Герой сміється зі спільником.

- О ні, не просто вбити. Я хочу їх мучити, терзати, змусити їх кричати від нестерпного болю, позбавити їх сну і ламати, ламати, ламати їх, поки вони не помруть. Просто їх убити - абсолютно недостатньо.

Зачарований словами усміхненої, цієї зламаної десь усередині дівчини, я і сам мимоволі усміхнувся.

- Що ж, тоді пропоную тобі зробити вибір. В першому випадку ми з тобою залишаємося просто господарем і рабом. Обравши цей варіант, ти будеш лише неухильно виконувати те, навіщо я тебе купив. Натомість я навчу тебе кількох нехитрих прийомів, щоб вижити одному, а після того, як ти виконаєш своє завдання, дам трохи грошей і відпущу на всі чотири сторони. Якщо пощастить, ти зможеш продовжити спокійно жити далі.

Вона мовчки дивилася на мене, і я продовжив:

- Можливо, після цього в тебе вийде забути все, що з тобою трапилося, і ти поховаєш ці спогади в найвіддаленішому куточку цієї покаліченої болем грудки, що називається твоїм серцем. Якщо зможеш це зробити, в майбутньому в тебе з'явиться можливість знову знайти щастя.

Наївна, солодкувата, безглузда нісенітниця і нісенітниця. Ні я, ні вона, ніхто з нас не бажав такого майбутнього. Але я незворушно продовжував це говорити. Просто розповідав їй про один із можливих шляхів. Бо і мені було невідомо, що чекає на нас в майбутньому. Адже навіть якщо зараз в тебе є бажання і можливість помститися, можливо, одного разу настане день, коли захочеться забути про це і просто жити далі.

Ось чому я сказав ці слова. А потім я розповів їй про інший шлях. Про вибір, який перекреслить все інше.

- Але є й інший шлях, де ми стаємо товарашами... союз....

Товаришами? Союзниками? Ні те, ні інше зовсім не підходить.

- Хех... Не так-то просто підібрати потрібне слово, - раптово перервав я свою промову несподіваним монологом.

Напарниками? Друзями? Ні, цього мені не потрібно. Занадто кволими виявилися ці узи, і для опису наших можливих стосунків вони не підійдуть. Мені потрібне слово, яке максимально чітко описує те, що нас об'єднуватиме.

Тому мені слід вибрати формотворчий принцип нашого зв'язку. Який звичайна людина, що живе в щасливому і доброму світі, нізащо не схвалить. І який найбільше пасуватиме для людей, пов'язаних звершенням помсти.

- Ми з тобою однакові. Ми обидва одержимі помстою. То чому б нам не стати спільниками і не насолодитися нею разом? - з цими словами в моїй простягнутій руці почав формуватися духовний клинок.

Частинки чорного кольору закрутилися у вихорі, прийнявши форму двосічного півметрового меча, криваво-червона кромка леза якого немов була охоплена язиками чорного полум'я. На вигляд він швидше нагадував церемоніальний клинок. Зсередини на тебе немов дивилася непроглядна зловісна темрява разом із тяжінням почуття божественного правосуддя, від якого по спині пробігали мурашки.

В бою така форма не застосовувалася - для цього меч набував форми полуторного клинка, але зараз була необхідна саме вона, перша форма «Священного меча Помсти». Схопившись за руків'я, я перерізав кайдани на її руках і ногах, а потім встромив клинок в підлогу поруч із дівчиною, не відпускаючи його.

- Якщо обрала перший варіант - просто забудь про те, що я тобі сказав. Якщо другий - візьми цей меч. Але знай: зворотної дороги вже не буде! Якщо візьмеш його, тобі доведеться йти разом зі мною до кінця. Доведеться нести тягар помсти, поки ми її не здійснимо або поки не помремо.

Дівчина мовчки слухала мої слова.

- Цей меч перетворить нестримну лють, що спалює твою душу, на невгасиме полум'я помсти, і ти не зможеш зупинитися, поки її не здійсниш. Ми розділимо нашу помсту: ті, кому хочу помститися я, стануть твоїми ворогами, а ті, кому бажаєш помститися ти - моїми ворогами. А, і ще ти зможеш отримати особливу, відповідну тільки тобі силу.

- ...Ти мене зрадиш? - Повним темної, похмурої глибини поглядом вона подивилася на мене.

Так, я тебе розумію. Одних лише пафосних, нічого не значущих слів тут недостатньо.

- Ми будемо нездатні шкодити одне одному. Цей зв'язок буде неможливо розірвати. Якщо помреш ти, помру я. А якщо помру я, помреш ти.

Очі дівчини блиснули.

Ні я не зможу її зрадити, ні вона мене. Це більше не повториться. Не доведеться знову відчувати гіркоту зради. Якби не ця здатність «Священного меча Помсти», я б ні за що їй такого не запропонував.

Закінчивши говорити, я прибрав руку з ефесу клинка.

- Звичайно, ти можеш сама здійснити свою помсту. В мене багато ворогів. Так багато, що це може здатися несправедливим. Але я буду радий, якщо ти погодишся бути моєю спільницею.

- ...Але чому? - запитала дівчина.

Я знав, що в її питанні немає сумніву. Вона просто хоче переконатися. Переконатися в тому, що це не просто мій каприз, що я теж щиро цього бажаю. Тому я припинив ховатися за маскою байдужості, і відповів їй із широкою, затягнутою божевіллям посмішкою:

- Хіба не очевидно? Адже вдвох можна придумати куди більш солодку, захоплюючу помсту, хіба ні? Що більше людей, об'єднаних помстою, то більше страждань їм можна заподіяти, то витонченіше і довше можна ламати і трощити їх. Але якщо ти просто хочеш їх вбити, тоді моя помста не для тебе, і ти мені не потрібна. Але ти ж не така, правда?

- Кху... А-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! - На обличчі втішеної до глибини душі дівчини відбилася така ж шалена посмішка. - Чудово! Значить, спільники? Так, із тобою я зможу здійснити чудову помсту! З тобою ми відправимо їх на саме дно непроглядної безодні відчаю!

Вона припинила сміятися і її обличчя осяяла безневинна, як у Пресвятої Діви, посмішка, водночас очі її не припиняли виблискувати божевіллям.

- Тоді мені більше немає сенсу роздумувати. Моє бажання помсти не зникне? Це навіть на краще. Все забути й повернутися в ті щасливі дні, тоді як мене продовжує спалювати це полум'я? Це неможливо, мені навіть огидно подумати про це. В мене стане більше ворогів? Не бачу в цьому нічого поганого! Я буду рада стати твоєю спільницею і здійснити грандіозну помсту!

- Що ж, тоді візьми цей меч. Він покаже тобі, що робити.

Після цього дівчина витягла встромлений перед нею «Священний меч Помсти». Тієї ж миті нас огорнуло темне світло - таке яскраве, що сліпило очі: знак того, що клинок прийняв її жагу помсти. Чорні частинки, які випромінювало його лезо, немов давали своє похмуре благословення дівчині, що тримала його в руках, і спонукали вступити на шлях помсти.

- До речі, я ж ще не почув твого імені.

- Ім'я? Мене звуть Мінаріс.

- Ось як. А я - Укей Кайто.

- Укей Кайто... Значить, так звуть мого господаря.

Почувши моє ім'я, Мінаріс вперше посміхнулася прекрасною, світлою посмішкою, без тіні божевілля на обличчі. І потім піднесла «Священний меч Помсти» до своїх грудей.

- Покладаюся на тебе, моя спільниця Мінаріс.

- Покладаюся на вас, мій спільник і господар.

Направивши лезо прямо в груди, вона встромила клинок.