Пролог: Занурення в серце

Розділ 1 - Острови Долі та Замок Дісней (перше відчуття)

Коли його очі повільно розплющилися, сонячне світло залило його сліпучо‑яскравим промінням. Шум хвиль був такий самий, як і завжди, і тихо долинав до його свідомості. Сора підвівся і потягнувся. Перед ним розкинулося блакитне небо і море, що простягалися без кінця. Це був увесь світ який він знав. Це були Острови Долі – маленьке скупчення острівців, що плавали в морі. ― Хм… Що це було? Він відчував себе так, ніби йому приснився поганий сон. Чи було страшно…? Ні, щось у цьому було навіть приємним. Цей голос, це світло. І ця темна чорна тінь. Чи справді це був лише сон? ― Сора… ― Вхаа! Кайрі раптово з'явилася перед його обличчям. Сора різко скочив на ноги. ― Дай відпочити, Кайрі. ― Сора, ти ледацюга! Я знала, що знайду тебе дрімаючим тут внизу. Кайрі нахилилася, вдивляючись в обличчя Сори, і посміхнулася. Її руде волосся виблискувало в яскравому світлі що лилося з неба і відбивалося від моря. ― Ні! Ця величезна чорна штука поглинула мене, я не міг дихати, я не міг… Аууч! Все, що він збирався сказати, загубилося, коли Кайрі стукнула його по голові. ― Ти все ще спиш? Коли вона знову подивилася на нього, Сора відчув сумніви щодо того, що він пам'ятає. Як тут, під таким світлим небом, могло існувати таке темне чудовисько, як це? ― Це був не сон! …Чи все ж таки сон? Я не знаю… Сора схилив голову. Кайрі кинула на нього роздратований погляд і підійшла до берега. Відвернувшись від нього, вона відчувала себе якось трохи відсторонено. Він не знав, що їй сказати, але поки він вагався, Кайрі з посмішкою обернулась. ― Нам краще почати працювати над цим. Ріку починає дратуватися. ― Га? ― перелякано обернувшись, він побачив, що Ріку стоїть там нахмурившись, тримаючи в руках поліно. ― Отже, я думаю, що я єдиний, хто працює над плотом. Це була досить важка колода. Ріку кинув її Сорі, його сріблясте волосся похитувалось на вітру. ― Екк! ― Сора встиг зловити поліно. Ріку повернувся до Кайрі: ― А ти така ж лінива, як і він! ― Так ти помітив. ― Кайрі посміхнулася і почала йти вздовж берега. ― Гаразд, ми закінчимо це разом. Давайте наввипередки! Сміючись, вона побігла. ― Га? Серйозно? Сора кинувся за нею, а потім і Ріку. ― Готовий? Вперед! Кайрі вже бігла, але після її слів хлопці зірвалися з місця у повну швидкість. Сонце все ще стояло високо. Попереду у них було багато роботи. *** ― Ріку, принеси колоди… і трохи тканини та мотузки. Сора, знайди нам питної води та грибів. Я почекаю тут. ― Зрозумів! Сора і Ріку кинулися бігти так, ніби це були чергові перегони, кроки шурхотіли по сухому піску. Вони почули, що неподалік від них Тідус і Вакка граються дерев'яними мечами. ― Хочеш приєднатися до них, Сора? ― Але хіба Кайрі не розсердиться? Сора сказав це як виправдання. Правда полягала в тому, що він просто не міг перемогти Ріку, що робило це менш цікавим. ― Не хвилюйся про це. ― Ріку ляснув його по спині та побіг до Тідуса та Вакки. ― О, блін… На цьому маленькому острові практично будь‑яка гра, в яку грали хлопці, була чимось змагальним, і багаторічним фаворитом була битва на мечах. Вакка, на кілька років старший за всіх, виступав у ролі вчителя. Зовсім недавно Сора і Ріку стали достатньо вправними, щоб час від часу перемагати його. З Тідусом вони були приблизно на одному рівні. ― Ось і я! ― Тідус наблизився до Вакки. ― Вперед, хлопці, вперед! ― Селфі підстрибувала, змушуючи кучері на кінці волосся підстрибувати в такт. ― Я ще не закінчив! ― голос Вакки пролунав голосніше, ніж звук удару дерева об дерево, і меч Тідуса вилетів з його руки. ― Ох, здуріти. Тідус сумно плюхнувся на пісок. Ріку підняв меч, що впав неподалік від нього, і повернувся до Вакки. ― Моя черга! ― Ей, ей, дай мені трохи перепочити, ― сказав Вакка, чухаючи голову через бандану, і жбурнув свою палицю Сорі. ― Цього разу ти візьмеш її, Сора. ― Але Кайрі засмутиться… ― Ти відкрився! Поки Сора стояв і намагався викрутитися, Ріку кинувся в атаку. ― Гей! Так не чесно, Ріку! ― Бійки не повинні бути чесними! Сора стрибком ухилився від його удару і нарешті схопив “меч”. Тепер вже не було ніякого виходу. ― Ну добре, підходи! ― Ріку посміхнувся, ніби знав, що йому навряд чи доведеться старатись. Сора не витримав: ― Зараз! Дерев'яні мечі зустрілися з гуркотом! Сора кинувся в бій, як і вчив його Вакка, замахнувшись прямо на Ріку над його головою. Стук, стук, стук, стук знову і знову. У Сори був, в основному, наступальний стиль. ― Нгх! ― Ось так, Сора! Не зупиняйся, скинь його прямо у воду! Як тільки Вакка підбадьорив його, Сора зробив великий замах. ― Ауч! Меч вилетів з руки Ріку і закружляв у повітрі, а потім приземлився вістрям вниз на пісок. ― Вау! ― вигукнув Тідус. Важко дихаючи, Сора простягнув руку до Ріку, який впав на спину. ― Тцц. Я розслабився. ― Або я просто кращий за тебе! ― Сора посміхнувся і підняв Ріку на ноги, а потім побіг до пагорба. ― Давай наввипередки, треба ще зібрати всі припаси! ― Гаразд! ― відповів Ріку, струшуючи з себе пісок, і побіг в інший бік. ― Гей, гей, перегони, щоб зібрати що? Але питання Вакки залишилося непочутим, оскільки Сора і Ріку вже побігли. ― Ці двоє останнім часом, і Кайрі теж… У мене таке відчуття, що вони щось задумали… ― Селфі скорчила гримасу і нахилила голову. Вакка знизав плечима: ― Ну, у них є Ріку, тож не варто хвилюватися, так? ― Не в цьому справа! ― роздратовано сказала Селфі, пнувши ногою пісок. ― Це несправедливо! Я теж хочу брати участь! ― Тідус спробував піти за ними, але Сора вже зник у кущах на схилі пагорба, а Ріку – у морі. *** ― Гриби… Де знайти ще грибів? Сора блукав навколо пагорба в пошуках грибів. Ті, що росли на цьому острові, були всі їстівні, і нещодавно вони навіть посмажили деякі з них на вогнищі. Але якщо вони планували плисти через океан протягом багатьох днів, йому потрібно було знайти багато. З пагорба він побачив, як Ріку збирає речі. Він ніс щось схоже на великий шматок тканини. “Мабуть, добре бути Ріку…” Ця думка кольнула в грудях. Те, що йому вдалося перемогти в бою на мечах, здавалося не більше, ніж випадковістю. Сора завжди програвав. Шкільні оцінки, спринт, неважливо що – він не міг перемогти Ріку. Якби він міг хоч в чомусь перемогти… Сора спустився з пагорба і стрибнув у густе листя, що росло біля водоспаду. Там був вхід до маленької печери. Це було їхнє таємне місце. Сора і Ріку знайшли його і розповіли Кайрі. ― …Давненько я тут не був… Усередині печери постійний шум хвиль стихав до шепоту. Далі простір був більш відкритим, як у великій кімнаті. А в іншому її кінці – двері. Це були великі двері, але без дверної ручки або чогось подібного. Вони просто стояли там, ніби чекаючи на когось звідкись. На стіні печери біля дверей були маленькі закарлючки. ― …Ось воно. Багато років тому Кайрі та Сора намалювали на стіні обличчя одне одного, і вони все ще були тут. Сора присів навпочіпки і легенько доторкнувся до малюнків. Якби він міг бути кращим за Ріку… Сора обернувся на тихий звук: ― Хто там? Це був чоловік у коричневій мантії. ― Я прийшов подивитися на двері, ― сказав він низьким голосом. Сора не міг розгледіти обличчя під капюшоном. ― Цей світ з'єднався. ― Про що ти говориш? Чоловік ніяк не відреагував на запитання Сори і продовжив говорити: ― Світ, пов'язаний з темрявою… незабаром буде повністю затемнений… При цих словах у Сори пробіг мороз по шкірі. ― Ну, хто б ти не був, ти мене лякаєш! …Звідки ти взагалі взявся?! Він не відповів на запитання, але повільно промовив: ― Тобі ще багато чому треба навчитися. Ти так мало знаєш. ― Ти з іншого світу, чи не так? ― Ти ще не знаєш, що знаходиться за дверима. Той, хто нічого не знає, не може нічого зрозуміти. Сора дивився на загадкового чоловіка, але тепер він перевів погляд на двері. “Ці двері”, думав він. “Ці великі двері… Чи не бачив я десь такі двері, зовсім недавно…?” ― Агов, хто ти? Сора знову озирнувся, але чоловіка вже не було. Коли він вийшов з печери, яскраве сонячне світло змусило його примружитись. Перед ним розкинувся острів з яскравим морем і небом, а те, що щойно сталося в печері, здавалося сном. З повними руками грибів, які він назбирав у печері, він побіг вниз до берега, де на нього чекали Кайрі та Ріку. Той чоловік і двері. Це було схоже на сон. Ніхто б йому не повірив, якби він про це розповів. Тут, на цьому маленькому архіпелазі під назвою Острови Долі, не було жодної людини, яку б вони не знали. Навіть нікого з‑за океану – ні, зачекайте, була одна людина. Кайрі. “Люди казали, що вона прибула з‑за океану. Кайрі приїхала з іншого світу за океаном, звідкись, якого ми ніколи не бачили і навіть не чули про нього. Ось чому ми збираємося знайти…” ― Сора! Ти спізнився! ― Вибач! Важко було знайти достатньо грибів… Захеканий від бігу, Сора протягнув Кайрі запас грибів, щоб вона побачила. Як тільки він побачив її обличчя, інцидент з дивним чоловіком вилетів у нього з голови. Кайрі та Ріку стояли біля височенного стовбура дерева. ― Ого. Ти справді багато знайшов? ― Непогано для тебе! Вони обоє засміялися, забираючи у нього гриби. ― Добре, Сора – це схоже на гарне вітрило, чи тобі так не здається? ― сказав Ріку. Сора подивився на тканину, прив'язану до стовбура дерева, як прапор. ― Де ти знайшов такий великий шматок? ― Та ніде. ― Ріку знизав плечима і посміхнувся, а потім почав підніматися вгору по стовбуру. ― Якщо буде шторм, ми повинні вилізти на щоглу і спустити вітрило. ― Я знаю це. Кайрі спостерігала за їхньою роботою, хихикаючи. Вони втрьох будували пліт, гарний великий пліт. Пліт, який віднесе їх у світи, яких вони ніколи не бачили. Вони зв'язали кілька колод мотузкою і поставили стовбур як щоглу. Потім підняли вітрило, зроблене з тканини, яку знайшов Ріку, і воно затріпотіло на морському вітру. ― Він вже виглядає придатним для плавання! ― вигукнула Кайрі. Ріку зістрибнув зі щогли. ― Так. На цьому ми можемо попливти куди завгодно, ― сказав він, вдивляючись в далечінь за ідеально рівний горизонт. Сонце вже сідало, небо з ясно‑блакитного перетворилося на темно‑багряне. ― Гей, Соро, ― сказав він, знову дивлячись на щоглу. ― Ми ще не дали нашому судну ім'я. ― Хех. Правильно, треба дати! ― Кайрі теж подивився на щоглу. ― Таке вітрило обов'язково зловить вітер. Вітрило тихо висіло над ними. Вітрило, яке наповниться вітром і понесе їх морем. ― Як ми його назвемо? На запитання Кайрі, Сора назвав ім'я, про яке він думав цілий день: ― Як щодо… Шквальний вітер? ― Шквальний вітер… ― тихо повторив Ріку. ― Коли вітер сильний, він віднесе нас так далеко, як тільки зможе. ― Непогано, правда? ― сказав Сора. Ріку кивнув йому. ― Значить, це – Шквальний вітер! ― Кайрі посміхнулася і притиснулася до щогли, перевівши погляд на відкрите море. ― …Вже пізно, так? Ріку і Сора теж побачили, що небо над обрієм стало яскраво‑червоним і сонце скоро сховається за ним. ― Якщо ми допливемо до самого кінця океану… думаю, ми знайдемо світ, звідки ти прийшла, Кайрі. Сора сказав це так, ніби хотів отримати підтвердження. Кайрі повільно відхилилася, дивлячись вдалину. ― Ми не знаємо цього напевно. ― Якщо ми не підемо і не подивимось, то ніколи не дізнаємось, ― відповів Ріку, склавши руки. ― Ти справді думаєш, що ми зможемо дістатися так далеко на плоту? ― запитав Сора. Ріку подивився на нього і обернувся до моря. ― Що ж… Якщо не вийде, придумаємо щось інше. Сонце опускалося все нижче до горизонту, забарвлюючи море і навіть пісок у червоний колір. Вони спостерігали цю саму сцену разом незліченну кількість разів, але для Сори сьогодні вона виглядала трохи інакше. Щось у ній викликало у нього занепокоєння. “Що з нами буде після цього? Я хочу побачити інші світи”, подумав він. Море, завжди таке спокійне, хоча час від часу бувають шторми. Там були прекрасні піщані пляжі. Були птахи на пагорбах і навіть гриби, які можна було їсти, і… Ріку з Кайрі, Тідус, Селфі та Вакка. Мама й тато та інші люди в місті. Усі чудові друзі, з якими він весело проводив час тут, на Островах Долі. Але пейзаж, який бачив Сора, завжди був однаковим. Якби він міг побачити інший світ… можливо, щось би змінилося. Тож він хотів спробувати потрапити в інше місце. ― Припустимо, ти потрапиш в інший світ. Що б ти там робив? ― запитала Кайрі трохи схвильовано Ріку. ― Ти просто хочеш побачити його, як Сора? ― Ну, я ще не думав про це. Просто… Мені завжди було цікаво, чому ми тут, на цьому острові. Якщо існують інші світи, то чому ми опинилися на цьому? Ріку на мить зупинився, ніби прислухаючись до хвиль, а потім продовжив: ― А якщо припустити, що інші світи існують. Тоді наш – лише маленька частинка чогось набагато більшого… ― він повернувся до Сори й Кайрі. ― Значить, ми з таким же успіхом могли б опинитися десь в іншому місці, чи не так? Маленька частинка чогось більшого. Це було досить заплутано. Не зовсім зрозуміло. Сора гепнувся на пліт. ― Я не знаю. Ріку подивився на нього з легким зітханням і спустився на берег. ― Ось чому нам потрібно вирушити туди і з'ясувати це. Просто сидячи тут, ми нічого не змінимо. Сора повернувся до моря, його очі стежили за Ріку. ― Все як і раніше. Я теж хочу туди. ― Ти багато думав останнім часом, правда? ― тихо сказала Кайрі. ― Завдяки тобі. Якби ти не прийшла сюди, я, мабуть, ніколи б не подумав про все це. ― Ріку відвернувся від призахідного сонця, щоб подивитися на неї. ― Дякую, Кайрі. Ці слова прозвучали для Сори найщиріше, ніж будь‑що інше, що він коли‑небудь чув. Він відчув, як його серце прискорено забилося. ― Нема за що…, ― сказала Кайрі з сором'язливим сміхом, знову повертаючись до моря. ― Що ж… Думаю, мені краще піти. Вам двом теж не варто засиджуватися допізна. Ріку швидким кроком побіг до пристані, ніби раптово зніяковівши від своїх слів. Дивлячись йому вслід, Кайрі сказала тоненьким голосом: ― Знаєш, Ріку змінився. ― Що ти маєш на увазі? ― запитав Сора. Якщо Ріку і змінився, то він не міг сказати, як саме. Йому здавалося, що це звичайний Ріку. ― Ну… Ти так не думаєш? ― Нуу… Напевно. Кайрі трохи засмутилася. Але потім вона вигукнула: ― А давай сядемо на пліт і попливемо – тільки ми вдвох! Вона подивилася на Сору з жартівливою посмішкою. ― Га? Що на тебе найшло? Це ти змінилася, Кайрі. ― …Можливо. Вона почала спускатися до пляжу. Щось маленьке і яскраве випало з її кишені. ― Кайрі, ти щось загубила. ― Ох… Вона обережно підняла це і показала йому. Це був кулон, зроблений з мушель, зв'язаних між собою у формі зірки. ― Що це? ― Я роблю амулети з раковин таласси. У давнину їх завжди носили моряки. Вони мали забезпечувати безпечне плавання. ― Моряцький амулет, хм… Сора уважно подивився на амулет, що лежав на долоні Кайрі. ― Я роблю його для того, щоб навіть якщо хтось із нас загубиться, ми повернулися сюди цілими і неушкодженими… Так ми втрьох завжди будемо разом. Вона обережно поклала його назад у кишеню. Сонце вже наполовину сховалося за горизонтом. ― Знаєш, спочатку я трохи боялася… але тепер я готова. ― Кайрі подивилася на Сору, говорячи так, ніби вона вже все вирішила. ― Куди б я не пішла і що б не побачила, я знаю, що завжди можу повернутися сюди. Він побіг за нею. ― Так, звичайно! “Я теж хочу повернутися на Острови Долі. Хочу побачити інші світи, але я повернуся. До моря, до неба і до всіх, хто тут є. До цього місця з Кайрі та Ріку.” ― Я рада… Соро, ніколи не змінюйся. ― Що? Кайрі посміхнулася від його здивованого голосу. ― Я просто не можу дочекатися. Як тільки ми відпливемо, все буде чудово. ― Так… Ми обов'язково впораємося. Сонце вже майже зайшло. Хвилі продовжували й продовжували свій спокійний, тихий ритм. *** Пролунали гучні трубні фанфари. Замок височів на тлі ясного блакитного неба. Слуги з мітлами проносилися повз, виконуючи своє важливе завдання – ранкове прибирання. Дональд пройшов повз них, випнувши груди і погойдуючи хвостом. Як королівський чарівник, він насамперед повинен був привітати короля. ― Кхм‑гм! Набравши ще більше повітря в груди, він прочистив горло і постукав у великі двері, в десять разів більші за нього. Маленькі двері розміром з Дональда, прорізані у великих дверях, відчинилися, і він увійшов до великої зали. Тут, у найбільшій кімнаті замку, стояв трон короля, Дональд підійшов до нього по довгій червоній килимовій доріжці. ― Доброго ранку, Ваша Величносте! Радий вас бачити… кряк? Там мав би сидіти король. Але трон був порожній. Натомість з‑за нього вискочив королівський пес Плуто. ― Плуто? Почувши своє ім'я, Плуто підбіг до Дональда. Він тримав у роті білий конверт. ― Кря? Плуто витягнув голову, чекаючи, поки Дональд візьме конверт. Нахмурившись, Дональд взяв конверт і відкрив його, щоб знайти один‑єдиний аркуш паперу. В ту мить, коли його очі побачили написане… ― Кря‑кря‑кря‑кря‑кря‑кря‑кря‑кря! КРЯК! Дональд вибіг назад з великої зали, кричачи всю дорогу.   Дональде, Вибач, що йду, не попрощавшись, але назрівають великі проблеми, і не можна гаяти часу. Мені краще піти негайно. Зірки гаснуть одна за одною, а це означає, що лихо не за горами. Не хочу вас залишати, але мені треба дещо з'ясувати. Як король, я прошу вас з Ґуфі дещо зробити. Десь там є хтось, у кого є "ключ" – ключ до нашого виживання. Тож мені потрібно, щоб ви двоє знайшли його і не розлучалися з ним. Зрозуміло? Нам потрібен цей ключ, інакше ми приречені. Вирушайте в Місто Перетин і знайдіть чоловіка на ім'я Леон. Він вкаже вам вірний напрямок. P.S. Вибачишся за мене перед Міні? Дякую, друже.   Це була записка, яку він залишив. Дуже важливий лист від їхнього улюбленого короля і дорогого друга. Якщо все це було правдою, то справи були серйозні. Ця дивна проблема із зірками, що зникають з нічного неба, і катастрофа, що насувається на них. Чи означало це, що король вплутався в щось дуже небезпечне? Дональд кинувся вниз по довгому коридору і вийшов у сад. Там він знайшов Ґуфі, капітана королівських лицарів. ― Капітане Ґуфі! Біда! Ґуфі міцно спав. Дональд безуспішно намагався його розбудити. ― Ґуфі! Його крики відлунювали у тихому дворі, але Ґуфі не прокидався. Втративши терпіння, Дональд клацнув пальцями та закричав: ― Грім! Маленька блискавка з тріском вдарила в кінець чорного носа Ґуфі. ― Ахьюк? ― Ґуфі кліпнув кілька разів і нарешті розгледів Дональда. ― Оо, Дональде. Добридень. Гарна погода, чи не так… Дональд обірвав його безтурботне привітання: ― У нас велика проблема! ― Проблема? ― Тільки нікому не кажи! ― Нікому? Що не казати? ― Кажу тобі, це цілком таємно! ― сказав Дональд, розмахуючи руками. Ґуфі не зовсім розумів нагальність ситуації. Він повільно підвівся і потягнувся, дивлячись на Дональда. ― …Королева Міні? ― Навіть королеві! ― Дейзі? ― Точно не Дейзі! ― Вітаю, леді. Ґуфі подивився повз Дональда і кивнув. ― …Е‑е…? Нарешті зрозумівши, що мав на увазі Ґуфі, Дональд розвернувся і побачив королеву Міні та свою подружку Дейзі. ― Що за галас, Дональде? ― Кря… гагага… Почувши голос королеви, Дональд знову почав махати крилами. *** Дзвін замку повідомив про годину. Дональд, Ґуфі, Дейзі та королева Міні були в кімнаті короля, занурені в серйозну розмову. ― …Ось такі справи, ― сказав Дональд після того, як пояснив усе іншим. ― О, Боже! Що б це могло означати? ― занепокоїлася Дейзі. ― Це означає… що ми просто повинні довіряти королю. ― тихо відповіла Міні. ― Божечки. Сподіваюся, з ним все гаразд, ― сказав Ґуфі, як завжди, не поспішаючи. Дональд копнув його по нозі й рішуче заговорив: ― Ваша Величносте! Не хвилюйтеся. Ми знайдемо короля і цей "ключ". ― Дякую. ― Дейзі, ти можеш подбати про королеву? ― запитав Дональд. ― Звісно. Будьте обережні, ви обидва. Маючи такого розсіяного хлопця, як Дональд, Дейзі сама була досить врівноваженою. Вона зможе захистити замок і королеву за їх відсутності. ― О. І Дональде, візьми його з собою. ― королева жестом вказала на "нього", але Дональд нікого не побачив. ― Е… кого? Тоді Дональд побачив його, стрибаючого. ― Я тут! Він був набагато менший за Дональда та Ґуфі. На ньому був крихітний костюмчик і шовковий капелюшок, який він ввічливо скинув і вклонився їм. ― Мене звуть Крікет. Джиміні Крікет, до ваших послуг. Джиміні стрибнув на капелюх Дональда. ― Що! ― Я буду сидіти тихо і спокійно, як зараз. Не хвилюйся! ― з цими словами Джиміні стрибнув у кишеню Дональда і влаштувався як вдома. ― Джиміні сказав, що його світ теж зник. ― Королева Міні опустила свої довгі вії. ― Зник? ― перепитав Ґуфі. Джиміні висунув голову з кишені Дональда, насупивши брови. ― Саме так. Все просто зникло. Всі розбіглися, а я єдиний, хто дістався до цього замку. ― Може, тобі вдасться знайти інших зі свого світу, Джиміні, ― сказала королева. Джиміні вискочив на стіл і знову зняв капелюха перед Дональдом і Ґуфі. ― Значить, ось як воно. Дякую, що взяли мене з собою. ― Добре, але… ― Дональд подивився на королеву. ― За межами цього замку ви не повинні нікому розповідати про те, що ви прийшли з іншого світу, ― суворо наказала їм королева. ― О, для підтримання порядку, так? ― сказав Ґуфі. ― Так. Щоб підтримувати порядок у кожному світі, ― відповів Дональд. Те, що він та інші могли залишати Замок Дісней і подорожувати до інших світів, було ретельно захищеною таємницею. Якби ця таємниця стала відома, інші люди могли б спробувати пройти між світами, і порядок порушився б. У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Щоб розвіяти її, королева жваво заговорила: ― Ваш Ґаммі‑Корабель скоро буде готовий. Ми надіємось на ваше щасливе повернення. Будь ласка, допоможи королю. Дональд віддав честь, приклавши руку до грудей. Ґуфі відповів йому на знак прощання… ― Ти теж йдеш! Він схопив Ґуфі за руку і потягнув його за собою. *** Фабрика “Ґаммі‑Кораблів” знаходилася в кінці довгих спіральних сходів, що спускалися вниз під замок. Дим здіймався від гуркотливих машин, що працювали. Посеред усього цього стояв маленький помаранчевий реактивний кораблик, який чекав на Дональда і Ґуфі. Це був єдиний вид судна, здатний літати між світами – Ґаммі‑Корабель. Величезні магічні руки готували корабель до польоту, проводячи його останній огляд. ― Дональд Дак, до команди! ― сказав він у велику трубу, і його голос крякнув по всій кімнаті управління. ― Чи готовий він до польоту? Двоє членів екіпажу елегантно віддали честь у відповідь. Той, що з чорним носом, був Чіп, конструктор, а той, що з червоним носом – Дейл, механік. Чіп потягнув за великий важіль в диспетчерській, і весь завод загудів. ― Що відбувається? ― здивувався Ґуфі, і тут його підхопила велика магічна рука. ― А‑а‑ай‑яй‑яй! ― Тихо! ― огризнувся Дональд, і ще одна чарівна рука схопила його за хвіст. Джиміні ледь не випав з кишені, притримуючи за свій шовковий капелюшок і щосили тримаючись за Дональда. ― Можна трохи легше… Тільки‑но Ґуфі це сказав, як вони спустилися в кабіну. Плуто, який, мабуть, вже деякий час слідував за ними, теж застрибнув. ― Плуто! ― вигукнув Дональд. Плуто загавкав у відповідь. Як тільки вони опинилися всередині, кабіна плавно зачинилася, і двері в передній частині фабрики відчинилися. Ґаммі‑Корабель повільно піднявся в позицію для запуску. ― Божечки, я трохи нервую, ― сказав Ґуфі. ― Шшшш, все буде добре. Тільки‑но Дональд сказав йому це, Ґаммі‑Корабель досягнув потрібної позначки. Королева Міні та Дейзі прийшли їх провести. ― Будь ласка, допоможіть королю… і світам… Це тихе прохання не долетіло до кабіни, але Дональд підняв великий палець вгору і підморгнув королеві й Дейзі. Двигун завівся з ревом, і корабель затрясся. ― Злітаймо! ― Дональд показав пальцем вперед – але стрілка там вказувала вниз. ― Кря?! Дірка в підлозі відкрилася і затягнула Ґаммі‑Корабель. Він продовжував падати і, нарешті, вискочив з іншого боку Замку Дісней догори дриґом, а потім вирівнявся і помчав до зірок. *** Блиснула блискавка, і майже в ту ж мить по даху забарабанив дощ. Сора сів і подивився у вікно. Його будинок стояв на великому острові, трохи віддаленому від маленького, куди він з друзями завжди ходив гратися. Маленький будиночок у маленькому містечку – ось де він жив. Відколи він прийшов додому, він лежав, дивлячись у стелю, і думав про все, що сталося сьогодні, і про те, що має статися невдовзі. Дощ почав посилюватися. Зливи після заходу сонця були тут не такою вже й рідкістю. Океан тут зазвичай був спокійний, але час від часу налітали зливи або шторми. І все ж… Знову блиснула блискавка. Сора сказав: ― Він рухається до плота! Він зіскочив з ліжка. Сора взяв свій дитячий човник і поспішив до острівця. Навколо нього був гарний великий риф, тож нічого, крім урагану, не могло б завдати великої шкоди. Але наразі треба було турбуватися про пліт. Якби пліт віднесло… На щастя, хвилі ще не були дуже високими. З плотом повинно бути все гаразд, якщо він тільки добре і міцно прив'язав його до кокосового дерева. Над островом загриміло. Сора подивився на беззоряне нічне небо і побачив, що в повітрі парить куля енергії, що випромінює темне сяйво. ― Що це?! Коли він піднявся на причал, то побачив, що там стоять ще два невеликих човни. ― Ріку і Кайрі теж тут? Він побіг з причалу на пляж, але якась тінь піднялася з землі, перегородивши йому шлях. ― …Що відбувається?! Він розмахнувся своїм дерев'яним мечем, і йому здалося, що він щось зачепив, але тінь не зникла. Мало того, їх з'являлося все більше і більше. ― Ах, вони продовжують з'являтися… Сора покинув спроби їх перемогти й побіг вздовж пляжу, шукаючи Кайрі та Ріку. Вітер поглинав його голос, коли він вигукував їхні імена. Біля водоспаду він зупинився та озирнувся. І побачив – перед кущами, що ховали стежку до їхнього секретного місця, стояли великі білі двері. ― Що…? Раптом він згадав дивного чоловіка, якого зустрів сьогодні. “…Незабаром буде повністю затемнений…” “Не може бути. Хоча він точно говорив щось подібне… Хай там що, але я маю знайти Ріку та Кайрі.” Відганяючи дерев'яним мечем тіні, Сора знову озирнувся навколо. ― Ріку! Він побачив Ріку, що стояв у темряві, обернений обличчям до моря, його сріблясте волосся розвівалося на сильному вітрі. Сора побіг до нього. ― Де Кайрі? Я думав, що вона з тобою! Ріку повільно повернувся. ― Двері відчинилися… ― Ріку? Щось було з ним не так. Він був іншим. І що це за двері? Він мав на увазі ті білі двері? Чи… ― Двері відчинені, Сора! Тепер ми можемо вийти у зовнішній світ! ― Ріку говорив поспіхом, в його очах читалося дивне хвилювання. ― Про що ти говориш? Ми повинні знайти Кайрі! ― Кайрі піде з нами! ― крикнув Ріку на весь голос. ― Як тільки ми пройдемо крізь них, ми, можливо, не зможемо повернутися. Але це може бути наш єдиний шанс. Ми не можемо дозволити страху зупинити нас! Я не боюся темряви! Коли він йшов, над його головою згущувалася моторошна темна енергія. ― Ходімо, Соро! Посміхаючись, Ріку простягнув руку, але біля його ніг кишіла і розросталася темрява, обвиваючись навколо його ніг – і в одну мить вона накрила його повністю. ― Ріку! Сора спробував бігти до нього, але коли він ступив у цю темряву, вона почала обвивати і його тіло. Посміхаючись посеред темряви, Ріку кликав його ім'я: ― …Сора… Але Сора не міг до нього дотягнутися. Ріку поглинула темрява, і в той момент, коли Сора вже майже був поглинутий нею, зсередини засяяло світло, яке прогнало її геть. На мить Сора був змушений заплющити очі від яскравого світла. Коли він розплющив їх знову, в його руці був гігантський сяючий ключ. Голос пролунав у його голові… “Кі‑блейд [1]…” Як по команді, чорні істоти з тіні знову піднялися з‑під землі. Сора замахнувся на них ключем – Кі‑блейдом – і цього разу вони зникли. ― … Ріку? ― Сора, все ще міцно тримаючи в руці Кі‑блейд, озирнувся, але ніде не побачив Ріку. ― Ріку! Де ти? Ріку! Сора побіг, розмахуючи Кі‑блейдом на ходу. Скільки б тіней він не переміг, з'являлися все нові й нові. Нарешті він знову опинився перед білими дверима. Двері відчинилися, ніби запрошуючи його увійти. Це було єдине місце на острові, де могли бути Кайрі та Ріку. Сора пробіг крізь двері. Там була печера – їхнє таємне місце, таке ж, як і завжди. Єдиною відмінністю були двері, що світилися там, в іншому кінці. А перед дверима стояла Кайрі та мовчки дивилася на них. ― Кайрі! ― Сора кинувся до неї. Вона повільно обернулася і сумно подивилась на нього: ― Сора…? У ту мить, коли вона потягнулася до нього, двері почали відчинятися. Чорнильно‑чорна темрява вирвалася назовні, штовхаючи її до нього, як від ударної хвилі. Він спробував зловити її – але її тіло просто зникло. Вона пройшла крізь нього і зникла. Це було схоже на те, що її затягнуло в самого Сору. Він викрикував її ім'я, але з сильним поривом вітру Сору, двері й острів здуло. ― Що відбувається…?! Викинутий на пісок, Сора вдарив кулаком по землі. За кілька сантиметрів від нього земля просто обривалася, як скеля. Він підняв голову і побачив темну сферу, що охоплювала весь острів. А прямо перед ним стояла величезна чорна тінь. “Це вже не наш Острів Долі“, подумав він. “Ріку тут немає. Кайрі теж.” “Як я тут опинився?” Сора все ще стояв на колінах. Величезна тінь вдарила його, відкинувши вбік. Він застогнав, і в його руці спалахнув Кі‑блейд. ― Сила спить у тобі. Надай їй форму… і вона дасть тобі силу. “Я відчуваю, що хтось говорить до мене. Сила, що дрімає в мені…? У мене немає ніякої сили. Я ледве можу перемогти Ріку. Тоді як…” ― Куди б я не пішла і що б не побачила, я знаю, що завжди можу повернутися сюди. “Але Кайрі зникла. Ріку теж. А тепер навіть острів ось‑ось зникне. Чи зможемо ми коли‑небудь повернутися сюди? Всі троє?” ― Зроби так, щоб ви завжди могли бути разом. Сора згадав посмішку Кайрі. “Кайрі, Ріку і я. Щоб ми завжди були разом. Щоб ми могли повернутися сюди.” Кі‑блейд яскраво засяяв, ніби реагуючи на емоції Сори. “Я не можу програти. Отже, я зможу побачити інші світи, і ми зможемо втрьох бігати по пляжу…” Він підвівся і зробив величезний стрибок, його удар перетворився на смуги світла, які поранили тінь. ― Аааах! Я не програю! Два, три удари Кі‑блейдом і на гігантській тіні почали з'являтися рани, нанесені світлом. ― Ти не переможеш мене! Сора відчув, як Кі‑блейд щось пронизав, і тінь видала жахливий рев. ― …Я зробив це… Ревучи від люті, тінь засмоктало в темну сферу вгорі. ― Кайрі… ― прошепотів Сора. Не встиг він зробити ще один вдих, як сфера заревіла і завила, роздуваючись і затягуючи в себе те, що залишилося від острова, разом з Сорою. Зі страшним гуркотом вона поглинула кокосові дерева, човни і навіть море… Сора щосили намагався втриматися за уламки дерев'яного мосту, але величезна сила відірвала його. Разом з уламками він потрапив у темну сферу і зник.   Нотатки перекладача: [1] “Кі‑блейд (Keyblade)” – деякі власні назви важко перекласти на українську так, щоби вони були правильними і звучали більш‑менш нормально одночасно, тому в таких випадках я буду їх транслітерувати. Більше можна прочитати у нас на сайті І ще, якщо хочеш заходи у мій телеграм

Читати