Розділ 5

У сутінковому світлі вечора я виходжу зі східної брами імператорського саду. Не встигаю зробити й двох кроків, як чую за спиною, як хтось раз у раз гукає:

 

 – Дядьку Дзвеню, дядьку Дзвеню…

 

Зупиняюся й озираюся і бачу, що один із моїх племінників, принц Дай – Цітань – швидкими кроками прямує до мене. Він усміхається, зупиняючись переді мною. 

 

– Дядьку Дзвеню, як же чудово, що я зустрів вас у палаці! У мене страшенно нагальна справа, і мені справді потрібна ваша допомога.

 

Будь-якого іншого дня я неодмінно ускладнив би йому ситуацію, змусив би ще кілька разів назвати мене дядьком, перш ніж запитати, чого він хоче, але сьогодні мені не до того. Тож без зайвих слів питаю:

 

– Скільки грошей тобі потрібно цього разу?

 

Широко усміхаючись, Цітань потирає руки. 

 

– Дядьку Дзвеню, ви завжди мене балували. Навіть не дочекалися, поки я попрошу, і вже знаєте, що мені потрібно. – Він підходить ближче, і показує відстань між двох пальців (🤏) , – шість тисяч таелів.

 

Я зітхаю:

 

 – Цітаню, можеш одразу взяти факел і піти спалити мій маєток.

 

Цей хлопчисько, принц Дай, останнім часом одержимий антикваріатом і старовинними картинами. Він зібрав безліч експонатів, витратив десять тисяч зв’язок готівки. Але при цьому, коли справа доходить до реліквій, він справжній аматор, а лише аматор може мати таку запал і відвагу — відвагу купувати й палити гроші.

 

Щойно він спустошує свої кишені, одразу починає покладатися на свого дядька — тобто на мене, безсоромно звертаючись знову й знову з позиками, користуючись тим, що я пестив його з дитинства. І щоразу сума більшає — хоча я й не сподіваюся, що він поверне бодай монету.

 

Принц Дай потирає руки:

 

– Дядьку Дзвеню, це ж лише шість тисяч таелів! Усього шість тисяч! Чи знаєте ви, що мені вдалося знайти сьогодні? Чашу для вина, якою користувався сам король Вень з династії Джов! Продавець просить за неї всього вісім тисяч таелів срібла. Багато хто вже бореться за цю річ, і якщо я зволікатиму, її можуть викупити раніше за мене.

 

– Востаннє я чув, що ти якраз придбав вушну щітку, яка нібито належала Королю Джов з династії Шан. Вона, здається, виявилася підробкою. З чого я можу сказати, тобі не щастить із династіями Шан та Джов. Можеш одразу забути про цю покупку.

 

Я розвертаюся й продовжую свій шлях. Цітань не відстає.

 

– Дядьку Дзвеню, дядьку, чудовий дядьку, дядьку Дзеню, цього разу все інакше! Мене вже раз ошукали, хіба я не міг винести з цього урок? Цього разу це справді справжня річ! А ще через кілька днів у старшого брата день народження, і я хотів піднести йому цей предмет у подарунок. Дядьку Дзвеню, просто подумайте, що допомагаєте своєму племіннику досягти цієї мети! Як щодо того, щоб я записав ваше ім’я в подарунковому списку й зробив цю винну чашу подарунком від нас обох? Тоді й у вас буде частка в цьому. Це вас влаштує?

 

І не кажи. Річ коштує вісім тисяч таелів срібла, я, як твій дядько, даю шість тисяч, то чи не слід тобі, коли писатимеш список подарунків, ставити своє ім’я далеко, далеко після мого?

 

Я серйозно кажу Цітаню:

 

– Якби ти позбувся цієї своєї звички й перестав збирати випадкові реліквії, його величність був би безмежно втішений. Радів би більше, ніж якби отримав десять велетенських казанів, які король Джов використовував для жертвоприношень небесам.

 

Але Цітань вперто не кається; мої слова влітають йому в одне вухо й вилітають з іншого. Він хапає мене за рукав:

 

– Дядьку Дзвеню, ну вважай, що я тебе благаю. Може, хоча б п’ять тисяч таелів? Позичиш?

 

Я важко зітхаю:

 

– Чому б мені просто зараз не повернути назад, офіційно не звернутися до його величності й не попросити віддати тобі у володіння один з округів у провінції Хунань? Там, кажуть, повно руїн і гробниць ще з династій Шан і Джов. До того ж я виділю тобі двадцять міцних чоловіків і цілий віз мотик та лопат. Зможеш сам наглянути за розкопками. Обов’язково щось цінне знайдеш – і вже точно дорожче за те, що купуєш зараз.

 

Цітань ігнорує все, окрім своєї хватки на моєму рукаві. Він посміхається, показуючи всі зуби:

 

– Дядьку Дзвеню, чотири тисячі таелів. Як щодо чотирьох тисяч?

 

Ще вранці мене зробили рогоносцем, а тепер, у другій половині дня, мене мають за легку здобич. У нинішніх обставинах я відчуваю лише зневіру. А Цітань, ніби намазавши губи медом, солодко каже:

 

– Я знаю, що ти мені точно позичиш, дядьку Дзвеню. Адже з усіх ти завжди любив мене найбільше.

 

Я зітхаю знову й знову – зовсім не знаю, як із ним упоратися. Причина того, що Цітань сміє поводитись так, справді має якесь відношення до того, що я потурав йому змалку.

 

Якщо про це подумати, незалежно від того чи є вони синами колишнього імператора чи синами моїх старших двоюрідних братів, у тому числі Цідже, такі як Цітань, Ціфей і Цілі – усі молоді нащадки приблизно одного віку – я грав з ними усіма, коли вони були маленькими дітьми. 

 

Серед них найбільше любили проводити час у моєму маєтку сини колишнього імператора – Цітань і Ціфей, а також сини принців – Цілі, Ціджен і Ціцянь. Цітань яскравий, сміливий і чарівний. Між ним і молодим імператором була лише різниця у крові по матері, але вони ніби й не брати взагалі. Цідже був мовчазним у дитинстві, стриманим, усі свої переживання тримав у собі; чи хотів він щось, чи не хотів – ніколи нічого не казав. Цітань же, якщо чогось хотів або не хотів, одразу давав це зрозуміти – і що б він не задумав, він мав це отримати. Завдяки цій своїй якості він зумів винести чимало добрих речей із мого маєтку. Можливо, саме через це я завжди любив Цітаня найбільше.

 

Якось казали, що імператриця вважала, ніби я можу передумати й почати підтримувати Цітаня, тим самим створюючи загрозу становищу Цічже на троні. Пізніше, коли я потім дізнався про це, мені здалося це трохи абсурдним.

 

Відкинувши той факт, що я взагалі не маю влади обирати чи скидати спадкоємця престолу, навіть якщо судити лише за характером Цітаня, було б краще, якби він ніколи не став імператором. Якби він зараз сидів на троні, швидше за все, державна скарбниця вже була б порожньою, а до падіння імперії залишалося б зовсім небагато.

 

Цітань усе ще тримає мене за рукав і дивиться так само весело, як і раніше. Я підозрюю, що якщо не погоджуся дати йому гроші, про повернення манжета можна навіть не мріяти.

 

Не маючи іншого виходу, я збираюся кивнути. Та коли думаю про велику суму, яка ось-ось зникне з рахунків мого маєтку, відчуваю легкий біль у грудях.

 

Саме в цей момент краєм ока помічаю, як на стежці за поворотом з’являється фігура в темно-синьому.

 

Раптово мені стає легше на серці, хоча причин для цього немає. Можливо, небеса вирішили змилосердитися наді мною, тож дарують мені цей несподіваний, незаслужений шанс.

 

Прикидаючись, що нічого не сталося, я кажу Цітаню:

 

– Гаразд. Але мене зовсім не покидають сумніви щодо справжності цієї чаші для вина. А якщо вона фальшива, то виходить, що, давши тобі срібло, я схвалюю твою поведінку? Думаю, краще мені піти з тобою й ухвалити рішення лише після того, як переконаюся, що вона справжня.

 

– Але, дядьку Дзвеню, у старовинних речах ти не розбираєшся анітрохи більше за мене. Якщо вона справжня для мене, то справжньою здаватиметься й тобі. Навіщо тобі взагалі йти?

 

Я хитаю головою:

 

– Це не обговорюється. Якщо ми її не перевіримо, я так і не знайду собі спокою.

 

Я навмисне сповільнюю мову, розтягуючи інтонацію так, щоб моя фраза завершилася саме в той момент, коли ця темно-синя фігура опиниться поруч. Я піднімаю погляд і, удаючи, що лише зараз його помітив, кажу:

 

– Яке співпадіння, ми якраз говорили про труднощі з автентифікацією – і ось до нас іде експерт.

 

Л’ю Тон’і з легкою усмішкою ввічливо вітається з нами:

 

– Схоже, я перервав розмову їхніх високостей.

 

Нарешті Цітань відпускає мій рукав і, кивнувши, відповідає на привітання:

 

– Канцлере Л’ю, ви прямуєте додому?

 

Л'ю Тон’і так само стримано відповідає:

 

– Саме так.

 

І вже збирається йти.

 

Я набираюся сміливості.

 

– Канцлере Л’ю, зачекайте.

 

Л’ю Тон’і зупиняється, у його виразі з’являється нотка недовіри. Цітань повертається до мене, абсолютно ошелешений.

 

У межах імператорського двору наші з Л'ю Тон’і шляхи перетинаються рідко; коли ми зустрічаємося, то обмінюємося лише кількома ввічливими фразами. Усі знають, що між нами немає ані дружби, ані особистої ворожнечі, проте згідно з нашою репутацією я – підступний принц, а він – мудрий канцлер. Ми настільки різні, як чорне і біле на шаховій дошці. З боку здається цілком природним вважати нас повними протилежностями.

 

Тож коли я окликаю Л'ю Тон’і, змушуючи його зупинитися, у подиві опиняється не лише він. Навіть мій племінник, принц Дай, виглядає приголомшеним.

 

Я створюю вигляд абсолютної невимушенності:

 

– У мене є справа, у якій ваша допомога могла б стати в пригоді, канцлере Л'ю.

 

Цітань витріщається з приголомшеним подивом, написаним на йо обличчі; я посміхаюся йому.

 

– Канцлер Л'ю відомий як один із найвидатніших учених імператорського двору. Я чув, що він справжній майстер у визначенні автентичності старожитностей та каліграфії. Хіба ж не він той посланий небесами експерт, якого ми так потребували?

 

Вираз на обличчі Цітаня надзвичайно складний.

 

– Дядьку Дзвеню, ви…

 

Я складаю руки в шанобливому проханні перед Л’ю Тон’і.

 

– Канцлере Л'ю, мій племінник збирається витратити велику суму на купівлю чаші для вина. Він каже, що нею колись користувався король Вень із династії Джов. Я ж боюся, що його ошукають, і він придбає підробку. Якщо у вас зараз є час, чи не могли б ви скласти нам компанію? Ви б принаймні допомогли нам не викинути тисячі таелів срібла на фальшивку і не стати посміховиськами.

 

Я дивлюся просто у вічі Л'ю Тон’і. За всі ці роки при дворі я можу порахувати на пальцях, скільки разів мав змогу поглянути на нього отак, віч-на-віч. І ось я стою в цьому весняному бризі, а серце шалено калатає.

 

Л'ю Тон’і завжди був обачним і самодисциплінованим; він, найімовірніше, не захоче забруднитися моїм поганим впливом. Усе вказує на те, що він знайде привід, щоб відмовитися.

 

При сутінковому світлі його риси нагадують картину, намальовану тушшю: спокійні кольори, розмиті, витончені. Здається, і моє серце затихає та розливається тим самим відтінком. Принцеса Хвай, сімейні чвари, роги, які мені наставили, – усе це на мить полишає мене, здіймаючи високо над самісіньким верхом небес.

 

На його обличчі з’являється легка усмішка, і він каже мені:

 

– Дякую за запрошення, ваша високосте. Я, безперечно, не відмовлю. До ваших послуг.

 

У ту мить весняний вітер приносить із собою цвітіння, а моє серце стискається ще дужче.