Пролог.

Думаю, прожити життя в невіданні до останніх моментів - доля щасливчиків.

Життя, яке вони вважають щасливим, не відаючи про його зворотний бік.

Зі щасливим, як в казці, кінцем.

Тому що тим, хто покинув цей світ, вже нема чого знати, що буде далі.

Ось чому...

...І все ж.

Я рада, що знатиму, що трапиться далі.

В глибині, під землею, що обвалилася, я продовжую жити.

Зрештою, яка різниця.

Що сталося, те сталося.

І неважливо, людина я чи монстр.

Моє понівечене серце продовжує кричати.

Про втрачене щастя, яке не повернути. Про ті божевільні речі, що сталися зі мною.

Про розтоптану гідність. Про пекельні муки в глибинах пекла, в які мене скинули.

Але час відплатити за все це, поквитатися з гіркою посмішкою на губах в мене все ще є.

Ось чому з ледь живим, розбитим на шматки серцем я продовжую сміятися над цим світом. Ось чому я хапаюся за простягнуту мені руку.

...Навіть якщо доведеться відкинути все людське на цьому шляху.