Хоча ім'я Да Мей звучало дещо жіночно, насправді воно належить хлопцю.
Він наймолодший з трьох і завжди був під їхнім захистом. Навіть прізвисько Да Мей жартома дав йому Джов Далей: “Так як ти мій молодший брат, я вигадаю тобі ім'я. Як щодо Да Мей? Відтепер будемо побратимами”.
Через свій маленький зріст Да Мей часто зазнавав знущань і не знав, як дати відсіч. Джов Далей захищав його, як мати-квочка, і іноді кликав Сє Ю на допомогу, коли вони програвали у кількості.
Пізніше Да Мей несподівано швидко виріс і його зріст вже становив 185 сантиметрів. Він відчував, що подорослішав за всі ці роки, спостерігаючи за тим, як б'ються люди. Але сам ніколи ні з ким не бився. Одного разу хлопець став настільки в себе повірив, що став перед Джов Далеєм і сказав:
– Дозвольте мені провчити цих ідіотів.
Однак різниця між теорією і практикою була як день і ніч. Бойові навички Да Мея були слабенькими, тому Джов Далей відтягнув його, кажучи:
– Чому ти намагаєшся їх навчити? Ти взагалі вмієш битися? Хоч ти й вище за більшість людей, але твої тонкі руки і ноги – точно не перевага. Ти мене так з розуму зведеш.
– Цей малий засранець подарував мені розбитий квітковий горщик. Що він тобі подарував перед від’їздом? – чим більше Джов Далей думав над цим, тим більше злився, – Ні, це навіть не подарунок. Як максимум, він змусив мене тимчасово піклуватися про нього.
Сє Ю подивився на лінії електропередач, які, здавалося, нагадували йому щось із минулого, і на його обличчі з'явилася посмішка.
– Кубик Рубіка, – сказав він.
– А? – Джов Далей був збентежений.
– Мій подарунок краще. Да Мей подарував мені кубик Рубіка перед від'їздом.
Сю Яньмей дійсно була не найкращим кухарем. Її страви виглядали добре, але завжди мали “унікальний” смак через її забудькуватість, коли справа доходила до додавання спецій.
– Не можу передати словами, наскільки це смачно, – Джов Далей проковтнув повний рот бок-чой. – Але у мене питання. Якщо ви не додаєте сіль у страви, навіщо ви послали нас в магазин, щоб купити її?
Сю Яньмей не могла в це повірити.
– Я забула посолити? Неможливо. Мені здалося, що я доклала багато зусиль в цю страву.
– Так може сама спробуєш? – втрутився Сє Ю.
Ця страва була катастрофою, яка не могла задовольнити навіть мінімальний голод, тому вони замовили раків на винос, щоб врятувати ситуацію.
– Будьмо! – Мей-дзє випила кілька склянок і практично стояла на столі, закинувши одну ногу на стілець, і поплескувала себе по грудях. – Пийте, чорт забирай! Сяо Ю завтра йде до школи, давайте всі скажемо кілька слів.
Сяо Ю простягнув руку і відсунув вбік тарілку з раками, що стояла перед Сю Яньмей, боячись, що та може випадково перекинути її.
Джов Далей підвівся першим зі склянкою холодної води в руці.
– Босе Сє, я тоді кажу першим. Бажаю тобі успіхів та всього найкращого у старшій школі №4 Ліян…
– №4? – Сє Ю не стримався і штовхнув його ногою. – Твоя мама в 4-й, а я в 2-й.
Старша школа Ліян № 2 була заснована понад 60 років тому і була досить відомою в місті А. Незважаючи на такий собі викладацький склад і невисокий рівень зарахування учнів, в школі є й свої плюси: вона знаходиться в передмісті, забезпечуючи учням тихе і спокійне навчальне середовище з гарною якістю повітря. Щоправда, старша школа Ліян незручно розташована поруч з кількома новозбудованими низькоякісними професійно-технічними училищами.
Але весь кампус досить добре збудований, і за останні два роки навчальні корпуси один за одним були відремонтовані, що не створювало відчуття «занедбаності». Зрештою, таке місто, як А, все ще залишається відомим мегаполісом, а в передмісті продовжувався жвавий рух транспорту і процвітання комерційних вулиць.
Ворота школи – величні та вражаючі. Якщо зайти всередину, окрім зелених рослин і кущів, найбільше привертає увагу бронзова статуя Родена «Мислитель», що стоїть у центрі невеличкої площі. Мармурова основа і вся бронзова скульптура мають смолянистий колір, який яскраво виблискує.
На основі статуї акуратними маленькими ієрогліфами викарбувано девіз школи: «Серце дитини». Два прості слова, вкриті шаром золота, яскраво виблискують у сонячних променях.
У день повернення до школи в кампусі вирувало життя.
Прийшло багато нових учнів, а на вході висів великий банер.
«Ласкаво просимо новачків приєднатися до колективу старшої школи №2. Нумо разом вчитися, розвиватися і прагнути до успіху»
Більшість учнів другого класу старшої школи зібралися біля дошки оголошень на вході, щоб перевірити розподілення по класах. Вони були щільно притиснуті один до одного, обливаючись потом. Подивившись трохи, всі мимоволі вигукнули:
– Що там у класі 2-3?
– Клас 2-3? Боже, неймовірно! Це що, поле бою?
– ...Слава Богу, я в п’ятому класі.
– Чому я раптом відчуваю холодок по спині?
– Два шкільні хулігани в одному класі? Про що вони думали? Вони намагаються рознести школу?
– Сє Ю, Хе Джао... Чорт, це дуже ризиковано.
Школярі мали перейти на другий рік навчання в старшій школі. Коли вони вперше прийшли до школи, там було більше десятка класів. Через затримку з будівництвом нового навчального корпусу їх довелося розподілити між двома іншими корпусами, східним і західним, що стоять один навпроти одного.
Хоча обидва корпуси були спроектовані як з'єднана структура з коридором між ними, головним чином для зручності пересування викладачів і студентів, студенти в обох корпусах майже не контактували один з одним.
Однак серед них були два сумнозвісні герої – Хе Джао зі східного корпусу і Сє Ю із західного корпусу.
Група учнів зібралася разом, розмовляючи безперестанку, але врешті-решт вони замовкли. Єдине, що залишилося в їхніх головах, – це слова “Який жах”.
Ті, кого розподілили до класу 2-3, тремтіли з переляку: можливо, вони більше не зможуть відвідувати школу... Про тих двох хлопців ходили чутки, що вони – жорстокі хулігани, які можуть вбити когось і навіть оком не моргнути.
«Жорстокий хуліган» Сє Ю не знав, що відбувається. Він тягнув свою валізу і планував повернутися до гуртожитку, щоб спочатку скласти речі, а потім піти в клас за підручниками.
Ґу Сюелань хотіла супроводити його до гуртожитку і навіть хотіла піднятися і подивитися на його кімнату. Однак Сє Ю раптом згадав, що на столі в його кімнаті лежить цілий набір завдань з «Ву Сань», які він не закінчив, а це не дуже-то й добре.
Хоча кімната в гуртожитку була розрахована на двох осіб, Сє Ю завжди жив один.
Шкільна культура Ліян № 2 була демократичною, і оскільки вона заохочувала учнів жити на території кампусу, то враховувала всі аспекти проживання студентів. Наприклад, студенти мали право змінювати кімнати будь-коли, поки не будуть задоволені, не турбуючись про конфлікти з сусідами по кімнаті. Якщо ж сусіди по кімнаті не уживались, то могли просто виселитись.
Тому, коли чулося ім'я Сє Ю, всі його колишні сусіди по кімнаті уникали його і навіть не хотіли з ним зустрічатися. Ніхто не наважувався жити з ним.
Коли Сє Ю заносив свої речі в кімнату, хлопчик у круглих окулярах з короткою стрижкою прибіг з нижнього поверху і зупинився перед кімнатою навпроти Сє Ю.
– Агов, Джао-ґе, ти тут? Джао-ґе? – Хлопець у круглих окулярах деякий час стукав у двері, але відповіді не було.
– Це точно правильна кімната? Невже мене обдурили? – пробурмотів собі під ніс очкарик, а потім підняв руку, щоб постукати у двері. Він побачив, що двері навіть не замкнені, і зі скрипом штовхнув їх.
– Так, я заходжу…
Очкарик штовхнув двері й озирнувся. Він побачив когось на ліжку праворуч від себе. Це був Хе Джао, який мружився і тер очі. Він сидів на ліжку, притулившись спиною до стіни, і витягнув з узголів'я ліжка коробку цукерок і запитав:
– Що це за шум?
– Джао-ґе, я з важливою новиною. Ти бачив список розподілу по класах? Боже мій, весь клас божеволіє, – загадково прошепотів очкарик.
– Не бачив, – Хе Джао витягнув з коробки помаранчеву цукерку, розірвав обгортку декількома рухами і кинув її до рота. – Розподіл на класи, як інакше там можна розподілити? Що ж там цікавого?
Очкарик витріщився на нього, на мить забувши, що він прийшов з важливою новиною.
– Очам своїм не вірю. Це що, льодяник? Ти їси льодяник?
– Я нещодавно кинув палити, - сказав Хе Джао. Закінчивши говорити, він побачив, що очкарик все ще дивиться на нього, як на дурня, тож Хе Джао запитав: – Що, теж хочеш?
– Ні-ні-ні, дякую, не треба, – відповів очкарик.
Хе Джао похрумтів занадто солодкою цукеркою, тримаючи паличку в роті.
– То що в тебе там за новина?
Очкарик раптом згадав про свою місію і ляснув себе по стегну:
– Чорт, мало не забув. Джао-ґе, цей рік дійсно жахливий, це якийсь божественний збіг обставин... Сє Ю з тобою в одному класі.
– Хто?
– Сє Ю із західного корпусу.
У кабінеті викладачі обговорювали розподіл по класах.
– Хто цього року відповідав за розподіл? Хтось рандомайзер використав чи це був класний керівник? Це ж не має бути настільки хаотично, – вчителя не могли змиритися, хоча вони знали про все заздалегідь.
Вчителька стояла біля автомата з водою і набирала воду:
– Утворилося лише три академічні класи, і їх розділили відповідно до оцінок. Третій клас з найнижчим рейтингом, тому я не здивована, що їх розподілили саме так.
Старша школа Ліян №2 – школа з мистецьким ухилом. Її учні, можливо, не можуть конкурувати з учнями інших шкіл з точки зору академічної успішності, але вони мають хороші шанси вступити до коледжу завдяки своїм художнім талантам. У перший рік навчання в школі заохочують усіх займатися мистецтвом, а на другий рік відокремлюють академічних студентів від студентів-митців.
Наливши собі склянку води, вчителька сказала:
– Ці двоє, може, і бешкетники, але вони все ще діти. Ми ж не знаємо, може, все не настільки й погано.
Інша вчителька, яка весь цей час сиділа мовчки, побіліла і нарешті заговорила:
– Ти справді думаєш, що зможеш з ними впоратися? Якщо так, то чому б тобі не стати їхньою класною керівничкою?
– … – вчителька, яка щойно налила собі води, промовчала.
– Вчителько Сю, заспокойтеся. Це лише необережне зауваження Сяо Льов, – намагалися втішити її інші вчителі, відчуваючи, що ситуація невтішна. – В цей раз розподіл на класи справді занадто жорстокий. Ніхто не хотів би бути класним керівником класу 2-3.
Сю Ся, класна керівничка класу 2-3, ледь не знепритомніла, коли вперше побачила список учнів.
Вона працювала вчителькою більше десяти років, і хоча вона не досягла висот, принаймні її кваліфікація була кращою, ніж у вчительки Льов. Жінка вважала, що школа не має жодних підстав створювати їй труднощі.
Вона не знала, що її прямолінійний та імпульсивний характер у поєднанні з відсутністю такту ображав багатьох людей.
– Чому саме я? Чому саме мені призначили цей клас? Чому ця школа намагається ускладнити мені життя? – Сю Ся була настільки розлючена, що навіть не хотіла нічого готувати до майбутніх класних зборів.
“Про що вони думали? Невже вони думали, що дозволити цим двом шматкам щурячого лайна зруйнувати весь мій клас – хороша ідея?”
