Місто Перетин

У глибині замку…
Серед цих осяйних біло‑блакитних стін, повільно і неухильно реалізовувався план.
Світло і темрява.
Два герої.
Нагорі і внизу.
"Організація" і "план".
Втрачене і здобуте.
Майбутнє в малюнках на білих аркушах альбому…
― Цікаво, чи зустрінуся я з ними…? ― прошепотіла світловолоса дівчина в білій сукні.
Вона сиділа у пташиній клітці.

***

― Ти впевнений, що це був не сон? ― запитав Дональд, потираючи очі, після того, як Сора розбудив його зі сходом сонця.

― Ні, не сон! І він сказав, що попереду на дорозі щось є!

― Хто сказав?

― …Чоловік…, ― відповів Сора, трохи зневірившись у собі.

Може, це все ж таки був сон?

Ґуфі подивився на Дональда, а потім запитав Сору:

― Хто це був?

― Чоловік у чорному плащі з капюшоном. Він був дуже схожий на того хлопця, якого ми бачили в Порожньому бастіоні, але… я не знаю, чи це була та сама людина.

Сора тоді ще не усвідомлював цього, але той, кого він зустрів минулої ночі, справді мав багато спільного з тим чоловіком, який говорив їм дивні речі в Порожньому бастіоні.

Він побіг до перехрестя – принаймні, хотів побігти.

Минулої ночі тут точно було перехрестя. Але зараз була лише одна довга стежка.

Ґуфі пішов за ним.

― Боже… хіба тут не було двох стежок? ― сказав він, дивлячись вниз по дорозі.

Дональд насупився.

― Хіба це не якась пастка?

― Ну, і що, по‑твоєму, ми повинні з цим робити? ― запитав Сора.

Дональд склав руки.

― Ну, якщо твій сон не був сном…

― Не був!

Сора все більше сумнівався, чи дійсно він бачив цього чоловіка, чи йому це наснилося… але чоловік сказав, що щось потрібне знаходиться попереду.

― Гаразд, тоді ходімо! ― Дональд рушив з місця.

― Я теж так думаю!

Дональд перейшов на біг, наче хотів відірватись від Сори.

― Агов! Зачекай, Дональде!

Усі троє відчули одне й те саме – передчуття, ніби щось ось‑ось почнеться.

***

Дуже далеко, крізь зелену траву, стежка закінчувалася біля височенного замку. Небо весь цей час було чистим і блакитним, але тут воно оповило замок якимось неймовірно зловісним кольором.

― Боже! ― Ґуфі витріщився на замок.

― Який великий замок…, ― сказав Дональд.

― Він навіть більший за Порожній бастіон! ― додав Сора, згадуючи інший височезний замок, в якому вони нещодавно побували.

― Порожній бастіон був великий, але… схоже, ми тут заблукаємо, ― зауважив Ґуфі.

Сора зробив крок ближче, дивлячись угору.

Це справді був величезний замок. Його зеленуваті вежі стирчали як горизонтально, так і вертикально.

І це викликало у нього таке дивне відчуття.

“Що це може означати…?”

― Соро, щось не так? ― запитав Дональд, після того, як Сора деякий час розглядував його.

― Нічого! Ходімо, перевіримо що там!

Вони відчинили величезні ворота і зайшли всередину.

― Ого! ― вигукнув Ґуфі. ― Це справді дивовижне місце!

Вони опинилися в кімнаті, схожій на простору залу зі стінами з білого мармуру, що виблискували так яскраво, що засліплювали очі. Скрізь були розставлені квіти, вирізьблені з того ж білого мармуру.

― Тут нікого немає, ― сказав Дональд, озирнувшись довкола. У залі не було жодних ознак присутності людини. Ніде не було й сліду життя – місце було настільки порожнім, що здавалося холодним, безжиттєвим. В кінці зали були сходи і двері.

― Ти думаєш, це нормально, що ми вдерлися сюди? ― занепокоївся Ґуфі.

― Але ми мусимо, ― пробурмотів Дональд, ― якщо хочемо знайти короля…

― Короля… Король Мікі тут? ― Сора обернувся.

― Ну, я не знаю напевно, ― сказав Дональд. ― Щось мені підказує, що він буде тут.

― От же ж…, ― Ґуфі знизав плечима. ― Тепер, коли ти про це згадав, у мене з'явилося таке ж відчуття!

― В тебе теж, Ґуфі? ― запитав Сора. ― І у мене також!

Дивне відчуття, яке виникло у нього перед тим, як вони увійшли до замку… це було передчуття, що він може когось тут зустріти.

― Один погляд на цей замок, і я все зрозумів. Наші найкращі друзі… вони тут, ― Сора витріщився на двері над сходами.

“Можливо – ні, точно.”

Вони знайдуть своїх друзів. Він був у цьому впевнений.

― Ахьюк! Великі уми думають однаково, так? ― весело сказав Ґуфі.

З кишені Сори вистрибнув Джиміні Крікет.

― Чекай‑чекай‑чекай! Це не може бути просто збігом!

― О ні, Джиміні…, ― Дональд підкрався ближче. ― Ти ж не маєш на увазі…

― Так! У мене було те саме відчуття.

Сора і Дональд подивилися на Джиміні.

― Боже, може, це заразно, ― сказав Ґуфі.
― Вак! ― Дональд підскочив і склав руки з серйозним виглядом. ― Щось тут не так! Тре' піти подивитись.

― Гадаю, ти правий, ― Джиміні повернувся до кишені Сори.

У всіх чотирьох було однакове відчуття… Навіть якщо це просто передчуття, що б це могло означати, коли воно у всіх однакове?

Окей, ходімо, ― зважився Сора і попрямував до дверей.

― Га?! ― Дональд побіг за ним, ніби хотів його зупинити. ― Куди ти йдеш?!

― Туди. До дверей. Ти боїшся?

― О, не будь смішним! ― Дональд відповів і кинувся вперед, а потім став перед дверима, озираючись на двох інших. ― Ходімо, Ґуфі!

Ґуфі подивився на Дональда, що стояв на вершині сходів, і нетерпляче махав чарівною паличкою, а потім попрямував назад до входу в замок.

― Що ж, треба зачинити за собою двері…

І тут…

― Соро?! ― Ґуфі зойкнув, і Сора обернувся.

Біля входу стояв чоловік у чорному плащі.

― Хто ти?! ― Сора підняв Кі‑блейд.

Але чоловік зник, ніби знущаючись з них.

― Де ти?! ― крик Сори пролунав у кімнаті.

І тут, у відповідь на його крик, перед сходами знову з'явилася та сама фігура.

― Гей! Ти хто такий?!

Чоловік лише стояв, склавши руки, не рухаючись.

― Це, мабуть, Безсердечний! Подивимося, як йому сподобається моя магія!

Дональд змахнув чарівною паличкою.

― Пожежа!

Але паличка мовчала.

― Кря?

Сора обернувся і побачив, що Дональд, нахиливши голову, пильно вдивляється у свою паличку.

― Що сталося, Дональде?

― Пожежа! Буран! Гроза! ― Дональд розлючено розмахував паличкою, наче хотів витрусити з неї щось. Але нічого не виходило. ― Що відбувається?! Моя магія не діє!

Він продовжив розмахувати паличкою.

― Гадаю, це очевидно, ― сказав чоловік у плащі. ― Щойно ти переступив поріг цього замку, ти забув усі заклинання і всі здібності, якими володів колись.

― Що це означає?! ― вигукнув Сора.

Під капюшоном чоловік злегка посміхнувся.

― У цьому місці знайти – означає втратити, а втратити – означає знайти. Такий порядок у Замку Забуття.

― Замок Забуття…?

― Так…, ― голос чоловіка став загадково добрим. ― Тут ти зустрінеш людей, яких знав у минулому. І ти зустрінеш тих, за ким сумуєш.

― Ріку? Ти хочеш сказати, що Ріку тут?! ― запитав Сора.

― І король?! ― додав Дональд.

― Ви хочете їх знайти?

― Звичайно, хочемо! ― крикнув Ґуфі.

― Якщо ви цього хочете…, ― з цими словами чоловік пройшов крізь них – прямо крізь їхні тіла.

Це було дивне відчуття, коли тебе пронизують наскрізь. Сора схопився за груди. І все ж… це було щось, що він відчував раніше, десь…

― Я лише доторкнувся до твоїх спогадів. І створив це. Щоб возз'єднатися з тими, хто для тебе важливий… це те, що ти будеш використовувати.

Чоловік кинув щось Сорі.

Це була одна‑єдина карта із зображенням місця, яке він знав.

― Це…

― Це Місто Перетин! ― вигукнули Дональд і Ґуфі, вдивляючись у картку в руці Сори. На ній був зображений знайомий вигляд Міста Перетину, який вони бачили з Ґаммі‑Корабля в Іншому Небі.

― Це символ возз'єднання, якого ви прагнете. Тримай карту піднятою, і двері відчиняться… Нехай карти будуть твоїми провідниками.

― Провідниками?

― Продовжуй, Соро. Втратити і знову здобути, або здобути, щоб знову втратити…, ― з цими зловісними словами, чоловік знову зник.

― Ходімо, ― Сора піднявся сходами і став перед дверима.

― Цікаво, чи дійсно ми їх знайдемо…, ― Дональд занепокоєно подивився на двері, міцно стискаючи свою чарівну паличку, яка зараз була не кращою за звичайну палицю.

― Думаю, у нас не так вже й багато інформації, окрім того, що нам розповів той хлопець, ― сказав Ґуфі.

― Правильно! ― Сора кивнув. ― Ходімо!

Він підняв карту, і двері засяяли, ніби відповідаючи на неї. Вони увійшли.

***

― Це…

― Місто Перетин!

Крізь двері перед ними розкинувся Перший район Міста Перетину.

Ґуфі задер голову.

― Може, це була картка, яка переносить тебе у місце, зображене на малюнку?

Бруковані дороги… будівлі з дерева та каменю. Вуличні ліхтарі тепло освітлювали площу.

Але на площі не було нікого.

― Куди ж поділися Аеріс і Леон? ― Дональд роззирнувся довкола.

― Хіба вони не повернулися до Порожнього бастіону? ― запитав Сора.

― Ох… так, ― плечі Дональда опустилися.

― У будь‑якому випадку, це ж не зовсім Місто Перетин, так? Ми все ще всередині Замку Забуття.

Низький голос пролунав з‑за спини Сори.

― Саме так. Місто, яке ти бачиш, не справжнє. Це ілюзія, створена твоїми спогадами, вкладеними в цю карту.

Обернувшись, вони побачили чоловіка в чорному плащі з капюшоном.

― Знову ти…! ― Ґуфі тримав щит напоготові.

― Що значить, він зроблений з моїх спогадів?! ― запитав Сора.

― Я залишу це твоїй уяві. У цьому замку ти можеш рухатися вперед лише за допомогою карт, які відчиняють двері. І ти можеш натрапити на спогади, які були приховані, або на людей, які тобі дорогі…

Чоловік знову зник.

― …Гей, зачекай! ― Сора побіг туди, де він стояв, але там не залишилося й сліду.

― Спогади, які були приховані, хм…? ― сказав Ґуфі, нахиливши голову.

Скорчивши гримасу, Сора заперечив цю тезу:

― Я не втратив жодних спогадів!

― Ну, може й ні…, ― погодився Ґуфі.

Про що говорив той чоловік…?

― Гадаю, нам краще йти далі, інакше ми нічого не дізнаємося.

― Угу…

Вони вже зустрічали чоловіка в чорному плащі з капюшоном одного разу, в Порожньому бастіоні. Але вони не могли сказати, чи той чоловік і цей, були однією і тією ж людиною.

В одному вони були впевнені – люди в чорних плащах постійно говорили їм незрозумілі речі.

Втрачені спогади. Місце, де втративши, можна знайти… а знайшовши, можна втратити.

Що мало статися тут, у цьому замку?

― Вак!

― Безсердечні!

Істоти, що піднялися з землі, були Безсердечними, як повзучі чорні тіні, такі ж, як і ті, яких вони знищили в Місті Перетину раніше.

― Ух! ― Безсердечні з гострими кігтями кидалися на них.

― Але я не можу битися без магії! ― вигукнув Дональд.

― Не хвилюйся! Довірся нам! ― відповів Сора, і вони з Ґуфі кинулися в атаку. Безсердечні, що з'явилися в Місті Перетину, повинні бути досить слабкими, щоб здолати їх одним ударом. Але…

― …Aк! ― Безсердечний збив Сору з ніг.

Ґуфі атакував з піднятим щитом, але вони повалили його теж.

― Айп!

― Ну ж бо… Пожежа! Ватра! ― чоловік сказав йому, що він забув свою магію, але з чарівною паличкою в руці Дональд продовжував намагатися. ― Вогонь! Гей, вийшло!

З його палички вилетіла крихітна вогняна кулька. Порівняно з тим, що вони використовували, коли билися з Ансемом, це навряд чи можна було вважати магією, але все ж таки вона з'явилася.

Сора підвівся, кричачи, і знов й знов змахнув Кі‑блейдом.

― Ось! ― атакуючи з усієї сили, він нарешті знищив Безсердечного.

― Боже, ми й справді втратили нашу силу, так…? ― нещасно промовив Ґуфі.

― Вак! Але я можу використовувати вогонь! ― сказав Дональд, змахнувши чарівною паличкою.

― І у мене все ще є мій Кі‑блейд, ― додав Сора. ― І щит у тебе теж є, так, Ґуфі?

― Але…, ― Ґуфі втупився на щит у своїй руці.

Дональд подивився на нього.

― Ми щойно повернулися туди, звідки почали!

― Ти маєш на увазі, як коли ми покинули наш замок…?

― Чи, може, коли ми вперше прибули у Місто Перетин? ― додав Сора.

Це відчуття – відчуття битви – було схоже на те, коли вони вперше зустрілися з Безсердечними в цьому самому місті.

― О… може, й так, ― погодився Ґуфі.

― У всякому разі, ми втрьох все ще разом, тож все буде добре! ― Сора посміхнувся і поплескав Ґуфі по плечу.

― Вам варто бути обережнішими, інакше Безсердечні подбають про те, щоб у вас все було зовсім не добре.

Почувся знайомий голос. Вони обернулися.

― Леон! ― крикнув Дональд, підстрибнувши.

Там стояв чоловік зі шрамом на обличчі – Леон.

Сора підбіг до нього ближче.

― Леоне! Що ти робиш у Замку Забуття?

― Замок… Забуття? Про що ти говориш? Це ж Місто Перетин.

― Емм… Але це не зовсім…, ― Сора озирнувся на Дональда та Ґуфі. ― Як мені це пояснити?

― І взагалі, звідки ви знаєте моє ім'я? Хто ви? ― Леон витягнув Мечестріл з‑за спини.

Позаду Сори підскочив Дональд.

― Що ти маєш на увазі?!

― Боже, це не дуже люб'язно, Леоне! ― обурився Ґуфі.

― Я ніколи раніше не зустрічав таких, як ви, ― сказав Леон.

― Ніколи не зустрічав… Досить ігор, Леоне! ― відповів Сора. ― Ми всі разом билися з Безсердечними! І ти це знаєш!

Вони стільки спілкувались… і Леон також допомагав йому.

― Слухай, я не знаю, про що ви говорите, ― холодно сказав Леон. ― Я навіть не знаю ваших імен.

Ґуфі понурив голову.

― Не знаєш?

― Вибач, ― Леон склав руки, дивлячись на них зверху вниз.

Плечі Сори опустилися, і він втупився в землю.

― Як ти міг просто… забути про нас?

― Я вам співчуваю, але ви помилились. Таке часто трапляється. Не сприймай це так близько до серця, Соро.

― …Га? ― і тут Сора знову глянув вгору.

― Ти знаєш його ім'я! ― Дональд підстрибнув.

― Стривай‑но…! ― Леон розгублено нахмурився, ніби не міг повірити в те, що сказав. ― Звідки я знаю твоє ім'я?!

― Думаєш, Леон просто жартує? ― прошепотів Ґуфі Дональду.

― Якщо так, то це не дуже смішно! ― роздратовано пробурмотів Дональд.

― Хто тут жартує, Ґуфі? ― запитав Леон. ― Це ви з Дональдом…

― Ей!

Сора та його друзі всі разом повскакували з місць. Леон таки знає їхні імена!

― Цього… не може бути… Щось не так з моєю пам'яттю. Що відбувається…?

Коли Леон поринув у роздуми, позаду нього пролунав веселий голос.

― Навіть не знаю, Леоне. Може, Аеріс таки мала рацію, ― це була Юффі. ― Вона сказала, що відчула якусь дивну силу. Ну, це досить дивно. Може, тобі слід відвести Сору і його друзів до Аеріс?

― Юффі! Ти знаєш моє ім'я! ― Сора підбіг до неї.

― Так! Схоже, ти знаєш і моє теж, ― Юффі повернулася до Леона, від чого її коротке чорне волосся затріпотіло, і посміхнулася.

― Ти його знаєш?

― Ні! Він мені абсолютно незнайомий, ― вона знову подивилася на Сору. ― Але я точно знаю його ім'я. Дивно, звичайно, але зручно! Можна не знайомитись.

― Чому ти так легко змирилась з такою ситуацією…? ― Леон схопився за голову, наче вона боліла.

― Хех. Що ж, я побіжу вперед і розповім Аеріс про все. Леоне, можеш провести їм велику екскурсію! ― Юффі посміхнулася, трохи дражнячи його, і високо підстрибнула, щоб зрізати шлях по дахах.

Леон зітхнув і прибрав Мечестріл.

― Леоне…, ― Сора нервово глянув на нього.

― Гадаю, немає сенсу зациклюватися на цьому. Давайте, ідіть за мною, ― він швидким кроком попрямував углиб Першого району. Трійця рушила за ним.

― Ти ведеш нас… до готелю у Другому районі? ― запитав Сора.

― Ти навіть це знаєш?

― Не зовсім… Ну, я не знав точно… Я здогадувався.

Він ніколи не зміг би забути, як вперше зустрів Леона в Місті Перетину – навіть якби захотів.

“Леон тоді добряче надер мені зад…”

Це наштовхнуло його на ідею.

― О, я знаю! Чуєш, Леоне! ― вигукнув Сора.

― Що?

― Може, ти згадаєш, якщо ми поб'ємося!

Леон обернувся і пильно подивився на нього. Сора виставив перед собою Кі‑блейд.

― Ти… хочеш битись зі мною? ― скептично запитав Леон.

― Ми теж! ― Ґуфі теж тримав щит напоготові, а Дональд – чарівну паличку.

― Хлопці, може, ви просто спостерігатимете? ― сказав їм Сора. ― Коли я вперше зустрів Леона, я бився з ним сам.

― О, точно! Ахьюк! Бо ти нас ще не зустрів!

Дональд і Ґуфі відійшли назад, звільняючи місце для бою.

― Ти це серйозно? Я не думаю, що це буде серйозна бійка…, ― Леон знову дістав Мечестріл, все ще сумніваючись.

― Ми не дізнаємося, поки не спробуємо, чи не так? ― Сора посміхнувся і зайняв низьку позицію, націливши в нього кінцем Кі‑блейда.

― Гаразд… будь по‑твоєму. До речі, а хто переміг у цій битві в твоїй пам'яті?

― …Ну, ти виграв… Але щодо зараз – не знаю. Я починаю!

Сора підскочив. Але коли він атакував з усієї сили, Леон легко відбив його.

― Чому б тобі не відступити, поки ще можеш? Ти не зможеш мене перемогти.

― Ти цього не знаєш! ― Сора змінив позицію і знову стрибнув – але цього разу Мечестріл Леона відкинув його вбік. ― Нгх!

― Не будь таким легковажним. Ти вже все зрозумів, правда ж? ― Леон прибрав Мечестріл.

― Соро! Ти як? ― Ґуфі підбіг до Сори і допоміг йому встати.

― Це було грубо, Леоне! ― Дональд погрозив йому чарівною паличкою.

― Я лише зробив те, що він просив, ― відповів Леон. ― Не знаю, наскільки ви, хлопці, сильні, але ви зовсім не вмієте битися.

― Ми просто забули, ось і все! ― Дональд затупотів ногами.

― Забули? Як можна забути щось подібне?

― Емм… Ну, це…, ― не знаходячи відповіді, Дональд похитав головою.

― У будь‑якому випадку, ходімо до Аеріс. Там ми зможемо обговорити це детальніше.

З цими словами Леон розвернувся і пішов далі.

***

Це був номер у готелі Другого району – той самий номер, де Леон і Юффі вперше розповіли Сорі про Безсердечних.

― Я привів їх, ― оголосив Леон.

― З поверненням! ― Юффі весело привітала його, сидячи на ліжку. Поруч з нею тихо посміхалася Аеріс і дивилася на Сору своїми блакитними очима, які, здавалося, проникали в саму суть всього, що відбувається.

Але вона нічого не сказала.

― Аеріс, ти теж про мене забула? ― стурбовано запитав її Сора.

― Не знаю, що сказати: "Приємно познайомитися" чи "Рада знову тебе бачити". Мені здається, що я вас не знаю, але я все одно відчуваю, що ви належите цьому місцю, ― відповіла Аеріс. ― Моє серце каже, що ми зустрічалися раніше… але я не пам'ятаю тебе, Соро.

― Ага, точно! Так, ніби ми ніколи не зустрічалися, але мені не здається дивним, що я знаю твоє ім'я, ― Юффі знизала плечима і посміхнулася.

― Ніби ми… належимо цьому місцю? ― Ґуфі похитав головою.

― Так, ніби ви мені знайомі! Ну, як би це сказати – немов ми зустрічалися десь дуже давно або… а може, й ні…, ― сказала Юффі.

― Але… ми разом билися з Безсердечними і таке інше! ― наполягав Сора.

Леон склав руки і зітхнув.

― Здається, ти маєш рацію… але я не можу згадати, ― він повільно похитав головою.

― Тоді, думаю, ти не пам'ятаєш, що ти мені говорив…, ― пробурмотів Сора. ― У Порожньому Бастіоні, коли я запечатав Замкову Щілину, ти сказав…

Дональд підхопив репліку:

― Можливо, ми більше ніколи не зустрінемося…

― …Але ми ніколи не забудемо один одного, ― вимовив Леон.

― Вак! Ти пам'ятаєш! ― Дональд підскочив.

― Вони мають рацію, Леоне! Я теж пригадую, як ти це казав. А потім я сказала Сорі: "Я не зможу тебе забути, навіть якщо захочу". Хіба не так? ― Юффі нахилила голову до нього, не бувши впевненою у власних спогадах.

― Тоді, певно, ми не можемо списати це на випадковість, ― Леон напружено нахмурився.

У всіх були такі спогади – але вони не могли пригадати зустрічі з гостями. Що б це могло означати?

― Так. Наші серця пам'ятають – тобто ми відчуваємо спогади у твоєму серці, Соро, ― Аеріс підвелася, підійшла ближче до нього і ніжно поклала долоні на його обличчя, дивлячись йому в очі.

― Серце Сори…? ― глухо перепитав Дональд.

― Ми не знаємо тебе, Соро, але твоє серце сповнене спогадів про те, як ми були разом, ― сказала Аеріс.

― Боже, що це значить? ― здивувався Ґуфі.

― Спогади Сори, мабуть, резонують і в наших серцях. Може, вони розповідають нам про те, чого ми не могли б дізнатися інакше.

― То ти кажеш, що спогади Сори впливають і на наші? ― запитав Леон.

Аеріс повернулася до нього, злегка посміхаючись.

― Його спогади, здається, мають певну силу.

“Мої спогади…?”, ― подумав Сора.

― Може, все так, як сказав той хлопець… Це місто – лише ілюзія, створена моїми спогадами, ― він спохмурнів, поринувши в роздуми.

Аеріс повернулася до нього.

― А… в цьому місті є хтось особливий для тебе?

Вона говорила так, ніби знала все.

― Звідки ти знаєш, що він сказав? ― запитав Дональд.

Але Сора лише кивнув.

― О… Я зрозумів.

― Га? Що ти зрозумів, Соро?!

― Мої спогади резонують в її серці, розповідаючи їй про те, що сталося, ― Сора відчув, що це має якийсь сенс для нього.

― Що це означає?

― Гадки не маю!

Ґуфі і Дональд розгублено нахилили голови.

― Хм… Я не можу це толком пояснити, але… Все так, як ти сказала, ― сказав Сора Аеріс. ― Мій друг знаходиться десь в цьому місті – тобто, в Замку Забуття.

― Що? У Замку Забуття? ― Юффі зіскочила з ліжка. ― Що це таке? Тут немає ніяких замків.

― Це не зовсім те, що я мав на увазі… Ем, це… Ну…, ― у нього були серйозні сумніви щодо його здатності пояснити це так, щоб це набуло достатнього сенсу.

― Ти й сам не знаєш, що відбувається, ― заговорила Аеріс, бачачи розгубленість Сори. ― Правда ж?

― Так. Ми ж тільки‑но прибули сюди, ― відповів Сора. ― Я хочу краще оглянути все навколо і з'ясувати, чи це справді те Місто Перетин, яке ми знаємо.

Дональд і Ґуфі підтримали його.

― Так, і я теж!

― Я також!

― Ну, це поки що не має сенсу, але йдіть прогуляйтеся містом, ― сказав Леон. ― Там є Безсердечні, але для тебе це не проблема.

― То ти знаєш, що я вмію битися? ― впевнено запитав Сора.

Леон пирхнув.

― Не можу сказати, що знаю… але мені хочеться тобі вірити. Тому залишимо все, як є.

― Гей, не будь таким дивним, Леоне, ― Сора посміхнулася до нього.

― Може, мені ще раз врізати тобі, щоб переконатися? ― запитав Леон.

― Можеш з цим зачекати… Давайте, Дональде, Ґуфі, ходімо!

Сміючись, Сора вибіг з номера готелю.

***

Трійця пройшла через площу Другого району.

― То ти казав… Це місто – лише ілюзія, яку створили твої спогади, так? ― запитав Ґуфі з‑за спини Сори. ― Що ти маєш на увазі?

― Я і сказала Аеріс… Я не знаю, що це означає. Просто здається, що цей світ якось пов'язаний з моїми спогадами.

― Але це не може бути ілюзією! ― спантеличено вигукнув Дональд. ― Ми ж знаходимось прямо в ньому!

― Цікаво, а як же ми з Дональдом? ― запитав Ґуфі. ― Ми теж з твоїх спогадів?

― …Га? Ну… я не знаю…, ― Сора подивився вниз.

Якщо місто справді було ілюзією, створеною з його спогадів, то як він міг відрізнити частину, яка була ілюзією, від тієї, що не була?

Що, як Дональд і Ґуфі, які були поруч з ним зараз, були лише ілюзіями? Де ж тоді справжні Дональд і Ґуфі?

― Це не має ніякого сенсу, ― Ґуфі склав руки.

Але в ту ж мить Дональд підскочив.

― Безсердечні!

Кілька з них з'явилися посеред відкритої площі.

― Ну що ж, поїхали! ― вигукнув Сора.

― Але ж ми всі зараз слабкі…, ― невпевнено сказав Дональд, міцно стискаючи свою паличку, яка тепер не могла зробити нічого, окрім крихітного полум'я. Він обмінявся поглядами з Ґуфі, який теж виглядав нервовим.

― Про що ти говориш? Ми тільки що повернулися до того, якими були, коли познайомилися, так?

― О, так! Зрозуміло! ― Ґуфі знову посміхнувся. ― Вперед!

Трійця кинулася в натовп Безсердечних.

***

Вони побігли до дверей Третього району. Сора притулився до них, переводячи подих.

― Тобі не здається, що ми стали набагато сильнішими після цього?

― Так! Тепер я теж можу використовувати Сніговій! ― Сміючись, Дональд змахнув чарівною паличкою. Кришталики льоду, що були на кінці палички, заблищали.

― Ніби сила, яку ми втратили, потроху повертається до нас, ― радісно сказав Ґуфі.

Якщо їх щойно відкинуло на початок, то не було жодних причин впадати у відчай. Треба було просто йти вперед, і вони знову стануть сильнішими.

Сора підняв Кі‑блейд над головою і потягнувся, тримаючи його в обох руках.

― Га? ― вигукнув Дональд, збираючись увійти в Третій район.

― Що таке? ― запитав Ґуфі.

― Це Сід! ― Дональд побіг до нього.

На ньому був пояс на животі поверх білої футболки та окуляри, зсунуті на волосся ― зовсім як той Сід, якого вони знали.

― Сіде! ― Сора рушив за Дональдом.

― Гей, хто б міг подумати. Це ж Сора! ― тоді Сід зупинився і почухав голову. ― …Гм? Сора? Я ніколи не зустрічав тебе раніше… Але ти справді схожий на Сору, з таким гострим волоссям і широкими штанами…

― Все нормально, Сіде. Це моє ім'я.

Навіть якщо Сід, якого вони зустріли, не був справжнім, а лише Сідом зі спогадів Сори, все одно було приємно, коли його зустрічав друг.

― Що вам, хлопці, потрібно? ― запитав Сід.

― Мій друг має бути десь у цьому замку… ее, у цьому місті, ― відповів Сора. ― Є якісь пропозиції?

Сід нахилив голову, замислившись.

― Твій друг, так? Останнім часом це місто бачить тільки Безсердечних. Не можна зробити й двох кроків, щоб не потрапити в засідку. Якщо чесно, то ця площа найгірша.

― Як це найгірша? ― запитав Ґуфі.

Сід подивився на дзвіницю, що здіймалася над крамницею дрібничок у Другому районі.

― Кажуть, що коли дзвонять у дзвін, з'являється величезний Безсердечний.

― Ха… а чи може це бути…, ― Сора подивився на Дональда і Ґуфі.

Вони билися з величезним Безсердечним на цій самій площі. І це було…

― Якщо вам дорогі ваші шкури, забирайтеся звідси, поки не пізно, ― з цими словами Сід покинув площу.

― Може, нам теж краще піти? ― сказав Ґуфі, відступаючи назад.

― Але хіба ви не хочете подивитися, що там з'явиться? ― запитав Сора.

― Ні, не хочемо! ― огризнувся Дональд.

Вони всі пам'ятали істоту, яка з'явилася раніше. Це був Безсердечний, схожий на величезний обладунок, з руками і ногами, які від'єднувалися і кружляли навколо ― Вартовий Обладунок.

Раптом пролунав дзвін. Дональд підскочив:

― Дзвін! Швидше, тікаймо звідси!

І з жахливим гуркотом щось впало з неба – Вартовий Обладунок, як вони і припускали.

― Он він! Тікаймо! ― Дональд спробував втекти, але Сора схопив його.

― Все буде добре. Коли ми вперше зіткнулися з цією штукою, ми вперше билися разом, але спільно здолали його! ― Сора розправив плечі, зовсім не злякавшись.

― Але ж я не володію всією своєю магією!

― Але ж тоді ти ще не міг використовувати дуже сильну магію, правда ж?

Вони розмовляли, перекриваючи брязкіт важких металевих кроків, що наближалися до них.

― Так, але…, ― Дональд виглядав так, ніби все ще хотів утекти.

― Я битимусь, Дональде.

― Ґуфі?!

― Тоді ми ще не дуже добре знали один одного, але тепер ми знайомі, ― сказав Ґуфі. ― Ми знаємо, як битися разом. Ми й досі це вміємо, то не може бути, щоб ми не стали сильнішими, ніж раніше!

― І, може, ми не переможемо його без твоєї магії! ― Сора подивився в обличчя Дональда, посміхаючись.

― Добре! Добре!

― Ось це настрій! ― Сора розвернувся і скочив на Вартовий Обладунок, який був вже досить близько, щоб вдарити його. Ґуфі та Дональд зробили те саме.

― Ха! ― Сора підскочив вище. Він не був таким сильним, як пам'ятав, але стрибати міг так само добре. Руки Вартового Обладунку розмахували туди‑сюди, атакуючи, а Сора замахнувся на них Кі‑блейдом.

― Вогонь! ― Дональд вразив його магією, а Ґуфі помчав на нього зі своїм щитом. Як і раніше, вони билися як один.

Спершу вони відрубали Вартовому Обладунку праву руку, потім ліву, а потім ноги, одну за одною. І нарешті тулуб…

Ніби насолоджуючись цим, вони протистояли Безсердечному, що в десятки разів переважав їх за розміром.

― Ось так! ― Сора підстрибнув ще вище, ніж раніше, і відчув як Кі‑блейд вдарився об нього. ― Ось!

Вартовий Обладунок впав, наче маріонетка з перерізаними нитками, і нерухомо застиг, а потім перетворився на світло і зник.

***

― Га?

Двері до будинку чарівника Мерліна в Третьому районі не відчинялися.

― Що з цією штукою? ― Дональд штовхав і тягнув, але двері залишалися щільно зачиненими.

― Ти знайшов свого друга?

Голосом, який привітав їх, знову виявився Леон.

― Гей, Леоне, а що там? ― запитав Ґуфі, трохи розгубившись.

― Там…? Я не думаю, що ти можеш туди пройти.

― Але ж там є двері… Що…? Вони зникли! ― Дональд постукав паличкою по голій стіні. Він щойно хотів навалитися на неї усією своєю вагою – але дверей не було, лише цегляна стіна.

― Що відбувається…? ― Сора повернув голову і побачив Леона та Юффі, а також Аеріс і Сіда. ― Привіт, хлопці…

― То твого друга тут не було? ― трохи винувато промовила Юффі.

― Ні, я не думаю, що знайду його в цьому місті… Але він десь у цьому замку, ― рішуче відповів Сора. ― Я просто знаю це.

Ріку десь тут. Сора був у цьому впевнений.

― Замок? ― Сід склав руки. ― Ніби все місто знаходиться всередині якогось велетенського замку? Ого… це вражає.

― Може, ми й не можемо цього зрозуміти, Сіде, ― сказав Леон, ― але Сора та його друзі розуміють. Вони бачать, що реальність значно більша, ніж просто цей світ.

― Хотів би я бути таким же впевненим, ― пробурмотів Сора. Він починав втрачати впевненість у тому, що було ілюзією, а що – реальністю. Двері зникли прямо перед його обличчям – що б це могло означати?

― З тобою все буде добре, Соро, – твердо сказав йому Леон. ― Незалежно від того, яку форму приймає реальність, ти зможеш з нею впоратися.

Юффі посміхнулася до нього.

― Бережи себе, Соро.

― Я трохи заплутався, але… все одно бажаю удачі, ― сказав Сід.

― О! Зачекай, а як ми покинемо це місто? ― запитав Сора.

― Ну…

Леон та інші мешканці Міста Перетин невпевнено подивилися один на одного.

― Он там є двері, ― Аеріс вказала на кут площі Третього району.

― Га…? ― Сора глянув на стіну – чи була це просто стіна. Тепер там були двері. ― Що відбувається?

Аеріс мовчки похитала головою.

― Неважливо! Ми можемо потрапити в інше місце через ці двері. Давай, Соро, швидше! ― Дональд побіг до дверей так, ніби не міг стояти на місці більше ні хвилини.

― Гей, зачекай! ― Ґуфі побіг за ним.

― Але ж…, ― Сора, вагаючись, все одно збирався йти за ними, але Аеріс покликала його.

― Соро, зачекай.

Він повернувся до неї.

― У мене немає відповідей на всі питання, але я маю тобі дещо сказати, ― вона виглядала такою сумною.

― Аеріс… Що сталось?

― Твої спогади створили це місто, так?

― Так сказав хлопець, який дав мені карту.

Якщо чоловік у плащі з капюшоном казав правду, то все в цьому світі – ілюзія…

― Якщо це правда, ― сказала Аеріс, ― то це місто – лише плід твоєї уяви… і ми теж.

― Але… ти не можеш бути вигадкою! ― вигукнув Сора. ― Ти стоїш прямо тут. І місто теж тут!

Навіть якщо це місце було створено з його спогадів – він просто не міг у це повірити.

― Але я не зовсім я, ― продовжила вона. ― Я не пам'ятаю того, що мала б пам'ятати. І знаю те, чого не повинна.

― Те, що не повинна знати…? ― Сора спохмурнів, напружено думаючи. Звідки Аеріс знає те, що не має? Може, вона володіє якоюсь особливою силою, або…?

― Соро… Остерігайся своїх спогадів, ― вона вимовляла слова повільно, надаючи їм ваги.

― Остерігатися? Як?

― У подальшій подорожі ти зіткнешся з новими ілюзіями. Тіні твоєї пам'яті можуть обдурити тебе, спробувати звести на хибний шлях…

Сора лише кліпав очима. У цьому не було багато сенсу.

“Тіні моєї пам'яті…?”

― То… Що саме це означає? ― запитав він нарешті.

― Вибач. Я лише ще одна ілюзія. Істина знаходиться поза межами моїх можливостей, ― Аеріс невтішно опустила очі.

― Не кажи таких речей, ― пробурмотів Сора. ― Це гнітить…

Леон і Юффі, Аеріс і Сід були лише ілюзіями? Він не хотів про це думати.

― Будь сильним, Соро. Не дозволяй ілюзіям відволікти тебе від того, що дійсно важливо.

На це Сора випростався і кивнув головою.

― Сорооо! ― Дональд гукав його з‑за дверей.

― Може вже підемо, ― додав Ґуфі.

― Так, я зараз буду! ― відповів Сора, а потім знову повернувся до Аеріс. ― Ну, я вже піду… Аеріс?!

Її там не було. Він розгублено озирнувся. Що ж тут відбувається?

― Соро, що таке? Ми йдемо без тебе! ― крикнув Дональд.

― Аеріс зникла! Але я щойно з нею розмовляв! І Леон, і Юффі, і Сід – вони теж були тут! Я думав, що ми з ними попрощаємося!

― Про що ти кажеш? Тут нікого не було! ― сказав Дональд, звучачи роздратовано.

― Га?

― Ми вже почали переживати. Ти просто стояв там сам один, ― Ґуфі занепокоєно вдивлявся в обличчя Сори.

― Ілюзії…, ― прошепотів Сора.

Дональд знову рушив до дверей, але зупинився і подивився на нього.

― Ти щось сказав, Соро?

― Ні, нічого… Ходімо.

І трійця увійшла в двері, яких раніше не було, залишивши Місто Перетин позаду.

---

Телеграм новели