Потойбіччя, смерть, вода та сезони.

«Я бачила війну, велику війну, я стояла на розстріляному полі, вогненні спалахи роздавалися з усіх боків, а їх наслідки лунали в центрі, там де стояла я, але чи були це мої спогади? Мабуть, що ні, друга світова війна — війна минулих поколінь та я до цього не маю ніякого відношення...»

 

 Червоноока дівчина повільно розплющує очі, цієї осінньої ночі вона була закута в теплі простирадла та тепер їй жарко, дівчина скидає з себе покривало, та їй через брак місця не вдається утримати його тому воно летить вниз та падає на землю.

 

- Ой.

 

 Дівчина підводиться з крісла на якому тільки но лежала, її рука береться за поручень біля сидіння та вона утримує рівновагу, щоб не впасти також, перед нею відкривається похмурий краєвид всім відомого міста привида, цієї ночі вона спала на оглядовому колесі в покинутому парку розваг. 

 

- І хто тепер крутий, Святославе, га? Ти то зараз у своїй квартирі слоників рахуєш, а я то ось де.

 

Дівчина усміхається сама собі дивлячись на Прип'ять, та її усмішка миттю зникає, коли вона усвідомлює що їй потрібно спуститися, її зіниці повільно опускаються вниз — на землю під нею. Гучно зітхаючи вона бере мотузку та обхоплює її руками, кріплячи один кінець до кабінки дівчина відштовхується від краю підлоги, та її ноги швидко торкаються арматури яка прикріплена до центру оглядового колеса, вона тримаючись тільки за мотузку швидко крокує до кабінки збоку, арматура надто тонка, щоб вільно мандрувати по ній, всяка мізерна помилка може призвести до нового пляцка під колесом, та це не стосується її, вона вже стоїть в кабінці де на неї чекає реліквія — таємничий тотем, Святослав попереджав про нього, буцімто це тотем якоїсь Богині про яку майже нічого невідомо, навіть сам Грааль може не знати про його існування, та її це не хвилює. Тотем на зріст як людина тому щоб спуститись разом з ним їй доводиться прив'язати його до себе та відкрити собі новий рівень складності, вона перевіряє свій пасок на надійність та в останнє дивиться в далечину, тепер їй видно тільки помаранчеві дерева.

 

Вкотре зітхаючи вона відбивається ногою від кабінки, в цю мить в неї, мабуть, промайнуло все життя перед очима, при спробі зачепитись тросом за іншу кабінку вона не втримує рівноваги та пролітає майже всю відстань, зупиняючись за метр від гілок які ростуть під чортовим колесом, берет який сидів в неї на голові підлетів разом з нею, та тепер сидить в неї на обличчі, вона висить на мотузці яка прив'язана до верхнього поручня, але через різке збільшення ваги вона рветься, в момент коли дівчина намагається доторкнутись до колеса мотузка падає разом з нею в гілля.

Лежачи в хащах вона тамує подих, їй вдається підвестись з сидячого положення та стати на ноги, принаймні зараз вона на землі, в парку розваг, одягаючи берет на правильне місце вона також знімає мотузку та поправляє солом'яний капелюх на тотемі який прийняв частину удару на себе та виходить з гущавини, її нога ступає на холодний асфальт, з якого ракурсу на цей парк не подивись, та вигляд буде таким самим, безлюдна самотня пустка, єдине що вирізняється тут своєю нестандартністю це тільки чорний фургон на якому вона сюди приїхала, а воно ж могло бути затишним, тут могли бігати діти, та їх взагалі тут ніколи й не було, бо люди покинули це місце навіть не відкривши головний атракціон.

 «Ця самотність.» - мимоволі думає дівчина, пропускаючи цю картину вона ледь кульгаючи сходить з асфальту, в місце куди вона йде між великими помаранчевими деревами лежить воно — кроваве коло, воно відбиває ледь помітне червоне сяйво яке пробивається крізь опале листя, все що йому потрібно для роботи тільки тотем, який вона відразу ставить в центр, її вуста викривляються в посмішці, коли очі почали відбивати червоний відтінок від місцевості, та, ще немає дванадцятої, тому в неї залишається час на одну річ. 

 

- Приблизно зараз він прокинеться, де там та могилка?

 

Вона дістає смартфон зі своєї кишені, при падінні телефон надбав декілька тріщин, та він все ще працює, спочатку вона планувала йому щось написати, якесь зауваження з приводу їх останньої розмови, та це здалось їй надто простим, вона надає перевагу як завжди вислати йому якийсь мем, ну або те що вона сама вважає жартом, дівчина відходить від кола заходячи глибше до дерев, під одним з них стоїть встромлена в землю лопата, а ґрунт під нею виглядає свіжо, та на ньому немає трави, вона фотографує це та відсилає Святославу, з підписом "тепер я знаю як закопувати людей)".

 

 Не затримуючись довго на одному місці вона повертається до кола, її ціль — викликати найкращого слугу, за хвилину дванадцята, година в цій війні в котрій існує висока імовірність викликати героїчного духа класу Сейбер себто мечник, а з реліквією яка в неї є це стане неперевершеним поєднанням, вона націлена на виклик когось особливого з пантеону язичницьких богів. 

 

- Ну, з Богом.

 

Іронічно висловлюючись вона вимикає телефон та витягує руку вперед, її очі засвітилися коли червоний відблиск кола набув контрастності, вона повністю концентрується на дії.

 

- Я не знаю ким ти є, не знаю твого минулого, теперішнього та майбутнього, я не вірую в тебе так само як і в інших богів, та заради Грааля я викликаю тебе, постань переді мною, якщо на краю тарілки стоять мої мрії я готова прийняти будь-яку віру, то ж прийди, Воскресни! 

 

Широко посміхаючись вона викрикує останні слова, червоне сяйво в колі стухає коли срібне торнадо здіймається над нею, а листя з навколишнього середовища мов збирається та огортає його, воно починає танцювати вальс кружляючи навколо, та всі вони втрачають своє забарвлення чорніючи з кожною секундою все більше, а затим розсипаються чорною сажею ховаючись серед трави, тотем який стоїть в центрі, мабуть, теж зачепило, бо він зник разом і з торнадо, залишивши тільки туман, та дух якого вона викликала, авантюра вдалась, вона бачить долоню яка тягнеться до неї, дивуючись несподіваним бажанням духа пожати руку вона відступає, та дивується ще більше коли з піднятого туману роздається тендітний, та все ж зверхній жіночий голос.

 

- Ти порушила табу, кажеш що готова прийняти будь-яку віру? Яка неповага! Та насправді я не проти того, щоб в мене з'явилось на віряна більше, тоді, мабуть, я стану трішки щасливішою. То ж скажи мені своє ім'я, дитино, нумо.

 

Вона вдивляється в туман намагаючись розгледіти ту кого вона викликала.

 

- Моє ім'я Соломія, Соломія Вайнерт. Приємно познайомитись.

 

Коли Соломія відчуває тепло на губах вона бере серветку та витирає нею вуста коли спостерігає за рукою яка видніється з піднятого туману, фігура виглядає страхітливо поки стоїть в такому положенні, та дух почувши її фамілію прибирає руку, туман полишає її, ледь бліде обличчя в поєднанні з густим чорним волоссям постає перед нею, та миттю зникає, спершу Соломія нічого не розуміє, її вираз обличчя міняється на кшталт "що в біса коїться?" вона дивиться вниз та бачить її на землі, якщо це справді богиня, то вона страшенно незграбна якщо змогла зашпотатись на рівному місці. Вона точно викликала найсильнішого слугу?

 

- Добре, Соломіє, забудь про те що тільки но трапилось.

 

"Богиня" швиденько підіймається та підбігає до Соломії беручи її за руки вона відбирає в неї серветку та бачить там кров, тому дивиться в очі Соломії, коли бере її за щоки обома руками, її руки для Соломії відчуваються дуже холодними, це не було б дивним якби руки були вдягнені в товсті рукавиці, та її рукавиці настільки тонкі що аж шкіра просвічується.

- О, значить моя нова послідовниця хвора? Яка несподіванка, про це каже і твій надзвичайно блідий колір шкіри! Я аж свічуся від щастя, мила моя якщо я використаю Грааль та відновлю потойбіччя ти будеш спочивати в одному із найкращих місць у володіннях пані Навь!

 

- Навь? Шо? Так, почекай, я не хвора і я ще не планую помирати, просто коли я сміюсь в мене може піти кров з ясен!

 

- Що? тоді чому ти така бліда? Тільки не кажи мені що ти якийсь там західний вамп...

 

- Ніякий я не вампір, їх не існує! Альбінос я, альбінос, а тепер відповідай ти, хто така Навь і хто ти?

 

Перебиваючи її вона протестує проти існування вампірів та чорноволоса дівчина не погоджується з її словами

 

- Взагалі упирі тепер десь блукають дякуючи одному створінню, та вже, я пані Навь, хоч воно не справжнє та це все одно є моїм іменем, воно приклеїлось до мене коли я була Богинею смерті, бо Навь це синонім до слова мертвець.

 

Навь все ще тримає її за щоки витираючи з її обличчя сажу від листя, та Соломії це не подобається, тому вона бере її за руки та відсторонює її.

 

- Ясно, то що ж, може ти вже перестанеш тискати мої щоки, і ми перейдемо до справи?

 

- Ох, мабуть, це хороша ідея.

 

Навь забирає свої руки від Соломії, вона ставить лікоть своєї руки на інший та відкашлюється, щоб понизити свій тембр голосу.

 

- У всякому разі клич мене Навь, це звичайно не моє улюблене ім'я, та воно мені личить, що дивно, ти викликала мене тут, в мене є базові знання про Грааль та знання про сучасний світ, але здається я була викликана не завдяки йому, чи не так?

 

- Так, руни на колі для виклику були слов'янськими та не пов'язані зі справжнім Граалем, я використала їх спеціально коли писала його, цим самим мені вдалось вижати весь потенціал з твого тотема.

 

- А моя послідовниця добре підготовлена, тільки от, є і мінуси, я хоч і маю знання про сім класів в цій війні та я не маю і найменшого уявлення в якому з них перебуваю я власне.

 

- Ну я намагалась викликати тебе в найкращому класі використовуючи дванадцяту годину, та зважаючи на те що я не одна така розумна, можливо сейбера викликав хтось інший та це…

 

 

Коли на годиннику пробиває п'ять по дванадцятій щось в довкіллі важчає та Їй не вистачає повітря, щоб договорити речення, Соломія задихається коли з носа рікою потекла кров, силуети в її очах темніють, вона не усвідомлює цього та трохи похитавшись вона намагається повернутись назад до колеса, мабуть, інстинктивно шукаючи притулку, щоб перечекати коли це почуття пройде, та натомість вона каменем падає на землю, злякавшись Навь швидко підхоплює її. Вона бере Соломію під руку та вирішує вивести її на асфальт, в парк розваг, коли вона іде стежкою намагаючись не зашпотатись повз її ноги пробігає білка, та з нею щось твориться, вона біжить прямо в дерево та стрілою вдаряється в нього, Навь впадає в ступор, білка б'є себе головою з такою силою що тріски від дерева разом кусочками шкіри розлітаються по місцевині, вона хоче відбити свої мізки на ньому, Дівчина жахається такої поведінки, розуміючи що щось страшне почало відбуватися навкруги вона не додивляється цю сцену, натомість вона хоче відвести Соломію якомога далі від цього місця, виходячи на асфальт вона бачить фургон в якому вбачає можливість якнайшвидше поїхати звідси, тому скоріше прямує до нього, але зупиняється коли бачить як хтось підводиться з нього та стає навпроти них, це втомлений хлопець в протигазі, він звертається до Навь. 

- Один хлоп, з яким я бився цієї ночі обмовився про всесвітній потоп, та про те що хтось збирається розпочати його викликавши когось із семи гріхів, та ні він, ні той світловолосий хлопець ще не усвідомлюють, що в один момент хтось з гріхів стояв прямо перед ними.

 

- Мені зараз не до цього, Соломії погано, відійди від машини!

 

- Розумію, та за нами зараз, мабуть, стежать, тому я повинен удати що полюю на вас.

 

Він відходить від машини та дає змогу сісти знепритомній Соломії та Навьї за кермо яка не розуміє його мотивів.

- А і ще, дам тобі пораду, твій майстер занадто безтурботний, її легко знайти, слідкуй за нею.

 

- Мене більше зараз непокоять ці події що творяться ні з того ні з чого.

 

- Мене також.

 

Він знизує плечима коли Навь заводить машину, а синє небо над ними закривають чорні плями. "Не переживай за це, стріли вас не торкнуться" - Каже він коли вони хаотично пускаються на землю утворюючи дірки в асфальті, Навь з недовірою спостерігаючи за цим вмикає ключ запалювання та виїжджає з парку, перед її очима постає закинуте місто, місце яке справді може стати частиною потойбіччя.

  Хлопець дозволяє їм виїхати, а сам він залишається на цьому самому місці, мабуть, ця нова загроза грає йому на руку, він проходить повз вже мертву білку та зупиняється перед одним деревом, беручи лопату яка до недавно стояла під ним він прийнявся копати, та під невеликим шаром ґрунту зуб лопати доторкнувся до чогось м'якого, це тіло, розуміючи це він не цурається забруднитися, та змазавши руку стрілою просякнутою чорною матерією він пробиває ґрунт рукою, хлопець витягує труп за ногу з землі, з цією знахідкою він залишає тіло та дістає рацію.

 

- Ало, Даґмаре здається я знайшов підтвердження існування окультистів, мабуть, той світловолосик все-таки не брехав.

 

Він стоїть перед тим самим деревом фото якого нещодавно робила Соломія.

 

- Значить і байка про всесвітній потоп також правдива?

 

- Звідки мені знати? Я знайшов тільки знекровлений труп в чорній мантії, за описом такий як він описував.

 

- В тебе є догадки чому та коли він мекнув?

 

- Це не точно, та мабуть, та дівчина вбила його, щоб використати його кров для виклику свого слуги, але перевірити цього я не зможу, бо коло повністю почорніло.

 

- Добре більше нічого? раз так повертайся на базу, в мене щось кров з носа пішла, треба десь бинти дістати.

 

- Прийнято, відбій.

 

Він кладе рацію назад у кишеню, його очі дивляться в небо.

 

- Невже так Гріх чи хто б то не був вітається з живими істотами? А якщо то гріх, чи впізнає він мене? Я не знаю...

 

 

 

- Так! Нарешті ця клята сука воскресла!

 

Срібноволоса жінка нестримно хихикає, вона намагається голосно не сміятись та в неї це не виходить, вона лежить на горі із трупів в яких одинакові лиця, такі як у неї, та її погляд зосереджений не на них, а на пітьмі, яка висить над нею та вдивляється своїми мертвими очима у відповідь.

 

- Нарешті! Я не можу дочекатись! А хто такий розумний, щоб врешті решт зайняти її місце? Звичай...

 

Гостра сокира жваво проходиться по її голові розділяючи одну частину лиця від іншої, її страхітлива посмішка застигає на місці, а світло в очах зникає, та її бризки крові падають на лице такій самій людині як вона, її посмішка ідентична мерцю, та вона сміється продовжуючи казати все ті самі думки що і вбита нею людина. 

 

- Звичайно що я, хі — хі...