Продовження опису:
П’ятнадцятого числа певного місяця Їнь Вушу стояв на чорному камені біля мосту й здалеку гукнув до Сє Бай:
— Відтоді як ти оселився в цій клятій халупі, ти жодного разу мене не впустив!
Сє Бай, тримаючись за дверну раму, з кам’яним виразом обличчя відповів:
— Ти закінчив?
Їнь Вушу:
— Я, між іншим, із потом і кров’ю виховував тебе майже сто років!
Сє Бай холодно:
— І що?
Їнь Вушу:
— Можеш хоч дверима не так грюкати?
Сє Бай, не промовивши й слова, підняв руку – і з гучним гуп зачинив двері так, що аж міст здригнувся.
Їнь Вушу: …
***
Том перший: Дев’ять сніжних ночей у світі людей.
У місті Лінь справжня зима зазвичай приходить лише наприкінці листопада.
Щойно стемніло, як з неба задрібнив дощ. Вологість різко підскочила, холодний і сирий пронизливий вітер пробирав аж до кісток.
У таку погоду ніхто не захоче довго лишатися надворі. Але, як завжди, є винятки.
— Звіт про розтин готовий, нарешті сьогодні вдасться піти з роботи вчасно. Може, влаштуємо вечерю? Кінець року – завжди шаленство, якщо зараз не зберемось, то доведеться чекати аж до весни, — запропонував хтось в офісі.
Кілька колег загомоніли, обговорюючи щось наперебій, а потім, ніби щось згадавши, покликали:
— Сяо Сє [1], підеш з нами? Ти вже тиждень тут, а ми ще навіть не встигли як слід тебе привітати.
[1] 小谢 (Сяо Сє) – зменшувальне, фамільярне звертання за прізвищем.
Сє Бай зняв білий халат і накинув пальто. Чорне вовняне пальто та сірий, як голубине пір'я, шарф вигідно підкреслювали його бліду, чисту шкіру. У виразі його обличчя та погляді відчувалася якась крижана відстороненість.
Здавалося, він трохи задумався, перш ніж зрозумів, що “Сяо Сє” звертаються до нього. Кинув погляд у їхній бік і відповів:
— Ні, дякую.
Говорив він тихо, наче не хотів витрачати сили на зайве. Його голос мав холодний відтінок – такий самий, як і погляд: беземоційний, мов дві тихі, темні водойми. Він зовсім не схожий на звичайного хлопця років двадцяти семи чи восьми.
— Та й справді, ти ж останні дні так сильно кашляєш, а надворі ще й холодно. Повертайся додому, випий ліки та як слід виспись, — колеги більше не вмовляли, лиш кинули кілька слів на прощання, і почали збиратися, виходячи з офісу слідом за Сє Баєм.
Щойно автоматичні двері відчинилися, вологий холод одразу ж хлинув назустріч. Сє Бай насупився й глухо покашляв кілька разів, підняв руку й підтягнув шарф, закривши худе підборіддя та щільно стиснуті губи.
Судово-медичний центр, у якому вони працювали, знаходився в непомітній вуличці на західній околиці міста Лінь. Місце – глухе й безлюдне: ні птах не пролетить, ні курка не знесе яйця. Найближча автобусна зупинка – приблизно за п’ятсот метрів, і щоб до неї дістатися, треба було перейти дорогу й пройти через житловий квартал навпроти. Найближчі магазин і ресторан – теж десь там.
Сє Бай кинув погляд у бік кварталу, де вікна яскраво світилися, потім відвів очі, розкрив чорну парасолю, спустився з ґанку, й, повернувши носком праворуч, рушив у бік провулка.
— Е-е-е! Сяо Сє, куди ти так ідеш? — кликали ззаду колеги.
Сє Бай не зупинився, не обертаючись, відповів коротко:
— Додому.
Він пробув тут трохи більше тижня, і саме випадково потрапив на два складні справи – усі працювали понаднормово, тож час повернення додому не збігався. До того ж, це був перший раз, коли він виходив разом з іншими.
— Гей! Нещасний хлопче! Там немає ні автобусної зупинки, ні таксі, яке хотіло б сюди їхати. Там одна дорога веде прямо до цвинтаря Яшан. Куди ти, власне, додому збираєшся? — кілька колег, які виглядали старшими за нього, відчували необхідність піклуватися про молодшого...
Особливо якщо врахувати, що цей молодик зовсім не орієнтується в просторі.
Сє Бай ледве ступив кілька кроків, як колега, який наздогнав його, схопив за плече і без жодних пояснень потягнув назад, ще й прямолінійно кинув:
— Ти що, дурень?!
Сє Бай: …
За все своє життя йому таке казали лише двоє людей, і крім сьогоднішнього випадку, другий давно помер – дерево на його могилі вже росте вище першого поверху, і знадобиться двоє людей, щоб могли обійняти його. А той, хто сказав це першим…
При згадці про першого, повіки Сє Бая сіпнулися, а обличчя миттєво стало суровим.
Він опустив погляд, насупився й відштовхнув руку колеги, але більше не намагався звернути праворуч.
Насправді він зовсім не знав доріг у цій місцевості та й не збирався повертатися додому – просто хотів уникнути зайвих очей, тому обрав найтемніший провулок.
Але раз уже інші сказали про це вголос, то якщо тепер, на очах у всіх, він попрямує просто до цвинтаря – це буде виглядати або як те, що він божевільний, або як мінімум щось дуже дивне.
— Ходімо, ходімо, — гукнув до нього товариський колега, — сюди.
Він кликав Сє Бая перейти дорогу в бік західного входу до житлового комплексу.
Погляд Сє Бая ковзнув з-під краю парасолі, на мить злегка зневажливо зупинився на тому будинку, а тоді мовчки рушив слідом за колегами.
— Який сьогодні день? Чого це хтось спалює паперові гроші просто під будинком? — щойно один із колег підійшов до входу в комплекс, одразу кивнув у бік будинку зліва – під ним стояла людина з парасолею, навприсядки спалюючи ритуальний папір. Дим від спалення клубочився й у вологому повітрі дощу розвіювався в туманну млу.
— Дай подивлюся... О, сьогодні Сяо юань[2], — відповів інший колега, гортаючи календар у телефоні. — Тепер усе ясно! Але все одно – в таку годину, ще й під дощем, вийти палити папір. Це вже якось занадто. З такою погодою хто взагалі захоче блукати вулицями? Подивіться, який цей житловий комплекс тихий сьогодні – жодної душі, навіть тіні привида не видно.
[2] 下元 (Сяо юань / Xiàyuán) — традиційне китайське свято, пов’язане з поминанням мертвих і обрядами для «нижніх» (земних) духів. Відзначається 15-го дня 10-го місяця за місячним календарем. Часто пов’язується з обрядом спалення паперових грошей.
Сє Бай, останній, хто зайшов до комплексу: ...
Навіть тіні привида… не видно… жодної?
Він побачив, як усі тіні привидів цього житлового комплексу, які тіснилися, майже заповнюючи квітники і доріжки, одночасно повернули голови і мовчки подивилися на колегу, що говорив. Їхні погляди і вирази обличчя були ніби ласки, що вдивляється в курку – пильно, з глибокою прихильністю і радістю.
Сьогодні п’ятнадцяте число десятого місяця за місячним календарем, свято Сяюаньдзе – народний день вшанування предків з палінням пахощів та паперових грошей. У народі його також називають "Золотою тижневою відпусткою в царстві мертвих Хванцюань".[3]
[3] 下元节 (Сяюаньдзе) – одне з трьох традиційних "Юань"-свят, пов’язане з водою і підземним світом, припадає на 15-й день 10-го місяця за місячним календарем, вшановують духів предків, моляться за відпущення гріхів. "Золота тижнева відпустка в царстві мертвих Хванцюань" (九曲黄泉界的黄金周) – іронічне й жартівливе порівняння потойбічного світу з туристичним курортом на "золотий тиждень" (довгі вихідні в Китаї), де навіть мертві мають свою «відпустку».
Зазвичай щойно настає ніч, тіньові духи, що виходять збирати попіл від спалених паперових грошей, заповнюють вулиці настільки щільно, що ні пройти, ні проїхати. Є духи “домашні” і “дикі”[4]. І якщо порівнювати із пік сезону – Святом Примар[5], коли духи теж вільно ходять світом, то за кількістю духів це свято лише трохи скромніше.
[4] 家养的 / 野生的 – "домашні" та "дикі" духи. Домашні – прив’язані до родини, культури предків. Дикі – небезпечні, самотні, блукають без мети.
[5] 七月半 — фестиваль, що проводиться 15-го числа 7-го місяця за місячним календарем, вважається часом, коли відкриваються ворота пекла.
У такі дні найбільше скупчення духів у місті Лінь спостерігається саме в цьому житловому комплексі. Адже приблизно десять років тому на цьому місці був величезний цвинтар, і безліч духів досі відчувають до нього дивне почуття належності.
На щастя, понад десяток ґвеньчай[6] безперервно патрулювали теріторію, тримаючи в руках ланцюги для зв’язування духів. Їхні кінці важко волочилися по землі, видаючи дзвінкий, різкий металевий звук, який створював невидимий тиск.
[6] 鬼差 (ґвеньчай) — дослівно "службовець світу духів", тобто щось на кшталт «інспектора з потойбіччя» або «охоронця царства мертвих». Це демони/духи, які ловлять або наглядають за іншими духами.
Двоє злих духів уже нависли перед Сє Баєм: з рота в кожного звисав тонкий кривавий язик, що облизував синювато-бліді губи, наче от-от роззявлять пащі, щоб вирвати йому голову та проковтнути її шматками.
Але тут повз пролетів один з ґвеньчай, мов тигр, що кидається на здобич.
Без жодного виразу на обличчі він схопив обох привидів за довгі хвости, що теліпалися позаду, й потяг їх назад, як мертвих псів.
Духи: ……
Сє Бай йшов під парасолькою, не зупинившись ні на крок. Не відвівши погляду ні вліво, ні вправо, він пройшов повз, навіть не моргнувши, – наче й справді не побачив жодної тіні духа.
Житловий комплекс мав правильну прямокутну форму і був невеликим. Перетнути його від західного входу до східного можна було за якихось п’ять хвилин.
Подивившись на злих духів із жахливими смертями – так, що й апетит пропадає, – Сє Бай і далі зберігав кам’яне обличчя. Він йшов недалеко позаду колег, не проявляючи ані найменшого бажання долучитися до їхньої розмови. Його вираз був спокійним і байдужим.
Лише коли вони майже дісталися східного входу, погляд Сє Бая, захований під парасолькою, ледь-ледь змінився. Він швидкий подивився на клумбу, що праворуч.
Під світлом ліхтаря в клумбі чітко вимальовувались дві фігури – одна чорна, інша біла. На відміну від мерзенних привидів із викотившимися очима, ці двоє виглядали майже як звичайні люди.
Чорний був одягнений у непомітну товсту куртку, волосся скуйовджене, і виглядав дещо занепалим. Він стояв на колінах, майже вся рука була занурена у вологий ґрунт, ніби щось викопував із глибини.
А той у білому носив довгу мантію, руки заховав у рукави, і, присівши поруч, бурмотів, підганяючи:
— Гей, Фен Лі, квапся вже! Ти довго викопуєш мерця-яо. Це руйнує нашу репутацію Тайсюаньдао! [7]
[7] 妖尸 (мрець-яо): В китайській міфології «яо» – це демон або дух, а «尸» – тіло, мерців. Тут йдеться про якогось неживого чи оживленого демона, якого треба викопати. 太玄道 (Тайсюаньдао): Назва, яка звучить як назва секти, школи або культу (道 — дао, шлях, вчення).
Фен Лі в чорній куртці, копаючи, процідив крізь зуби:
— Тільки дивишся, сам не хочеш братися? Такий безсоромний!
Чоловік у білому дуже переймався репутацією:
— Ти потворний, ти й берися за роботу.
Фен Лі: ……
Той у білому підняв голову й поглянув на сіре небо:
— Час майже сплив, поки що копай тут, я піду кликати когось.
Фен Лі струснув з обличчя бруд і буденно запитав:
— Кого? Старшого Їня?
Рука Сє Бая, що тримала парасолю, ледь помітно стиснулася.
Тим часом почувся свист вітру – і натовпи тіньових примар по всьому житловому комплексу миттєво розбіглися, зникли навіть двоє ґвеньчай неподалік.
— Га? Мені здалося? Я почув Тайсюаньдао і Їнь Вушу? — один з ґвеньчай, що стояв далі, торкався вуха й дивився здивовано, вдаривши ліктем іншого.
Фен Лі та чоловік у білому мовчки подивилися по сторонах із невинним виразом обличчя.
Через те, що так багато тіньових примар різко розбіглися, дощовий вітер трохи похилився у бік. Сє Бай спокійно повернув парасолю вправо – вона й закривала від дощу, й одночасно приховувала від поглядів Фенґлі та того чоловіка в білому.
Тайсюаньдао, про яку говорили ті двоє, – це організація, що давно відокремилася від світу духів Чжифу Ліндун. Із самого свого створення вона взяла на себе управління всіма демонами та духами – за згодою Великого Імператора Ґоученя.
За логікою, різні привиди, примари й судді світу мертвих із Дев’яти вигинів світу Хванцюань не мали би потрапляти під юрисдикцію Тайсюаньдао, отже, боятися їм цього відомства начебто не варто.
Але справа в тому, що у Тайсюаньдао є вкрай специфічний керівник – Їнь Вушу.
Легенда свідчить, що він – втілення найчистішої й найпотужнішої ян-енергії, яка виникла в найдавніші часи, коли лише з’явилися боги та сформувалися Небо й Земля. Він – не бог, не людина, не безсмертний, не дух. Його не контролює жоден із Трьох Світів і жоден із Шести Шляхів. [8]
[8] У китайській традиційній космології та буддизмі вираз 三界六道 (sānjiè liùdào, тобто три світи й шість шляхів) описує будову всесвіту та цикл перероджень (轮回, луньхуей), через які проходять усі істоти. Це ключове поняття в буддизмі, даосизмі й китайському фольклорі.
Цей "вбудований чит-код" був чудовий у всьому... окрім одного – за безліч віків життя він ненароком перетворився на відвертого психопата.
І найстрашніше – цей психопат живе вічно.
Усі інші давно повмирали, а він усе ще тримається, як ходяча спадщина.
Впродовж довгого часу ім’я Їнь Вушу впевнено очолювало чорний список усіх світів — на першому місці без жодної конкуренції, мов вершник, що залишив позаду всіх на десять тисяч кінських довжин. [9]
[9] на неймовірно великій відстані.
І лише останні кілька століть з’явився той, хто посів друге місце в цьому зловісному списку…
Сє Бай йшов за кількома своїми нічого не підозрюючими колегами до східних воріт житлового комплексу.
— Сяо Сє, ми пішли вечеряти! — один із колег махнув рукою в бік приватного ресторанчика навпроти, перейшов дорогу і, озирнувшись, додав: — Автостанція праворуч, не переплутай знову!
Сє Бай стояв під чорною парасолькою під дощем і дивився, як колеги один за одним заходять до закладу. Лише тоді він обернувся. Із його позиції, навіть не повертаючи голови, бічний зір дозволяв чітко бачити, як двоє в клумбі все ще риються.
Голос чоловіка в білому легко долинув крізь дощ:
— Навіщо кликати нашого боса? Він такий перебірливий, у таке мокре та брудне місце хіба прийде? Та ще й сьогодні п’ятнадцяте... О, ти ж новенький. Напевно, не знаєш: наш бос ніколи не любить виходити з дому в повний місяць.
Він на мить зупинився, підняв поли білої одежі й підвівся:
— Я, звісно ж, йду кликати Гостя Їнь.
Щойно ці слова розчинилися в шумі дощу, як раптом знову пронісся порив вітру. Шурх! І рештки тіней примар миттєво розвіялись з житлового комплексу, не залишилось навіть пальця.
Було цілком очевидно: той самий Гість Їнь, про якого говорив білий, – теж фігурує в усіх чорних списках. Як на зло він йде відразу за Їнь Вушу. Той самий, хто за останні сто років стрімко наблизився до першого місця.
Сє Бай, подивившись на всю цю виставу, без жодного виразу відвів погляд. Він поправив шарф і кілька разів тихо покашляв. Його пальці, що тримали парасольку, були тонкими, з блідо-синюватим відтінком.
— Їнь Вушу…
Він дивився на вологе повітря, що клубочилось суцільною імлою, і подумки ще раз вимовив те ім’я.
— Не любить виходити з дому в повний місяць, кажеш?..
Сє Бай коротко і глухо засміявся – у цьому сміху вчувалась якась гірка насмішка. Він опустив довгі вії, і вираз в очах сховався в тіні. Неможливо було зрозуміти, що саме він відчуває.
Він ще кілька секунд стояв нерухомо, потім повернув праворуч, обійшовши по зовнішньому краю житлового комплексу, і зник у темряві, де не було жодного ліхтаря. Разом із парасолькою його фігура зникла за мить – наче розчинилася в повітрі.
Розʼяснення імен:
Їнь Вушу (殷无书 / Yīn Wúshū)
殷 (Yīn / Їнь) – має значення «багатий», «щедрий», але також асоціюється з династією Інь (Shang-Yin).
无书 (Wúshū / Вушу)
无 – «немає», «без».
书 – «книга», «письмо», «записи».
«Той, хто без книги» або «Без письма / знань». Може символізувати «той, чия історія не записана», «той, хто поза долею» або навіть «той, хто не залишає слідів».
Сє Бай (谢白/ Xiè Bái)
谢 (Xiè / Сє) – У буквальному значенні – «дякувати». У літературному контексті може натякати на відстороненість або ввічливу відмову.
白 (Bái) – «білий». Символізує чистоту, холодність, порожнечу, смерть.
Фен Лі (风狸) – тут використав транскрипцію з китайської, де "风" –"вітер", а "狸" – "лисиця", "котячий звір" або "єнот". Ім’я звучить як прізвисько.
