- О ні, не просто вбити. Я хочу їх мучити, терзати, змусити їх кричати від нестерпного болю, позбавити їх сну і ламати, ламати, ламати їх, поки вони не помруть. Просто їх убити - абсолютно недостатньо.
Зачарований словами усміхненої, цієї зламаної десь усередині дівчини, я і сам мимоволі усміхнувся.
- Що ж, тоді пропоную тобі зробити вибір. В першому випадку ми з тобою залишаємося просто господарем і рабом. Обравши цей варіант, ти будеш лише неухильно виконувати те, навіщо я тебе купив. Натомість я навчу тебе кількох нехитрих прийомів, щоб вижити одному, а після того, як ти виконаєш своє завдання, дам трохи грошей і відпущу на всі чотири сторони. Якщо пощастить, ти зможеш продовжити спокійно жити далі.
Вона мовчки дивилася на мене, і я продовжив:
- Можливо, після цього в тебе вийде забути все, що з тобою трапилося, і ти поховаєш ці спогади в найвіддаленішому куточку цієї покаліченої болем грудки, що називається твоїм серцем. Якщо зможеш це зробити, в майбутньому в тебе з'явиться можливість знову знайти щастя.
Наївна, солодкувата, безглузда нісенітниця і нісенітниця. Ні я, ні вона, ніхто з нас не бажав такого майбутнього. Але я незворушно продовжував це говорити. Просто розповідав їй про один із можливих шляхів. Бо і мені було невідомо, що чекає на нас в майбутньому. Адже навіть якщо зараз в тебе є бажання і можливість помститися, можливо, одного разу настане день, коли захочеться забути про це і просто жити далі.
Ось чому я сказав ці слова. А потім я розповів їй про інший шлях. Про вибір, який перекреслить все інше.
- Але є й інший шлях, де ми стаємо товарашами... союз....
Товаришами? Союзниками? Ні те, ні інше зовсім не підходить.
- Хех... Не так-то просто підібрати потрібне слово, - раптово перервав я свою промову несподіваним монологом.
Напарниками? Друзями? Ні, цього мені не потрібно. Занадто кволими виявилися ці узи, і для опису наших можливих стосунків вони не підійдуть. Мені потрібне слово, яке максимально чітко описує те, що нас об'єднуватиме.
Тому мені слід вибрати формотворчий принцип нашого зв'язку. Який звичайна людина, що живе в щасливому і доброму світі, нізащо не схвалить. І який найбільше пасуватиме для людей, пов'язаних звершенням помсти.
- Ми з тобою однакові. Ми обидва одержимі помстою. То чому б нам не стати спільниками і не насолодитися нею разом? - з цими словами в моїй простягнутій руці почав формуватися духовний клинок.
Частинки чорного кольору закрутилися у вихорі, прийнявши форму двосічного півметрового меча, криваво-червона кромка леза якого немов була охоплена язиками чорного полум'я. На вигляд він швидше нагадував церемоніальний клинок. Зсередини на тебе немов дивилася непроглядна зловісна темрява разом із тяжінням почуття божественного правосуддя, від якого по спині пробігали мурашки.
В бою така форма не застосовувалася - для цього меч набував форми полуторного клинка, але зараз була необхідна саме вона, перша форма «Священного меча Помсти». Схопившись за руків'я, я перерізав кайдани на її руках і ногах, а потім встромив клинок в підлогу поруч із дівчиною, не відпускаючи його.
- Якщо обрала перший варіант - просто забудь про те, що я тобі сказав. Якщо другий - візьми цей меч. Але знай: зворотної дороги вже не буде! Якщо візьмеш його, тобі доведеться йти разом зі мною до кінця. Доведеться нести тягар помсти, поки ми її не здійснимо або поки не помремо.
Дівчина мовчки слухала мої слова.
- Цей меч перетворить нестримну лють, що спалює твою душу, на невгасиме полум'я помсти, і ти не зможеш зупинитися, поки її не здійсниш. Ми розділимо нашу помсту: ті, кому хочу помститися я, стануть твоїми ворогами, а ті, кому бажаєш помститися ти - моїми ворогами. А, і ще ти зможеш отримати особливу, відповідну тільки тобі силу.
- ...Ти мене зрадиш? - Повним темної, похмурої глибини поглядом вона подивилася на мене.
Так, я тебе розумію. Одних лише пафосних, нічого не значущих слів тут недостатньо.
- Ми будемо нездатні шкодити одне одному. Цей зв'язок буде неможливо розірвати. Якщо помреш ти, помру я. А якщо помру я, помреш ти.
Очі дівчини блиснули.
Ні я не зможу її зрадити, ні вона мене. Це більше не повториться. Не доведеться знову відчувати гіркоту зради. Якби не ця здатність «Священного меча Помсти», я б ні за що їй такого не запропонував.
Закінчивши говорити, я прибрав руку з ефесу клинка.
- Звичайно, ти можеш сама здійснити свою помсту. В мене багато ворогів. Так багато, що це може здатися несправедливим. Але я буду радий, якщо ти погодишся бути моєю спільницею.
- ...Але чому? - запитала дівчина.
Я знав, що в її питанні немає сумніву. Вона просто хоче переконатися. Переконатися в тому, що це не просто мій каприз, що я теж щиро цього бажаю. Тому я припинив ховатися за маскою байдужості, і відповів їй із широкою, затягнутою божевіллям посмішкою:
- Хіба не очевидно? Адже вдвох можна придумати куди більш солодку, захоплюючу помсту, хіба ні? Що більше людей, об'єднаних помстою, то більше страждань їм можна заподіяти, то витонченіше і довше можна ламати і трощити їх. Але якщо ти просто хочеш їх вбити, тоді моя помста не для тебе, і ти мені не потрібна. Але ти ж не така, правда?
- Кху... А-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! - На обличчі втішеної до глибини душі дівчини відбилася така ж шалена посмішка. - Чудово! Значить, спільники? Так, із тобою я зможу здійснити чудову помсту! З тобою ми відправимо їх на саме дно непроглядної безодні відчаю!
Вона припинила сміятися і її обличчя осяяла безневинна, як у Пресвятої Діви, посмішка, водночас очі її не припиняли виблискувати божевіллям.
- Тоді мені більше немає сенсу роздумувати. Моє бажання помсти не зникне? Це навіть на краще. Все забути й повернутися в ті щасливі дні, тоді як мене продовжує спалювати це полум'я? Це неможливо, мені навіть огидно подумати про це. В мене стане більше ворогів? Не бачу в цьому нічого поганого! Я буду рада стати твоєю спільницею і здійснити грандіозну помсту!
- Що ж, тоді візьми цей меч. Він покаже тобі, що робити.
Після цього дівчина витягла встромлений перед нею «Священний меч Помсти». Тієї ж миті нас огорнуло темне світло - таке яскраве, що сліпило очі: знак того, що клинок прийняв її жагу помсти. Чорні частинки, які випромінювало його лезо, немов давали своє похмуре благословення дівчині, що тримала його в руках, і спонукали вступити на шлях помсти.
- До речі, я ж ще не почув твого імені.
- Ім'я? Мене звуть Мінаріс.
- Ось як. А я - Укей Кайто.
- Укей Кайто... Значить, так звуть мого господаря.
Почувши моє ім'я, Мінаріс вперше посміхнулася прекрасною, світлою посмішкою, без тіні божевілля на обличчі. І потім піднесла «Священний меч Помсти» до своїх грудей.
- Покладаюся на тебе, моя спільниця Мінаріс.
- Покладаюся на вас, мій спільник і господар.
Направивши лезо прямо в груди, вона встромила клинок.
Далі
Том 1. Розділ 16 - Безодня голоду.
Меч в грудях Мінаріс яскраво спалахнув і розчинився частинками світла. На ній не залишилося ні рани, ні подряпини, навіть на одязі, який вона теж пронизала клинком. - А-а, тепер зрозуміло. Так ось чому ти хочеш помститися. - Те, що я щойно бачила... Це ваша причина помсти, хазяїне? Коли нас зв'язав контракт «Священного меча Помсти», я відчув і усвідомив, як моя помста і помста Мінаріс об'єдналися. Ми обидва чітко побачили і відчули те, що привело нас до нашої помсти, немов ці спогади й емоції проникли і в мою, і в її свідомість. Все було настільки реальним, немов спогади були моїми власними. Бурхлива лють закипіла всередині мене, коли я відчув біль і відчай Мінаріс, що підживлювали її жагу до помсти весь цей час. Її темна лють не так вже й сильно поступалася моїй. Обличчя Мінаріс, яка теж усвідомила і відчула за допомогою контракту мої причини помститися, спотворилося від болю. І моє, і її бажання помститися поступово перепліталися, дедалі сильніше і глибше, поки не стали єдиним цілим. Коли все припинилося, і клинок перестав світитися, я розділив з Мінаріс її жагу помсти. - Я немов сам пройшов через все це, хоча розумію, що це був не я. Ось, значить, як це - розділити жагу помсти. Озирнувшись, я зрозумів, що раби в клітках теж стали метою моєї помсти, що викликало в мене сплеск кровожерливості. Байдужі до цього до всього раби відчули загрозу життю і злякано стиснулися. «Системне повідомлення: отримано звання «Головний месник»». «Системне повідомлення: індивідуум Мінаріс отримала звання «Спільниця Месника»». Завдяки системним повідомленням я повністю переконався в тому, що «Священний меч Помсти» спрацював. Я повернувся до Мінаріс і помітив, що вона все ще трохи спантеличена - її обличчя виражало здивування і водночас захват. - Вражаюче! Це і є сила меча? Вона... а-а, ах, я... Тепер я зможу стільки всього зробити! Від уявних нею картин обличчя Мінаріс спалахнуло червоним. Схоже, це принесло їй неймовірне задоволення на кшталт оргазму, від чого губи її стали тремтіти. - Мінаріс - відкрити «Статус». ＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝ Ім'я: Мінаріс Вік: 16 Стать: жінка Раса: кролик-звіролюд ОЗ: 160/208(416) ОМ: 189/206(412) Рівень: 18 Сила: 105 (211) Витривалість: 111 (222) Живучість: 85 (171) Спритність: 139 (278) Магічна сила: 123 (247) Опір магії: 95 (191) Вроджені здібності: Отруйний демон примарного полум'я Навички: Магія ілюзій ур. 3 Стійкість до болю ур. 2 Збиральництво ур. 2 Стан: ослаблена ＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝ Я з полегшенням виявив, що після укладення контракту «Священним мечем Відплати» і отримання нею звання «Спільниця Месника», в мене з'явилася можливість переглядати її характеристики. На додаток до нового звання, в її «Статусі» також відбулися деякі зміни. З'явилися вони в основному завдяки тому, що ми розділили з нею помсту. Як я і думав, звіролюди мали високі характеристики. Навіть незважаючи на ослаблений стан і знижені вдвічі параметри, вони були цілком порівнянні з показниками людини. Оскільки я не використовував оцінку, то й гадки не мав, якими навичками вона володіла раніше. Однак зараз в неї з'явилася нова вроджена навичка, яка, схоже, була унікальною, і про її можливості знала тільки вона. - Що збираєшся робити далі? Якщо погано почуваєшся, можеш поки що відпочити і залишити це мені, гаразд? - А ви справжній садист, хазяїне, якщо говорите таке. Для мене це буде мукою. Тому для початку дозвольте мені самій здійснити помсту. - Ось як? Ну, тоді займися поки приготуваннями, а я піду приведу того виродка, що втік, - з цими словами я передав Мінаріс зілля відновлення ОМ, що залишилися. Судячи з всього, вона буде використовувати свою вроджену навичку, тож зілля їй знадобляться. Сам же я погнався за работорговцем, який дав драпака, щойно загадковий клієнт в чорному одязі витягнув з нізвідки дивний короткий клинок. *** Работорговець вже давно перестав звертати увагу на підозрілих клієнтів, якщо в них були гроші, і вони збиралися їх витратити. Ринкова ціна на рабів у більшості випадків не перевищувала чотирьох золотих. Ті, хто готовий був платити за них більше, не розбиралися в темі. Тому недосвідченому клієнту він вирішив продати раба подорожче, але той раптом зацікавився кролицею-звіролюдом, якої работорговець збирався незабаром позбутися. Годувати її він вже перестав і просто тримав на ланцюгу, чекаючи, поки вона сама не здохне. Тому, коли клієнт виявив до рабині інтерес, в работорговця промайнула думка, що він зможе заробити навіть на неліквіді. Він ненадовго задумався, прикидаючи ризики такого рішення, але його жадібність взяла своє. Після того як клієнт-лопух позначив ціну в десять золотих, работорговець не зміг стримати посмішки. Але щось пішло не так: клієнт раптом змусив рабиню випити вельми недешеві зілля, а потім завів з нею дивну і лякаючу розмову. А після того, як хлопець дістав незрозуміло звідки загадковий чорно-червоний меч, работорговець зрозумів - справа труба. Все було зрозуміліше ясного. Його відточені за час торгівлі в нетрях інстинкти закричали, заволали про небезпеку. До біса золото, до біса рабів - життя дорожче! Підстьобуваний страхом, він, намагаючись не привертати уваги, покинув магазин, захопивши тільки золото, приховане під прилавком на чорний день, і, не озираючись, поспішив до підготовленого заздалегідь укриття. Зробивши кілька хибних гаків вулицями, він майже дістався туди. - Гей, приятелю! Ти чого це своїх клієнтів кидаєш? Шлях работорговцю раптово перегородив, широко посміхаючись, його клієнт. *** - А-а, н-ні, вибачте, тут термінова справа!.. - пробурмотів зблідлий работорговець, після чого щодуху кинувся тікати і пірнув у провулок на іншій стороні вулиці. Відпускати його я, зрозуміло, не збирався. Намагаючись не скрутити йому шию, я обережно вирубав його, вдаривши по потилиці. Мені не можна було піддаватися люті і вбивати його, крадучи здобич у Мінаріс; я лише хотів допомогти, надавши їй самій вершити помсту. І зараз картав себе за те, що бездумно запропонував зробити все за неї, не подумавши про її почуття. «Священний меч Помсти» передавав тільки спогади, що безпосередньо стосуються помсти. Поки ми як слід не поговоримо, в мене не вийде до кінця зрозуміти її біль. Піднявши оглушеного работорговця, я повернувся в магазин. Мінаріс вже встигла заштовхати рабів в одну велику клітку і зараз щось готувала на кухні, в задній кімнаті. Незважаючи на те, що в клітці перебувало чоловік двадцять рабів, в ній ще залишалося вільне місце. - Я його приніс. - Ах, дякую вам, хазяїне. Я трохи зайнята, не могли б ви кинути його в клітку до рабів? - Хм? Як скажеш. Відкривши клітку ключем, що висів на стіні, я закинув работорговця всередину. Від удару об кам'яну підлогу клітки він прийшов до тями і почав озиратися, намагаючись зрозуміти, що відбувається. - Кгх... Гей! Що ти робиш?!!. - Готово! Ой, у-у-у-у-у, що це... Все якось пливе... Перебиваючи здивованого работорговця, з кухні долинув дівочий голос в якомусь явно піднесеному настрої. Я б навіть сказав, в дуже піднесеному. Я зазирнув на кухню і побачив Мінаріс, яка похитувалася від запаморочення, з м'ясоїдною посмішкою на обличчі. - Ти швидко витратила багато ОМ... Ось, тримай ще одне зілля відновлення і випий його швидше. - Угу-у-у. Ку-фу-фу, хазяїне, а може, ро-от-в-ро-от? - Ще чого. - Е-е? А чому? - А по качану. Не збираюся я йти на поводу в тієї, що за витратою мани встежити не може, а потім чудить п'яна і дурня валяє. Витративши певну кількість мани за короткий час, людина буде відчувати інтоксикацію маною, або, просто кажучи, сп'яніння за рахунок магічної енергії, яка перебуває в повітрі. Витрата невеликої кількості призведе лише до невеликого запаморочення, але в більш серйозних випадках ефект буде аналогічний алкогольному сп'янінню. І навіть якщо швидко відновити ОМ, людина моментально протверезіти не зможе. Нещодавно її запаси ОМ перевищували 90%, а зараз опустилися нижче 10%. Наприклад, заклинання звичайної вогняної кулі витрачає близько 10 одиниць ОМ, тож можна сказати, витратила вона мани добряче. Ну та ладно. Мінаріс тільки-тільки отримала потужний навик, до того ж її напруга і ненависть ось-ось були готові виплеснутися через край. Коли вона прийде до тями, не буду з нею надто суворий. Думаючи про це, я знову запхав їй до рота зілля відновлення ОМ, але цього разу вона присмокталася до нього з досить-таки еротичним виглядом. - Ммм, хазяїне, ви такий негідник. - Ну все, все, заспокойся вже. Нас ще головна страва чекає. - Угу-у-у-у, ку-фу, ку-фу-фу-фу-фу! Схоже, колишній напідпитку Мінаріс моя допомога не знадобиться, тож я вирішив побути в ролі глядача. Немов добра фея, вона принесла з кухні прірву приготованої з любов'ю їжі, осяявши похмуру тюремну атмосферу. - Я приготувала для вас дещо смачненьке. Їжте, їжте, не соромтеся! Виглядало й пахло все справді апетитно. Утім, работорговець і раби до їжі не доторкнулися, з побоюванням дивлячись на Мінаріс. - Хмм, схоже, ви зовсім не хочете їсти. Ну що ж, тоді почнемо з того, хто всю дорогу витріщався на мене і маму своїм брудним, хтивим поглядом, - широко посміхаючись, вона хижо подивилася на єдиного закутого в кайдани раба. Бурштинові очі Мінаріс, яка використовує магію, засвітилися тьмяним світлом і стали блідо-білими. - Змусь його знемагати від голоду, «Отруйна демонічна ілюзія», - немов відьма, вимовила вона заклинання солодким, чарівним голосом. - Щ-що це, н-ні, а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!! Раба огорнуло білим туманом. Інші раби і работорговець в страху дивилися на нього, не в змозі поворухнутися. Раб не міг відвести погляд; перед страхом невідомості його обличчя бліднуло, і він продовжував кричати. - Їжі! Дайте мені їжі! Білий туман, що оточував раба, витягнувся і зник, немов той його вдихнув, після чого раб впав у безумство. Ніби забувши, що він скутий, раб кинувся до приготованої Мінаріс їжі, спіткнувся і впав. Не маючи можливості піднятися, він почав повзти немов тварина. Відкинувши людську гідність, він почав запихати до рота їжу, яка ще не охолола, і почав жадібно, голосно чавкаючи, її пожирати. - Хмм, схоже, ілюзія виявилася сильнішою, ніж я думала. З нею можна творити дива, навіюючи жертві сильне відчуття голоду, але контролювати силу ефекту не так-то просто, - посміхаючись, Мінаріс спостерігала за рабом, який жадібно пожирає їжу. Однак нічого не відбувалося - раб просто продовжував жерти. Це мене спантеличило: я-то думав, на людину, до якої вона відчувала таку ненависть, чекає щось жорстокіше і страшніше. - А тепер і інших спіткає ця доля. Цього разу я все зроблю правильно, і навію вам відчуття голоду, яке наростатиме з часом... І ви повільно, дуже повільно втрачатимете глузд... Примусьте їх мучитися і тремтіти, «Отруйна демонічна ілюзія». І знову з'явився білий туман, який огорнув людей і увійшов у них. Щоправда, цього разу вони не кинулися до їжі одразу ж, але незабаром, з почуттям голоду, яке поступово зростало, вони все ж таки стали боязко простягати до неї руки і потроху їсти. Якийсь час вони їли не поспішаючи, але потім також впали в безумство і почали ненаситно її заковтувати. Мінаріс посміхалася, споглядаючи цю картину сповненими розчулення очима - немов квіткарка, яка посадила і виростила насіння, і тепер спостерігає за тим, як квіти розквітають. І ось вони почали розпускатися. Спочатку став трансформуватися раб, якому першому навіяли почуття голоду. - А-ах, яка краса! - куточки її губ зловтішно скривилися, немов вона і чекала цього моменту. Раб, що перетворювався, видавав дивні крики. Спочатку змінилася його рука, яка скукожилася і стала зеленою, схожою на руку гобліна. На мить людина скрутилася від гострого болю, що пронизав її. Він шоковано втупився на свою змінену руку, але за секунду, терзаний жахливим почуттям голоду, знову продовжив їсти. Інші, побачивши, що з ним сталося, раптово завмерли. - Їжте, їжте, не соромтеся. Що більше ви з'їсте, то більше станете схожими на гоблінів. Але це не біда, правда? Адже скоро відчуття голоду стане таким нестерпним, що ці дрібниці зовсім перестануть вас хвилювати. Ку-фу, ку-фу-фу-фу-фу! Почувши ці слова, більшість людей у клітці спішно спробували викликати в себе блювоту, щоб очистити шлунок від моторошного частування. Але їхні старання були марними: голод зростав дедалі швидше й більше, немов снігова куля, що скочується схилом. - А-а, гу-у-у... Не можна, але, у-у-у-у... більше не можу-у-у-у!.. - Угх... Га-ах... Кху... Чьо-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о! Всі їхні спроби протистояти нестерпному почуттю голоду, посиленому магічним впливом, ні до чого не привели. Немов прорвана гребля, голод знову захлеснув їх, і вони продовжили пожирати отруєну їжу, дедалі більше перетворюючись на гоблінів. - Ах, який же ти гидкий, який жалюгідний! Скажи, що відчуваєш зараз ти, опустившись ще нижче за звіролюдів, на яких із презирством дивився і називав монстрами? А? Ну ж бо, відповідай, не будь таким жорстоким!.. Ку-фу, ку-фу-фу-фу-фу-фу-фу-фу-фу! Вона наступила на руку людини, яка повністю перетворилася на гоблінську. Це був работорговець. Однак незважаючи на біль, він продовжував їсти. - Ку-фу-фу-фу! Гей, тобі так сподобалося моє частування? Тоді їж, їж скільки хочеш, ще багато залишилося. Мерзенні гоблінські крики і чавкання луною розносилися по кімнаті. Вони шалено завивали в жаху від того, на що перетворилися, але тим не менш, зупинитися вже не могли. - О, в нас тут стає все більше й більше гоблінів. Як мило, що у вас такий гарний апетит. Ку-фу-фу. Перший раб, що накинувся на їжу, першим же повністю перетворився на гобліна. Він і раніше не був красенем, а тепер виглядав ще потворнішим, вчепившись у своє скручене від болю тіло. - До речі, забула сказати: ця їжа у великих кількостях стає смертельною отрутою, від якої ви будете довго і болісно помирати. Ну і як воно - знати, що ви помрете, але все одно продовжувати їсти, будучи не в змозі зупинитися? Чуєте? Ах так, ви вже не можете говорити по-людськи. Яка жалість. Вже більшість перетворилася на гоблінів, і втративши останню краплю розумності, дали волю інстинктам, нажираючись дедалі більше й більше. Випробувавши жах перетворення на монстра, тепер вони відчували моторошний біль від отрути. Але навіть чуючи і розуміючи її слова, вони з ще більшим завзяттям накинулися на їжу, що залишилася, будучи не в силах зупинитися. Охоплені божевіллям, позбавлені розуму, рухомі лише інстинктами від почуття голоду, що посилюється, - вигляд рабів і работорговця, що перетворилися на гоблінів, наповнив Мінаріс приємним почуттям задоволення. - Ку-фу-фу-фу! Страждайте, страждайте, страждайте! І коли вже не зможете витримати, помріть, жалюгідні нікчеми! Як померла моя мама, над якою ви насміхалися і змішували її з брудом! Здохніть! Здохніть найлютішою і найганебнішою смертю! Аха-ха... А-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!!! Мінаріс наступила на шию гобліна, що корчився від болю, але не втратив інтересу до їжі, і з силою покрутила ногою, наче придушуючи таргана. - Ну ж бо, ну ж бо! Ви ще не все з'їли! Ку-ха! Ку-фа-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Шалений, сповнений нестримної радості сміх Мінаріс тривав, аж поки нарешті крики гоблінів не припинилися і все стихло. *** Того дня крамниця работорговця на околиці нетрів припинила свою роботу, а всі, хто перебував всередині, люди, включно з її господарем, таємничим чином зникли. Через кілька днів у покинутий магазин забрався злодій, сподіваючись чимось поживитися, але виявив там лише купу смердючих гоблінських трупів.
Читати
Відгуки
Куди? В серце?