Відкриття дзеркала*

* 镜开(き), Kagami Biraki – традиційна японська церемонія (так, саме японська), буквально перекладається як «відкриття дзеркала». Символічне значення: подолання бар’єрів, прийняття нових починань і сприяння єдності всередині спільноти.

 

Клік. В темряві спалахнуло світло. Блимнув екран телевізора, і на ньому з’явилася картинка.

Гуртожиток для персоналу був розташований у найвіддаленішій будівлі столітнього навчального комплексу. Саме там проживала більшість молодих і активних викладачів. Зовні він виглядав просто чудово: червона цегла, білі сходи, тонкі пагони плюща, що плівся стінами будівлі у західному стилі. Хто б не проходив повз, не міг не затримати на ній погляду. Однак, лише ті, кому пощастило стати викладачем, могли увійти всередину і зрозуміти, що споруду з таким красивим фасадом давно не ремонтували. Внутрішні стіни були вкриті плямами й пошарпані, наче старе обличчя з залишками незліченної кількості шарів косметики.

Будівля була настільки старою, що в ній не було навіть цифрового телебачення, лише кабельні телевізори, які вже можна було назвати древніми.

- Долина ріки Яндзи зазнає кількох злив поспіль...

Під звук телебачення, що долинав крізь тріснуте скло вікна рецепції, по коридору йшов хлопець. Зазвичай стара пані, що була на чергуванні, зупиняла його і кричала:

- Гей, малий студенте, хіба не знаєш? Це гуртожиток для персоналу, тут проживають викладачі. Ти студент, ти не можеш постійно сюди приходити.

Але сьогодні вона не лаяла його. Можливо тому, що її погляд був прикутий до екрану телевізору, а може її зір вже здавав через похилий вік, та вона не помітила як він у темряві проходить повз.

Він піднявся на третій поверх, і постукав у знайомі залізні двері.

Вони зі скрипом відчинилися і з-за них висунула голову жінка.

— Це ти?

— Сє-лаоши*... – тихо мовив юнак.

 

*Лаоши – вчитель, викладач

 

Хоча було дуже пізно і хлопець був непроханим гостем, та жінка була його вчителькою і найближчою людиною у всьому університеті, тож після миті здивування впустила його до кімнати.

Вона заварила чашку чаю і додала трохи нарізаного імбиру. На дворі йшов дощ і їй здавалося, що юнак був просякнутий холодом. Гарячий імбирний чай допоможе йому вберегтись від застуди.

Сє-лаоши поставила чашку чаю, від якого йшла пара, на чайний столик перед своїм студентом.

— Коли ти повернувся?

— Тільки сьогодні.

— Сідай, будь ласка, - сказала Сє-лаоши.

Тільки тоді він обережно сів, склавши руки на колінах. Чашки з чаєм він не торкнувся.

— Чому ти не сказав мені що повертаєшся? Вже так пізно – автобуси ще ходять?

— ... Мм...

— Як справи вдома?

Юнак якийсь час мовчав, опустивши голову і колупаючи дірку в джинсах.

— Моя мама все ж хоче щоб я кинув навчання...

Сє-лаоши промовчала.

Він уже був студентом університету і якщо вирішить кинути його, заклад ніяк не зможе цьому зарадити. Раніше вона обговорювала це з матір’ю юнака і пообіцяла допомогти знизити плату за навчання з огляду на фінансові труднощі їх сім’ї, сподіваючись, що та дозволить своєму сину закінчити університет, для вступу в який він так старанно працював.

Але його мати різко відмовила.

— Що вивчати? Китайську? Хто не вміє говорити китайською? Ти просто видурюєш з нас гроші!

Сє-лаоши терпляче намагалася їй пояснити:

— Ваш син дуже талановитий, і він уже на другому курсі. Хіба не шкода буде кинути все на півдороги? Крім того, по закінченню навчання йому буде легше знайти роботу. Він казав мені, що хоче стати вчителем. З його оцінками отримати місце вчителя не буде проблемою. Це мрія вашого сина! До того ж, робота вчителем досить стабільна...

— Він ніколи не зможе бути вчителем! Ви ж бачили його обличчя?! – слова його матері були схожі на тупий ніж, що поцілив прямо в середину невидимого потоку.

Сє-лаоши була розлючена, але не знала, що відповісти.

— Я хочу, щоб він повернувся додому, і почав працювати! В сім’ї не вистачає грошей! Він має припинити марнувати час! З таким... таким обличчям... Що він зможе зробити навіть якщо вивчиться? Яка школа захоче такого вчителя?

І що ж з його обличчям?

Вона глянула на свого студента. В кімнаті горіла лиш лампа низької потужності, яка досить тьмяно освітлювала його лице.

Сє-лаоши вже звикла до його зовнішності, але кожен, хто бачив його вперше, здригався. Його обличчя було схоже на символ Їнь-Ян. Хтозна, через яку хворобу, але половина його лиця, від чола і до шиї, була вкрита багряними плямами, під якими, здавалося, була гниюча плоть.

Виглядало це жахливо і геть ненормально, а тому відразливо.

- Він хворий!

- Не наближайтесь до нього, це може бути заразним.

- Гей, подивіться, там людина Їнь-Ян!

З таким обличчям за ним завжди тінню слідували глузування і насмішки.

Через цю особливість, а також через те, що йому не стало розуму приховати свою хворобу, свою потворність, його уникали усюди, де б він не був. Незалежно від того, як старанно він навчався чи як добре він ставився до інших, він все одно був ніби злим драконом, що летів серед ясного неба – дуже помітним і жахаючим, і ніде не міг знайти гідного до себе ставлення.

Мало хто був таким, як Сє-лаоши, яка могла бачити, що його нормальна половина обличчя була милою та лагідною.

Він завжди тихо й заціпеніло терпів всі кепкування, інколи навіть посміхався разом з кривдниками, наче й справді зробив щось не так.

Але що ж він робив не так?

Сє-лаоши все це бачила. У навчанні він завжди був найбільш зосередженим, сумлінно виконував свою частину завдань і завжди брав на себе найбільшу частину роботи в групових проєктах. Коли інші з нього знущалися, він завжди витримував це, не впадаючи в гнів, і не говорячи багато.

— Все гаразд, лаоши, я надзвичайно щасливий уже тому, що ви говорите зі мною. Раніше, коли я жив у селі, люди уникали мене, й швидше проходили повз, ніхто й ніколи не слухав мене так уважно, як ви. Теперішні мої одногрупники теж дуже милі. Вони, принаймні, не кидаються в мене цеглою.

Його голос був спокійним, але голова завжди була опущена, а спина згорблена під вагою багаторічних образ.

Пізніше вона сказала йому:

— Якщо хочеш, можеш приходити до мене на додаткові приватні уроки, після вечірніх сесій самостійного навчання. Якщо тобі щось незрозуміло або ж потрібна моя допомога - звертайся.

Він знічено посміхнувся, нормальна половина його обличчя сором’язливо зарум’янилась.

За ті два роки, що вони знайомі, вона звикла відчиняти двері після його стуку і бачити його сутулу постать. Він приносив їй свої твори, есе, навіть вірші власного авторства, просячи порад.

В наш час багато хто любить лаятися, але мало хто – писати вірші.

А він наполегливо продовжував писати, попри те, що інші студенти сміялися з нього, називаючи гидким виродком, що пише гидкі речі: Ну й тухлятина! Ще більш тухле, ніж твоє виноградне обличчя.

А він видавав легку усмішку і продовжував писати.

Тепер же він уже не мав права це робити.

З такими думками Сє-лаоши відчула сум глибоко в душі і з жалем подивилась на юнака перед собою.

— Лаоши, цього разу я прийшов попрощатися, - сказав він. - Завтра я йду.

— Додому?

— ... Емм, більш менш, – він зробив павзу. – Сє-лаоши, якби ця хвороба була у мене не на обличчі, а там, де ніхто не міг би її побачити, то люди були б добрішими до мене. Було б добре.

Очі Сє-лаоши почервоніли. Вона вже зробила все, що було в її силах, але вона не була його родичкою і не могла ані приймати остаточне рішення, ані врятувати його. Ситуація в його сім’ї день за днем погіршувалася, мати відмовлялася відпускати свого сина на навчання, особливо з огляду на те, що в неї був другий, здоровий син, який щойно пішов до старшої школи. Якщо вони повернуть хвору дитину додому, то зможуть дати здоровій зайняти її місце і відправити на навчання.

Сє-лаоши не звинувачувала його матір – будучи змушеною зважувати всі за та проти з огляду на становище своєї сім’ї, вона приймала справедливе рішення.

— Те... Те есе, яке ти залишив минулого разу, щоб я переглянула - я ще не повністю перевірила... – Сє-лаоши відчувала, що ледве стримує сльози, тому панічно змінила тему – ... Та я дуже уважно прочитала початок. Чому б тобі не почати процес відрахування трохи пізніше? Після того, як я перевірю повністю?

— Ні, – він з посмішкою похитав головою, – мені треба йти до світанку.

Вона відчула сильний докір сумління. Чому вона завжди вважала, що ще є час?

Чому вона не відмовилась від сну вночі і не перевірила його есе?

І нащо вона ходила по магазинах, балакала з кимось, відвідувала ті довгі й безглузді зустрічі?

Мрію її студента ось-ось буде знищено, а його серце розбито. Як його вчителька, вона не могла навіть піднести букет квітів при прощанні з його мріями.

— Мені шкода...

— Нічого страшного, – відповів він. – Та я написав свій останній вірш, чи можу я віддати його вам?

Вона з готовністю кивнула.

Він дістав із сумки папірець й показав їй. Він був настільки тонким, що здавався невагомим.

Вона уважно прочитала кожне слово. Це був вірш про ніжне кохання, пекуче й пристрасне, але дбайливе і лагідне. Вона читала любовну поезію багатьох майстрів слова, від давнього «коли місячне світло в нашому ліжку висушить сльози на наших обличчях»* до сучасного «мої очі красивіші твоїх, бо ти відбиваєшся в них»**, але в даний момент здавалося, що всі вони не йшли ні в яке порівняння з цим папірцем, що представив їй її студент.

 

*З вірша Ду Фу «Місячна ніч», періоду династії Тан.

**З вірша Ю Кван-чуна (1928-2017) «Твої очі такі прекрасні»

 

Він нічого не сказав відкрито, ніби це могло порушити суть вірша.

Цей юнак був поетом. Він знав, що якщо любов між людьми з різних соціальних верств втратить свою поезію, то залишиться лиш зніяковіння.

— Це вам на пам’ять.

Усе його обличчя виражало ніжність - як спотворена, так і нормальна його сторона.

— Вибач, лаоши. Я не можу дозволити собі придбати тобі* подарунок.

 

*Так, він перейшов на «ти»

 

— Немає нічого кращого за це. – вона повернулась до нього спиною, придушуючи сльози. – Ти... Ти маєш щось з’їсти. Я знайду тобі якісь закуски до чаю.

Поки рилась в коморі, вона заспокоїла свої емоції. Вона схопила банку пісочного печива і поставила його на чайний столик.

Юнак чемно подякував. Під поглядом Сє-лаоши він нарешті торкнувся чашки з чаєм, але лише з тим, щоб миттю забрати руку.

— Гаряча, - м’яко сказав він.

Вона також торкнулась чашки.

- Га? Вона ж просто тепла.

Та попри це вона все ж долила холодної води. Її студент взявся за своє улюблене печиво і почав повільно пити чай. Коли він покінчив з печивом і чаєм, ще був вечір.

— Сє-лаоши, чи можу я залишитись тут трохи довше і почитати? - спитав він.

— Звичайно.

Він знову трохи сором’язливо усміхнувся.

— Я скоро піду, але мені все ще доводиться так сильно турбувати вас.

— Все добре, можеш тут бути скільки потрібно... До речі, залиш мені свою адресу... Я надішлю тобі примірники всіх хороших книг, які знайду. Ти дуже розумний, тому навіть навчаючись самостійно, ти не надто відстанеш. – Сє-лаоши могла лише якось втішити його словами. – Якщо тобі знадобиться допомога, то ти завжди можеш зв’язатися зі мною через WeChat*.

 

*WeChat – китайський месенджер

 

Юнак подивився на неї.

— Дякую.

Павза.

— Якби всі були такими, як ти, то, можливо... – він схилив голову і більше нічого не сказав.

В її кімнаті в гуртожитку книг не бракувало. Через його недуг, його потворну зовнішність на хлопця завжди всі звертали увагу, коли він приходив до бібліотеки. Тож Сє-лаоши запрошувала його в гуртожиток для співробітників і позичала йому для читання власну колекцію книг. 

Ось так і зараз юнак провів усю ніч за читанням в її кімнаті, ніби бажав забрати з собою у рідне місто всі можливі слова.

Він рідко вчиняв так егоїстично. Раніше він не затримувався допізна, бо боявся, що може завадити відпочинку своєї лаоши. Та сьогоднішній день був винятком.

Сє-лаоши не звинувачувала його в цьому прощальному свавіллі, проте, після опівночі вона вже була геть втомлена і незчулася як задрімала.

В цьому туманному напівпритомному стані вона почула, як хлопець раптом сказав:

— Сє-лаоши.

У відповідь вона ледь чутно мугикнула.

— Є ще дещо. Я хочу вибачитись перед тобою. Ті крадіжки в класі, за які ти отримувала критику... Коли студенти постійно губили речі, і потім ніяк не могли знайти. Насправді, це я був тим хто їх забирав.

Від шоку її дрімота трохи розвіялась, але її тіло було надто втомленим і важким, щоб підвестися.

— Але я не зберігав жодної з тих речей, не просив за них гроші, - сповненим сумом голосом продовжував юнак. – Я справді ненавидів їх за те, що вони з мене знущались... Всі їхні речі я кидав у копицю сіна, а потім палив. Вони підозрювали мене, але ти вирішила без будь-яких питань поручитись за мене. Та насправді це робив я. Мені ніколи не вистачало сміливості зізнатися. Лише одна людина сприймала мене як нормальну, чи навіть як хорошу людину – це ти. Лаоши, я дуже марнославний, так?.. Та я б не знав, що робити, якби ти розчарувалась в мені. Ти єдина людина, від якої я коли-небудь отримував визнання.

Його голос затих, але погляд був ясним, як ніби він звільнився від тяжкого тягаря.

— ... Це те, про що я найбільше шкодував... Сє-лаоши, мені дуже шкода. Моя хвороба, здається, перекинулась з мого обличчя на моє серце. Якщо в мене буде наступне життя, то я справді хочу бути просто нормальною людиною... Я не хочу бути настільки хворим, щоб не мати навіть права бути коханим. Сє-лаоши...

Завиваючий вітер увірвався у вікно, змусивши сторінки на столі розлетітися, подібно прапорцям прикликання душ.

Потім все знову затихло.

Чай на столі охолов.

Прокинувшись вранці, Сє-лаоши виявила, що всю ніч проспала за столом. В кімнаті було чисто і охайно. Її студент завжди був дуже ввічливим, але цього разу він зібрав свої речі й пішов, не попрощавшись з учителькою.

Почуваючись трохи пригніченою, вона підвелась і сонно попрямувала до вітальні.

Вона подивилась на журнальний столик... І відчула, наче її облили тазом крижаної води; її очі округлились.

Чай, який вона вчора налила юнаку, замерз, але... Але як? У кімнаті ж було +/- 27°С.

Широко розплющеними очима вона почала оглядати кімнату і що більше вона помічала, то більший шок її охоплював. Вона чітко пам’ятала, як юнак їв печиво з банки, але, здавалося, що жодне з них не зникло, чай в чашці, що замерз в лід, був нетронутим, і нарешті...

Нарешті, цей завуальований любовний вірш, зміст якого все ще бринів у її серці, цей папірець, який він подарував їй на прощання...

Він зник.

А може цього папірця ніколи навіть не існувало...

Вона здригнулась. Раптовий звук і вібрація телефону налякали її. Вона різко схопила гаджет тільки щоб виявити, що то було просто спам-повідомлення. Вона зітхнула з полегшенням, аж раптом, ніби вражена якоюсь думкою, ніби щойно прокинулась від сну, вона швидко набрала номер юнака.

Біп, біп, біп.

Її серце стукотіло з кожним гудком.

— Алло?

Підняли слухавку.

На тому кінці почувся знайомий голос жінки середніх років. Він був грубий, але зараз звучав трохи гнусаво від сліз. Сє-лаоши сказала кілька слів матері юнака.

І її серце затягнуло в безмежну чорну діру.

Після павзи вона почула шквал звинувачень:

— ... Це ти! Знову ти! Я ще не прийшла по тебе, як ти сама подзвонила!

Сє-лаоши вже не могла пригадати, що сказала на початку розмови. В голові було порожньо і єдине, що вона могла чути - це останній скорботний крик на тому кінці, що ніби ударив молотом:

— Він мертвий! Мертвий!

Її кров похолола.

Мертвий?

— Це все через тебе! Він посварився зі мною і вибіг на вулицю під дощ. Поліція сказала, що було оголено частину електричного кабелю...

У Сє-лаоши задзижчало у вухах.

Серед цих докорів і ридань вона вловила ще кілька слів, що були наче марево, наче прощання з іншого світу.

Жінка на іншому кінці закричала так, що різануло вуха:

— Нащо перейматися дзвінками?! Нащо? Вчора був сьомий день після його смерті!*

 

*За традиційними китайськими віруваннями душі померлих на сьомий ден
ь після смерті відвідують місця, де бували за життя.