Пролог: З чистого аркуша

Том 1. Розділ 1 - Місто Перетин

У глибині замку… Серед цих осяйних біло‑блакитних стін, повільно і неухильно реалізовувався план. Світло і темрява. Два герої. Нагорі і внизу. "Організація" і "план". Втрачене і здобуте. Майбутнє в малюнках на білих аркушах альбому… ― Цікаво, чи зустрінуся я з ними…? ― прошепотіла світловолоса дівчина в білій сукні. Вона сиділа у пташиній клітці. *** ― Ти впевнений, що це був не сон? ― запитав Дональд, потираючи очі, після того, як Сора розбудив його зі сходом сонця. ― Ні, не сон! І він сказав, що попереду на дорозі щось є! ― Хто сказав? ― …Чоловік…, ― відповів Сора, трохи зневірившись у собі. Може, це все ж таки був сон? Ґуфі подивився на Дональда, а потім запитав Сору: ― Хто це був? ― Чоловік у чорному плащі з капюшоном. Він був дуже схожий на того хлопця, якого ми бачили в Порожньому бастіоні, але… я не знаю, чи це була та сама людина. Сора тоді ще не усвідомлював цього, але той, кого він зустрів минулої ночі, справді мав багато спільного з тим чоловіком, який говорив їм дивні речі в Порожньому бастіоні. Він побіг до перехрестя – принаймні, хотів побігти. Минулої ночі тут точно було перехрестя. Але зараз була лише одна довга стежка. Ґуфі пішов за ним. ― Боже… хіба тут не було двох стежок? ― сказав він, дивлячись вниз по дорозі. Дональд насупився. ― Хіба це не якась пастка? ― Ну, і що, по‑твоєму, ми повинні з цим робити? ― запитав Сора. Дональд склав руки. ― Ну, якщо твій сон не був сном… ― Не був! Сора все більше сумнівався, чи дійсно він бачив цього чоловіка, чи йому це наснилося… але чоловік сказав, що щось потрібне знаходиться попереду. ― Гаразд, тоді ходімо! ― Дональд рушив з місця. ― Я теж так думаю! Дональд перейшов на біг, наче хотів відірватись від Сори. ― Агов! Зачекай, Дональде! Усі троє відчули одне й те саме – передчуття, ніби щось ось‑ось почнеться. *** Дуже далеко, крізь зелену траву, стежка закінчувалася біля височенного замку. Небо весь цей час було чистим і блакитним, але тут воно оповило замок якимось неймовірно зловісним кольором. ― Боже! ― Ґуфі витріщився на замок. ― Який великий замок…, ― сказав Дональд. ― Він навіть більший за Порожній бастіон! ― додав Сора, згадуючи інший височезний замок, в якому вони нещодавно побували. ― Порожній бастіон був великий, але… схоже, ми тут заблукаємо, ― зауважив Ґуфі. Сора зробив крок ближче, дивлячись угору. Це справді був величезний замок. Його зеленуваті вежі стирчали як горизонтально, так і вертикально. І це викликало у нього таке дивне відчуття. “Що це може означати…?” ― Соро, щось не так? ― запитав Дональд, після того, як Сора деякий час розглядував його. ― Нічого! Ходімо, перевіримо що там! Вони відчинили величезні ворота і зайшли всередину. ― Ого! ― вигукнув Ґуфі. ― Це справді дивовижне місце! Вони опинилися в кімнаті, схожій на простору залу зі стінами з білого мармуру, що виблискували так яскраво, що засліплювали очі. Скрізь були розставлені квіти, вирізьблені з того ж білого мармуру. ― Тут нікого немає, ― сказав Дональд, озирнувшись довкола. У залі не було жодних ознак присутності людини. Ніде не було й сліду життя – місце було настільки порожнім, що здавалося холодним, безжиттєвим. В кінці зали були сходи і двері. ― Ти думаєш, це нормально, що ми вдерлися сюди? ― занепокоївся Ґуфі. ― Але ми мусимо, ― пробурмотів Дональд, ― якщо хочемо знайти короля… ― Короля… Король Мікі тут? ― Сора обернувся. ― Ну, я не знаю напевно, ― сказав Дональд. ― Щось мені підказує, що він буде тут. ― От же ж…, ― Ґуфі знизав плечима. ― Тепер, коли ти про це згадав, у мене з'явилося таке ж відчуття! ― В тебе теж, Ґуфі? ― запитав Сора. ― І у мене також! Дивне відчуття, яке виникло у нього перед тим, як вони увійшли до замку… це було передчуття, що він може когось тут зустріти. ― Один погляд на цей замок, і я все зрозумів. Наші найкращі друзі… вони тут, ― Сора витріщився на двері над сходами. “Можливо – ні, точно.” Вони знайдуть своїх друзів. Він був у цьому впевнений. ― Ахьюк! Великі уми думають однаково, так? ― весело сказав Ґуфі. З кишені Сори вистрибнув Джиміні Крікет. ― Чекай‑чекай‑чекай! Це не може бути просто збігом! ― О ні, Джиміні…, ― Дональд підкрався ближче. ― Ти ж не маєш на увазі… ― Так! У мене було те саме відчуття. Сора і Дональд подивилися на Джиміні. ― Боже, може, це заразно, ― сказав Ґуфі. ― Вак! ― Дональд підскочив і склав руки з серйозним виглядом. ― Щось тут не так! Тре' піти подивитись. ― Гадаю, ти правий, ― Джиміні повернувся до кишені Сори. У всіх чотирьох було однакове відчуття… Навіть якщо це просто передчуття, що б це могло означати, коли воно у всіх однакове? Окей, ходімо, ― зважився Сора і попрямував до дверей. ― Га?! ― Дональд побіг за ним, ніби хотів його зупинити. ― Куди ти йдеш?! ― Туди. До дверей. Ти боїшся? ― О, не будь смішним! ― Дональд відповів і кинувся вперед, а потім став перед дверима, озираючись на двох інших. ― Ходімо, Ґуфі! Ґуфі подивився на Дональда, що стояв на вершині сходів, і нетерпляче махав чарівною паличкою, а потім попрямував назад до входу в замок. ― Що ж, треба зачинити за собою двері… І тут… ― Соро?! ― Ґуфі зойкнув, і Сора обернувся. Біля входу стояв чоловік у чорному плащі. ― Хто ти?! ― Сора підняв Кі‑блейд. Але чоловік зник, ніби знущаючись з них. ― Де ти?! ― крик Сори пролунав у кімнаті. І тут, у відповідь на його крик, перед сходами знову з'явилася та сама фігура. ― Гей! Ти хто такий?! Чоловік лише стояв, склавши руки, не рухаючись. ― Це, мабуть, Безсердечний! Подивимося, як йому сподобається моя магія! Дональд змахнув чарівною паличкою. ― Пожежа! Але паличка мовчала. ― Кря? Сора обернувся і побачив, що Дональд, нахиливши голову, пильно вдивляється у свою паличку. ― Що сталося, Дональде? ― Пожежа! Буран! Гроза! ― Дональд розлючено розмахував паличкою, наче хотів витрусити з неї щось. Але нічого не виходило. ― Що відбувається?! Моя магія не діє! Він продовжив розмахувати паличкою. ― Гадаю, це очевидно, ― сказав чоловік у плащі. ― Щойно ти переступив поріг цього замку, ти забув усі заклинання і всі здібності, якими володів колись. ― Що це означає?! ― вигукнув Сора. Під капюшоном чоловік злегка посміхнувся. ― У цьому місці знайти – означає втратити, а втратити – означає знайти. Такий порядок у Замку Забуття. ― Замок Забуття…? ― Так…, ― голос чоловіка став загадково добрим. ― Тут ти зустрінеш людей, яких знав у минулому. І ти зустрінеш тих, за ким сумуєш. ― Ріку? Ти хочеш сказати, що Ріку тут?! ― запитав Сора. ― І король?! ― додав Дональд. ― Ви хочете їх знайти? ― Звичайно, хочемо! ― крикнув Ґуфі. ― Якщо ви цього хочете…, ― з цими словами чоловік пройшов крізь них – прямо крізь їхні тіла. Це було дивне відчуття, коли тебе пронизують наскрізь. Сора схопився за груди. І все ж… це було щось, що він відчував раніше, десь… ― Я лише доторкнувся до твоїх спогадів. І створив це. Щоб возз'єднатися з тими, хто для тебе важливий… це те, що ти будеш використовувати. Чоловік кинув щось Сорі. Це була одна‑єдина карта із зображенням місця, яке він знав. ― Це… ― Це Місто Перетин! ― вигукнули Дональд і Ґуфі, вдивляючись у картку в руці Сори. На ній був зображений знайомий вигляд Міста Перетину, який вони бачили з Ґаммі‑Корабля в Іншому Небі. ― Це символ возз'єднання, якого ви прагнете. Тримай карту піднятою, і двері відчиняться… Нехай карти будуть твоїми провідниками. ― Провідниками? ― Продовжуй, Соро. Втратити і знову здобути, або здобути, щоб знову втратити…, ― з цими зловісними словами, чоловік знову зник. ― Ходімо, ― Сора піднявся сходами і став перед дверима. ― Цікаво, чи дійсно ми їх знайдемо…, ― Дональд занепокоєно подивився на двері, міцно стискаючи свою чарівну паличку, яка зараз була не кращою за звичайну палицю. ― Думаю, у нас не так вже й багато інформації, окрім того, що нам розповів той хлопець, ― сказав Ґуфі. ― Правильно! ― Сора кивнув. ― Ходімо! Він підняв карту, і двері засяяли, ніби відповідаючи на неї. Вони увійшли. *** ― Це… ― Місто Перетин! Крізь двері перед ними розкинувся Перший район Міста Перетину. Ґуфі задер голову. ― Може, це була картка, яка переносить тебе у місце, зображене на малюнку? Бруковані дороги… будівлі з дерева та каменю. Вуличні ліхтарі тепло освітлювали площу. Але на площі не було нікого. ― Куди ж поділися Аеріс і Леон? ― Дональд роззирнувся довкола. ― Хіба вони не повернулися до Порожнього бастіону? ― запитав Сора. ― Ох… так, ― плечі Дональда опустилися. ― У будь‑якому випадку, це ж не зовсім Місто Перетин, так? Ми все ще всередині Замку Забуття. Низький голос пролунав з‑за спини Сори. ― Саме так. Місто, яке ти бачиш, не справжнє. Це ілюзія, створена твоїми спогадами, вкладеними в цю карту. Обернувшись, вони побачили чоловіка в чорному плащі з капюшоном. ― Знову ти…! ― Ґуфі тримав щит напоготові. ― Що значить, він зроблений з моїх спогадів?! ― запитав Сора. ― Я залишу це твоїй уяві. У цьому замку ти можеш рухатися вперед лише за допомогою карт, які відчиняють двері. І ти можеш натрапити на спогади, які були приховані, або на людей, які тобі дорогі… Чоловік знову зник. ― …Гей, зачекай! ― Сора побіг туди, де він стояв, але там не залишилося й сліду. ― Спогади, які були приховані, хм…? ― сказав Ґуфі, нахиливши голову. Скорчивши гримасу, Сора заперечив цю тезу: ― Я не втратив жодних спогадів! ― Ну, може й ні…, ― погодився Ґуфі. Про що говорив той чоловік…? ― Гадаю, нам краще йти далі, інакше ми нічого не дізнаємося. ― Угу… Вони вже зустрічали чоловіка в чорному плащі з капюшоном одного разу, в Порожньому бастіоні. Але вони не могли сказати, чи той чоловік і цей, були однією і тією ж людиною. В одному вони були впевнені – люди в чорних плащах постійно говорили їм незрозумілі речі. Втрачені спогади. Місце, де втративши, можна знайти… а знайшовши, можна втратити. Що мало статися тут, у цьому замку? ― Вак! ― Безсердечні! Істоти, що піднялися з землі, були Безсердечними, як повзучі чорні тіні, такі ж, як і ті, яких вони знищили в Місті Перетину раніше. ― Ух! ― Безсердечні з гострими кігтями кидалися на них. ― Але я не можу битися без магії! ― вигукнув Дональд. ― Не хвилюйся! Довірся нам! ― відповів Сора, і вони з Ґуфі кинулися в атаку. Безсердечні, що з'явилися в Місті Перетину, повинні бути досить слабкими, щоб здолати їх одним ударом. Але… ― …Aк! ― Безсердечний збив Сору з ніг. Ґуфі атакував з піднятим щитом, але вони повалили його теж. ― Айп! ― Ну ж бо… Пожежа! Ватра! ― чоловік сказав йому, що він забув свою магію, але з чарівною паличкою в руці Дональд продовжував намагатися. ― Вогонь! Гей, вийшло! З його палички вилетіла крихітна вогняна кулька. Порівняно з тим, що вони використовували, коли билися з Ансемом, це навряд чи можна було вважати магією, але все ж таки вона з'явилася. Сора підвівся, кричачи, і знов й знов змахнув Кі‑блейдом. ― Ось! ― атакуючи з усієї сили, він нарешті знищив Безсердечного. ― Боже, ми й справді втратили нашу силу, так…? ― нещасно промовив Ґуфі. ― Вак! Але я можу використовувати вогонь! ― сказав Дональд, змахнувши чарівною паличкою. ― І у мене все ще є мій Кі‑блейд, ― додав Сора. ― І щит у тебе теж є, так, Ґуфі? ― Але…, ― Ґуфі втупився на щит у своїй руці. Дональд подивився на нього. ― Ми щойно повернулися туди, звідки почали! ― Ти маєш на увазі, як коли ми покинули наш замок…? ― Чи, може, коли ми вперше прибули у Місто Перетин? ― додав Сора. Це відчуття – відчуття битви – було схоже на те, коли вони вперше зустрілися з Безсердечними в цьому самому місті. ― О… може, й так, ― погодився Ґуфі. ― У всякому разі, ми втрьох все ще разом, тож все буде добре! ― Сора посміхнувся і поплескав Ґуфі по плечу. ― Вам варто бути обережнішими, інакше Безсердечні подбають про те, щоб у вас все було зовсім не добре. Почувся знайомий голос. Вони обернулися. ― Леон! ― крикнув Дональд, підстрибнувши. Там стояв чоловік зі шрамом на обличчі – Леон. Сора підбіг до нього ближче. ― Леоне! Що ти робиш у Замку Забуття? ― Замок… Забуття? Про що ти говориш? Це ж Місто Перетин. ― Емм… Але це не зовсім…, ― Сора озирнувся на Дональда та Ґуфі. ― Як мені це пояснити? ― І взагалі, звідки ви знаєте моє ім'я? Хто ви? ― Леон витягнув Мечестріл з‑за спини. Позаду Сори підскочив Дональд. ― Що ти маєш на увазі?! ― Боже, це не дуже люб'язно, Леоне! ― обурився Ґуфі. ― Я ніколи раніше не зустрічав таких, як ви, ― сказав Леон. ― Ніколи не зустрічав… Досить ігор, Леоне! ― відповів Сора. ― Ми всі разом билися з Безсердечними! І ти це знаєш! Вони стільки спілкувались… і Леон також допомагав йому. ― Слухай, я не знаю, про що ви говорите, ― холодно сказав Леон. ― Я навіть не знаю ваших імен. Ґуфі понурив голову. ― Не знаєш? ― Вибач, ― Леон склав руки, дивлячись на них зверху вниз. Плечі Сори опустилися, і він втупився в землю. ― Як ти міг просто… забути про нас? ― Я вам співчуваю, але ви помилились. Таке часто трапляється. Не сприймай це так близько до серця, Соро. ― …Га? ― і тут Сора знову глянув вгору. ― Ти знаєш його ім'я! ― Дональд підстрибнув. ― Стривай‑но…! ― Леон розгублено нахмурився, ніби не міг повірити в те, що сказав. ― Звідки я знаю твоє ім'я?! ― Думаєш, Леон просто жартує? ― прошепотів Ґуфі Дональду. ― Якщо так, то це не дуже смішно! ― роздратовано пробурмотів Дональд. ― Хто тут жартує, Ґуфі? ― запитав Леон. ― Це ви з Дональдом… ― Ей! Сора та його друзі всі разом повскакували з місць. Леон таки знає їхні імена! ― Цього… не може бути… Щось не так з моєю пам'яттю. Що відбувається…? Коли Леон поринув у роздуми, позаду нього пролунав веселий голос. ― Навіть не знаю, Леоне. Може, Аеріс таки мала рацію, ― це була Юффі. ― Вона сказала, що відчула якусь дивну силу. Ну, це досить дивно. Може, тобі слід відвести Сору і його друзів до Аеріс? ― Юффі! Ти знаєш моє ім'я! ― Сора підбіг до неї. ― Так! Схоже, ти знаєш і моє теж, ― Юффі повернулася до Леона, від чого її коротке чорне волосся затріпотіло, і посміхнулася. ― Ти його знаєш? ― Ні! Він мені абсолютно незнайомий, ― вона знову подивилася на Сору. ― Але я точно знаю його ім'я. Дивно, звичайно, але зручно! Можна не знайомитись. ― Чому ти так легко змирилась з такою ситуацією…? ― Леон схопився за голову, наче вона боліла. ― Хех. Що ж, я побіжу вперед і розповім Аеріс про все. Леоне, можеш провести їм велику екскурсію! ― Юффі посміхнулася, трохи дражнячи його, і високо підстрибнула, щоб зрізати шлях по дахах. Леон зітхнув і прибрав Мечестріл. ― Леоне…, ― Сора нервово глянув на нього. ― Гадаю, немає сенсу зациклюватися на цьому. Давайте, ідіть за мною, ― він швидким кроком попрямував углиб Першого району. Трійця рушила за ним. ― Ти ведеш нас… до готелю у Другому районі? ― запитав Сора. ― Ти навіть це знаєш? ― Не зовсім… Ну, я не знав точно… Я здогадувався. Він ніколи не зміг би забути, як вперше зустрів Леона в Місті Перетину – навіть якби захотів. “Леон тоді добряче надер мені зад…” Це наштовхнуло його на ідею. ― О, я знаю! Чуєш, Леоне! ― вигукнув Сора. ― Що? ― Може, ти згадаєш, якщо ми поб'ємося! Леон обернувся і пильно подивився на нього. Сора виставив перед собою Кі‑блейд. ― Ти… хочеш битись зі мною? ― скептично запитав Леон. ― Ми теж! ― Ґуфі теж тримав щит напоготові, а Дональд – чарівну паличку. ― Хлопці, може, ви просто спостерігатимете? ― сказав їм Сора. ― Коли я вперше зустрів Леона, я бився з ним сам. ― О, точно! Ахьюк! Бо ти нас ще не зустрів! Дональд і Ґуфі відійшли назад, звільняючи місце для бою. ― Ти це серйозно? Я не думаю, що це буде серйозна бійка…, ― Леон знову дістав Мечестріл, все ще сумніваючись. ― Ми не дізнаємося, поки не спробуємо, чи не так? ― Сора посміхнувся і зайняв низьку позицію, націливши в нього кінцем Кі‑блейда. ― Гаразд… будь по‑твоєму. До речі, а хто переміг у цій битві в твоїй пам'яті? ― …Ну, ти виграв… Але щодо зараз – не знаю. Я починаю! Сора підскочив. Але коли він атакував з усієї сили, Леон легко відбив його. ― Чому б тобі не відступити, поки ще можеш? Ти не зможеш мене перемогти. ― Ти цього не знаєш! ― Сора змінив позицію і знову стрибнув – але цього разу Мечестріл Леона відкинув його вбік. ― Нгх! ― Не будь таким легковажним. Ти вже все зрозумів, правда ж? ― Леон прибрав Мечестріл. ― Соро! Ти як? ― Ґуфі підбіг до Сори і допоміг йому встати. ― Це було грубо, Леоне! ― Дональд погрозив йому чарівною паличкою. ― Я лише зробив те, що він просив, ― відповів Леон. ― Не знаю, наскільки ви, хлопці, сильні, але ви зовсім не вмієте битися. ― Ми просто забули, ось і все! ― Дональд затупотів ногами. ― Забули? Як можна забути щось подібне? ― Емм… Ну, це…, ― не знаходячи відповіді, Дональд похитав головою. ― У будь‑якому випадку, ходімо до Аеріс. Там ми зможемо обговорити це детальніше. З цими словами Леон розвернувся і пішов далі. *** Це був номер у готелі Другого району – той самий номер, де Леон і Юффі вперше розповіли Сорі про Безсердечних. ― Я привів їх, ― оголосив Леон. ― З поверненням! ― Юффі весело привітала його, сидячи на ліжку. Поруч з нею тихо посміхалася Аеріс і дивилася на Сору своїми блакитними очима, які, здавалося, проникали в саму суть всього, що відбувається. Але вона нічого не сказала. ― Аеріс, ти теж про мене забула? ― стурбовано запитав її Сора. ― Не знаю, що сказати: "Приємно познайомитися" чи "Рада знову тебе бачити". Мені здається, що я вас не знаю, але я все одно відчуваю, що ви належите цьому місцю, ― відповіла Аеріс. ― Моє серце каже, що ми зустрічалися раніше… але я не пам'ятаю тебе, Соро. ― Ага, точно! Так, ніби ми ніколи не зустрічалися, але мені не здається дивним, що я знаю твоє ім'я, ― Юффі знизала плечима і посміхнулася. ― Ніби ми… належимо цьому місцю? ― Ґуфі похитав головою. ― Так, ніби ви мені знайомі! Ну, як би це сказати – немов ми зустрічалися десь дуже давно або… а може, й ні…, ― сказала Юффі. ― Але… ми разом билися з Безсердечними і таке інше! ― наполягав Сора. Леон склав руки і зітхнув. ― Здається, ти маєш рацію… але я не можу згадати, ― він повільно похитав головою. ― Тоді, думаю, ти не пам'ятаєш, що ти мені говорив…, ― пробурмотів Сора. ― У Порожньому Бастіоні, коли я запечатав Замкову Щілину, ти сказав… Дональд підхопив репліку: ― Можливо, ми більше ніколи не зустрінемося… ― …Але ми ніколи не забудемо один одного, ― вимовив Леон. ― Вак! Ти пам'ятаєш! ― Дональд підскочив. ― Вони мають рацію, Леоне! Я теж пригадую, як ти це казав. А потім я сказала Сорі: "Я не зможу тебе забути, навіть якщо захочу". Хіба не так? ― Юффі нахилила голову до нього, не бувши впевненою у власних спогадах. ― Тоді, певно, ми не можемо списати це на випадковість, ― Леон напружено нахмурився. У всіх були такі спогади – але вони не могли пригадати зустрічі з гостями. Що б це могло означати? ― Так. Наші серця пам'ятають – тобто ми відчуваємо спогади у твоєму серці, Соро, ― Аеріс підвелася, підійшла ближче до нього і ніжно поклала долоні на його обличчя, дивлячись йому в очі. ― Серце Сори…? ― глухо перепитав Дональд. ― Ми не знаємо тебе, Соро, але твоє серце сповнене спогадів про те, як ми були разом, ― сказала Аеріс. ― Боже, що це значить? ― здивувався Ґуфі. ― Спогади Сори, мабуть, резонують і в наших серцях. Може, вони розповідають нам про те, чого ми не могли б дізнатися інакше. ― То ти кажеш, що спогади Сори впливають і на наші? ― запитав Леон. Аеріс повернулася до нього, злегка посміхаючись. ― Його спогади, здається, мають певну силу. “Мої спогади…?”, ― подумав Сора. ― Може, все так, як сказав той хлопець… Це місто – лише ілюзія, створена моїми спогадами, ― він спохмурнів, поринувши в роздуми. Аеріс повернулася до нього. ― А… в цьому місті є хтось особливий для тебе? Вона говорила так, ніби знала все. ― Звідки ти знаєш, що він сказав? ― запитав Дональд. Але Сора лише кивнув. ― О… Я зрозумів. ― Га? Що ти зрозумів, Соро?! ― Мої спогади резонують в її серці, розповідаючи їй про те, що сталося, ― Сора відчув, що це має якийсь сенс для нього. ― Що це означає? ― Гадки не маю! Ґуфі і Дональд розгублено нахилили голови. ― Хм… Я не можу це толком пояснити, але… Все так, як ти сказала, ― сказав Сора Аеріс. ― Мій друг знаходиться десь в цьому місті – тобто, в Замку Забуття. ― Що? У Замку Забуття? ― Юффі зіскочила з ліжка. ― Що це таке? Тут немає ніяких замків. ― Це не зовсім те, що я мав на увазі… Ем, це… Ну…, ― у нього були серйозні сумніви щодо його здатності пояснити це так, щоб це набуло достатнього сенсу. ― Ти й сам не знаєш, що відбувається, ― заговорила Аеріс, бачачи розгубленість Сори. ― Правда ж? ― Так. Ми ж тільки‑но прибули сюди, ― відповів Сора. ― Я хочу краще оглянути все навколо і з'ясувати, чи це справді те Місто Перетин, яке ми знаємо. Дональд і Ґуфі підтримали його. ― Так, і я теж! ― Я також! ― Ну, це поки що не має сенсу, але йдіть прогуляйтеся містом, ― сказав Леон. ― Там є Безсердечні, але для тебе це не проблема. ― То ти знаєш, що я вмію битися? ― впевнено запитав Сора. Леон пирхнув. ― Не можу сказати, що знаю… але мені хочеться тобі вірити. Тому залишимо все, як є. ― Гей, не будь таким дивним, Леоне, ― Сора посміхнулася до нього. ― Може, мені ще раз врізати тобі, щоб переконатися? ― запитав Леон. ― Можеш з цим зачекати… Давайте, Дональде, Ґуфі, ходімо! Сміючись, Сора вибіг з номера готелю. *** Трійця пройшла через площу Другого району. ― То ти казав… Це місто – лише ілюзія, яку створили твої спогади, так? ― запитав Ґуфі з‑за спини Сори. ― Що ти маєш на увазі? ― Я і сказала Аеріс… Я не знаю, що це означає. Просто здається, що цей світ якось пов'язаний з моїми спогадами. ― Але це не може бути ілюзією! ― спантеличено вигукнув Дональд. ― Ми ж знаходимось прямо в ньому! ― Цікаво, а як же ми з Дональдом? ― запитав Ґуфі. ― Ми теж з твоїх спогадів? ― …Га? Ну… я не знаю…, ― Сора подивився вниз. Якщо місто справді було ілюзією, створеною з його спогадів, то як він міг відрізнити частину, яка була ілюзією, від тієї, що не була? Що, як Дональд і Ґуфі, які були поруч з ним зараз, були лише ілюзіями? Де ж тоді справжні Дональд і Ґуфі? ― Це не має ніякого сенсу, ― Ґуфі склав руки. Але в ту ж мить Дональд підскочив. ― Безсердечні! Кілька з них з'явилися посеред відкритої площі. ― Ну що ж, поїхали! ― вигукнув Сора. ― Але ж ми всі зараз слабкі…, ― невпевнено сказав Дональд, міцно стискаючи свою паличку, яка тепер не могла зробити нічого, окрім крихітного полум'я. Він обмінявся поглядами з Ґуфі, який теж виглядав нервовим. ― Про що ти говориш? Ми тільки що повернулися до того, якими були, коли познайомилися, так? ― О, так! Зрозуміло! ― Ґуфі знову посміхнувся. ― Вперед! Трійця кинулася в натовп Безсердечних. *** Вони побігли до дверей Третього району. Сора притулився до них, переводячи подих. ― Тобі не здається, що ми стали набагато сильнішими після цього? ― Так! Тепер я теж можу використовувати Сніговій! ― Сміючись, Дональд змахнув чарівною паличкою. Кришталики льоду, що були на кінці палички, заблищали. ― Ніби сила, яку ми втратили, потроху повертається до нас, ― радісно сказав Ґуфі. Якщо їх щойно відкинуло на початок, то не було жодних причин впадати у відчай. Треба було просто йти вперед, і вони знову стануть сильнішими. Сора підняв Кі‑блейд над головою і потягнувся, тримаючи його в обох руках. ― Га? ― вигукнув Дональд, збираючись увійти в Третій район. ― Що таке? ― запитав Ґуфі. ― Це Сід! ― Дональд побіг до нього. На ньому був пояс на животі поверх білої футболки та окуляри, зсунуті на волосся ― зовсім як той Сід, якого вони знали. ― Сіде! ― Сора рушив за Дональдом. ― Гей, хто б міг подумати. Це ж Сора! ― тоді Сід зупинився і почухав голову. ― …Гм? Сора? Я ніколи не зустрічав тебе раніше… Але ти справді схожий на Сору, з таким гострим волоссям і широкими штанами… ― Все нормально, Сіде. Це моє ім'я. Навіть якщо Сід, якого вони зустріли, не був справжнім, а лише Сідом зі спогадів Сори, все одно було приємно, коли його зустрічав друг. ― Що вам, хлопці, потрібно? ― запитав Сід. ― Мій друг має бути десь у цьому замку… ее, у цьому місті, ― відповів Сора. ― Є якісь пропозиції? Сід нахилив голову, замислившись. ― Твій друг, так? Останнім часом це місто бачить тільки Безсердечних. Не можна зробити й двох кроків, щоб не потрапити в засідку. Якщо чесно, то ця площа найгірша. ― Як це найгірша? ― запитав Ґуфі. Сід подивився на дзвіницю, що здіймалася над крамницею дрібничок у Другому районі. ― Кажуть, що коли дзвонять у дзвін, з'являється величезний Безсердечний. ― Ха… а чи може це бути…, ― Сора подивився на Дональда і Ґуфі. Вони билися з величезним Безсердечним на цій самій площі. І це було… ― Якщо вам дорогі ваші шкури, забирайтеся звідси, поки не пізно, ― з цими словами Сід покинув площу. ― Може, нам теж краще піти? ― сказав Ґуфі, відступаючи назад. ― Але хіба ви не хочете подивитися, що там з'явиться? ― запитав Сора. ― Ні, не хочемо! ― огризнувся Дональд. Вони всі пам'ятали істоту, яка з'явилася раніше. Це був Безсердечний, схожий на величезний обладунок, з руками і ногами, які від'єднувалися і кружляли навколо ― Вартовий Обладунок. Раптом пролунав дзвін. Дональд підскочив: ― Дзвін! Швидше, тікаймо звідси! І з жахливим гуркотом щось впало з неба – Вартовий Обладунок, як вони і припускали. ― Он він! Тікаймо! ― Дональд спробував втекти, але Сора схопив його. ― Все буде добре. Коли ми вперше зіткнулися з цією штукою, ми вперше билися разом, але спільно здолали його! ― Сора розправив плечі, зовсім не злякавшись. ― Але ж я не володію всією своєю магією! ― Але ж тоді ти ще не міг використовувати дуже сильну магію, правда ж? Вони розмовляли, перекриваючи брязкіт важких металевих кроків, що наближалися до них. ― Так, але…, ― Дональд виглядав так, ніби все ще хотів утекти. ― Я битимусь, Дональде. ― Ґуфі?! ― Тоді ми ще не дуже добре знали один одного, але тепер ми знайомі, ― сказав Ґуфі. ― Ми знаємо, як битися разом. Ми й досі це вміємо, то не може бути, щоб ми не стали сильнішими, ніж раніше! ― І, може, ми не переможемо його без твоєї магії! ― Сора подивився в обличчя Дональда, посміхаючись. ― Добре! Добре! ― Ось це настрій! ― Сора розвернувся і скочив на Вартовий Обладунок, який був вже досить близько, щоб вдарити його. Ґуфі та Дональд зробили те саме. ― Ха! ― Сора підскочив вище. Він не був таким сильним, як пам'ятав, але стрибати міг так само добре. Руки Вартового Обладунку розмахували туди‑сюди, атакуючи, а Сора замахнувся на них Кі‑блейдом. ― Вогонь! ― Дональд вразив його магією, а Ґуфі помчав на нього зі своїм щитом. Як і раніше, вони билися як один. Спершу вони відрубали Вартовому Обладунку праву руку, потім ліву, а потім ноги, одну за одною. І нарешті тулуб… Ніби насолоджуючись цим, вони протистояли Безсердечному, що в десятки разів переважав їх за розміром. ― Ось так! ― Сора підстрибнув ще вище, ніж раніше, і відчув як Кі‑блейд вдарився об нього. ― Ось! Вартовий Обладунок впав, наче маріонетка з перерізаними нитками, і нерухомо застиг, а потім перетворився на світло і зник. *** ― Га? Двері до будинку чарівника Мерліна в Третьому районі не відчинялися. ― Що з цією штукою? ― Дональд штовхав і тягнув, але двері залишалися щільно зачиненими. ― Ти знайшов свого друга? Голосом, який привітав їх, знову виявився Леон. ― Гей, Леоне, а що там? ― запитав Ґуфі, трохи розгубившись. ― Там…? Я не думаю, що ти можеш туди пройти. ― Але ж там є двері… Що…? Вони зникли! ― Дональд постукав паличкою по голій стіні. Він щойно хотів навалитися на неї усією своєю вагою – але дверей не було, лише цегляна стіна. ― Що відбувається…? ― Сора повернув голову і побачив Леона та Юффі, а також Аеріс і Сіда. ― Привіт, хлопці… ― То твого друга тут не було? ― трохи винувато промовила Юффі. ― Ні, я не думаю, що знайду його в цьому місті… Але він десь у цьому замку, ― рішуче відповів Сора. ― Я просто знаю це. Ріку десь тут. Сора був у цьому впевнений. ― Замок? ― Сід склав руки. ― Ніби все місто знаходиться всередині якогось велетенського замку? Ого… це вражає. ― Може, ми й не можемо цього зрозуміти, Сіде, ― сказав Леон, ― але Сора та його друзі розуміють. Вони бачать, що реальність значно більша, ніж просто цей світ. ― Хотів би я бути таким же впевненим, ― пробурмотів Сора. Він починав втрачати впевненість у тому, що було ілюзією, а що – реальністю. Двері зникли прямо перед його обличчям – що б це могло означати? ― З тобою все буде добре, Соро, – твердо сказав йому Леон. ― Незалежно від того, яку форму приймає реальність, ти зможеш з нею впоратися. Юффі посміхнулася до нього. ― Бережи себе, Соро. ― Я трохи заплутався, але… все одно бажаю удачі, ― сказав Сід. ― О! Зачекай, а як ми покинемо це місто? ― запитав Сора. ― Ну… Леон та інші мешканці Міста Перетин невпевнено подивилися один на одного. ― Он там є двері, ― Аеріс вказала на кут площі Третього району. ― Га…? ― Сора глянув на стіну – чи була це просто стіна. Тепер там були двері. ― Що відбувається? Аеріс мовчки похитала головою. ― Неважливо! Ми можемо потрапити в інше місце через ці двері. Давай, Соро, швидше! ― Дональд побіг до дверей так, ніби не міг стояти на місці більше ні хвилини. ― Гей, зачекай! ― Ґуфі побіг за ним. ― Але ж…, ― Сора, вагаючись, все одно збирався йти за ними, але Аеріс покликала його. ― Соро, зачекай. Він повернувся до неї. ― У мене немає відповідей на всі питання, але я маю тобі дещо сказати, ― вона виглядала такою сумною. ― Аеріс… Що сталось? ― Твої спогади створили це місто, так? ― Так сказав хлопець, який дав мені карту. Якщо чоловік у плащі з капюшоном казав правду, то все в цьому світі – ілюзія… ― Якщо це правда, ― сказала Аеріс, ― то це місто – лише плід твоєї уяви… і ми теж. ― Але… ти не можеш бути вигадкою! ― вигукнув Сора. ― Ти стоїш прямо тут. І місто теж тут! Навіть якщо це місце було створено з його спогадів – він просто не міг у це повірити. ― Але я не зовсім я, ― продовжила вона. ― Я не пам'ятаю того, що мала б пам'ятати. І знаю те, чого не повинна. ― Те, що не повинна знати…? ― Сора спохмурнів, напружено думаючи. Звідки Аеріс знає те, що не має? Може, вона володіє якоюсь особливою силою, або…? ― Соро… Остерігайся своїх спогадів, ― вона вимовляла слова повільно, надаючи їм ваги. ― Остерігатися? Як? ― У подальшій подорожі ти зіткнешся з новими ілюзіями. Тіні твоєї пам'яті можуть обдурити тебе, спробувати звести на хибний шлях… Сора лише кліпав очима. У цьому не було багато сенсу. “Тіні моєї пам'яті…?” ― То… Що саме це означає? ― запитав він нарешті. ― Вибач. Я лише ще одна ілюзія. Істина знаходиться поза межами моїх можливостей, ― Аеріс невтішно опустила очі. ― Не кажи таких речей, ― пробурмотів Сора. ― Це гнітить… Леон і Юффі, Аеріс і Сід були лише ілюзіями? Він не хотів про це думати. ― Будь сильним, Соро. Не дозволяй ілюзіям відволікти тебе від того, що дійсно важливо. На це Сора випростався і кивнув головою. ― Сорооо! ― Дональд гукав його з‑за дверей. ― Може вже підемо, ― додав Ґуфі. ― Так, я зараз буду! ― відповів Сора, а потім знову повернувся до Аеріс. ― Ну, я вже піду… Аеріс?! Її там не було. Він розгублено озирнувся. Що ж тут відбувається? ― Соро, що таке? Ми йдемо без тебе! ― крикнув Дональд. ― Аеріс зникла! Але я щойно з нею розмовляв! І Леон, і Юффі, і Сід – вони теж були тут! Я думав, що ми з ними попрощаємося! ― Про що ти кажеш? Тут нікого не було! ― сказав Дональд, звучачи роздратовано. ― Га? ― Ми вже почали переживати. Ти просто стояв там сам один, ― Ґуфі занепокоєно вдивлявся в обличчя Сори. ― Ілюзії…, ― прошепотів Сора. Дональд знову рушив до дверей, але зупинився і подивився на нього. ― Ти щось сказав, Соро? ― Ні, нічого… Ходімо. І трійця увійшла в двері, яких раніше не було, залишивши Місто Перетин позаду. Телеграм новели