Ліч-Скелет

Несамовита енергія чотирьох стихій ревіла у великій напівплощині за межами виміру смертних, викликаючи брижі в небі. Здавалося, небо спотворюється і розбивається на друзки.

 

Тут не було ні сонця, ні місяця, лише іскристе навколишнє світло. Шари попелясто-білих кісток встеляли землю, їхня висота була невідома. З очниць виростали маленькі білі квіточки, розпускалися найкрасивіші квіткові бутони. По кістках повзли численні ліани, немов живлячись ними.

 

Пронісся шторм, і це було схоже на квітковий дощ, коли рослини розійшлися, відкриваючи кістки на землі. Ця площина насправді була утворена з різних видів кісток, складених разом.

 

Ці кістки були приблизно такого ж розміру, як і людські. Деякі з них були надзвичайно маленькими, але товстими, ймовірно, належали дворфам і напівросликам. Були навіть деякі надзвичайно великі кістки тварин, розкидані в цьому районі, утворюючи невеликі пагорби.

 

Це була Скелетна Площина, невелика напівплощина, яка була на межі розпаду. Вона була схована в тріщинах незліченних вимірів, і здавалося, що її вже давно ніхто не відвідував.

 

* Ка-ча! Ка-ча! *

 

У цей момент з-під землі почувся легкий тріск, а потім деяке тремтіння.

 

* Гулу! Гулу! *

 

Пагорб кісток піддався, і велика кількість диму і пилу злетіла в повітря. Тим часом з розколини в землі викотилася кругла голова, що стирчала назовні.

 

Це був сліпучий людський череп. Очні ямки мерехтіли двома вогниками, а мертва чорна сила душі затримувалася навколо, випромінюючи потужну ауру. Зуби черепа цокотіли, а щелепа скрипіла, здавалося, що вона тремтить від розгубленості.

 

«Я спав тисячу років…» - череп говорив спустошеним голосом, його тон був древнім. Тільки вчений, який досліджував минуле, зміг би зрозуміти його.

 

* Хрускіт! *

 

Череп зціпив зуби і, здавалося, виплюнув щось схоже на пергамент. Шар світла замерехтів, і в повітрі з'явилися написи, а також карта.

 

«Рік, коли стихійні припливи прориваються назовні, коли чорні ворони кричать до кривавого місяця… Каньйон Сімошел… на схід від Сігнуса!» - в очах черепа спалахнув вогонь, коли він знайшов кілька іскристих кісток, повільно відтворюючи своє тіло.

 

«Плавуче місто. Найкраще досягнення епохи Арканістів, здатне зрівнятися з божественними царствами богів…» - череп говорив так, ніби співав, аура відчаю, що йшла від самої душі, наче плащем вкривала все навколо.

 

«Це плавуче місто точно моє! Ліча-Скелета, Ільйо Пакслуди!» - посох з кісток самотужки рушив до ліча, криваво-червоний самоцвіт на його вершині випромінював багряне світло. (П.п.: було важко не написати "паскуди")

 

* Рев! *

 

Ліч постукав посохом по землі, і вона розкололася, відкриваючи голову величезної істоти.

 

Ця істота була десятки метрів заввишки, з великими кістяними крилами й двома головами, які виглядали аномально зловісно. У черепі цієї істоти можна було побачити яскраву енергію душі. Очевидно, це був улюбленець некроманта ‒ двоголовий кістяний дракон!

 

«Кеке… Ходімо, любий…» - повіяв сильний вітер, і двоголовий кістяний дракон змахнув крилами, несучи на спині ліча і входячи в жахливий стихійний шторм. Бурхливий шторм, здавалося, вщух під їхньою силою, утворивши темний канал.

 

Кістяний дракон заревів і зник у його кінці…

 

Про це дізналися люди в кількох інших місцях.

 

«Аномальні рухи з кістяного царства? Схоже, той Ліч прокинувся…»

 

«Ільйо… Давненько я його не бачив. Я ще не поквитався з ним…»

 

«Посланець смерті, Ліч-Скелет? Як цікаво…»

 

Численні приховані божественні волі мерехтіли по всьому світу, і всі вони одночасно звернули свої погляди в бік Королівства Кісток.

 

Кілька поглядів, здавалося, мали свої власні цілі, прямуючи в бік західної пустелі.

 

……

 

Палюче сонячне світло падало на піщані дюни, викликаючи теплові хвилі, які спотворювали повітря. Практично вся волога випарувалася, і кожен вдих у цьому місці був схожий на вдих вогню.

 

Поверхня пустелі досягала граничної температури, і могла практично підсмажити людину живцем! Уся пустеля виглядала як місце, непридатне для життя. Навіть розкидані навколо кактуси зникли, і не було навіть натяку на зелень.

 

Мечник подивився на мапу в руках, почавши перевіряти відстань ‒ «Ми вже дуже глибоко в пустелі, тому повинні зробити все можливе, щоб зберегти наші сили. Треба також подбати про речі та воду… Що сталося, Аллері? Все ще думаєш про свій поганий сон?»

 

Піднявши очі, він побачив, що Чарівниця з його групи знову стала неуважною, і в його питанні прозвучало легке роздратування.

 

«Ні, мені вже краще… це все через погоду…» - Аллері зібрала волосся за вухом і відчула сухість шкіри, внутрішньо зітхнувши. Той сон більше не турбував її, але жахлива обстановка в пустелі тепер давала їй наочний урок. Навіть під захистом магії вона відчувала, що це важко витримати.

 

Бачачи це, мечник міг лише проклинати в думках неіснуючу витривалість Чарівників. Але нічого не міг вдіяти. Він підбадьорив її ‒ «Потерпи трохи. Скоро ми дійдемо до Оазису Мрій, і ти зможеш там трохи відпочити…»

 

Згадка про Оазис Мрії підбадьорила всіх членів групи. Наразі вони перебували глибоко в західній пустелі, і це було надзвичайно небезпечно. Щохвилини могли вибухнути жахливі чорні піщані бурі.

 

Навіть якщо вони були поруч з легендарними шукачами пригод, вони нічого не могли зробити перед обличчям природи; на них все одно чекали б небезпеки.

 

Оазис Мрій був єдиним джерелом води в глибині західної пустелі. Подейкували, що це було озеро у формі півмісяця і чагарники, які рухалися. Це була єдина надія для тих, хто заблукав.

 

«Моя остання інформація і ця карта вказують на те, що Оазис Мрій знаходиться попереду. Ми не можемо помилятися!» - вигукнув мечник, щоб підняти бойовий дух. З цією надією група значно прискорила крок.

 

Проте ніхто з них не помітив, що хтось спостерігав за всіма їхніми діями ззаду.

 

«Оазис Мрій… Це місце зовсім поруч з Долиною Льодопаду… Я б навіть не знайшов його, якби не ці провідники…» - Лейлін їхав верхи на піщаному скорпіоні, крилате очне яблуко тріпотіло перед ним. Воно показувало йому сцени з цими людьми.

 

З групою шукачів пригод, які показували шлях, йому не потрібно було робити обхідні шляхи. Поки він йшов безпечним шляхом, яким йшли вони, все було б добре. Зважаючи на відстань, що обмежувала їх, звичайні заклинання виявлення не змогли б його знайти.

 

«Опинившись тут… як би це сказати… їх цінність зменшується…» - Лейлін погладив підборіддя. На його думку, ця група була найслабшою хвилею серед тих, хто дивився на плавуче місто ‒ «Але у них, здається, є лідер. Я просто поставлю їх попереду і подивлюся, що вони приваблюють…»

 

Лейлін поплескав скорпіона, на якому їхав, і великий звір одразу ж закричав. Його вісім ніг по черзі перебирали в русі, коли він прискорював свій хід через пустелю…

 

Крім жовтого піску, не було більше нічого, на що можна було б подивитися.

 

Ні, окрім випадкових трупів аскетів, що падали на землю, Лейлін вже бачила таке раніше.

 

Лейлін навіть помітив висохлий труп, схожий на мумію.

 

Аскети тренувалися, граючись зі своїм життям. Без чистої води вони б загинули, і мало кого з них врятували б добросерді купці.

 

«Але… якось надто спокійно…» - більше не переймаючись численними трупами, похованими піском, Лейлін закликав піщаного скорпіона продовжувати рухатися вперед.

 

Західна пустеля, безумовно, мала багато небезпек. Однак попереду була група елітних професіоналів високого рангу. Окрім природних катаклізмів, таких як чорні піщані бурі, вони могли впоратися з чим завгодно. Їх кількість ще навіть не зменшилася.

 

Хоча це здавалося нормальним, Лейлін виявив щось дивне. Шлях до плавучого міста не повинен був бути таким чітким.

 

Саме в цей момент на обличчі Лейліна з'явилося раптове розуміння ‒ «Здається… Я ніколи не думав, що в глибині західної пустелі можуть бути місцеві жителі. Чи можуть ці люди бути залишками Імперії?»

 

З цією думкою він відмовився від звіра і вимовив заклинання польоту, злетівши в повітря, махаючи крилами.

 

Коли він проминув незліченні піщані дюни, в очі йому вдарив глибокий зелений колір. Там, де на горизонті був лише жовтий пісок, виблискувало озеро у формі півмісяця і великий оазис. Побачивши це в зоні, позбавленій життя, можна було б емоційно зворушити когось.

 

Однак тут були ознаки дисгармонії. Біля оазису вже розпочався запеклий бій.

 

«Не дивно, що я відчув, що щось не так. Це було те саме місце!» - Лейлін виглядав так, ніби раптом щось зрозумів.