Сфера на мить набула гуманоїдної форми й зникла. А потім з‑під землі піднявся маленький чорний монстр. ― Ці істоти були на острові…! ― воно було таким же, як і ті тіні, від яких він відбивався раніше. ― Вони теж тут?! Вони з'являлися одна за одною, і всі вони прийшли за Сорою. Він завдавав їм удари Кі‑блейдом, і після одного‑двох ударів вони зникали. ― Їм немає кінця! Тіней з'являлося все більше і більше, і Сора біг через площу Другого району, знищуючи їх на своєму шляху. *** Дональд і Ґуфі були в готелі Другого району. ― Схоже, тут нікого немає, ― сказав Ґуфі, відчиняючи вхідні двері. Він виглядав справді самотнім. ― Леоооне! ― крикнув Дональд, виходячи з готелю. ― Де ж він може бути? ― Ґуфі оглянувся і примружився, дивлячись на площу Другого району. ― Що знову, Ґуфі? ― Мені здалося, що я бачив, як там хтось пройшов. ― Кряк? ― Дональд подивився на площу, але нікого не побачив. ― Ти бачив привидів? ― Мабуть… *** Сора помчав вниз по іншій вулиці, щоб уникнути тіней. Ніхто не зміг би впоратися з такою кількістю. Він простягнув руки й глибоко вдихнув. Щоб перемогти, треба розпочати з ясної голови. Тоді ти зможеш перехитрити свого супротивника. Так завжди казав Вакка. “Я в порядку. Я не програю.” І Сора відчинив двері до Третього району. *** Дональд і Ґуфі постійно оглядалися, йдучи провулками Другого району. ― Здається, тут нікого немає, ― сказав Ґуфі, звучачи налякано. ― Не будь таким боягузом. І ти називаєш себе капітаном королівських лицарів! …Вак?! Щось штовхнуло Дональда в спину. Він підскочив у повітря й приземлився, вчепившись у Ґуфі. ― Вибачте. Ви друзі короля…? Позаду них стояла усміхнена дівчина в рожевій сукні. ― Боже, ти знаєш короля?! ― О, так, ― весело відповіла вона. ― Обережно, Ґуфі. Це може бути обман! ― Дональд вимахував чарівною паличкою. ― Але вона виглядає надто доброю, щоб бути загрозою, ― сказав Ґуфі. ― Звідки ти знаєш? ― Дональд все ще продовжував відступати. Ґуфі збентежено перевів погляд з нього на дівчину. Її довга коса каштанового кольору погойдувалася, вона виглядала трохи стурбованою, а потім знову посміхнулася. ― Ви, мабуть, шукаєте Леона, так? ― Леона?! Почувши це ім'я, Дональд і Ґуфі підскочили. ― Король вже зв'язався з ним. Ходімо, тут не дуже безпечно. ― Боже… І що ж нам робити, Дональде? ― Що з тобою? Мені здається вона друг! Дівчина озирнулася і розсміялася: ― То ви двоє – Дональд і Ґуфі. А я Аеріс. Приємно познайомитися. *** ― Певно, їх тут немає… Оббігши Третій район, Сора повернувся до Другого і став перед фонтаном, дивлячись у нічне небо. Та пара новоприбулих, про яку згадував той хлопець, напевно, не були Кайрі та Ріку… Чомусь у нього було відчуття, що він зустріне когось тут, у цьому місті. Але після всіх цих пошуків він так і не знайшов ні Ріку, ні Кайрі. ― Що ж мені тепер робити…? І тут Сора згадав, що сказав йому Сід з крамниці аксесуарів. Він завжди може піти туди, якщо потрапить у халепу. Але тільки‑но він подумав про це, як з‑під землі з'явилося ще більше чорних тіней. ― Ці істоти ніяк не зникнуть…! ― Сора побіг на них, тримаючи Кі‑блейд напоготові. Здавалося, що він все краще вправляється з ним. ― Я просто знаю, що знайду їх. Він знищив тіні й поспішив назад до Першого району. *** ― Вітаю, чим…? О, це лише ти Сора. ― Що ви маєте на увазі, лише я? Це не відрізнялося від їхнього знайомства, коли Сора вперше зайшов до крамниці аксесуарів, але цього разу замість того, щоб підбігти до прилавка, він присів на стілець. ― Все ще не можеш знайти своїх друзів? ― Ні…, ― здавалося, що Сід легко його читає, подумав Сора. ― …Але мені здається, що я знайду когось тут! ― Хм…, ― Сід погладив щетину на підборідді. ― Що ж, якщо ти не хочеш здаватися зараз. Чому б тобі ще раз не оглянути місто? ― Мабуть, ви маєте рацію… Сід посміхнувся і підняв великий палець вгору: ― Звісно, маю. ― Окей. Я ще пошукаю! ― Ось так. Добре, що в тебе багато енергії, малий. ― Я не малий! Почуваючись більш підбадьореним, Сора знову вибіг з магазину. Потім він почув ще один чоловічий голос: ― Вони прийдуть до тебе з нізвідки. ― Хто там?! ― Сора зістрибнув зі сходів перед крамницею і розвернувся, тримаючи Кі‑блейд напоготові, щоб зустрітися з чоловіком, який стояв позаду нього. ― І вони продовжуватимуть приходити до тебе… до тих пір, поки ти володітимеш Кі‑блейдом. Чоловік носив за спиною дивний меч, схожий на величезний меч з пушкою. Його довге волосся розвівав нічний вітерець, а на вустах з'явилася посмішка. Потім він видихнув, і його плечі опустилися. Вітер відкинув його волосся вбік, відкривши великий шрам на обличчі. ― Але чому він вибрав таку дитину, як ти? ― Ей, що ти маєш на увазі? ― Неважливо. А тепер покажи мені свій Кі‑блейд. Чоловік підійшов ближче. Сора приготувався до бою. ― Ти його не забереш? Він холодно посміхнувся. ― …Гаразд, тоді доведеться піти важким шляхом. Він витягнув дивний меч – Мечестріл – і кинувся прямо на Сору. Задзвенів ланцюг, прикріплений до ствола. На його кінці виблискував у місячному сяйві срібний амулет у вигляді лев'ячої голови. ― Я так і знав! Ти з ними! ― закричав Сора. ― Я б не був у цьому так впевнений. Чоловік наблизився і атакував Сору сильним ударом. Сора ледве встиг заблокувати удар Кі‑блейдом, але здавалося, що ця сила удару може його зламати. Він був сильнішим за будь‑кого, з ким Сора коли‑небудь бився. Сильнішим за Вакку, Тідуса чи Ріку. ― А ти молодець, ― зауважив чоловік, посміхаючись і відскакуючи назад. Від однієї цієї атаки Сора захекався. Мабуть, він не може зрівнятися з кимось подібним… ― Ну, а як щодо цього? Мечестріл вже наближався до нього збоку. Сора ледь встиг ухилитися, швидкість Леона була разючою. Його непохитна посмішка створила у Сори відчуття, що з ним граються. ― Я ще не закінчив! Цього разу Мечестріл обрушився дощем ударів зверху. Дзень! Дзень! Сора відчував удари наскрізь через Кі‑блейд, аж до самих кісток. Застогнавши, він відскочив назад, знову ухиляючись, а потім кинувся в атаку. ― Хяаааа! Він атакував то зверху, то знизу. Але… ― Ти ще не закінчив, га? Удар попав в голову Сори, відкинувши його назад, і далі він не дуже зрозумів, що сталося. Але було таке відчуття, що його надовго підкинуло в повітря, і він бачив нічне небо, що мирно пропливало над ним. Він впав на спину і його голова з сильним ударом вдарилася об бруківку. Все навколо потемніло. ― Фух…, ― чоловік поклав на плече свій Мечестріл. Позаду себе він почув чиїсь аплодисменти. ― Нам пощастило, що ми знайшли його тут, так, Леоне? Він обернувся, і там стояла чорнява дівчина. Вона знизала плечима і посміхнулася. З гігантським сюрикеном, прикріпленим до спини, вона теж була схожа на бійця. ― Сід сказав мені, ― сказав він. ― Хм. Вона підбігла до Сори та опустилася на коліна, щоб обережно торкнутися його голови. Для того, хто програв бій, хлопець виглядав досить спокійно, його очі були заплющені, наче він просто спав. ― Схоже, він не дуже сильно постраждав. ― Звичайно, ні. Я був поблажливим до нього. Леон відклав Мечестріл і підхопив Сору, і поклав його на своє плече. *** Голова йшла обертом. І було трохи боляче. “Що це щойно було…?” ― Давай, ледацюго. Прокидайся. Це був голос Кайрі. Сора прийшов до тями, а Кайрі стурбовано дивилася на нього. “Нарешті…!” ― Ти в порядку? ― Здається…, ― він повільно сів, намагаючись зосередити погляд на Кайрі. Можливо, це був сон? ― Ті істоти, що напали на тебе, полюють за Кі‑блейдом. Але насправді їм потрібне твоє серце, тому що ти володієш Кі‑блейдом. ― Я дуже радий, що ти в порядку, Кайрі…, ― Сора полегшено зітхнув. Тепер їм залишалося тільки знайти Ріку… ― Кайрі? Хто це? Я великий ніндзя Юффі! ― А? Сора придивився до дівчини, що стояла перед ним. Її волосся було схоже на волосся Кайрі, тільки не такого кольору, та й обличчя було іншим. Юффі обернулася до чоловіка, що стояв позаду неї. ― Здається, ти трохи перестарався, Скволле. ― Я Леон. Це був чоловік, з яким Сора бився на площі. Він напружився. ― Ви… ― Ми не погані хлопці. Озирнись навколо, ― заспокійливо сказав Леон. ― Де… Виглядало так, ніби вони були в номері готелю, який він бачив у Другому районі. Ліжко, в якому Сора щойно прокинувся, було приємним і м'яким, а поруч лежав прохолодний вологий рушник, якого вони, мабуть, використовували, щоб прикладати йому лід до голови. Кі‑блейд лежав біля стіни. ― Нам довелося забрати у тебе Кі‑блейд, щоб позбутися тих створінь, ― сказала Юффі. ― Виявляється, саме так вони вистежували тебе. ― Це був єдиний спосіб приховати від них твоє серце, ― продовжував Леон. Приховати його серце…? Сора поглянув на нього. ― Як тільки ти втратив свідомість, вони втратили слід твого серця. Але це не триватиме довго. Все ще важко повірити… що з усіх людей саме ти обраний, ― Леон підняв Кі‑блейд і змахнув ним. Він зблиснув і зник з руки Леона, а потім знову з'явився в руці Сори. ― Ну, напевно, жебраки не можуть вибирати. ― Це все не має ніякого сенсу! ― скаржився Сора. ― Що тут відбувається? Леон і Юффі переглянулись. *** В іншій кімнаті готелю Дональд і Ґуфі спокійно і серйозно слухали Аеріс. Коли вони приходили шукати Леона раніше, тут нікого не було, але тепер вони чули людей і в сусідній кімнаті. ― Добре, ви знаєте, що є багато інших світів, крім цього міста і вашого замку, правда? ― Ага! ― Ґуфі кивнув. ― Але це все таємниця. ― Саме так – це було таємницею, тому що світи ніколи не були з'єднані між собою. До цього часу, ― Аеріс сумно опустила очі. ― Коли прийшли Безсердечні… все змінилося. ― Безсердечні? ― перепитав Дональд. ― Можливо, ви ще їх не бачили. Темні, тіньові створіння… Це Безсердечні, ― Вона стривожено стояла і дивилась на них. ― Вони схожі на привидів?! ― Так. Вони схожі на привидів, які живуть у темряві, ― повільно крокуючи, вона зупинилася перед вікном і подивилася на міські ліхтарі. ― Темрява в серцях людей – ось що їх приваблює. А в кожному серці є темрява… ― Ну, тільки не в нашому! ― сказав Дональд, підхопившись на ноги. Аеріс похитала головою: ― Навіть невеликого страху достатньо, щоб обернути серце до темряви. Іноді…, ― вона виглядала так, ніби згадала щось болісне – а потім посміхнулася, ніби струшуючи з себе власну темряву. ― Ви чули про чоловіка, на ім'я Ансем? ― Ансем…? ― Ґуфі похитав головою і обмінявся поглядом з Дональдом. Жоден з них не чув такого імені. ― Він вивчав Безсердечних. Всі свої відкриття він записав у дуже детальному звіті. ― Боже, а ми можемо його побачити? ― Ґуфі підняв руку, але Аеріс похитала головою. ― Сторінки розкидані повсюди. ― Розкидані? ― перепитав Дональд. ― По багатьох світах, ― Аеріс знову сіла на ліжко. ― Значить, прийшли ці Безсердечні… Потім світи з'єдналися… І зірки почали гаснути… І з'явилися звіти про Безсердечних… І король поїхав…, ― розмірковував вголос Дональд. ― І що…? Ґуфі вдарив кулаком в долоню. ― О, тоді, може, король пішов…! ― Щоб знайти звіт. Так, я теж про це подумала, ― сказала Аеріс. ― Ми повинні знайти його, якомога швидше! ― Ґуфі поплескав Дональда по спині так, ніби їм треба було негайно поспішати. Дональд стояв непорушно, склавши руки. ― Але хіба нам не потрібен спочатку ключ? ― запитав він Аеріс. ― Саме так. Кі‑блейд, ― Аеріс подивилася в бік сусідньої кімнати. *** ― То… це і є ключ? ― Сора підняв Кі‑блейд, дивлячись на нього. ― Саме так! ― Юффі кивнула. ― Безсердечні відчувають великий страх перед Кі‑блейдом, ― сказав Леон. ― Ось чому вони будуть переслідувати тебе, незважаючи ні на що. ― Я не просив про це, ― запротестував Сора. ― Кі‑блейд сам обирає собі господаря. І він обрав тебе! ― Юффі ткнула в Кі‑блейд. Леон цинічно посміхнувся: ― Що ж, не пощастило. ― Не пощастило? Та ну… Я маю на увазі, як все це сталося? Я пам'ятаю, що був у своїй кімнаті…, ― тут Сора здригнувся і скочив на ноги, розгублено дивлячись на них. ― Стривайте! Що сталося з моїм домом? Моїм островом? Ріку! Кайрі! Леон лише похитав головою. ― Але…! ― Заспокойся. Є ще багато чого, що потрібно пояснити, ― Леон заспокоїв його поглядом. Чомусь відчуваючи, що повинен вислухати Леона, Сора знову сів. Але серце його все ще шалено билося. “Кайрі, Ріку… Наш острів…” Що могло з ними статися? ― Ти бачив, як відчинилися великі двері? ― запитав Леон. ― Так, бачив. Ті великі білі двері, а потім… Але ж і до цього, мабуть, були двері. ― У кожному світі є Замкова Щілина. І кожна Замкова Щілина з'єднана з серцем того світу. ― Серце світу…? ― Ніхто ще не знає, як виглядає серце світу. Але Безсердечні приходять у пошуках Замкових Щілин, ― Леон відкинув волосся назад і глянув у бік сусідньої кімнати. ― Безсердечні проникають через Замкову Щілину і роблять щось із ядром світу, ― сказала Юффі, пильно дивлячись на Сору і тицяючи в Кі‑блейд. ― І що тоді відбувається? ― запитав Сора. ― Темрява виходить із Замкової Щілини. А потім світ зникає. ― Що?! ― Сора знову скочив на ноги, витріщившись на них. Ті великі двері. І темрява, що виливалася з них. Острів, що розвалюється… ― Так само як і наш світ? ― Правильно, ― серйозно сказав Леон. ― Ось чому ти повинен замикати Замкові Щілини. Сора злегка похитав головою. ― Але я повинен знайти Кайрі та Ріку… ― Зруйновані світи розкидані по інших світах, ― лагідно сказала йому Юффі. ― Тож, поки ти мандруватимеш іншими світами, можливо, ти знайдеш своїх друзів. Після цих слів Сора підняв очі. ― Можливо. Ми ще багато чого не знаємо, ― сказав Леон. ― Добре… Значить, я повинен замкнути ці світи, так? Але як мені дістатися до… Сора затнувся. Вони відчули дивну присутність. ― Леоне! ― Юффі вказала на кут. Там з'явилася тінь – Безсердечний. ― Юффі, тікай! ― крикнув Леон. Вона вихопила зі спини сюрикен і вибігла в сусідню кімнату. Сора розгублено сидів. ― Ходімо, Сора! ― Але ж…! ― Безсердечні вистежили тебе. Темрява у твоєму серці… в серці володаря Кі‑блейда! ― Темрява…? ― Сора, тримайся поряд! Одного за одним Леон знищував Безсердечних, що прийшли по Сору. Але Сора не рухався – він не міг. В його руці засяяв Кі‑блейд. Світи зникали. Світи вже зникли, як Острів Долі. І його друзі зникли. Кайрі та Ріку. “Я повинен це зробити,” ― подумав він. ― СОРО! ― Добре! ― Нарешті він підвівся, міцно тримаючи в руках Кі‑блейд. ― Отримуй! ― Леон змахнув Мечестрілом і відправив Безсердечного в політ. Вікно розлетілося на друзки, і Леон просто вистрибнув крізь нього назовні. Сора рушив за ним. Провулок за готелем кишів Безсердечними. Скільки б їх не знищували, з'являлися все нові й нові. ― Не турбуйся про дрібноту, ― сказав Леон. ― Ми повинні знайти лідера! Ходімо! Вони з Сорою побігли, а Безсердечні наступали їм на п'яти. *** ― То ось воно як… ― Схоже, нам справді потрібен цей ключ, ― сказав Дональд, і в цей момент з сусідньої кімнати почувся шум. Двері відчинилися і вбігла темноволоса дівчина. ― Аеріс! ― …Юффі?! ― Аеріс підвелася з ліжка. ― Безсердечні тут! Тут більше не безпечно! ― закричала Юффі, атакуючи Безсердечних, які входили з іншої кімнати. ― Боже, це ті самі Безсердечні? ― запитав Ґуфі, ховаючись за своїм щитом. ― Точно! ― відповіла Юффі. ― Ходімо з ними, Ґуфі! ― Дональд приготував свою паличку, а потім… ― Обережно! До кімнати влетіли Безсердечні й врізалися в Дональда та Ґуфі. ― Вак?! Від удару вони вилетіли через вікно. ― Кря‑кря‑кря‑кря‑кря‑кря‑кря‑кря‑кря! ― Ахйо‑о‑о‑о‑о‑хо‑о‑о‑о‑о!!! Їхнє виття відлунням розійшлося по місту. *** Почувши якісь дивні крики над головою, Сора подивився вгору, але трішки запізнився. ― Ва‑ак! ― А‑а‑а‑а! ― Уф… Дональд приземлився хвостом на Сору, а Ґуфі гепнувся на них головою вниз. ― Що тільки‑но сталося…, ― пробурмотів Сора, все ще тримаючись за Кі‑блейд, навіть бувши розплющеним. Два голоси зверху хором закричали: ― Ключ! І тоді щось дивне сталося над Другим районом. ― Ш‑що відбувається?! Усі троє майже одночасно підвелися і приготували свою зброю: Сора – Кі‑блейд, Дональд – чарівну паличку, а Ґуфі – щит. З гуркотом піднялися з‑під землі кам'яні стіни, замкнувши їх у пастці на площі Другого району. А потім з'являлися Безсердечні, один за одним, і мчали прямо на них. ― Вони йдуть! ― крикнув Сора. У них не було іншого виходу, окрім як битися. ― Пустіть мене! Вогонь! ― Поїхали! З палички Дональда спалахнуло полум'я, а Ґуфі кинувся на Безсердечного. Щоб не відставати, Сора стрибнув у рій Безсердечних. Їх було більше, аніж декілька, але він був майже впевнений, що троє впораються з ними. ― Ей, непогано! ― вигукнув він. ― Ну, я ж королівський чарівник, знаєш! ― відстрілювався Дональд. ― А ось і ще! ― сказав Ґуфі. Сора відкинув Безсердечного назад, і Дональд добив його за допомогою магії. Ґуфі налетів на ще одного і відкинув його на Кі‑блейд. Вони чудово билися разом, наче завжди були товаришами. Коли всі Безсердечні були переможені, трійця нарешті вперше подивилася один на одного і посміхнулася. Але в наступну мить з неба з гуркотом впала величезна груда металу. ― Ва‑а‑а‑ак?! ― Дональд захитався туди‑сюди, намагаючись не впасти. Металеві шматки відскочили від землі та зібралися разом в центрі площі у формі величезного обладунку. ― Боже, це теж Безсердечний?! ― вигукнув Ґуфі, ховаючись за своїм щитом. Сора кивнув: ― Б'юся об заклад, що це лідер! Шолом приземлився поверх обладунків. Сора, Дональд і Ґуфі зіткнулися з велетенським Безсердечним – Вартовим Обладунком. ― Ти… ти думаєш, ми зможемо його перемогти? ― …Якщо ми битимемося разом, у нас все вийде, ― Сора поклав Кі‑блейд на плече і подивився на Дональда та Ґуфі. ― Але ми ніколи раніше не билися разом…, ― сказав Ґуфі. ― У нас все вийде! Я Сора! ― він посміхнувся до них. ― Дональд Дак. ― А я Ґуфі! Вони представилися якраз вчасно, перш ніж на них кинувся Вартовий Обладунок. ― Поїхали! Вони втрьох проскочили під ним. Спочатку Сора підстрибнув і атакував основну його частину, але броня, здавалося, взагалі не отримала пошкоджень. ― Кря! ― частини почали рухатися самі по собі, і нога вдарила по Дональду. ― Боже, з тобою все гаразд? ― Ґуфі підбіг, щоб допомогти йому встати. Тим часом Сора ухилявся від другої ноги, яка наступала на нього. ― Оу, оу, оу! Агов, ти! Вогонь! ― Дональд влучив магією в праву руку, але і це не завдало великої шкоди. Тулуб і дві ноги, що рухаються самостійно, попрямували за ними. ― Нічого не вийде! ― відкинувши ліву ногу, що переслідувала його, Ґуфі підняв щит і відбіг за ріг площі. ― Ось тобі! І це! ― Дональд продовжував стріляти магією в праву ногу, і вона, нарешті, здавалося, ослабла. Сора підбіг і атакував її. ― У нас виходить! Якщо ми хочемо перемогти цю штуку, ми повинні об'єднати зусилля на одній частині за раз! ― крикнув він, продовжуючи бити по правій нозі. Ґуфі вискочив зі свого кутка. ― Вахууу! ― Вогонь! Щит Ґуфі завдав сильного удару, і влучний постріл Дональдової магії вибухнув прямо на цілі. ― Ну ось! ― коли Сора підняв кулак в повітря, права нога розлетілася на частини. ― Тепер ліва нога! Вони знову сконцентрували свої атаки, як він сказав, і на цей раз легко вивели з ладу ліву ногу. ― Ого! Це було непогано! ― закричав Ґуфі, і на цей раз він кинувся на праву руку Вартового Обладунку. Вона крутилася, що ускладнювало влучання, але вони втрьох разом дістали її, а потім і ліву руку. ― Тепер залишився тільки торс! Дональд атакував торс шквалом магії, а Ґуфі підстрибнув, щоб вдарити по ньому своїм щитом. Зараз все, що вони могли зробити ― це виснажити Вартовий Обладунок. ― Отримуй! Сора підскочив і вдарив по тулубу, і Вартовий Обладунок впав, як маріонетка з перерізаними нитками. ― Це… це все…? ― Кря, кря, кря! ― Дональд продовжував атакувати нерухому броню. І тут… З тулуба виринуло велике серце. ― Ха… Вони втрьох спостерігали, як броня розчинилася на маленькі іскорки світла і зникла. ― Ну що ж! Ми перемогли! ― Сора підскочив до Дональда і обійняв його. ― Вак?! ― У нас вийшло! ― вигукнув Ґуфі й зробив те ж саме. Затиснутий між ними, Дональд видав дивний звук: ― Ва‑а‑а‑ак! ― Не так вже й погано, Соро. Сора підняв голову і побачив Леона, що стояв на стіні. ― Ну, знаєш, я не сам переміг його, ― Сора посміхнувся, говорячи через голову Дональда. ― Точно! Він змусив королівського мага Дональда Дака… Ґуфі заткнув його, щоб він не втручався. ― То ви вже познайомилися? ― запитав Леон. ― Познайомилися…? Ну, ми знаємо імена один одного…, ― відповів Сора. ― Ясно, ― Леон зістрибнув зі стіни. ― Вони шукали тебе. ― Мене? ― Володаря Кі‑блейда. Сора збентежено повернувся до Дональда і Ґуфі. ― Ей, може, підеш з нами? ― сказав Ґуфі, роблячи крок до Сори. ― Ми можемо відправитися в інші світи на нашому судні. ― Інші світи… ― Ми шукаємо короля, ― пояснив Ґуфі. ― Цікаво, чи зможу я знайти Ріку та Кайрі… ― Звичайно! ― сказав Дональд. Сора подивився на Леона, чекаючи на якусь пораду. ― Сора, йди з ними. Особливо, якщо ти хочеш знайти своїх друзів. ― Так… мабуть… Невже він справді знайде Кайрі та Ріку? І він так добре бився пліч‑о‑пліч з цими двома, але чи зміг би він продовжувати робити це і далі? Так чи інакше, це було тільки через Кі‑блейд … “Зачекай, ні.” Сора згадав. Він вже прийняв рішення, що це те, що він повинен зробити. “Але… чи можу я щось зробити?” ― Соро…, ― Дональд серйозно подивився на нього. ― Ти не можеш піти з нами в такому вигляді. ― Га? Чому ні?! Ґуфі першим заперечив. Сора продовжував незадоволено дивитися на Дональда. ― Не хмурся, не роби сумного обличчя. Гаразд? ― Дональд зробив сумне обличчя і насупився, навмисне наморщивши брови. ― О так, саме так. На борту Ґаммі‑Корабля можуть перебувати тільки посмішки, ― Ґуфі нахилився ближче до Сори й скривився в дурнуватій посмішці. ― Ти повинен виглядати кумедно, як ми! ― Наш корабель тримається на щасливих обличчях! ― сказав Дональд з променистою посмішкою. Сора, все ще повісивши голову, трохи подумав про це, і… ― Нгі‑гіііі! ― він вирячив очі й посміхнувся так широко, як тільки міг. Дональд і Ґуфі розреготалися: ― Так, саме так, Соро! ― Але це обличчя… занадто смішне…, ― Ґуфі качався по землі від сміху. ― Дійсно…, ― навіть Леон криво посміхнувся. ― Гаразд. Я піду з вами, хлопці, ― сказав Сора зі щирою посмішкою. ― Я знайду їх. ― Так, зробімо це. Дональд Дак! ― він простягнув руку. ― Мене звуть Ґуфі! ― він поклав свою руку поверх руки Дональда. ― А я Сора! ― нарешті Сора зробив те ж саме, приклавши свою руку до їхніх. ― Всі за одного, і один за всіх! ― пролунав голос Ґуфі. Тепер, коли Безсердечного не було, у Місті Перетину стало трохи тихіше. ― Тож, якщо виникнуть якісь проблеми, просто повертайтеся сюди, ― сказав Леон Сорі та іншим, коли вони вже зібралися йти. ― Добре! ― посміхаючись відповів Сора. ― І, можливо, ми почуємо щось від короля! ― сказав Дональд. Аеріс кивнула. ― Крім того, ми все ще не знайшли двері в Місто Перетин. Поки двері залишаються незамкненими, Безсердечні, ймовірно, продовжуватимуть приходити. ― Навіть якщо вони це зроблять, немає про що турбуватися, коли Юффі на службі! ― Юффі посміхнулася. ― Ми подбаємо про те, щоб знайти двері до того, як ти повернешся, ― сказав Леон. Сора кивнув. Аеріс зробила крок ближче, виглядаючи трохи стурбованою. ― Будь обережним, Соро. ― Зі мною все буде добре. Зі мною зараз Дональд і Ґуфі! ― Так! Довірся нам! ― Дональд стукнув себе в груди, викликавши у Аеріс посмішку. ― Добре, що ти знайшов друзів. ― Так! ― Ходімо, Соро! ― сказав Ґуфі, і Сора попрямував до воріт. ― Не втрачай пильності, ― сказав Леон йому вслід. ― Прислухайся до свого серця. У відповідь Сора помахав йому Кі‑блейдом. *** За воротами відкрився таємничий простір, і там зустрічав їх дивний кораблик, не зовсім літак і не зовсім підводний човен. ― Це наш Ґаммі‑Корабель. Давайте вже, вирушаймо! ― Дональд, мабуть, вважав за краще поспішати, але в цей момент з його кишені вискочив Джиміні. ― Ти нікого не забув? ― Ак! ― наляканий Джиміні, Сора впав на спину. ― Мене звуть Джиміні Крікет. Я теж йду з вами. ― Ти мене здивував! Я Сора. Приємно познайомитися, ― Сора підвівся і простягнув руку, а Джиміні взявся за кінчик його пальця, щоб потиснути. ― Взаємно! Я залишуся на кораблі, щоб наглядати за всім. Ну що, всі готові? ― Готові! У нас є багато речей, закусок і різних дрібничок, ― Ґуфі вдарив себе в груди. ― Ну що ж, тоді вирушаймо! На тебе чекають неабиякі пригоди. Я буду поруч, щоб допомогти тобі в дорозі. ― Дякую, Джиміні. Джиміні ввічливо зняв капелюха, вклонився і цього разу стрибнув у кишеню Сори. ― Гаразд, поїхали. Швидше знайдемо короля…, ― Дональд попрямував до корабля. ― А я знайду Кайрі та Ріку! ― сказав Сора, йдучи за ним. Ґуфі пішов за ними. ― І ми ще повинні замкнути Замкові Щілини! І тоді щось дивне сталося над Другим районом. ― Ш‑що відбувається?! Усі троє майже одночасно підвелися і приготували свою зброю: Сора – Кі‑блейд, Дональд – чарівну паличку, а Ґуфі – щит. З гуркотом піднялися з‑під землі кам'яні стіни, замкнувши їх у пастці на площі Другого району. А потім з'являлися Безсердечні, один за одним, і мчали прямо на них. ― Вони йдуть! ― крикнув Сора. У них не було іншого виходу, окрім як битися. ― Пустіть мене! Вогонь! ― Поїхали! З палички Дональда спалахнуло полум'я, а Ґуфі кинувся на Безсердечного. Щоб не відставати, Сора стрибнув у рій Безсердечних. Їх було більше, аніж декілька, але він був майже впевнений, що троє впораються з ними. ― Ей, непогано! ― вигукнув він. ― Ну, я ж королівський чарівник, знаєш! ― відстрілювався Дональд. ― А ось і ще! ― сказав Ґуфі. Сора відкинув Безсердечного назад, і Дональд добив його за допомогою магії. Ґуфі налетів на ще одного і відкинув його на Кі‑блейд. Вони чудово билися разом, наче завжди були товаришами. Коли всі Безсердечні були переможені, трійця нарешті вперше подивилася один на одного і посміхнулася. Але в наступну мить з неба з гуркотом впала величезна груда металу. ― Ва‑а‑а‑ак?! ― Дональд захитався туди‑сюди, намагаючись не впасти. Металеві шматки відскочили від землі та зібралися разом в центрі площі у формі величезного обладунку. ― Боже, це теж Безсердечний?! ― вигукнув Ґуфі, ховаючись за своїм щитом. Сора кивнув: ― Б'юся об заклад, що це лідер! Шолом приземлився поверх обладунків. Сора, Дональд і Ґуфі зіткнулися з велетенським Безсердечним – Вартовим Обладунком. ― Ти… ти думаєш, ми зможемо його перемогти? ― …Якщо ми битимемося разом, у нас все вийде, ― Сора поклав Кі‑блейд на плече і подивився на Дональда та Ґуфі. ― Але ми ніколи раніше не билися разом…, ― сказав Ґуфі. ― У нас все вийде! Я Сора! ― він посміхнувся до них. ― Дональд Дак. ― А я Ґуфі! Вони представилися якраз вчасно, перш ніж на них кинувся Вартовий Обладунок. ― Поїхали! Вони втрьох проскочили під ним. Спочатку Сора підстрибнув і атакував основну його частину, але броня, здавалося, взагалі не отримала пошкоджень. ― Кря! ― частини почали рухатися самі по собі, і нога вдарила по Дональду. ― Боже, з тобою все гаразд? ― Ґуфі підбіг, щоб допомогти йому встати. Тим часом Сора ухилявся від другої ноги, яка наступала на нього. ― Оу, оу, оу! Агов, ти! Вогонь! ― Дональд влучив магією в праву руку, але і це не завдало великої шкоди. Тулуб і дві ноги, що рухаються самостійно, попрямували за ними. ― Нічого не вийде! ― відкинувши ліву ногу, що переслідувала його, Ґуфі підняв щит і відбіг за ріг площі. ― Ось тобі! І це! ― Дональд продовжував стріляти магією в праву ногу, і вона, нарешті, здавалося, ослабла. Сора підбіг і атакував її. ― У нас виходить! Якщо ми хочемо перемогти цю штуку, ми повинні об'єднати зусилля на одній частині за раз! ― крикнув він, продовжуючи бити по правій нозі. Ґуфі вискочив зі свого кутка. ― Вахууу! ― Вогонь! Щит Ґуфі завдав сильного удару, і влучний постріл Дональдової магії вибухнув прямо на цілі. ― Ну ось! ― коли Сора підняв кулак в повітря, права нога розлетілася на частини. ― Тепер ліва нога! Вони знову сконцентрували свої атаки, як він сказав, і на цей раз легко вивели з ладу ліву ногу. ― Ого! Це було непогано! ― закричав Ґуфі, і на цей раз він кинувся на праву руку Вартового Обладунку. Вона крутилася, що ускладнювало влучання, але вони втрьох разом дістали її, а потім і ліву руку. ― Тепер залишився тільки торс! Дональд атакував торс шквалом магії, а Ґуфі підстрибнув, щоб вдарити по ньому своїм щитом. Зараз все, що вони могли зробити ― це виснажити Вартовий Обладунок. ― Отримуй! Сора підскочив і вдарив по тулубу, і Вартовий Обладунок впав, як маріонетка з перерізаними нитками. ― Це… це все…? ― Кря, кря, кря! ― Дональд продовжував атакувати нерухому броню. І тут… З тулуба виринуло велике серце. ― Ха… Вони втрьох спостерігали, як броня розчинилася на маленькі іскорки світла і зникла. ― Ну що ж! Ми перемогли! ― Сора підскочив до Дональда і обійняв його. ― Вак?! ― У нас вийшло! ― вигукнув Ґуфі й зробив те ж саме. Затиснутий між ними, Дональд видав дивний звук: ― Ва‑а‑а‑ак! ― Не так вже й погано, Соро. Сора підняв голову і побачив Леона, що стояв на стіні. ― Ну, знаєш, я не сам переміг його, ― Сора посміхнувся, говорячи через голову Дональда. ― Точно! Він змусив королівського мага Дональда Дака… Ґуфі заткнув його, щоб він не втручався. ― То ви вже познайомилися? ― запитав Леон. ― Познайомилися…? Ну, ми знаємо імена один одного…, ― відповів Сора. ― Ясно, ― Леон зістрибнув зі стіни. ― Вони шукали тебе. ― Мене? ― Володаря Кі‑блейда. Сора збентежено повернувся до Дональда і Ґуфі. ― Ей, може, підеш з нами? ― сказав Ґуфі, роблячи крок до Сори. ― Ми можемо відправитися в інші світи на нашому судні. ― Інші світи… ― Ми шукаємо короля, ― пояснив Ґуфі. ― Цікаво, чи зможу я знайти Ріку та Кайрі… ― Звичайно! ― сказав Дональд. Сора подивився на Леона, чекаючи на якусь пораду. ― Сора, йди з ними. Особливо, якщо ти хочеш знайти своїх друзів. ― Так… мабуть… Невже він справді знайде Кайрі та Ріку? І він так добре бився пліч‑о‑пліч з цими двома, але чи зміг би він продовжувати робити це і далі? Так чи інакше, це було тільки через Кі‑блейд … “Зачекай, ні.” Сора згадав. Він вже прийняв рішення, що це те, що він повинен зробити. “Але… чи можу я щось зробити?” ― Соро…, ― Дональд серйозно подивився на нього. ― Ти не можеш піти з нами в такому вигляді. ― Га? Чому ні?! Ґуфі першим заперечив. Сора продовжував незадоволено дивитися на Дональда. ― Не хмурся, не роби сумного обличчя. Гаразд? ― Дональд зробив сумне обличчя і насупився, навмисне наморщивши брови. ― О так, саме так. На борту Ґаммі‑Корабля можуть перебувати тільки посмішки, ― Ґуфі нахилився ближче до Сори й скривився в дурнуватій посмішці. ― Ти повинен виглядати кумедно, як ми! ― Наш корабель тримається на щасливих обличчях! ― сказав Дональд з променистою посмішкою. Сора, все ще повісивши голову, трохи подумав про це, і… ― Нгі‑гіііі! ― він вирячив очі й посміхнувся так широко, як тільки міг. Дональд і Ґуфі розреготалися: ― Так, саме так, Соро! ― Але це обличчя… занадто смішне…, ― Ґуфі качався по землі від сміху. ― Дійсно…, ― навіть Леон криво посміхнувся. ― Гаразд. Я піду з вами, хлопці, ― сказав Сора зі щирою посмішкою. ― Я знайду їх. ― Так, зробімо це. Дональд Дак! ― він простягнув руку. ― Мене звуть Ґуфі! ― він поклав свою руку поверх руки Дональда. ― А я Сора! ― нарешті Сора зробив те ж саме, приклавши свою руку до їхніх. ― Всі за одного, і один за всіх! ― пролунав голос Ґуфі. Тепер, коли Безсердечного не було, у Місті Перетину стало трохи тихіше. ― Тож, якщо виникнуть якісь проблеми, просто повертайтеся сюди, ― сказав Леон Сорі та іншим, коли вони вже зібралися йти. ― Добре! ― посміхаючись відповів Сора. ― І, можливо, ми почуємо щось від короля! ― сказав Дональд. Аеріс кивнула. ― Крім того, ми все ще не знайшли двері в Місто Перетин. Поки двері залишаються незамкненими, Безсердечні, ймовірно, продовжуватимуть приходити. ― Навіть якщо вони це зроблять, немає про що турбуватися, коли Юффі на службі! ― Юффі посміхнулася. ― Ми подбаємо про те, щоб знайти двері до того, як ти повернешся, ― сказав Леон. Сора кивнув. Аеріс зробила крок ближче, виглядаючи трохи стурбованою. ― Будь обережним, Соро. ― Зі мною все буде добре. Зі мною зараз Дональд і Ґуфі! ― Так! Довірся нам! ― Дональд стукнув себе в груди, викликавши у Аеріс посмішку. ― Добре, що ти знайшов друзів. ― Так! ― Ходімо, Соро! ― сказав Ґуфі, і Сора попрямував до воріт. ― Не втрачай пильності, ― сказав Леон йому вслід. ― Прислухайся до свого серця. У відповідь Сора помахав йому Кі‑блейдом. *** За воротами відкрився таємничий простір, і там зустрічав їх дивний кораблик, не зовсім літак і не зовсім підводний човен. ― Це наш Ґаммі‑Корабель. Давайте вже, вирушаймо! ― Дональд, мабуть, вважав за краще поспішати, але в цей момент з його кишені вискочив Джиміні. ― Ти нікого не забув? ― Ак! ― наляканий Джиміні, Сора впав на спину. ― Мене звуть Джиміні Крікет. Я теж йду з вами. ― Ти мене здивував! Я Сора. Приємно познайомитися, ― Сора підвівся і простягнув руку, а Джиміні взявся за кінчик його пальця, щоб потиснути. ― Взаємно! Я залишуся на кораблі, щоб наглядати за всім. Ну що, всі готові? ― Готові! У нас є багато речей, закусок і різних дрібничок, ― Ґуфі вдарив себе в груди. ― Ну що ж, тоді вирушаймо! На тебе чекають неабиякі пригоди. Я буду поруч, щоб допомогти тобі в дорозі. ― Дякую, Джиміні. Джиміні ввічливо зняв капелюха, вклонився і цього разу стрибнув у кишеню Сори. ― Гаразд, поїхали. Швидше знайдемо короля…, ― Дональд попрямував до корабля. ― А я знайду Кайрі та Ріку! ― сказав Сора, йдучи за ним. Ґуфі пішов за ними. ― І ми ще повинні замкнути Замкові Щілини! І вони разом полетіли в Інше Небо, до невідомих світів. Більше можна прочитати у нас на сайті І ще, якщо хочеш заходи у мій телеграм
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!