Нагадування

Ріку відчинив двері, а по той бік виявився дивовижно барвистий світ.

― Отже, я… в Монстро, ― він ступив крок вперед по хиткій підлозі.

“Я вже зустрічав тут Сору. Сора був таким, як завжди – хіба що він був сильнішим, ніж зазвичай. Це змусило мене чомусь образитись на нього.”

― Що ти робиш?

Голос звернувся до нього з нізвідки. Злякавшись, Ріку приготувався до бою. Але з тіні вискочило чиєсь обличчя.

― …Піноккіо!

― Звідки ти знаєш моє ім'я? ― Піноккіо підійшов до нього з веселою посмішкою.

“Дерев'яна лялька з серцем. Мені захотілось дізнатись, як воно у нього з'явилось, і я викрав його.”

― Ну…, ― відмахнувся Ріку. ― Це не має значення.

― Ти зовсім один?

― Так.

Піноккіо стояв перед Ріку, вдивляючись в його обличчя.

― І я теж!

Але коли він це сказав, його ніс виріс.

― Упс.

“Саме так – ніс Піноккіо стає довшим, коли він бреше. Значить, він тут не один”, ― подумав Ріку. “На відміну від мене.”

― Ти ж не сам, правда, Піноккіо?

― Гм… Ні. Мій тато теж тут. У тебе є тато?

― У мене нікого немає.

“Зовсім нікого.”

― О. То ти зовсім один… Ого! ― ніс Піноккіо знову став довшим. ― Гей, так не чесно! Не змушуй мене брехати!

Засміявшись, Піноккіо схопився за ніс, намагаючись втиснути його назад.

― Ти не один, ― Ріку здалося, що він знову почув голос короля Мікі.

“Але ніхто ніколи не залишається зі мною. Я завжди сам. Я вірю в нього… але мені все одно так самотньо.”

― То ти теж не самотній! ― нарешті ніс Піноккіо зменшився до свого нормального розміру. Він потер його, хихикнув - і зник.

― …Я надто самотній, ― пробурмотів Ріку і пішов далі.

“Чому я один?” ― запитував він себе. “Це тому, що я віддав своє серце темряві? Але одного разу я дав їй відсіч. Хіба цього недостатньо? Цього недостатньо, щоб я побачив Кайрі та Сору?”

“Що я маю зробити, щоб побачити їх знову? Що я маю зробити, щоб ми знову могли сміятися втрьох?”

Він не знав.

Все, що він знав, це те, що він просто повинен продовжувати рухатися вперед. Він має з'ясувати, в чому полягає істина. І тоді він зрозуміє, що має робити.

― …Ну і що, що я сам, ― він вдарив ногою по дивній, зморщеній грудочці на стіні.

Грудка розкололася, і з неї з'явився Безсердечний.

― О, то ви, народ, все ще зі мною, так? ― Ріку стояв напоготові разом з Пожирачем душ. Вони напали на нього з усіх боків, та він підстрибнув високо і обрушив меч на Безсердечного.

Серце вилетіло з нього, засяяло і зникло. Безсердечного, яким він колись командував.

“Якби не Безсердечні – і всі ці люди, що намагалися використати їх, – може, ми змогли б дістатись до зовнішнього світу на тому маленькому плоту.”

Він згадав ніч шторму…

***

Коли почався шторм, я вийшов на острівець, щоб переконатися, що пліт не віднесе.

Я біг під зливою, намагаючись дістатися до бухти, і тут помітив, що перед нашим потаємним місцем з'явилися величезні двері.

“Що там роблять двері…?” ― подумав я, і в цю мить хтось прошепотів мені…

― Ти хочеш побачити інші світи, чи не так?

Я обернувся, а там стояв чоловік у чорному плащі.

― Двері скоро відчиняться. Тобі нема чого боятися. Не треба боятись темряви. А тепер йди… Ріку.

Я не вагався. Ніщо не могло стримати моє бажання побачити зовнішній світ.

― Ріку!

Кайрі, мабуть, теж прийшла на острівець через пліт. Вона підбігла до мене.

― …еса… ця.

― …Що?

Чоловік у плащі щось сказав, але я не розчув його через шум хвиль. Однак він дивився на Кайрі, і тепер я знаю, що він сказав.

Принцеса Серця.

― Ріку! Пліт змиє!

― Забудь про пліт, Кайрі! Є інший спосіб дістатися до зовнішнього світу!

― Га? ― вона витріщилася на мене, виглядаючи розгубленою. ― А як же Сора?

Точно. Адже Кайрі могла думати лише про Сору.

Але я був таким же. Коли ми з Сорою були разом, ми могли піти куди завгодно. Я справді вірив у це. А потім, з Кайрі, яка мала дізнатись щось про зовнішній світ… разом, не було місця, куди б ми не змогли піти.

― Сора і Кайрі теж можуть піти з нами, правда? ― запитав я чоловіка в чорному плащі. Він мовчки кивнув, а потім, здається, зник у дверях.

― Гей, Ріку… Що це було…?

Дощ тоді був такий сильний, що я ледве міг розгледіти вираз обличчя Кайрі.

― Кайрі, зачекай тут біля дверей. Я піду по Сору!

― Ріку! Зачекай!

Я проігнорував її протест і побіг.

За Сорою. Ось куди я прямував.

Соро! Соро! Ей, Соро! Ми можемо покинути цей світ прямо зараз!

Він теж прийшов, хвилюючись за пліт. Я скоро знайшов його.

― Де Кайрі? Я думав, що вона з тобою!

Перше, що він мені сказав, було про неї.

― Двері відчинилися, ― сказав я йому.

― Ріку? ― він зупинився на місці. Він теж дивно дивився на мене.

― Двері відчинені, Соро. Тепер ми можемо вийти у зовнішній світ!

Сора думав лише про Кайрі. А Кайрі думала лише про Сору. Але тепер це зміниться.

― Кайрі піде з нами! ― крикнув я. ― Як тільки ми пройдемо, ми, можливо, не зможемо повернутись. Але це може бути наш єдиний шанс. Ми не можемо дозволити страху зупинити нас! Я не боюсь темряви!

Я простягнув до нього руку.

Давай, Соро… ходімо!

― …Ріку? ― він виглядав трохи нервовим, коли намагався взяти мене за руку.

Я не мав жодного уявлення про те, що відбувалося навколо мене в той момент. Я навіть не дивився на нього. Все, що мене хвилювало, це те, що Сора був поруч, і я тягнувся до нього.

Ще трохи, і він би встиг.

― … Сора…

У ту мить, коли я вимовив його ім'я, я помітив, що навколо мене згущується темрява. Темрява покривала моє тіло… але не треба було її боятися!

А потім… все покрилося темрявою… все потемніло… і наступне, що я пам'ятаю, – я стою в Порожньому бастіоні.

***

“І з того моменту я був самотнім”, ― подумав Ріку. “Чому я не помітив, що темрява поглинула мене? Я навіть більше нічого не бачив.”

― Отримуй! ― Ріку змахнув Пожирачем душ і відкинув назад Безсердечного, що стояв у нього на шляху.

“Що пішло не так? Як я опинився сам-один?”

Ріку знищував Безсердечних одного за одним, відгороджуючись від власних думок.

***

На першому поверсі Замку Забуття…

Сора стояв у білій залі.

― Ми мусимо, якщо хочемо знайти короля, ― пробурмотів Дональд Дак.

― Король тут? ― запитав Ґуфі. Сора обернувся до них.

― Ну, я не знаю напевно, ― вперто сказав Дональд. ― Щось мені підказує, що він буде тут, ясно?

― От же ж…, ― Ґуфі опустив плечі. ― Але тепер, коли ти про це згадав, у мене з'явилось таке ж відчуття!

― В тебе теж, Ґуфі? ― запитав Сора. ― І у мене також!

Дивне відчуття, яке виникло у нього перед тим, як вони увійшли до замку… це було передчуття, що він може когось тут зустріти.

― О дин погляд на цей замок, і я все зрозумів. Наші найкращі друзі… вони тут. ― Сора витріщилася на двері на сходах.

Можливо – ні, точно. Вони знайдуть своїх друзів. Він був у цьому впевнений. Ріку був десь у цьому замку…

***

Вексен перебував у напівтемній кімнаті, виконуючи якусь роботу. Перед ним з'явилася лялька, що хиталася. Вона не мала ні обличчя, ні одягу. Вексен посміхнувся кривою посмішкою.

― Я впізнав запах, ― пролунав голос з-за його спини. Вексен обернувся і побачив, що там стоїть Зексіон. ― Це Ріку.

― Запах…? О, інша особа, що з'явилася поруч з Малефісентою. ― Вексен замислився. ― Але Ріку – він застряг з королем за Дверима Темряви. Як він зміг вирватись?

Неможливо. Ріку мав розчинитись там.

― Його сутність колись була злита з темрявою, ― відповів Зексіон, відсторонено і холодно. ― І зараз він може бути ближчим до темряви.

― Дивовижно… То ось чому ти прийняв його за Верховного. Темна сила, дана Ріку, певно, допомогла йому втекти з її царства. Досить цікавий екземпляр… пов'язаний і з Кі-блейдом, і з темрявою. Нам знадобиться більше даних, ― Вексен повернувся до ляльки.

― Що я хотів би знати, так це чому він з'явився тут, у Замку Забуття, ― сказав Зексіон.

Вексен розсміявся через плече.

― О, це дуже просто. Його існування перегукується з існуванням іншого героя.

― Ти маєш на увазі Сору?

― Точно. Він прибув раніше. Цей покидьок Марлуксія, певно, вже запустив свій план – використав сили Намінé, щоб вплинути на серце Сори, ― Вексен чомусь навіть зрадів цьому.

Зексіон слухав мовчки.

― Схоже, він страшенно хоче заволодіти Кі-блейдом для себе. Що ж, хай собі плете свої дурні інтриги. Поки він грається з Сорою, ми отримаємо Ріку в своє розпорядження. Справжню цінність має той, хто настільки схожий на нашого Верховного – Ріку, герой темряви!

З цими словами Вексен повернувся до своєї роботи, вносячи корективи в маріонетку, що знаходилася перед ним. Зексіон продовжував спостерігати.

***

Як би далеко він не йшов, він натрапляв лише на ще більшу кількість Безсердечних.

― Чому…, ― Ріку продовжував розмахувати Пожирачем душ так, ніби міг розсікти побоювання у власному серці.

“Може, я натрапляю на Безсердечних лише тому, що в моєму серці не залишилося нічого, окрім темряви. Але ж я зустрів Піноккіо. Значить, десь тут мають бути й інші. Я маю знайти тебе тут, Соро.”

Безсердечний за Безсердечним перетворювалися на світло і зникали.

“Куди вони потрапляють, коли зникають?”, ― задавався він питанням. “Повертаються до царства темряви? Якщо я зникну, чи станеться зі мною те саме?”

Ріку знищив останнього з них і стояв, переводячи подих.

І тут зі стелі впала величезна кругла маса.

― Що це?! ― Ріку відскочив назад і знову підняв Пожирача душ.

Це був величезний Безсердечний – Паразитична Клітка. З її округлого приземкуватого тіла стирчали довгі руки, а зуби, що скреготіли, були схожі на тюремні ґрати над роззявленою пащею.

― Чудово. Мені якраз хочеться когось побити! ― Ріку побіг прямо на нього. Але коли він це зробив, навколо нього здійнявся чорний туман. ― Що…?

Він зупинився і побачив, що його руки, як і все тіло, огорнула темрява.

― Що зі мною відбувається? ― пробурмотів він, і Паразитична Клітка замахнулася на нього рукою. ― Нгх…!

Але це не збило його з ніг. Він наче просто поглинув атаку – він все ще стояв на ногах. І тепер його вкривав чорний плащ.

― Що…?

Паразитична Клітка знову накинулася на нього, намагаючись звалити його, але Ріку обрушив Пожирача душ на її руку. Він відчув моторошну силу цього удару. І цей плащ – він був таким же, як і тоді, коли Ансем заволодів ним. Отже, ця темрява була…

― Я просто приборкав темряву, яка все ще залишається в твоєму серці, ― так сказав йому Ансем.

― Темрява в моєму серці робить мене сильнішим? ― дивлячись на свою руку, Ріку прикусив губу. Паразитична Клітка знову атакувала. Але вона навіть не подряпала його. Він підстрибнув і звалив Пожирача душ їй на голову.

Паразитична Клітка видала жахливий крик і розчинилася в іскрах світла. Темрява закрутилась навколо Ріку, як і до того, як він опинився в чорнильно‑чорному плащі, а потім його вбрання повернулось до нормального вигляду.

― Сила… темряви…

Ця сила, ця швидкість – все це було набагато більше, ніж він уявляв собі зазвичай. Тремтіння пробігло по його хребту.

“Невже мене поглине темрява…?”

Він відчув, що сморід темряви, який тримався за нього, теж став сильнішим.

Там, де зникла Паразитична Клітка, з'явилися двері. Ріку, міцно стиснувши кулаки, пройшов крізь них.

***

Він вийшов до іншої мармурової зали.

Але на відміну від попереднього, там на нього чекав чоловік.

― Ти, мабуть, Ріку.

― Ти з Ансемом? ― Ріку не прийняв бойову позицію з Пожирачем душ, а лише пильно дивився на чоловіка.

Він був хворобливо блідий, з довгим волоссям і носив якийсь чорний плащ, який видався Ріку знайомим. Одне було зрозуміло – від нього теж тхнуло темрявою.

― Ну… Ти наполовину правий. Але скажімо, що це не той Ансем, з яким ти знайомий. Він Ансем і він не Ансем. Краще сказати, що він… Пустий.

Чоловік повільно підійшов до нього.

― Пустий? Хмп, ― пирхнув Ріку. ― Я не в настрої для загадок. Спробуй ще.

― Він не належить ні до світла, ні до темряви, але ходить у сутінках між ними. Чому так?

“Не належить ні до того, ні до іншого – так не може бути.”

Ріку подумав, що це звучить як… він сам.

― Хе-хе… Доходить? О так – ти теж стоїш між світлом і темрявою. Як і я. Здається, у нас є дещо спільне.

― Можливо, ― тоді Ріку підняв Пожирача душ. ― І що з того? Ти збираєшся запропонувати мені приєднатися до вас? Як ти і казав, всередині мене все ще живе темрява. Але вона мій ворог! І ти теж, бо від тебе тхне цим жахливим смородом!

― О, то ти хочеш битися? Дуже добре! Я готовий! ― у руці чоловіка з'явився величезний синій щит.

― Я не проти, ― Ріку кинувся на нього – але чоловік зник прямо перед його обличчям. ― Що?!

― Тут.

Шипи на краю щита зачепили Ріку по спині. Він здригнувся.

― Не те щоб я мав тобі це казати. Ха! А тепер завмри!

Величезні кристали льоду летіли в Ріку один за одним. Він не міг ухилитися від усіх.

― То це все, на що ти здатен без сили темряви? ― насміхався чоловік.

― Ні! ― вигукнув Ріку, скорчившись.

― Давай, використовуй темряву – зрештою, у тебе є все, що потрібно.

― Я ненавиджу темряву! І я не буду її використовувати!

― Ха‑ха… Ну, це теж підходить, ― чоловік засміявся ще голосніше і кинувся на Ріку.

З коротким криком люті Ріку підняв Пожирача душ і ледве встиг відбити удар.

― Так, відчуй свою злість – покажи мені темряву всередині тебе!

― Я не…! ― вигукнув він, і темний туман почав згущуватися навколо нього. ― Ні…

Хихикаючи, чоловік плавно відійшов назад.

― …Чому ти…

Темрява просто витікала з його серця, подумав він, ніби відреагувавши на гнів, який він показав на своєму обличчі…

У відчаї Ріку побачив, як він знову змінився.

― Ну ось, тепер ми з тобою рівні – принаймні, будемо рівні, якщо ти навчишся використовувати темну силу за призначенням. Почнемо?

Чоловік наблизився і вдарив своїм щитом – але цього разу Ріку змахнув Пожирачем душ назустріч, і щит вилетів з його руки.

― Блискуче! ― щит зник, не встигнувши впасти на підлогу. ― Темрява, що протікає крізь тебе, зростає у своїй грізній силі – це варте того, щоб посилити тебе.

Ріку непорушно подивився на чоловіка.

― Отже, це був трюк з самого початку.

― Весь цей ажіотаж надав мені безцінні дані. Я мушу подякувати тобі, Ріку! ― а потім, з високим жорстоким сміхом, чоловік зник.

― Уф…, ― сили покинули його, і Ріку впав на коліна. ― Чому…?

Цей чорний плащ, ніби одягнений у темряву – і Пожирач душ зарядився темним сяйвом.

“Невже тільки темрява може дати мені сили…?”

***

― Я згадав! ― вигукнув Сора.

Дональд повернувся, щоб подивитися на нього.

― Згадав що?

― Була ще одна дівчинка! ― сказав Сора, ніби переконуючи самого себе.

― Що? Дівчинка? Де? ― Ґуфі озирнувся, шукаючи її.

― Ні, ні, я маю на увазі на островах, де я жив раніше, ― Сора побіг назад до Дональда і Ґуфі.

Ґуфі зрозумів, що Сора говорить про місце, де він виріс зі своїми друзями.

― А, ти маєш на увазі Острови… Дез… Давн… Як там було?

― Острови Долі! Окрім Кайрі та Ріку, там була ще одна дівчинка, з якою я дружив. Ми вчотирьох постійно гралися разом, ― і Сора почав розповідати, що він згадав…

---

Телеграм новели