Звуки потяга розслабляли після важкого дня.
Сонце лоскотало очі разом із деревами, які переривали промені, а чай та аудіокнига розслабляли й занурювали мене в сон.
Розслабляючий голос, жіночий, такий рідний і близький, хоча з цією людиною я зовсім не знайомий.
"Ти — нова частина історії, і заверши її по-своєму. Історія повинна жити, а не писатися одним автором."
Кейн:Що
Я оглянувся та нікого не побачив.
Я потягнув за дріт та витягнув навушник і переслухав аудіокнигу. Я списав це на те, що мені здалося — слухав цю книжку вже разів п’ять, але цього моменту не пам’ятаю, і знайти його я не зміг, скільки не перемотував. Тому вирішив, що здалося. А сьогодні потрібно купити квіти і зареєструвати столик у ресторані на двох.
Це відрядження втомило мене, та ще й без неї.
Я попивав чай, насолоджуючись моментом, і в якийсь момент мене потягнуло в сон. Прокинувся я уже пізно вночі.Мені приблизно потрібно їхати день, а я сів у потяг під вечір — думаю, після обіду зможу приїхати.
Ми заїхали в тунель, мої очі закривались, я хотів або намагався ще поспати, але потяг раптом перестав пряцювати та котився дальше через швидкість яку набрав але — почав різко гальмувати, аж до повної зупинки. Це просто викинуло мене зі сну, я схопився, шукав телефон, але не міг знайти. У коридорах чувся шум, і потрібно було знайти…
Через кілька секунд я вже не міг згадати, що саме я шукав. У коридорах паніка, а моя думка ніби провалюється: "Я маю знайти... і зі світлом вийти з... подивитися, що там..."
Слова у моїх думках ніби пропущені, і я не розумію чому. І не тільки назву транспорту я забув — я й сам не міг згадати. Мені стало страшно.
Я рефлекторно збирав щось, не розуміючи що саме, закинув це на себе й вийшов у коридор. Люди панікували, але рухались в одному напрямку. І мені теж здавалося, що треба туди, хоча я не піддавався паніці.
Вдихнувши і видихнувши, я заспокоївся: я — Кейн, і я їхав... "не пам’ятаю" куди, і що шукав — "не знаю", чому потрібно рухатися туди, куди всі — "бо там вихід".
Я зайшов в кімнату.
Відчуття було, ніби хтось вліз мені в голову й міняє слова. Але зараз не темно, а все синє, хоча ми в тунелі, де має бути темно без світла.
Все кричало, щоб я рухався до виходу та залишив усе. Я вже збирався це зробити, як сильний удар об двері вивів мене з цього стану. Люди почали вибігати з потяга так, ніби він горів. Я бачив жахливу картину — кожен біг, не зважаючи на інших. Дитина чи дорослий — всім було все одно. Всі бігли, як тварини в жаху. Вийти й змішатися з ними означало бути затоптаним.
Я сидів і пив те, що було в кружці. Пам’ятав раніше, що це було, але зараз уже байдуже — на смак приємне.
Я розбирав речі в дивних сумках, яких було занадто багато — це все не могло бути моїм. Значить, я не сам у цій кімнаті — взуття різних розмірів це підтверджувало.
Раптом біль у голові пронісся так сильно, що аж ноги підкосилися. І тоді я згадав: що шукав і куди їхав та все що я не зміг згадати. Включивши лампу, я нарешті міг нормально бачити — ще й температура впала, ніби до нуля.
Глянувши в коридор, я побачив, що вікна були повністю замерзлі. Здавалося, якщо їх торкнутися — вони тріснуть і пустять холод усередину.
Я одягнувся в теплий одяг: термобілизна, воєнні штани з наколінниками (їх довелося закріплювати ременем, бо були не по мені), берци, балаклава — тепла, добра річ, яка закривала обличчя, і куртка непродувайка — теплішого нічого не було.
Мультитул, маленький похідний набір, сигарети, набедрена сумка, рюкзак і рукавиці з металевою трубою, яку я вирвав — усе, що мав із собою.
Цікаво, що вікна, через які я дивився на сонце, не замерзли. Це був знак.
"Потріскування"
Скло тріщало від морозу в коридорі. Вихід був один — я розбив вікно та вилізав,та мене подув теплий вітер та холод позаду мене ніби благав залишится. Я, не роздумуючи, виліз через нього, звук розбитого скла підганяв мене. Я просто стрибнув, упавши на спину.
Рюкзак пом’якшив падіння, але все одно боляче. Весь потяг був покритий снігом,ніби його достали з морозилки та доторкатися до нього не хотілося.
Я зняв балаклаву, бо тут було досить тепло я стояв в тунелі, і я не розумів, що відбувається. Приклав руку до очей, провів униз, тягнучи шкіру. Попереду — лише темрява, а десь там — світло.
Світло вхід… це світло дарувало надію, воно було далеко, а темрява — лише позаду. І раптом по всьому тунелю загорілися лампи. Таке я бачив тільки в фільмах жахів... Сподіваюсь, що це лише так здається.
Десь далеко знову з’явилася темрява одна з ламп погасла.
Кейн: Сук**, я цього бл** і боявся!
Я прокричав це, коли біг до виходу. Світло почало згасати, посилюючи страх, і це додавало сил бігти швидше. Але згодом воно стало гаснути ще швидше.
Я наступив на когось, щось м’яке, і мало не впав.
???: Не покидай мене... Допоможи, прошу...
Я озирнувся й побачив чоловіка — мого віку чи трохи старшого, різниці не було. Він просив підняти його. Я б так і зробив, якби світло не стало згасати по дві лампи одразу, набираючи темпу.
???:Врятуй мене, прошу...
Я хотів підійти до нього, але він дістав пістолет і вистрілив у як здалось у мене — куля вдарила в щось металеве.
Я кинувся до виходу, і вже повернувшись, почув ще пару пострілів, але не почув звуку удару кулі об щось.
Я вже був біля дверей на вихід — відкрив їх я просто влетів усередину.
— Акуратніше!
— Ей, ти не один тут стоїш!
— Де ми? Що відбувається?
Я хотів плакати — це був повний пзд**, ще й ніби хтось тиснув на мої емоції... Чи то через те, що темрява мене не наздогнала або постріли...
