Розділ 90

«Ах, це божевілля. Я не повинна сміятися».

Той, кого я вважала маленькою дитиною, виявився Ісідором.

— Пфф!

Я намагалась якось стриматися, бо не хотіла йому заважати, але він виглядав настільки серйозним зі спини, що я зрештою видала гучний шум.

Це було понад моїх сил.

— Що?

Ісідор, який озирнувся зі злегка насупленим обличчям, наче образившись, виглядав здивованим, коли побачив, що я розреготалась.

— Відколи ви там?

— Я тільки прийшла, але сер Ісідоре, ви були таким кумедним... Я не змогла цього витримати... пфф, ха-ха-ха!

Зрештою я не втрималась і розреготалась.

— ...

Його смарагдові зіниці затремтіли, коли повіки широко розплющилися.

Незважаючи на те, що я чітко відчула його збентеження, я не могла перестати сміятися, оскільки давно не зіштовхувалась із чимось настільки смішним.

Ісідор досконалий у багатьох відношеннях, тож його неохайні, ніби у п'ятирічної дитини, навички гри на фортепіано справді дивували.

«Ні, хіба так я не ображу п'ятирічних дітей?»

Намагаючись заспокоїтися, я вдихнула і злегка ворухнула губами.

— Я не сміюся з вашого виступу... Я просто не знала, що серу Ісідору ведмідь на вухо наступив.

— Я давно не грав. І не знайомий з цієї партитурою і клавішами! Ми танцювали разом на балу, тож ви знаєте, що це не так!

Він злегка скривив губи і різко відповів.

— Однак я не думаю, що ви будете добре грати, навіть якщо познайомитесь із клавішами.

— Як добре грає принцеса Дебора, якщо говорите так впевнено?

Він спровокував мене, тому я не могла стримати посмішки.

— Я в десять разів краща за сера Ісідора.

Здавалося, що кожен, хто прийде сюди, буде краще грати, ніж ця людина.

Крім того, в дитсадку я освоїла Баєра і Черні*.

*Йозеф Баєр — австрійський диригент і композитор. Карл Черні — австрійський піаніст та композитор чеського походження.

— Ви можете це довести?

— Так.

Я впевнено сіла біля нього, підняла руки над клавішами і усвідомила згубні наслідки раннього навчання.

Була лише одна пісня, яку я могла згадати.

— Принцеса Дебора гратиме на піаніно двома пальцями?

Ісідорові губи затремтіли, ніби він стримував сміх.

— Просто слухайте. Не кепкуйте з мене.

Я почала грати «The Celebrated Chop Waltz»*, єдину мелодію, яку могла зіграти без партитури.

*«Chopsticks» (оригінальна назва «The Celebrated Chop Waltz») — простий, широко відомий вальс для фортепіано. Написаний у 1877 році, це єдиний опублікований твір британського композитора Юфемії Аллан (під псевдонімом Артур де Луллі).

Коли я натиснула двома пальцями на клавіші, Ісідор спочатку подумав, що я не така вже й вправна, але потім був вражений.

— Гарна музика створюється так. Вона весела і бадьора.

Незабаром після цього він посміхнувся, визнаючи чудову музикальність цієї компазиції.

— Де ви навчились цієї пісні? Вона весела.

Коли він запитав, де я цьому навчилась, я відчула докори сумління і змінила тему.

— Це весело, чи не так? Сер Ісідор теж повинен спробувати. Як бачите, це набагато легше, ніж мелодія на ваших нотах, і цю пісню в оригіналі грають двоє.

— Хто навчив вас грати композицію на двох?

— Я сама.

— Ви... хороший учитель.

Трохи повагавшись, Ісідор незграбно почав повторювати за мною, коли я натискала на клавіші.

Оскільки це була дуже легка пісня, він швидко підлаштувався.

Його руки в білих рукавичках були настільки витонченими, що він виглядав досить добре. Чи варто сказати, що він був схожий на піаніста?

«Це навіть смішно, тому що тільки його руки виглядають елегантно».

Незабаром я акомпонувала його маршу.

Мій близький друг у школі любив грати цю пісню на перерві, тому я була впевнена у акомпанементі.

— Ах, я зробив помилку.

Ісідор зробив помилку в тому ж місці, що й той друг, і це здалося знайомим.

Я думала, що він холоднокровний, але в цей момент мої упередження та уявлення про нього похитнулися.

— Ця пісня — це композиція, яка стає все швидшою.

Мій настрій чомусь змінився на пустотливий, немов у дитини.

Коли я швидше застукала по клавішам, Ісідор ворухнув пальцями трохи непослідовно.

Потім його міцна рука торкнулася моєї, і долоні на піаніно наштовхнулися одна на одну.

— ...!

Рука Ісідора, яка торкнулася моєї, раптом відскочила, і він натиснув не ту клавішу.

— Чому б вам не натиснути на наступну?

Зупинивши руку, він раптом здригнувся і зірвався з місця.

— Га, ми не так сильно зіштовхнулися.

— ... Це було достатньо сильно. Хоча це може бути не так для принцеси Дебори.

Про що він говорить? Цей незрозумілий хлопець.

— Ви зараз симулюєте біль? Дограймо мелодію до кінця. Це, мабуть, єдина пісня, яку ви можете зіграти з вашими теперішніми навичками, сер Ісідоре, — раптом мовила я, коли він збирався вийти з музичної кімнати, трохи зніяковівши.

Він коротко зітхнув, повернувшись до мене спиною, потім повернув голову назад і глянув на мене гострим поглядом.

Ще мить тому він виглядав ніжним і добрим, а тепер бунтівним, як підліток.

Поправивши рукавички, він потягнувся до лицарського мундира на вішалці.

— Це весело і захоплююче, але учень хоче сказати, що темп вчителя занадто швидкий.

— Гм, учень добре вчився, тому я прискорила темп. Шкода

— Будь ласка, вчіть мене повільніше наступного разу.


Примітка перекладача: Десь тут я відлетіла від цієї сцени. Не шукайте мене, я в нірвані @_@


Ісідор глянув на кишеньковий годинник, і навіть те, як він виглядав зі спини, вдягненний у пальто, скидалось на сцену з фотосесії.

— Мені зараз треба йти в казарму, я прийшов трохи попрактикуватися на перерві.

Ах, значить, час повертатися до Лицарів.

— Ви, здається, зайняті, будучи лідером Епсилона та віце-капітаном Лицарів. Чому ви вчитеся ще й грати на фортепіано? Можливо, це нове захоплення?

— Можете думати так.

— Ось як. Чому ви говорите так думати?

— Я чув, що слухати фортепіано хобі принцеси. Гра на ньому може стати хобі для мене.

— Хто... А, це, напевно, сказав сер Тьєррі.

Йому вдалося щось вигадати, не торкаючись теми іподрому. Його трюки були справді дивовижними.

— Не наближайтеся надто близько до Тьєррі. Він правопорушник.

Його голос звучав як у засмученої дитини.

— Якщо говорити про те, хто більший негідник, то хіба моя репутація не набагато гірша?

— Принцесо... Ні, не важливо.

— Чому ви зупинились? Я дам вас десять золотих, якщо продовжите.

Через те, що ситуація з Майстром залишила враження, жарт був зруйнований і тільки зіпсував настрій.

Він подивився на мене так, ніби це було кумедно, а потім коротко посміхнувся.

— Прикро порівнювати себе з Тьєррі.

— Це, мабуть, грубо щодо сера Тьєррі.

— Це не гідно. Принцеса виглядає щирою. Більше, ніж будь-хто, кого я коли-небудь знав... настільки, що я думаю, що це навіть занадто.

Він пробурмотів останню частину занадто тихо, тому я почула лише початок.

«Щиро?»

Майстер і Ісідор. Маючи припущення, що вони могли знати один одного, це звучало дещо осмислено.

Ідучи пліч-о-пліч, ми підійшли до входу в головний корпус.

Ісідор стояв на тротуарі, сповнений тієї атмосфери, яка знаменувала початок осені, і легенько махнув рукою.

— Будемо часто бачитися. Восени багато клубних заходів. До зустрічі.

Він зняв з мого плеча листок, який впав з дерева раніше належного, і швидко зник в будівлі.

Коли він зник, мені раптом спала на думку одна ідея.

«Зачекайте, він же вирішив грати на піаніно не через мене, чи не так?»

Чому мій нарцисизм поступово стає таким серйозним?

Навіть якби я намагалась це заперечити, рука, яка зіштовхнулась з ним, здавалося, палала.

Я стояла, торкаючись плеча, а потім повільно пішла до кімнати клубу.

***

— Я навчився цьому, коли був дитиною, тому можу добре грати, трохи потренувавшись.

Тренуючи гру на фортепіано з безпідставною впевненістю та гордістю, Ісідор зрозумів, що його пробіли в грі серйозніші, ніж він думав, і вирішив збільшити час тренувань.

На щастя, будинок Братства та лицарські казарми були поруч, тому він таємно вийшов під час тренувань і постукав по клавішам в музичній кімнаті.

«Це безнадійно».

Думаючи про це зараз, він не зміг би це зробити після кількох днів тренувань. Його руки грали окремо від партитури.

«Швидше було б скасувати музичний клуб».

Тьєррі насолоджувався своїм хобі, тож це було достатнім виправданням навіть для одноособового клубу.

Відчувши нечестивий намір зробити так, щоб інші не могли грати на фортепіано лише тому, що його власні навички були поганими, він звідкись почув насмішку.

«Хто це?»

Озирнувшись назад із роздратуванням, Ісідор відчув, як його серце різко впало вниз, а потім підскочило вгору.

— Пфф!

Це був перший раз, коли він усвідомив, що принцеса Дебора — людина, яка вміє так голосно сміятися.
Хоча його спіймали, незважаючи на те, що він не хотів, щоб його бачили, він не почувався збентеженим, можливо, через її сміх.

«Чому я не злюся?»

Її вигляд, коли вона відклала все і схопилася за живіт, сміючись, глибоко закарбувався в його пам'яті.

Так само, як коли вони були на Весняному фестивалі цвітіння, коли принцеса Дебора широко розкрила очі, як дитина, і дивилася на феєрверк.

Як не дивно, Ісідор зараз, як і тоді, не міг відірвати від неї очей.

Ні, тепер він був набагато більше здивований, побачивши, як вона сміється і навіть проливає сльози.

До того моменту він вважав, що вона добре грає на піаніно.

Вона, яка зазвичай була насторожена як чутлива кішка з широко розплющеними очима, підійшла до нього першою і сіла поруч.

— Я в десять разів краща за сера Ісідора.

Вона поклала два пальці на клавіші.

Спочатку він був приголомшений, побачивши, як вона намагається грати на фортепіано двома пальцями, але незабаром залунала весела пісня, яку він почув уперше в житті.

Її губи вигнулись, і вона впевнено посміхнулася.