Електронна бонусна глава «Щоденник самотнього гурмана Сеу»

Я не готую сам. Я не прискіпливий до смаку, але не їм, що не смачне. Купую готову їжу чи обідаю в закладах. З ресторанів я обираю рамен, карі, собу, удон, сети, донбурі та пасту, де одна порція коштує не більше тисячі кількох сотень єн.

«Італійська кухня, але подають рамен у стилі Дзіро. Давно хотів сюди зайти…»

Тихо сказавши, я заходжу в заклад. На парковці біля входу не було місць, тому я думав, що тут аншлаг. Але, на щастя, одне місце біля стійки виявилося вільним. Я сів. Взяв меню і почав вивчати його.

«Ух…»

Я не стримав стогону. Тільки рамен є у стилі Дзіро та Ієке. Ще є цукемен. Суп — емульгований та не емульгований. Різні топінги. Від такого вибору голова йде обертом. І це при тому, що заклад колись був італійським рестораном, де, кажуть, смачна паста. Класична наполітана. Карбонара. Зрештою, смачніше немає. Наполітана і карбонара — найкращі.

У залі висить дошка, на якій теж написані страви.

«Що…»

Я вражений.

Паста з вершками та морськими водоростями…?!

А ще, паста з ікрою тріски.

І паста з вершками, морськими водоростями та ікрою тріски.

Можна я заплачу? Не можна? Не можна. Що дасть плач? Але ж це точно смакота. Вершки та морські водорості. Це вже смачно. Паста з ікрою тріски — це і так смачно. А якщо ще додати морських водоростей…?! Не залишається нічого іншого, як стиснути зуби. Чому? Чому? Чому я на світі один? Якби мене було двоє.

Або хоча б якби я вмів робити клонів.

Тоді нас було б двоє, і ми могли б з’їсти одночасно рамен і пасту з вершками, морськими водоростями та ікрою тріски. Бо так треба їсти. Не можна ж вибрати між замками Едо та Осака, треба взяти обидва. Або, скажімо, між битвою при Ватерлоу та островом Святої Єлени. Можливо, я щось роблю не так? Не так. Саме так. Не так.

Одне. Якщо обирати, то одне. Рамен чи паста. Звісно, можна було б і два, але не можна розслаблятися. У найкращій формі можна з’їсти лише одну страву. На жаль, я не ненажера. Треба вибирати. Необхідно зробити важкий вибір. І так зрозуміло. Важке рішення. Проте треба зробити вибір. Зроби його, Анджо Сеу.

«Рамен. З жирним емульгованим супом. З часником. А все інше звичайне, будь ласка».

Це було розривом серця. Звісно. Але нічого не поробиш. Італійський ресторан, який подає рамен. Рамен, який готує італійський шеф-кухар. Тому я сюди й прийшов. Тож буде рамен. Мінімум змін. Ні, взагалі все звичайне. Адже це баланс, який створив кухар. Для початку я скуштую саме його. Це моє правило. Моя справедливість. Мій спосіб проявити ввічливість і повагу.

Я чекав. Намагався не дивитися на місця навколо. Бо коли дивишся, то в очі потрапляє багато чого. Хочеться з'їсти і те, і це. Треба відкинути непотрібні думки. Зосередитись. Зосередитись.

«Вибачте, що змусили чекати», — офіціант поставив переді мною рамен.

«Дякую», — я з ентузіазмом схилив голову. Взяв палички та ложку. І тільки потім. Я уважно роздивився рамен.

«Ого...»

Точно, в стилі Дзіро. Висока гірка паростків квасолі. Капуста теж. Додано товстий шматок смаженої свинини. На вершині височіє часник. Точно. Вигляд рамену в стилі Дзіро. Розмір не надто великий. Якийсь вишуканий. Відчувається делікатність. Є в ньому якась миловидність. Ось такий вигляд.

«Смачного»

Отже, йдемо? Зважимося? На цю вирішальну битву. Час настав. Ну що, в бій.

Але перед цим.

Я роблю вдих. Почати з супу? Ні, ні. Відразу ж паличками хапаю якнайбільше паростків квасолі та локшини, і запихаю в рот.

«Ммм...»

Як воно?

Це.

Не різко, але і не слабо. Не солоне. Цей смак. Не б'є напролом, але щось, ніби відгукується. Глибоко. Глибоко проникає.

Другий ковток.

«Мфц...»

Що це?

Глибоко.

Ще глибше.

Проникає глибше, ніж перший ковток.

І звідти розповсюджується. Це.

Смакота.

Часник відчувається. Напевне. Є удар. Але глибокий, складний, розповсюджується, має глибину. Безперервно. Удари летять з різних боків. Ці удари мають різну силу. І вони влучні. Вдаряють в потрібне місце, з потрібною силою.

«Вдало».

Не смачно, а вдало.

О

Ця влучність, прямо веде до смаку.

Я дивлюся в бік кухні. Кухар в окулярах і з борідкою старанно готує.

Молодець.

Я подумки вигукнув. Хоч і зухвало, але це дійсно хороша робота. Не можу не подумати так. Чудова робота. Тому, молодець. Зробивши третій ковток, молодець. Четвертий ковток. Молодець. П'ятий ковток. Чудова робота.

«Супер...»

 

 

Джумонджі Ао

Народився і виріс на Хоккайдо, закінчив філологічний факультет Університету Хоккайдо, живе на Хоккайдо, письменник. Коли я кажу, що приїхав з Хоккайдо, то здається, що до мене всі ставляться більш привітно, чому так?