Ланцюговий пес

Високий чоловік задумливо постукав пальцями по підвіконню, стоячи біля вікна та дивлячись на молодий місяць.

— Ні, — твердо відповів він.

— Але чому? Хіба Генрі не ідеальний кандидат? Це буде нам обом на руку.

— Абсолютно не ідеальний, — чоловік цокнув язиком і кинув через плече: — Ні, він їй не підходить.

— Тоді поясніть чому! Вже за рік він досягне повноліття та успадкує частину статку...

— Ви не маєте права чогось вимагати, поки знаходитеся у моєму домі, — холодно відрізав він.

— Але якщо не він, то?..

— Годі. Заклинаю вас, мовчіть. Мовчіть же і ніколи не заїкайтеся про це у моїй присутності знову. Я відмовляю вам.

 

— Моя пані, — тихий оксамитовий шепіт пролунав над самим вухом. Рейна тільки повела підборіддям, уважно дослухаючись до звуків його голосу: — Ваш чай, — м'який баритон і брязкіт посуду висмикнули графиню із роздумів.

— Дякую, — кивнула вона та потягнулася до чашки. Випадково обпеклася і відсмикнула руку, голосно ойкнувши.

— Як ви? — стурбовано пробурмотів Фредерік, взявши її руку, аби роздивитися.

— В порядку, — розсіяно відповіла дівчина, роздивляючись оголені пальці, після чого надягла назад мереживні рукавички.

— Вам варто бути уважнішою, моя леді, — він знову схилився до неї. — Вас щось турбує?

— Фреде, — від її м'якого і тихого, мов ранішні співи синичок, голосу вздовж хребта пройшлися мурахи. — Так... Дядько... Він себе дивно останнім часом. Та й барон... Він такий одержимий заручинами свого сина... Не розумію, чому його так хвилює, аби це була саме я...

— Він вважає вас чудовою парою своєму синові.

— Я... — дівчина спіймала погляд його очей, що виблискували двома смарагдами. ЇЇ обличчя набуло страждального виразу. — Не впевнена, чи чесно це, але я навіть думати про те не хочу.

— Вам не до вподоби лорд Генрі?

— Ні! Ні... Ми дружили в дитинстві... Але... — дівчина притиснула підборіддя до грудей, роздумуючи. Пальці рукавичок тихо зашурхотіли один об одного. — Не можу пояснити чому, але мені огидні думки про заміжжя, щойно розмова йде про нього. Все-таки, він барон, і це якось... Дядько не так мене виховував. Мені неприємна сама думка про це.

Слуга сів перед нею навпочіпки та зазирнув в дівочі вічі.

— Мілорд дуже дорожить вами. Він, певно, помітив ваші почуття. Не турбуйтеся, моя леді. Лорд Артур просто дбає про вас, — дбайливо взявши її долоні, він обережно стиснув їх у своїх.

Дівчина заспокоєно усміхнулася.

— Лист... Можу я попросити тебе побути тут, поки я читаю? Мені може щось знадобитися.

— Моя пані, я буду з вами стільки, скільки ви забажаєте.

Вдячно кивнувши, Рейна зітхнула. На руках був лист від Її Величності.

«Моя люба Рейно...». Очі жадібно бігали рядками.

— Фредеріку, принеси мені чорнила та перо.

— Моя леді? — захвилювався дворецький, побачивши, як неочікувано посерйознішала його господарка, а погляд її переповнився разючим холодом.

— Зараз, — у голосі промайнула сталь. – Справа конче серйозна. Підготуй екіпаж, виїжджаємо через пів години.

Дворецький тихо видихнув і, кивнувши, пішов. Тяжко зітхнувши, дівчина заплющила очі та потерла перенісся. Потім розплющила їх і знову подивилася фотографії. Тоді ще раз, більш вдумливо, перечитала листа та скривилася.

— Тільки не Пес... — з огидою пробурмотіла графиня. – Ваша Величносте, за що ви так зі своїм Вороном-одинаком?.

***

Сіель мовчки поглянув на дівчину. Вона теж мовчала. Втім, це тільки доповнювало її образ. Вся вона була немов одягнена у траур, не популярний-пафосний, а в щирий та чистий, що зовсім не підходив до вуличних прогулянок: сукня занадто проста, спідниця занадто пласка, а єдиними прикрасами слугували висока горловина і тонкі мережива по краю тканини. Дівчина виглядала особливо відсторонено, байдуже і підкреслено холодно. Бліді коралові губи, що ледь виглядали з-під вуалі, яка звисала з капелюшка, не кривилися ані в усмішці, ані в сумній гримасі, навіть не були здивовано привідкритими, не дивлячись на те, що леді стояла в безпосередній близькості до місця злочину.

За її спиною стояв високий світловолосий чоловік. І хоча його вбрання сильно контрастувало, — костюм був абсолютно білим, не рахуючи чорної сорочки та обережного мереживного жабо того ж кольору, що виглядали з-під жилетки, — він також здавався якимось холодним і відстороненим. Він не дивився на тіло, тільки на капелюшок маленької леді, мов думав про щось своє. На його тлі дівчина здавалася мініатюрною.

Граф Фантомгайв, не відриваючи погляду від двох людей, мимохідь підкликав жестом Аберлейна.

— Чому цивільні коло тіла? — спитав він, покосившись на чоловіка.

— Ох, ні, графе, це не так, вони...

— Родичі жертви?

— Ні-ні. Та леді... — Аберлейн дивно поглянув на парочку, кивнув своїм думкам і відповів: — Думаю, вам краще поговорити з ними самостійно, Ваша Ясносте, — ще раз кивнув Аберлейн та пішов до колег.

— Він виглядав дуже схвильованим, — констатував дворецький сім'ї Фантомгайв.

— Аберлейн боїться людей високого статусу на кшталт мене. Не розуміє засобів, якими ми користуємося, — підійшовши до пари, юнак звернувся: — Міледі.

Дівчина озирнулася. Тільки потім обернувся дворецький, виблиснувши зеленню очей, мов лялька, що ожила на мить за наказом господаря; але потім знову застиг з тим самим непохитним виглядом, тільки дивлячись вже на Сіеля.

— Ланцюговий Пес Її Величності, я так гадаю? — голос дівчини був тихим, ніби вона взагалі не мала б говорити, але все ж робила це потайки, аби ніхто не помітив.

— Граф Сіель Фантомгайв, — кивнув він.

— Я вас чекала. Ви отримали листа від Її Величності?

Сіель здивовано підняв брови на мить, але потім заспокоївся. Ну звісно, адже Ланцюговий Пес не стане братися за звичайне вбивство.

— Все так. Але є дещо, що мені все ж хотілося б знайти, окрім доказів. Тепер дозвольте спитати ваше ім'я.

— Ворон Її Величності, — дівчина подала руку, граф нахилився, цілуючи перстень на тонкій оксамитовій рукавичці. Майстерно виготовлений витвір привертав увагу: змія зі срібла, здавалося, звивалася на очах, а два ока-камені дивилися ясно, зачаровуючи, мов спостерігали за іншими. — З вашого дозволу я залишу своє ім'я при собі, — рівним тоном відказала вона.

— Так ви і є Ворон? Що ж, я здивований, що...

Вона мовчки кивнула, нічого не відповівши, а графу лишалося тільки здогадуватися, яке продовження фрази вона підібрала, адже реакції не було ніякої.

— Ви не проти одразу перейти до діла? У мене багато планів на цей день, — шепнула вона тоном занадто спокійним для людини, яка кудись поспішає.

— Звісно. Ви вже дістали інформацію у людей Скотленд-Ярду?

Дівчина повільно обернулася назад до тіла.

— Розчленування.

— Розчленування?

Граф насупився, уважно спостерігаючи за кожним її рухом. Дівчина повільно кивнула, продовжуючи наглядати за тілом, мов чекала, що воно ось-ось ворухнеться. Поглянувши на мерця, Сіель навіть зрозумів таку реакцію: труп сидів у безтурботній позі, притиснувшись спиною до стінки, мов ненадовго присів відпочити, тільки голова лежала на грудях чоловіка якось неприродно.

— Так.

Рейна ледь помітно присіла, витягнула руку та обережно торкнулася щоки трупа. Граф нічого не відповів: відчув огиду. Він би ніколи не став торкатися тіл, хоча б тому, що у нього є Себастіан, який займається усією брудною роботою. Дівчина ж без страху натиснула на голову, а та впала додолу і покотилася.

У колись порожні очниці були не дуже дбало вставлені назад яблука, але більше ніяких каліцтв на ній з першого погляду граф не виявив. Потім прийшла черга рук і плечей, які піддалися так само легко, як і голова нещасного. Окремі шматки тіла, що лежали на тротуарі, навіть не нагадували деталі ляльки чи манекену: шматки м'яса були вирізані абсолютно хаотично та непослідовно.

Дворецький у світлому мовчки подав хустинку, коли дівчина встала. Та кивнула і витерла без того чисті рукавички скоріше символічно, аби оточуючих не турбувало те, чого вона торкалася.

— Дуже...

— ...творчо, — кинула вона, поки граф намагався дібрати слів.

Юнак хотів спитати, чи не відчуває леді запаморочення, не вважає моторошним чи, принаймні, огидним те, що бачить, але не став. Зрештою, отримати такий титул непросто, а значить, що якийсь стрижень у ній все ж є.

Задумавшись, він не помітив, що вже довго невідривно розглядав дівчину. Якби не вуаль, що приховувала особистість дівчини, граф, можливо, здригнувся б від зухвалих голок в її очах, якими леді зустріла його погляд.

— Доказів мало... — дівчина віддала хустинку своєму дворецькому і затримала на ньому погляд, мов подумки віддавала наказ. — Їх майже немає. Висновки лікарів лишаю на вас.

— А як щодо вас?

— Спробую дізнатися щось про жертву. Зв'яжуся з вами пізніше, ви отримаєте від мене записку. Якщо, звісно, будете вдома до вечері.

— Буду.

— Тоді на цьому прошу мене вибачити. Всього найкращого, — зробивши секунду паузу, дівчина посміхнулася та додала: — Ланцюговий Псе, — вона на мить схилила голову і покрокувала геть.

— Юний пане, — Себастіан трохи нахилився, аби граф точно почув його шепіт, — цей дворецький-камердинер якийсь... незвичний.

Голова родини Фантомгайв кинув на свого дворецького короткий погляд з-під бортів свого капелюха.

— Він жнець?

— Ні. Їх бачать тільки ті, чиє життя добігає кінця. Втім, і їхня гордість не дозволить заради такої дрібниці відмовитися від збору душ.

— Тоді ще один демон?

— Безперечно людина, — м'яко поправив Міхаеліс. — Але з його душею щось не так. Будьте обережні, юний пане.

Сіель тільки відмахнувся.

— У разі необхідності ти й сам вживеш заходів, — граф розвернувся і побрів вниз вулицею. Себастіан тільки зітхнув і рушив за своїм господарем.

***

— Моя пані, чому ви не сказали Лорду Сіелю про символи? – тихо кинув Фредерік через кілька десятків ярдів.

— Я впізнала їх. Втім, можу помилятися. Ходімо до сера Квінсі.

Повільно кивнувши, він протягнув руку, котру Рейна впевнено обхопила своїми двома.

— Сподіваюся, це не пов'язує вас із минулим.

Залишок дороги вони пройшли під руку.

***

Поглянувши на двері, дівчина постукала дверним молотком. Рейна як ніхто інший знала, наскільки господар дома любить непроханих гостей.

Відповіді не було.

Почекавши ще трохи, дівчина постукала ще раз.

— Моя леді, дозволите?

Дівчина поступилася місцем, дворецький наполегливо постукав. Почекав ще трохи, але ніхто так і не відгукнувся. Фредерік подивився на свою господарку.

— Ще немає полудня, він має бути вдома.

Кивнувши, Фредерік штовхнув двері плечем. Ті виявилися не зачиненими.

У скромному маленькому коридорі панував морок. А з прочинених дверей внутрішньої кімнати ледь виднілося слабке мерехтіння свічок.

— Моя пані, — тихо шепнув Фредерик, від чийого голосу дівчина мимоволі здригнулася. — Закрийте двері та лишайтеся позаду, але не відходьте.

Дівчина простежила за його поглядом і кивнула. Діставши з піхви англійську шаблю з напівзакритим ефесом та неймовірно гарним ажурним руків'ям, дворецький повільно посунув до дверей. Відкривши їх з плеча, дворецький увірвався в приміщення.

Увірвався та зупинився на порозі, тримаючи зброю напоготові.

— Що там? — дівчина вперлася поглядом у його широку спину і виглянула з-за неї.

Фредерік зробив крок у сторону.

— Дідько! — стукнувши підборами об підлогу, дівчина стиснула ридикюль і покосилася на тіло. Потім твердою ходою покрокувала повз щільно зашторені завіси до масивних горіхових дверей, розкрила їх навстіж та вийшла у сад.

— Мак! — здивовано ахнув Фредерік, вийшовши слідом за дівчиною.

Оточена криваво-червоними квітами, Рейна нерухомо стояла та дивилася на цегляну сторону стіни.

На ній красувалися ті ж символи, що і на цегляній кладці позаду розчленованого трупа.

— Як я і думала... Вінсент гарно розбирався у людях, але ще краще він розбирався в опіумному макові. Я хотіла поставити йому декілька питань, але, схоже, доведеться діяти самостійно. Огляньмося тут. Дивися під ноги.

Дворецький нервово видохнув. Вид застиглої крові змусив Фредеріка почуватися конче неспокійно. Щось було не таким, неприродним, але він не міг второпати що.

— Що бачиш? – дівчина повільно перевела погляд на книжкові полки. Людина, що колись називалася сером Квінсі, сиділа під стінкою, стискаючи в руці револьвер.

— Тіло. Схоже на самогубство: в кімнаті порядок, я не бачу слідів боротьби.

— Підлога — дивне місце для самогубства, не вважаєш? — дівчина хапала книги одна за одною, витрушувала і, не находячи нічого, ставила на місце. — Ти правий, тут порядок. Бездоганний, я б сказала. Занадто охайно для такої ексцентричної людини. Він вважав, що порядок у домівці — ознака слабкої людини, що не здатна навести лад у власній голові.

Фредерік насупився і тихо усміхнувся.

— Схоже, тому він і помер від поранення голови.

— Так, — криво посміхнулася Рейна. — Схоже на те.

— Моя пані, — покликав, наблизившись до тіла, дворецький.

Графиня обернулася, тримаючи в руках мішечок з блакитнуватим порошком. Потім, не чекаючи пояснень, підійшла.

— Наскрізний? — дівчина зробила крок назустріч тілу.

— Так, погляньте сюди.

Вона підвела погляд.

— Кульове поранення просто між очей, а ось кров, — графиня цокнула язиком, — якщо придивитися, під кутом. Ходімо, нам вже час. Покличмо констеблів.

Фредерік спритно піймав мішечок, який кинула йому Рейна. Поглянувши на нього, дворецький підвів очі на дівчину, що опинилася коло дверей.

— Моя пані?

Графиня зупинилася, але не озирнулася.

— Сховай його. Ніхто не має це бачити.