Перша ніч. Перше випробування. Перша кров.
Туман стелився землею, наче мертве простирадло. Високі дерева Карпат нависали над учасниками, як мовчазні свідки. Жодної стежки, жодної таблички — лише дим, тріскіт гілок під ногами і запах вогкості.
— Це точно не реаліті-шоу, — буркнула Віка, озираючись. — Камер нема. І жрачки нема.
— То що? Йдемо вглиб? — нервово спитав Іван Золо, чухаючи затилок лопатою. — Чи просто тут тусим?
— А чого ви на мене всі дивитесь? — хмикнув Валера. — Я шо, провідник? Я бомж, а не GPS!
— А давайте по черзі скажемо, хто ми і нафіга сюди приперлися, — запропонувала Лєра, жуючи жуйку. — А то тут якийсь морок, а ми як дурні…
— Не час для «давайте знайомитись», — перебив її аніме-красавчик. Його погляд ковзав по деревах, по людях, по тіні, що за ними. — Слухайте.
Десь неподалік щось заскрипіло.
Усі завмерли.
— Двері? — прошепотіла бабка Зіна, витягаючи карту з грудей.
— Там щось є… — боксер стиснув кулаки. — Ходімо.
Вони вийшли на галявину. І побачили дім.
Похилена хата з гнилої деревини, затягнута плющем, із розбитими вікнами. Вона стояла там так, ніби чекала.
Старі дошки скрипіли, навіть коли ніхто не торкався.
— Це пастка, — сказав Йосік і втер лоб. — Тут щось є. Я це відчуваю шкірою.
— Якщо це пастка — значить, там є їжа, — вирішив Валера. — А я, блядь, голодний. Іду!
Він рушив до дверей, хитаючись. Його сміх розбивав тишу.
— Валера, не лізь! — крикнула Настя. — Це перше випробування!
— Та шо ти, курво, знаєш про випробування? — огризнувся Валера і зник у темряві дверей.
Наступні п’ятнадцять секунд — тиша.
Потім — КРИК.
Дикий, гортанний, неприродний.
Усі кинулися вперед.
У дверях — темрява. На порозі — пляма крові.
На стіні — шматок обірваної кишки.
— Бля… — Іван Золо сів на землю. — Валєра, брат, ти там?
— Назад! — крикнув боксер. — Виходимо. Тут щось є!
Раптом з темряви вибіг чоловік у масці, із ножем. Кров капала з леза. На ньому — м’ясо.
Він кинувся на групу.
— РОЗСІЙСЯ! — гаркнув боксер і вдарив ногою по грудях нападника.
Маніяк впав, але знову піднявся. З рота — слина, зіниці — чорні.
— Це не людина, — прошепотала Віка. — Це… щось інше.
— НА ЗЕМЛЮ! — крикнув аніме-красавчик і схопив Зіну за руку.
Йосік витяг ніж з рукава і встромив його в маніяка.
Той захрипів. Захитався. Завмер.
Валяючись біля порога, маніяк видав останній звук — дивний, як зламана іграшка:
— Ваа… ле… ра…
Тиша.
Через пів години вони сиділи біля вогнища, що розвів боксер. Кожен мовчав.
— Це була не гра, — першим порушив мовчанку Йосік. — Це перша смерть.
— І що далі? — спитала Лєра. — Ми тепер у серіалі? «Останній виживший»?
— Ні, — мовив аніме-красавчик і відкрив свій блокнот. — Це — тюрма без стін.
— І всі ми тут — засуджені.
— А хто суддя? — спитала Зіна, тримаючи в руках карту.
— Хто нами керує?
У відповідь — легкий шелест.
Він з’явився знову.
Білий кіт у формі, з люлькою в зубах, вийшов із туману й сів біля дерева.
Подивився на групу.
— Один з вас уже пройшов цю гру. І вижив.
Усі погляди метнулись одне на одного.
— Хто?
Кіт не відповів.
Лише шепочучи димом, сказав:
— Але другий раз вижити буде важче.
