[10]

[10]

Ліна відхилила припущення Тацуї про зв’язок джерела витоку про експеримент з мікро чорними дірами та Гуманістами.

Він також вирішив, що здогадка Ліни справедлива.

Але, ніби в насмішку, гуманістичне не сприйняття магів пронеслася великою хвилею із заходу на схід по півночі американського континенту.

Було лише питання часу, коли ця хвиля пошириться по усьому світу.

На три місяці пізніше сезону, настала «Зима».

◇ ◇ ◇

У минулому, дипломатія визначалася двома типами дипломатія рушниць та дипломатія «за зачиненими дверима».

Врешті-решт, після ери балансу сил, Великий союз став основою політики дипломатії водночас основним стилем дипломатії стали церемонії, але дипломатія гвинтівок та дипломатія «за зачиненими дверима» не зникли. Дипломатія «за зачиненими дверима» - це неодмінна підготовка до успіху церемонії, і люди, котрі беруть у ній участь, перейшли з форми прикрас дипломатії до майстрів дипломатії.

У будь-який час і в будь-якому місці.

Змови ніколи не зникали в цьому світі.

Сьогодні в ночі.

Навіть у цій країні.

– ...Абсолютно, фанатики невиправні.

– Ха-ха... Їх легко активізувати, але важко стримати.

Чоловік середнього віку, в костюмі, сидів за столом навпроти іншого чоловіка середнього віку, в такому ж костюмі, але європеоїдної раси, що і підливав саке.

Незалежно від європеоїдної зовнішності, схоже, в Японії він провів тривалий час, і через захоплення чи відповідно до освіти, він підливав прозоре саке з антикварної пляшки у відповідні маленькі чашечки і підніс одну з них відповідно до етикету розпиття саке.

– Якщо над цим знову замислитись, це дійсно дивно, цей елітний напій, чи як ви його називаєте, Саке... Безбарвне і чисте, навіть без перегонки.

Також він не забув з легкістю зробити комплімент країні партнера.

– Ні, безперечно, йому не вистачає пишності яскраво-червоного вина. Звісно, я намагався приготувати щось, що задовольнить ваш смак.

Навіть той, кого похвалили, не забув продемонструвати смиренність.

Спільним моментом двох чоловіків, які сиділи навпроти один одного, було те, що вони не проявляли того, що у них було на думці.

– Справді... Я хотів би спокійно напитися, в такому місці, але, як я вже говорив раніше, фанатики чинять беззаконня, тому не можу легко розслабитись.

– Цього не вистачить, щоб подякувати за ваше особливо уважне ставлення до безпеки моїх земляків, під час перебування у вашій країні.

Тональність їх голосів не змінювалась. На їх обличчях грала легка посмішка. Але ті, хто існував в тому ж світі, що і ці двоє, відчули б іншу атмосферу, ніж раніше.

– Ні, ні, це звичайний обов’язок. Як ви й сказали, опонент божевільні люди, що не прислуговуються до логіки... Наприклад, вони не почують, скільки б ми їм не пояснювали, що вибух, який знищив флот Великого Азійського Союзу, базується на науково систематизованих магічних навичках, а не робота демона.

– Лише тому, що хтось не має вух, щоб почути, це не привід, щоб нашкодити іноземцям, що потребують захисту... Я вам співчуваю.

Вони по черзі нахиляли пляшку один одного наче це було заплановано й одночасно осушили чашки.

– Можете вважати це моїм ниттям, але якби ви дали принаймні короткий опис «Грейт Бомб», думаю ми змогли б їх заспокоїти.

– ...Ви теж можете сприйняти мої слова за бурчання, але військові зберігають в таємниці інформацію про зброю, що була використана на півдні Корейського півострова. Яким би не був рівень конфіденційності, цивільний контроль є основою демократії... Чому військові такі вперті.

У одномоментних поглядах чоловіків полетіли іскри, а через мить в очах обох з’явилася порожня посмішка.

◇ ◇ ◇

– Усе, як ви зараз чули.

Зупинивши відтворення підслуханої розмови, Фудзібаяші підняла обличчя.

Цього разу, наші дипломати, схоже, роблять все можливе. Як і очікувалося, вони розуміють важливість та рідкість «стратегічного класу».

– І.

Зацікавлено схиливши голову на бік, Фудзібаяші звернулася до Тацуї, що хотів щось сказати, закликаючи діяти.

– ...І Міністерство закордонних справ має обличчя. Три роки тому, після одностороннього вторгнення, хоча вони відчайдушно шукали невійськове рішення, у них з усієї Японії полетіли образи у лицемірстві та боягузтві.

– Але це все зробив Великий Азійський Союз?..

Для Фудзібаяші це було наче «проповідь Будди», але Міюкі, схоже, не зрозуміла.

Ну, у Тацуї було достатньо здорового глузду, щоб вважати що це нормально.

– Японія та USNA союзники, але також і потенційні конкуренти на Заході Тихого океану. В міру слабка Японія відповідає інтересам USNA.

Побачивши як Міюкі злегка киває, Тацуя продовжив пояснення.

– З іншого боку, Великий Азійський Союз не має достатньо сил прямо протистояти Японо-американському альянсу. Тим паче їх внутрішня ситуація не настільки погана, щоб це вартувало такого удару. ...Тоді чому Великий Азійський Союз вторгся в Йокогаму.

Тацуя перервав свої слова, давши Міюкі час на роздуми. Він не хотів, щоб його сестра була красивою і пустою «лялькою».

– Великий Азійський Союз не має сил одночасного зіткнення з Японією та Америкою... Америка союзник Японії, але сподівається, що Японія стане трохи слабшою...

Під час цього монологу, вуста Міюкі видали «О!»

– Ні, не може бути.. Великий Азійський Союз та USNA таємно пов’язані?

Тацуя задоволено посміхнувся, ніби говорячи «молодець», Фудзібаяші, з посмішкою, спостерігала за ними.

– Можливо, говорити що вони працюють разом це занадто, але думаю, що дуже ймовірно, що вони в якійсь змові.

Коли Тацуя поглянув на Фудзібаяші, вона стерла свою легку посмішку і злегка кивнула.

– Наприклад, USNA навмисно притримали Тихоокеанський флот у реакції на військове вторгнення Великого Азійського Союзу.

Фудзібаяші дала позитивну відповідь на міркування Тацуї.

– Насправді флот USNA тоді... Якщо подумати про пізніше, вони були настільки повільні, що це було не природно.

– Можливо, метою армії Великого Азійського Союзу була не окупація території чи знищення критичних об›єктів, а викрадення технічних працівників та технологій?

– Правильно. З огляду на розташування та силу, на більший результат розраховувати не можливо. Мобілізація флоту ніщо інше, як результат провалу операції. Як результат вони подумали що прийнятно розворушити осине гніздо.

– Як кажуть, «фазана, що не ворухнеться не підстрелять». Скоріше ми змія, яку потурбували, потрусивши кущ.

Тацуя демонстрував непроникний вираз на обличчі.

– Словах, того хто найбільше причетний, дійсно сповненні справжніх почуттів.

Схоже, воно не спрацювало на Фудзібаяші.

– Ну ...Мені час вирушати. Навіть якщо ми назвали це «Попередньою профбесідою», солдату не природно довго залишатися в цивільному будинку у неділю.

– Дякую за турботу сьогодні.

Тацуя також подякував Фудзібаяші, що встала.

Він не хотів бути правильним чи смертним. Хоча він не усвідомлював, але в його голові промайнула думка, оскільки Міюкі розважилась, у нього не має причин не бути ввічливим.

Біля дверей, сказавши: «о так», Фудзібаяші засунула руку в сумочку. Звісно, вона спеціально не згадала про це дотепер, природно - це була гра.

Вона дістала акуратно загорнуту невеличку коробочку.

– Так, на два дні раніше, але це шоколад ввічливості.

– Ввічливості?

У момент з нестачею часу, вона була освіжаюче щирою.

Вона назвала його шоколадом ввічливості, хоч це звичне формулювання, Тацуя також знав характер Фудзібаяші, яка не шукала обхідних шляхів, так що це було зручне непорозуміння.

– Ти засмутився, що це ввічливість?

Підступно розсміялася Фудзібаяші.

У цей момент очі Міюкі спалахнули світлом.

– В жодному разі.

Заперечив Тацуя і світло згасло.

Попрощавшись і закривши двері, він почув як у молодої жінки вирвався сміх, брат і сестра повернулися до вітальні, ніби нічого не сталося.

◇ ◇ ◇

Було сильне враження, що після війни (третьої світової), культурні традиції в цій країні кардинально змінилися.

Однак насправді, великих змін не відбулося і, так званих, «легковажних» звичаїв дотримувалися в більшості випадків.

Один з них - завтрашній День закоханих. «День святого Валентина» - з самого початку не така легковажна річ, хоч дарувати шоколад, це лише змова кондитерських компаній, та як не намагалися, викорінити його, не вдалося. Молоді люди все це знають, та все одно танцюють під їхню дудку.

Завтра, у день Валентина, вся Перша старша школа буде пронизана легковажною атмосферою. В такі моменти, маги - звичайні хлопчики та дівчатка. – ...Пані Мітсуї, на сьогодні досить, можеш йти.

Кімната студентської ради після занять.

Вже деякий час повторювався сигнал про помилку.

Азуса не гнівалася на Хоноку, що була їх джерелом, вона просто хвилювалася що у неї щось не так.

– Так, Хонока. Сьогодні тобі варто піти додому.

З затуманеним поглядом блакитних очей, наполягала тимчасовий член, Ліна. Хоча її справжня особистість була прихована не лише від звичайних студентів, а й Азуси та Ісорі, можна сказати, це було дуже сміливо. Та іноді у неї не має іншого вибору, крім цього.

– Ні, все добре.

Попри очевидне засмучення, Хонока відповіла досить жорстко.

...Оскільки вона усвідомлювала причину свого поганого настрою, їй було соромно від їх турботи, для тих хто її знає, вона є дуже працьовитою і надмірно відповідальною, ще й схильна переборщувати, що лише посилювало турботу.

– Пані Мітсуї, думаю, добре мати сильне почуття відповідальності, але відпочити це не щось погане.

Хоча Ісорі так сказав, вона не відповіла «я відпочину», доки Міюкі не завдасть удару.

– Краще не перестаратися. Як би ти не старалася, сьогодні не зможеш працювати, так?

Міюкі також (на перший погляд) мала стурбоване обличчя. Коли вона так виглядає, її таємнича краса змушує забути, що вона жива людина, тож Азуса, Ісорі та Ліна могли лише кивнути «угу-угу».

Однак Хонока розуміла, що Міюкі знає причину її «неспокою», і від цього їй було дуже незручно. Особливо, справа в словах «сьогодні не зможеш працювати».

– Так... Е. Тоді...

Трохи завагавшись, Хонока енергійно встала і вклонилась.

– Прошу вибачення! Мені шкода, що сьогодні йду так рано. Завтра я постараюся!

– Так постараймося завтра.

Випередивши двох семпаїв (залишивши їх позаду), відповіла Хоноці Міюкі. Азусі здалося трохи дивно, що вона сказала «завтра постараємось», замість «також постажуємось», але лише сама Хонока могла зрозуміти сенс цього.

Коли Хонока вклонилась, вибачаючись і розвернувшись на підпорах, пішла геть, на її щічках проступив червоний колір.

◇ ◇ ◇

— ... З цієї причини Хонока пішла раніше..

По дорозі зі школи до станції, пояснила Тацуї Міюкі.

– О... Можливо, вона готується до завтра.

– Без сумнівно.

Коли Міюкі впевнено кивнула, Тацуя виглядав так, ніби його мучив свербіж.

– Хонока, здається, з тих, хто фокусується на таких речах...

– Ви щасливий, старший брате?

Без ревнощів, дражнячи, запитала Міюкі, Тацуя знизив плечима і показав настрій не бажання грати.

– Замість того щоб радіти, мені шкода. Навіть якщо я можу відповісти їй матеріально, я не зможу дати їй найважливіше.

Пробурмотів Тацуя досить серйозним голосом, а Міюкі сором’язливо взяла його за рукав.

– ...Будь ласка, не хвилюйтеся через це. Тому що, ми з Хонокою просто хочемо, щоб старший брат були щасливим.

– ...Справді?

– Справді. Вам просто потрібно прийняти це без жодних слів.

– Умм~, мені шкода руйнувати цю атмосферу.

Тацуя з Міюкі, що все ще тримала його за рукав, поглянули на Ліну, що хоч і не соромилась, але говорила неохоче, з відразою.

– Атмосферу? Ти сказала щось дивне, Ліна.

«Дивне у вас в голові, люди!» Хотіла гучно заявити Ліна, але їй було відомо, що не зможе побити Тацую словами. Тож вона вирішила слідувати принципу, «в такому випадку найкраще швидко сказати те, що збиралася».

– Коротко кажучи, Хонока була не в собі, бо хвилювалася про завтрашній шоколад для Тацуї.

– Ти добре зрозуміла, Ліна. Думаю, дарувати шоколад це особливий звичай для Японії.

Запитуючи, Ліна дивилася на Тацую, але відповідь прийшла від Міюкі, як завжди... Вже не вперше Тацуя не міг відповісти на питання, тому у Ліни вже не виникала думка, «знову ці брат і сестра».

– Це не так. «Шоколад на день Святого Валентина» - відома японська традиція. Багато дівчат в штатах наслідують її, крім того, я чула про неї від інших однокласниць.

Трохи втомлено відповіла Ліна, на слова Міюкі.

– Хмм... Кому подаруєш ти, Ліна?

– Навіть ти про це запитуєш, Міюкі?

Судячи з нахмуреного виразного виразу, теж саме у неї запитували досить наполегливо. Незалежно від того яку форму він прийме, даний інтерес (цікавість) був не змінним в кожному столітті й повинен залишатися таким же, іще через сто років.

– Я не планую його комусь давати.

– О, а шоколад з ввічливості? Або ти не чула по шоколад з ввічливості.

– Я знаю про цей шоколад ввічливості.

– Коли так, хіба це не порадує багатьох людей. Людей, що допомагали тобі коли ти приїхала до Японії.

Ліна злегка заглянула в обличчя Міюкі. Однак не змогла прочитати у її виразі жодних емоцій, окрім легкого інтересу.

– Коли я подарую подарунок від себе особисто, у мене виникнуть проблеми.

– Справді? Популярним людям важко.

Від бурмотіння Міюкі у Ліни перехопило подих.

Вона вважала, що її популярність випереджає навіть її силу, але також розуміла, що це параноїдальні думки.

– Якщо говорити про популярність, Міюкі, твоя набагато більша. Кому ти даруватимеш шоколад, Міюкі? Зрештою, твоєму улюбленому Тацуї?

Ліна подумала, це очевидно, що Міюкі подарує свій любовний шоколад Тацуї, в кращому випадку, вона закохана і вона зможе її подражнити.

– Про що ти, Ліна. Ми зі старшим братом - брат і сестра. Буде дивно, що я подарую любовний шоколад своєму кровному братові.

– ...

«Це той випадок, коли не варто більше нічого говорити»... сказала Ліна глибоко в душі.

◇ ◇ ◇

– ...Ей-ей, Ідзумі, як думаєш, що робить сестричка?

– Гадаю.... вона робить шоколад.

– Тоді... що це за хіхікання?

Саєгуса Касумі та Саєгуса Ідзумі молодші сестри-близнючки сім’ї Саєгуса, учениці третього року середньої школи, шепотілися біля входу на кухню.

– Вона виглядає... щасливою. Якось так.

– Але хіба це не дещо інакше?

На їх очах, Маюмі радісно топила шоколадну плитку. Однак, навіть якщо сказати, що їй весело, це точно не усміхнене обличчя закоханої дівчини з приводу Дня Святого Валентина.

– ...Для кого це?

Сміх Маюмі вже пройшов від «Уфуфуфуфу» та «Хуфухуфк»... І вже був близьким до «Кук-кук-кук»... Споглядаючи образ своєї сестри, що ніби готувала отруту, обличчя близнючок зблідли.

– Касумі-чан, цей шоколад що використовує старша сестра, це ж...

– Ага, саме так... Це той де, дев’яносто п’ять відсотків какао і нуль відсотків цукру...

У минулому, були марки з вмістом какао в дев’яносто дев’ять відсотків, але Маюмі використовувала найгірший шоколад, що зараз є на ринку.

– А в тій сумці...

– Експресо-порошок...

– Сестро, це щось страшне...

◇ ◇ ◇

Ущільнена Сайонова куля зникла в інформаційному вимірі та швидко врізалася в ізольоване інформаційне тіло.

– Зараз усе, більш чи менш, пристойно. Закінчмо на цьому ранкове тренування.

– … Дуже вам дякую.

Віддихавшись, Тацуя вклонився Якумо, а Міюкі щасливо підбігла до нього з рушником.

Навіть посеред зими, на лобі Тацуї виступила велика кількість поту. Деякий час поспостерігавши, як Тацуя витирає його, Міюкі звернулася до Якумо.

– Вчителю, здається, що старший брат сильно виснажені Перериванням техніки...

Якумо зупинив поглядом Тацую, що збирався відповісти Міюкі, і лише безпечно похитав головою на невдоволення.

– Деяке виснаження неминуче. Оскільки ми принесли у світ, на який впливає Тацуя, поняття «руху» та «виключення», яких раніше не існувало.

Сказавши, «я буду перешкодою», Міюкі не відвідувала тренування з минулого понеділка. Оскільки сьогодні вівторок, пройшов цілий тиждень і один день. Так, Тацуї запропонували «створити нову магію проти Паразита» (запропонував Якумо, що Міюкі підтримала), та вона не знала що їм вдалося, доки не запитала Якумо. Хоч це було названо новою магією, Міюкі здалося, що він практикує використання Переривання техніки в Інформаційному вимірі.

– Це... Щось що виникло, як побічний ефект тренування?

Вона переконана, що її брат - найсильніший маг, але розуміє, що є багато речей, яких він не може зробити. Якщо це потрібно для перемоги, брат нашкодить своєму тілу і розуму, наприклад, скоротити тривалість свого життя, і щоб це зупинити, вона збиралася скористатися усім, що може, навіть сльози.

– Ні, я не думаю що це щось подібне.

Відверто заперечив думку Міюкі Якумо.

– Тацуя-кун змінив лише метод розпізнання. Замість того, щоб вдарити прямо в ціль, він встановлює координати кожні одну цілу і тридцять дві десятих секунди, від першої позначки, створюючи концептуальну кулю виключення, яку він переміщає світом розуму, з’єднавши її з областю несвідомого... Вірно, Тацуя-кун.

– Саме так, Міюкі. Хіба що розумово, через ротацію мислення та почуттів... О ні, я просто нервово втомився. Не хвилюйся, я не збираюся робити нічого небезпечного, що матиме побічні ефекти.

– Ось як...

Чітко заявив Тацуя, від чого Міюкі, схоже, полегшило.

– Тож є гарна перспектива атаки на Паразитів.

Тацуя гірко посміхнувся сестрі, що дивилася на нього сяючим поглядом, «як і очікувалося від старшого брата».

– Ні.

Новонароджену дитину можна знищити. Але це може бути складно, якщо опонент «дорослий», укріплений роками.

Тацуя з гіркою посмішкою спробував похитати головою.

Якумо перервав і дав тонку оцінку.

Завдяки чому, брат і сестра не повинні були почуватися незручно.

Те що Міюкі супроводжувала Тацую сьогодні в ранці, не примха, а також не перевірка його тренування.

Міюкі приходила у храм Якумо в ранці чотирнадцятого лютого, два чи три останні роки.

Потреби називати причину не було.

Повернувшись до ченця, Міюкі подарувала Якумо щось в гарній обгортці, що дістала зі своєї сумочки.

– Гадаю, що це язичницький звичай для вчителя, але, будь ласка, прийміть його. Вчитель завжди опікується старшим братом.

Обличчя Якумо відразу розплилося в усмішці.

– Ні, навіть якщо це язичницький звичай, ми повинні приймати добро.

Що року ця людина каже одне і те саме... Очевидно не лише Тацуя думав так.

– Майстре, всі дивляться.

Але лише Тацуї вдалося докорити та дивитися з надто напруженим обличчям.

– Хм? Хіба це не добре. Це і заохочує тебе тренувати.

Однак, не було жодних ознак, що Якумо звернув увагу на невдоволення Тацуї.

– Чи не зачіпає це заповідей мирських бажань?

– Якщо це не плотські бажання, це не має значення.

Говорив він вишукано, але обличчя не приховувало непристойність.

Тацуя знизив плечима, кажучи нічого не поробиш, а більшість учнів Якумо продемонстрували мовчазну згоду.

◇ ◇ ◇

Транспортні багато користувацькі поїзди, що використовувались пів століття тому, вигравали у сучасних індивідуальних кабінках в тому, що можна передбачити очікуваний час прибуття.

Як можна бачити з того як їх використовували, розкладу прибуття для індивідуальних кабінок не існувало. Зважаючи на характер індивідуальних кабінок, затори не виникали, тому зазвичай затримок у прибутті не було. Тож домовлятись про зустрічі стало трохи не зручно.

У першому семестрі Тацуя та інші часто приїжджали на станцію і разом йшли до школи, та останнім часом вони зустрічаються лише в класі.

– Доброго ранку, пане Тацуя.

– Доброго ранку, Хонока.

Можливо, труднощі були викликані молодістю.

Або через закоханість.

Можливо, обидва варіанти справедливі.

– О, доброго ранку, пані Хонока.

– Доброго ранку, Мідзукі.

І як закоханій дівчині, якраз сьогодні, супроводжувачі були перешкодою. «Міюкі завжди поряд, тож нічого не поробиш», думала Хонока.

Але, окрім Міюкі, хоча вони друзі, чесно кажучи вони були перешкодою. Ні, вже тому, що вони друзі, вона думала, що хоче, щоб вони зрозуміли який для неї сьогодні день.

Однозначно, ця думка проявилася у неї на обличчі.

Можна сказати, що Мідзукі прочитала атмосферу по тонких змінах у виразі Хоноки.

І раптово почала вовтузитись. Зараз дуже не зручно, але раптом заявити, «я піду в перед» або «я згадала про одну справу», буде занадто неприродно.

Хоча вона була солідарна з думкою, але не могла рухатись у такій ситуації, дивно, але саме Міюкі виявила ситуацію з глухого кута

– Мідзукі, у тебе щось на формі?

– Е?

На раптові слова, Мідзукі швидко закрутила головою, щоб поглянути через плече на спину.

Навіть так, не можливо побачити спину, і оскільки там від початку нічого не було, це були марні зусилля...

– Постій трішки. Я заберу. Вибачте, старший брате, будь ласка, йдіть в перед, Хонока, можеш піти в перед?

– О, гаразд.

Поруч з Хонокою, яку накрив несподіваний розвиток подій, Тацуя легко кивнув і підштовхнув її своїм поглядом.

Хонока, що з рвучким кроком послідувала за Тацуєю, озирнулася лише верхньою частиною тіла і подякувала Міюкі поглядом.

Та посміхнулась і кивнула.

Нервове напруження і хвилювання Хоноки безмежно зросли, оскільки в школу вони пройшли лише у двох. Навіть якщо Тацуя з нею розмовляв, вона ледве могла відповідати. До того ж її голос був не виразним. Хоча Тацуя йшов повільно, її напружені суглоби запиналися, і вона, швидше за все, впаде там, де не має за що спіткнутися.

Якби вона сама визначила це, як страх сцени, то безперечно мала рацію.

І все ж, коли вони увійдуть до шкільної будівлі, окремі входи для першого та другого потоку розділять їх. Хонока добре розуміла, що шанс буде втрачено.

Не використати отриману чудову можливість - це зрадити себе перед суперницями.

– Ем, пан Тацуя!

Хонока зупинила Тацую, відразу біля шкільних воріт.

– Можете приділити мені трохи часу.

Звучало так, наче вона говорила з керівником чи вищим за званням офіцером.

– Звісно.

Тацуя кивнув, погодившись зі скромною усмішкою, без жодної тривоги зовні.

– Сюди... будь ласка.

Тацуя наздогнав Хоноку, що кинулася на задній двір, відкрито спостерігаючи за тим, чи не звернули на них увагу (що робило її ще більш помітною). ...З виразом на обличчі ніби знає усе.

– Ем, стій!..

Усамітнений сад за клубом Робототехніки, також відомий, як місце розмов (також можливе місце зізнань) у школі. (Але не мало жодних легенд).

Хонока встала перед Тацуєю й обома руками протягнула маленьку обгорнуту коробочку.

І завмерла.

Довге волосся розділене на два хвостики за шиєю не могло приховати вуха, залиті червоним.

Шкіра в проділі на лобі, між чубиком, що розділявся на праву і ліву, свідчила що її обличчя абсолютно червоне.

Вона не могла навіть поворухнутися. Чи видати хоча б слово. Не могла ні наступати, ні відступити. Її руки злегка тремтіли, а серце калатало. Подібні пульсації траплялися по всій школі, але хвилі створені її серцем, були настільки сильними та гучними, як ні в кого іншого. Це була чиста хвиля без домішок, наче звук виданий камертоном. Поки її серце не втратить розум, вона не затремтить і це не призведе проростання бутона в ньому.

– Дякую, Хонока.

З двох рук Хоноки, що не могла поворухнутися через свої сильні почуття, Тацуя бережно взяв коробочку шоколаду, щоб не зламати її. Натомість поклав невеликий паперовий пакетик, що міг поміститися в долонях.

Хонока притягнула паперовий пакетик і з пильним поглядом підняла обличчя, оскільки зацікавленість несподіваною поведінкою (тимчасово) перевищила її сором.

– Ем, пан Тацуя, це...

– Поки що подарунок у відповідь. Наступного місяця подарую щось інше, тому прошу почекати.

Вона кинулася витирати сльози, що потекли з її відкритих очей, і трохи незграбно посміхнулась.

– О, це, я і не думала... Ум, пан Тацуя, можна я його відкрию.

– Звісно.

Хонока поглянула на подарунок, що дістала з сумочки, так ніби боялося що він зникне, наче марево.

– Чи не час іти до класу?

Поки Тацуя її не окликнув, Хонока стояла на місці.

Тацуя був досить обережним, щоб переконатися чи хтось їх підслуховує, чи шпигує.

Однак він навіть не скористався Поглядом духів. Він не міг ризикувати, розкрити таємну навичку у день щорічної події.

Але Тацуя повинен був скористатися Елементальним зором.

Звісно, не було людей, що мали намір підслуховувати. Оскільки воно ще не володіло свідомістю.

У гаражі, прибудованому в кутку будівель Першої старшої, заснувши в бездушній ляльці, воно прокинулося від хвиль, що нагадували ті, що затягнули його в цей світ.

Хоча слово «прокинулося» буде трохи оманливим.

В сильній чистій думці, подібній до молитви, проросло нове «Я».

Точніше було сказати, що це його реконструювало.

Те, що оселилося в ляльці без власного наміру, творило свідомість.

Ляльку наділили свідомістю.

Хонока зайшла до класу і як тільки кинула свої речі кинулася до ванної кімнати.

Потягнувши Міюкі, що прийшла трохи пізніше.

Цілю була не кабінка, а місце перед дзеркалом.

Різко зняла гумку, що тримала волосся, ретельно розчесала його.

І закріпила його парою прикрас для волосся, що щойно отримала від Тацуї. Дві гумки для волосся простого дизайну з двома маленькими намистинками закріпленими на постаментах. Однак, не зважаючи на простий дизайн, будова і матеріал не дешевий. Гумка не проходила через намистинки, срібний п’єдестал сформований у вигляді тонких кігтів, що утримували перлинки, які були чистими кришталевими сферами.

Кришталеві прикраси, нині, це не просто прикраси, зараз їх цінують як магічне допоміжне середовище (кажуть що вони підсилюють направленість мисленнєвих хвиль). Це було дорогоцінне каміння, найбільш популярне серед магів старшокласників, і Хонока розуміла його цінність. Вона раділа б і дешевому подарунку, зі скляними кульками, від Тацуї, тож вона була в захваті.

– Ей, ну як, Міюкі? Чи не дивно? Мені не личить?

Трохи схвильовано спитала Хонока, тримаючи руки на прикрасі для волосся.

Міюкі не сміялась і не демонструвала відразу і відповіла дуже серйозно.

– Не турбуйся, Хонока. Воно має добрий вигляд.

– ...Дійсно?

– Це правда. Старший брат, не міг обрати подарунок, який тобі не личить.

Хонока з усмішкою кивнула, на слова Міюкі.

Вона так парила, що не помітила, що голос Міюкі містив порожнину, ніби читали якийсь сценарій.

На шляху від Хоноки до свого класу, Тацуя боровся з ненавистю до себе.

Через вину за дії, що, схоже, обманули її, провину перед сестрою, що дозволив їй стати співучасницею, він страждав від болю, що повільно розросталася і краяла його серце.

Прикраса для волосся, що він подарував Хоноці насправді була обрана Міюкі.

Якби це було все, він би вже розслабився, «ціль виправдовує засоби». – Факт, що це «подарунок від Тацуї» залишався не змінним і не потрібно було на це зважати.

Але причиною сьогоднішньої підготовки була не така невинна річ.

Тацуя розрахував, що якщо він подарує подарунок у відповідь на шоколад, свідомість Хоноки додумає все сама. Даруючи шоколад на День Святого Валентина, люди очікують слів, що виражають «почуття», якими слід обмінюватися природно, «обіцянки», що зв’язують стосунки між ними, і він справедливо передбачав, що подібні думки з’являться в її свідомості.

Це і була причина того, що цього дня він приготував подарунок у відповідь і реакція Хоноки була саме такою, як розраховував Тацуя.

Тацуя грав з серцем Хоноки.

Він вже змирився з тим, що прийматиме вину на себе.

Для нього неминуче бути людиною, що не розуміє людських почуттів, і навіть якщо він робить усе можливе для цього, або навіть якщо отримував покарання, він вважав, що сам до цього призвів (він не здався, а знову і знову це відкривав, це просто правило).

Однак він знав, вона ніколи не піде проти нього і не міг пошкодувати, що використав сестру заради імпровізованого трюку, для відстрочки.

Те що думає про це, саме по собі, є доказом того, що він не такий зіпсований, як думає, але, нажаль, поруч з Тацуєю, не було дорослих людей, що могли йому це пояснити.

– Єй, з ранку щось сталося, у тебе якесь стомлене обличчя.

Схоже, він не встиг вчасно переключити почуття. Щойно він увійшов у клас, як до нього спрямували ці слова.

Лео підняв руку, як завжди осідлавши стілець, Тацуя відповів такою ж піднятою рукою.

– Ти лише вчора вийшов з лікарні, але, схоже, у тебе все добре.

– Ви двоє, зранку вітаються «доброго ранку».

Зі сміхом, що говорив «з вами нічого не поробиш», до них приєднався Мікіхіко.

– О, доброго ранку, Мікіхіко.

– Йоу.

На відміну від Тацуї, що слухняно відповів ранковим вітанням, здається, Лео дотримувався свого стилю, ймовірно, не маючи глибокого наміру.

– Доброго ранку. Лео, виглядаєш як раніше.

Слова Мікіхіко, «як раніше» означали «як завжди».

– Так, лікар не хотів, щоб я залишав лікарню, але оскільки, в мені забагато фізичних сил, він нічого не міг зробити.

Не відомо, чи зрозумів він це, чи ні, але Лео відповів інтерпретуючи його слова буквально.

За першим діагнозом, він мав перебувати в лікарні принаймні місяць, схоже, неминуче, що лікарі дещо скептичні, щодо відновлення фізичних сил, що ігнорує здоровий глузд.

Однак, поки немає інших відхилень, і сам пацієнт, хоче бути виписаним, його не можна вічно тримати в палаті. Ось чому, від сьогодні, він повернувся.

– А, Тацуя? Ти що зранку посварився з сестрою?

– Це не можливо.

Заява пролунала не від Тацуї, а Мікіхіко.

Йому не було соромно, що він раптово виголосив, але він не міг спростувати, оскільки це не було непорозумінням.

– Скоріше він втомився від гармидеру? Сьогодні ж День Святого Валентина.

«Угу», зі згодою кивнув Лео. Це знову викликало знервованість, але якщо втрутитися, він в цьому застрягне.

– Хоча не має постійного партнера, це не схоже, на гармидер. Мідзукі. Ти спізнилася.

Тацуя, відкрито і примітивно скористався Мідзукі, котра щойно увійшла до класу, щоб з’їхати з теми.

– Ні, я просто зайшла до клубної кімнати. – Доброго ранку, Йошіда-кун, Лео-кун.

Мікіхіко та інша людина були трохи незадоволені відвертим відволіканням від теми, але, через свій характер, Мідзукі зовсім цього не помітила.

– Лео, ти сьогодні прийшов до школи. Видужав швидше, ніж я думала, чудово.

Насправді Лео виписали вчора тож сьогодні він прийшов до школи, деталі вони почули, відвідуючи його на минулому тижні, і Мідзукі, природно, була в курсі.

Тож якщо це правда, то її слова були дивними, але Тацуя, Мікіхіко,

– О, дякую що відвідувала мене так часто,

І сам Лео посміхнувся.

Як тільки Мідзукі підійшла, відразу вручила трьом маленькі пакуночки, що могли поміститися на долоні. Її ставлення було дійсно простим, не було жодної знервованості чи сором’язливості.

Це було обличчя, з яким беруть участь у щорічній події.

Один хлопець продемонстрував легке незадоволення цим, але двоє інших ніяк не відреагували, оскільки, здавалося, зберігали своє спокійне обличчя.

Таке співчуття самураїв.

До речі, цим одним був не Лео.

Він просто поглянув на маленький пакуночок, що отримав, ніби для нього це було незвично.

Мабуть, він вперше отримав шоколад на День Святого Валентина, не від родичів.

Це було досить дивно, але вони не знали, яким він був в середній школі, тому ні Тацуя, ні Мікіхіко нічого не сказали.

В розмову втрутилася Еріка, що щойно увійшла до класу.

– Я думала, що тебе виписали занадто швидко, а ти хотів шоколаду?

Але слова не були здивуванням, а наклепом, який Лео не міг пропустити.

– Це не так! Я не такий простак, дурепа!

Більше ніж просто обурився, Лео пнув стілець коли підскочив.

– О, невже, я поцілила в яблучко?

Звичайно цю надмірно бурхливу реакцію, можна інтерпретувати так, якщо дивитися з цього погляду. Якщо інтерпретувати це примусово. Лео відповів, «Гммм», комбінацією скреготу зубів і ричанням. Однак Тацуя відчув наближення помсти й прийшов на допомогу другові, що опинився в скруті та звернувся до Еріки.

– Доброго ранку, Еріко. Ти сьогодні пізно.

Еріка повернулася і відповіла Тацуї.

– Доброго ранку, Тацуя-кун.

Як наслідок, Лео залишився позаду.

– Чотирнадцяте лютого, кожного року таке важке. Тому що у нашому домі багато чоловіків.

Однак, Еріці було важливіше поскаржитись, ніж використати Лео як іграшку, і її свідомість, схоже, переключилася на це.

– І це не один, чи два, що будуть невблаганні немов діти, якщо я їм не подарую, тому я не можу ігнорувати це заняття і це дуже важко.

Вона повторила «дуже важко» двічі, певно, тому що це були її сильні почуття.

– Не думаєш, що було б простіше, подарувати лише тим хлопцям, яким хочеш?

– Тоді підніметься шум про несправедливість. Тільки в цьому вони єдині. Як правило, вони не мають поняття «об’єднатися».

У Еріки плавав вираз, що їй це набридло до глибини душі.

– Під приводом покращення дружби між учнями, батьки виділяють на це гроші, а частина яку представляють учениці, займається оптовою закупівлею.

Виразу її обличчя було достатньо, щоб Тацуя вирішив висловити співчуття.

– Думаю це дійсно важко.

– Правда! Це вже дуже клопітно, прошу... щоб День Святого Валентина зник.

Схоже, її стрес, під час цієї розмови, вийшов з-під контролю. Еріка було досить серйозно сердитою.

– Це на місці Мікі добре.

У таких випадках, найлегше випустити пар найближчих.

– Серед учнів більше дівчат.

Цього разу цілю обрали Мікіхіко.

– Що року, ти ж можеш обирати?

– Йошіда-кун, це правда?

Мідзукі не зовсім розуміла, чому це запитала.

Швидше, не усвідомила причину.

І Мікіхіко, більше страждав від слів Мідзукі ніж від насмішок Еріки, та навіть не замислювався про причини.

– Нічого подібного!

А дав рефлекторну відповідь.

Якщо трохи більше задумуватися над обставинами, можна буде швидко пояснити різні аспекти, але цього важко очікувати від шістнадцятирічного хлопця.

– В загалі, смішно ходити на тренування з такими легковажними думками.

Однак це була необережна заява.

– Скажи мені Мікі. Ти хочеш сказати, що моє додзьо легковажне.

– Гм, ні, тут інше..

– Що тоді?

Мікіхіко почав пітніти, коли Еріка почала давити на нього пильним поглядом, Мідзукі чомусь дивилась в їх бік подібним поглядом, Тацуя і Лео обмінялися гіркими посмішками.

◇ ◇ ◇

Навчальна програма Старшої школи магії включала загально освітній напрямок, плюс навчання Магії. Сучасна система освіти сприяла спеціалізації не лише в магічних напрямках, але й в інших галузях. Зокрема, такі середні школи, як «Наукові», «Мистецькі» та «Спортивні» школи, починаючи зі середньої школи, зосереджували свою освітню систему на розвитку талантів у різних галузях, які добре освоювали їх учні. Тому, за винятком декількох, старших шкіл, що пропонували всебічну освіту з вільним вибором галузі, навчальні програми загального та спеціалізованого курсів досить щільні. Однак, кажуть що серед них, навчальний план Старших Шкіл магії особливо жорсткий.

Тому учні Старших шкіл магії старанні. Мало розважалися, в тому сенсі, не розмовляли або думали про сторонні речі на уроці. Нажаль, у Першій Старшій школі, ця тенденція була поширена більше серед другого потоку, ніж серед першого. Можливо це викликано страхом залишитися позаду, ніж бойовим духом подолати труднощі.

Однак і тут були свої винятки. Під час години фізичного виховання загального напрямку, яке викладали окремо від магічної практики, напружена атмосфера, як правило, спадала. Це було особливо помітно сьогодні, в такий день як чотирнадцяте лютого, коли зранку не можливо було зосередитись на своїх заняттях.

Щоб переодягнутися, дівчатам потрібно було більше часу, ніж хлопцям. Це не обмежується Першою старшою, подібне справедливе для будь-якої школи. В першу чергу, це не обмежується лише формою. Більшість чоловіків і жінок не бажали носити однотипний одяг для чоловіків і жінок, унісекс, який носили деякі прихильники скасування сексизму.

В час короткої перерви роздягальня, перед фізкультурою, завжди наповнена насиченою атмосферою. Швидко акуратно зняти одяг, повісити його на вішалку, у своїй шафці та переодягнутися у спортивну форму. У шафках, яких було більше ніж користувачів, були біометричні сенсори й учні повинні були щоразу реєструвати свої венозні моделі, коли ними користувалися.

Однак першокурсниці, звикли до цього, ще до лютого, і могли спокійно спілкуватися одна з одною стоячи пліч-о-пліч і вміло здійснюючи звичні дії, навіть могли дозволити собі висловити захоплення (?) білизною. Сьогодні в роздягальні було більш шумно, ніж зазвичай.

На цей час, майже за всіма закріпилися постійні шафки. Міюкі, як завжди, переодягалася перед своєю шафкою, на середині правої стіни. За сусідніми дверцятами була Хонока. Тим що був праворуч користувалася Шізуку, але тепер він знаходився серед надлишкових, лише при використанні класу «А» першого року.

Але сьогодні, прямо біля Міюкі знаходилася Ліна..

– О, Ліна. Твоє звичайне місце зайнято?

Запитала Міюкі, кладучи CAD та інформаційний термінал у шафку по середині. Шафка, яку Ліна завжди використовувала, знаходилася біля входу. Спочатку всі дівчата класу «A» думали що вона використовуватиме шафку Шізуку, але Ліна обрала вільну шафку біля входу, не популярне місце. Коли Міюкі розповіла про це Тацуї, він сказав, «напевно, вона обрала місце звідки могла легко втекти» і, подумавши, Міюкі погодилась. Не було гарантій, що здогадка Тацуї була правильною. Що можна було сказати точно, це те, що Ліна вперше переодягалася поруч з Міюкі.

– Не в цьому справа.

Тут Міюкі не запитала, а в чому? Просто відповіла, схоже, занадто незацікавлено, «ось як» і швидко зняла свій піджак.

Але, ймовірно, подумавши що її відповідь щойно прозвучала трохи не дружньо, Ліна сама додала кілька слів, так само знімаючи піджак.

– Кому збираєшся подарувати шоколад... Я знаю, що це не зі зла, але трохи дратує.

– Усім цікаво. Оскільки Ліна миленька.

З серйозним обличчям сказала Міюкі, на що Ліна невдоволено надула щоки.

– Тоді, Міюкі, те...бе не допитуються.

В момент, коли Ліна заперечувала з перериванням слів, Міюкі знімала сукню своєї форми та оголила праве плече. Цей, без усіляких особливостей, жест прикував очі Ліни й уповільнив язик.

– Хто знає? Може, тому що не маю сексуальності.

Ліна не бачила підстав для слів Міюкі й розгубилася. Вона несвідомо, енергійно скинула одяг, заради конкуренції.

Коли з-під форми з’явилося напівголе тіло Ліни, цього разу, вражено видихнула Міюкі.

– Ліна, гарна комплекція. Я заздрю.

При цьому, в голосі не було сорому, Міюкі також була у спідній білизні.

– Це сарказм? В чому Міюкі має мені заздрити.

Поклавши руку на стегно, Ліна оглянула напівголе тіло Міюкі та заглянула їй в очі.

– Твої стегна і сідниці гарно складені і дуже сексуальні. Ти гарно складена і не худа, Ліна.

Міюкі протягнула руку до найтоншої частини талії Ліни. Це свого роду невинний дотик, що не має хтивості. Але, хоча вона розуміла, що тут не має гомосексуальної хтивості, коли до неї торкнулися, Ліні було важко зберігати спокій. По усій роздягальні лунав звук проковтування слини, мабуть, тому що не могли залишатися спокійними, лише спостерігаючи.

Однак Ліна не могла дозволити собі турбуватися про глядачів.

– Мі-Міюкі, ти.

Сказавши це, Ліна потягнулася. Однак її рука нерішуче була відведена, до того як дотягнулася до Міюкі.

– Твоє дуже жіночне, без мускулів зовні, це змушує заздрити.

Усміхнувшись посмішкою маленького дияволятка Ліні, що розчервонілася і мала невпевнений погляд, Міюкі забрала руку від талії.

В той момент, «гагах», позаду Міюкі пролунав гучний шум падіння.

Міюкі обернулася, а Ліна поглянула за неї.

Там була Хонока, що втратила контроль над ногами та вчепилася за шафку.

Якось Міюкі озирнулася довкола, і побачила, що однокласниці завмерли в процесі переодягання, непристойно розчервонілися і відвернулися. Міюкі, котра, як зазвичай, природно проігнорувала їх погляди, спрямовані на неї, нарешті зрозуміла, що дана дія привернула увагу кожного.

– ...Може, швидше переодягтися?

У відповідь на цю пропозицію Міюкі,

– Так.

Ліна, думаючи так само, кивнула з негайною відповіддю.

◇ ◇ ◇

Плаваюча атмосфера, після школи відразу, схвилювалася. Учні, під час занять, певно, стримувалися. Ніби прорвало греблю, гірко-солодка атмосфера затопила усю школу, дане видовище просто просило кинути камінь в середину.

Ситуації були різними.

Наприклад, занадто бурхливі сцени з подарунками розгорталися не лише між близькими друзями, але й схваленими батьками нареченими. Якщо конкретніше, то глава Дисциплінарного Комітету, Канон, влетіла до кімнати студентської ради й з посмішкою надавила на скарбника Ісорі, щоб він скуштував шматочок шоколаду домашнього приготування, упакованого у велику картону коробку, розміром з обідню коробочку для дівчат.

У іншому прикладі, ситуація сором’язливої, але вольової дівчини. А конкретно, попри обов›язки чи честь, переступивши високий, для Другого потоку, високий поріг класної кімнати Першого потоку, учениця, відводячи погляд і червоніючи, подарувала червоний пакуночок перев’язаний стрічкою, учню, що здивовано округлив очі в момент отримання, і зараз, схоже, був готовий вистрибнути з тіла, це була пара з кендистки та кендзюцуїста.

Здається, що сьогодні учні старшої школи насолоджуються молодістю як «учні старшої школи», а не «новоспечені маги».

Для тих то не міг зануритися в атмосферу свята, подібне було отрута для очей.

– О, Тацуя-кун. Ти сьогодні в патрулі?

Тацуя, який з якоїсь причини не зміг уникнути, зустрічі з подібними сценами, показав вираз, яким не приховував емоційну втому на голос, що пролунав за столу.

– Здається у семпаїв є плани. Тож сьогодні лише першорічки, я та Морісакі.

Якщо думати, що у вас є партнер, зазвичай почуваєш себе трохи розслабленіше. Оскільки Морісакі досі демонстрував своє недоброзичливе ставлення, якби він прийшов, було лише трохи легше.

– Іншими словами, скинули усе на мене і зникли.

– Я не збираюся бути настільки грубим.

На противагу його стриманому голосу, Маюмі яскраво розсміялася.

– До речі, Тацуя-кун.

Достатньо насміявшись, Маюмі знову звернулася до Тацуї. З певної причини, він не дивився на місце перед нею.

– Можеш приділити мені трохи часу.

– Це не проблема, але перед цим.

Тацуя звернув увагу на старшокласника, що лежав за столом, навпроти Маюмі.

– Що тут сталося?

Місце, де вони зараз знаходилися, було в кутку кафетерію, що був відгороджений перегородками, для зустрічей.

Ні дверей, ні стелі не було, звук розмови було чути.

Однак, факт, що кімнати не зачинені, може забезпечити відчуття безпеки.

Насправді це було популярне місце серед старшокласників третього року Першого потоку, і решта старшокласників не могли тут показатися, без супроводу трирічка. До речі, Тацуя ще тут не бував.

Причина з якої він тут,

– В школі не має бути отрути. Що з’їв, глава Хаторі?

Він зайшов в до кафетерію, щоб змочити горло під час патрулювання школи, і до його вух донісся дуже болісний стогін і він підійшов перевірити.

– Ні, ну... Це не отрута, звичайно.

І відразу зрозумів хто винуватець.

Маюмі сиділа перед Хаторі з трохи збентеженим виразом.

Це легке збентеження здавалося дивним.

Навіть зараз було легке відчуття, ніби її погляд плавав.

– ...Шіба

Тацуя все ще вирішував, що пробити, від Хаторі пролунав, схоже, слабкий голос.

– ...Води...

Це був слабкий голос виснаженого подорожнього перед оазисом.

– Зачекайте хвилинку.

Проте прохання було зрозумілим.

На якусь мить він задумався, варто обрати мінеральну воду чи охолоджену, але зробив вибір, через те що охолоджена була ближче. Наповнивши склянку холодною водою, він поставив її на стіл.

Хаторі доторкнувся до стаканчика, потім підвівся, потрусив головою, підніс воду до губ і випив її залпом.

Але очі не розплющував, досі знаходячись в ступорі, Стрілка відрахувала дев’яносто секунд, коли Хаторі нарешті розплющив очі та видихнув.

– ...Дякую Шіба.

Що ж сталося? Хоча гіркота від квітневої дуелі зменшилася, стосунки Хаторі та Тацуї все ще залишалися не дуже дружніми.

Зі свого боку, Тацуя нічого подібного не відчував.

Хаторі теж не почував невдоволення чи ворожості, але все ще щось збентежило, тож настільки відверта подяка трохи стурбувала.

– Все гаразд?

– … О, все гаразд.

Відповів Хаторі та швидко підвівся.

...Беззаперечно, він себе переборював.

– На це знадобилося багато часу. Більше не потрібно хвилюватися, адже насправді це не спричинило жодних проблем. Гаразд, Прези... Саєгуса-семпай. Я піду.

Хаторі ввічливо вклонився Маюмі, вирівнявся і пішов геть.

«Що взагалі коїться», думав Тацуя, спостерігаючи за ним.

– Цей, Можеш приділити мені трохи часу?

З неоднозначною посмішкою, в якій змішалися невинність та лицемірство

Причиною ненормально стану Хаторі, безумовно була вона, і намагалася прикинутися не відаючою, та зважаючи, що її прикрив сам Хаторі, вказувати на це було б грубістю.

Ось чому, як і сказав Хаторі, Тацуя не став на це зважати.

У нього не було термінових справ, тож Тацуя кивнув, «зрозуміло».

– О, він тут! Субару, он там!

Його зупинив жвавий голос.

Цок-цок-цок, загриміли легенькі кроки.

Вони підбігли до Тацуї й, врешті решт, заглянули в середину перегородки.

Голос затих і практично, можна почути звук гальмування.

– П-президент.

– Агов, Еймі. Не президент, а семпай.

Отримавши по голові з вигуком «ой», Субару вклонилася Маюмі.

– Мені шкода, що потурбувала вас.

Від тону, що ніби нащось натякав, у Маюмі сіпнулося око.

– Непотрібно вибачатись, оскільки тут нічого такого не відбувалося, пані Сатомі.

З величним виразом, прохолодно відповіла Маюмі.

Для звичайної молодшокласниці цей погляд і тон були б спопеляючими.

Емі вже напружилася.

– Ось як. Ми швидко зі всім закінчимо.

Але Субару була помітно сильнішою.

Спокійно протягнувши мішечок, що тримала в руці (тканинний мішечок, як що бути точним).

– Будь ласка, прийми.

– ...Сатомі. Сьогодні ти граєш більш драматично.

– Мене та Еймі чомусь обрали представниками. Хоча ми вже змирилися, та все ж трохи соромно.

Якщо придивитися, вона трохи почервоніла.

Здається вона не перебільшувала, що збентежена.

– Чи можна запитати, чиї представники?

Наважився поставити питання Тацуя, хоч відповідь повинна бути очікуваною, та він вирішив виграти трохи часу, щоб підготуватися.

– Від жіночої команди першорічок, Турніру дев’яти шкіл... Вірно, це подяка.

Вибір слів Субару був не очікуваним, але сенс той самий.

Іншими словами, це був шоколад ввічливості.

Однак, отримати від усієї команди, це неочікувано.

– О, але це не включаючи Міюкі та Хоноку.

Емі, що вже вийшла з напруженого стану, не здавалася надто збентеженою. Для початку вона не надто боязка, плюс, у відносинах хлопців і дівчат (як кажуть) вона, мабуть, була досі не винною. У її випадку, напевно, і так було багато речей, про які варто подумати.

– Тому що вони бажають самі вручити свій шоколад.

– Якби ми запропонували їм це, вони б, напевно, розізлилися.

– Ти можеш вважати це заміною, але там є також від Шізуку. Звичайно, ми зателефонуємо чи напишемо їй пізніше, щоб повідомити про це.

– Бувай. Президент, ох ні, Саєгуса-семпай, вибачте, що потурбували.

У іншої сторони навіть не було можливості вставити хоча б слово.

Переповнивши Тацую і Маюмі соєю кулеметною розмовою, Субару та Емі пішли.

– ...Як же добре бути молодим.

Можливо, жваві прибульці вибили її з колії, Маюмі висловила досить не відповідне враження.

Звісно, Тацуя не наступив на міну, що заклали перед ним.

Він мовчки сів на стілець, де не задовго сидів Хаторі.

Водночас він рефлекторно нахмурився.

– Що таке?

– Нічого, трохи пахне... Хтось пролив каву?

Сильний аромат кави чи какао-бобів вдарив у ніс Тацуї. Робот-прибиральник повинен був бути оснащений дезінфікуючою функцією, але... Тут прибрали в ручну?

...Поки Тацуя розмірковував.

– Невже? Я не помітила.

Маюмі що знала істину, мала дивний вираз обличчя.

Однак, вказувати їй на це немає сенсу.

– Більш важливо, ось.

Оскільки, той самий запах, надходив з коробки, що простягнула Маюмі.

Звісно, Тацуя також помітив запах. Він інтуїтивно повинен був зрозуміти, що нашкодило Хаторі. Тацуя збирався забути побачене, але Маюмі, здається, цього не дозволить.

– ...Що це?

Враховуючи форму цього та сьогоднішню дату, було зрозуміло що це таке, але він, все одно, не міг не запитати.

– Агов, хіба не зрозуміло.

На відміну від слів, з яких здається, що вона вражена, голос та вираз Маюмі здавалися дуже веселими.

— … Дуже вам дякуємо.

Нажаль, можливості відмовитися не було.

Гарною тактичною відмовкою була б відома ідіома «я не дуже люблю солодке», але після отримання великої кількості шоколаду від Субару, це буде не переконливо.

Тацуя неминуче отримав шоколад від Маюмі.

Досить великий.

Він був у п’ять разів важчим від шоколадних батончиків, що можна було придбати.

У той момент Тацуя знав, що вона планує. Чим він міг її образити, у нього не було жодної здогадки.

– Так, скуштуй.

Ці слова Маюмі були досить неочікуваними.

– Зараз?

– Угу. Я хочу, щоб ти поділився своїми враженнями.

Він не сказав, «це такий же експеримент, як з Хаторі-семпаєм».

Було очевидно, що це марно.

Можливо, вона хотіла побачити яке у Тацуї буде обличчя.

«Не знав, що вона може поводити себе так по дитячому...», думав Тацуя поглянувши на пакунок.

«Ну, гаразд».

Він хотів дещо дізнатися у Маюмі. У неї скоро іспити до університету, тож Тацуя не хотів її довго затримувати, та якщо вона хоче скористатися ним як іграшкою, він подумав що може зайняти трохи її часу.

– Я б хотів про дещо проконсультуватися, може пошукаємо інше місце?

Він не хотів, щоб ця консультація стала доступна широкому загалу. Але це була не єдина причина змінити місце. Він трохи хвилювався про власну репутацію. Впасти після куштування шоколаду, здавалося, досить ганебним, якщо не сказати пожиттєво ганебним.

– Це незручне питання?

Здається, одна з причин відразу стала очевидною для Маюмі.

Усмішка зникла з її обличчя. Це була настільки різка зміна, що здавалося ніби він почув, як вона змінює свій вираз.

– Так.

– ...Зрозуміла. Слідуй за мною.

Перед тим як відповісти вона витратила час на перегляд та маніпуляцію мобільним терміналом. Напевно, вона резервувала порожній клас. Звичайним студентам подібне було не доступне, але для цього студента це не дивно.

Тацуя взяв пакунок і прослідував за Маюмі, що підвелася зі свого місця.

Він відчув погляди принаймні десятьох людей, але вирішив не перейматися цим.

◇ ◇ ◇

Кімната, яку Маюмі відчинила за допомогою одноразового кодового ключа, завантаженого на мобільний термінал, була одним з залів, що використовувалась для інтерв’ю з батьками та підрядниками. Хоча вона була не настільки офіційна, як приймальня, студентам було трохи важко використовувати її на власний розсуд.

Він хотів запитати про це, але оскільки вона вже завантажила ключ, це було б не розумно. Там був повністю автоматизований чайний сервер, а це означало, що вони в приміщені де можна їсти та пити.

– Чорний чай?

– Ні, не хвилюйтеся.

– Не сором мене, як жінку.

Якщо вона так говорить, у нього не було іншого вибору, як погодитися.

Хоч він повністю автоматичний, але не з тих що автоматично наповнює дешеві паперові стаканчики. Вона поставила чашку під дозатор і приготувала підходяще блюдце.

Маюмі радісно дотримувалася процедури.

– Ось, прошу.

– Дуже вам вдячний.

Зробивши один ковток ввічливості, Тацуя виправив свою поставу.

Маюмі сіла і наче на автоматі також виправилася.

– Консультація щодо «вампірів»?

Перший постріл здійснила Маюмі. Можливо вона теж хотіла поговорити з Тацуєю.

– Так. Інформація зникла зі ЗМІ, але чи зникла шкода?

З того дня, повідомлення про пошкодження зникли не лише зі ЗМІ, але й з інформаційних каналів Окремого магічного батальйону.

Простіше кажучи, виглядало так, що Тацуя та його група перемогли вампіра і справа була вирішена. Однак було підтверджено, що є декілька екземплярів магічних сутностей, що працювали за кулісами. Навіть якщо того «вампіра» там вбили, це не призвело б до повного вирішення. Так думав Тацуя.

– На поверхні все заспокоїлося.

У Маюмі, а точніше Саєгуси, є інші інформаційні канали, ніж у Тацуї. Однак, детальної ситуації вона не знала.

– Однак це слід тлумачити, що рухи супротивника стали більш досконалими, адже людей зникло значно менше, ніж торік. Можливо наша пильність дозволила нам вбити одного монстра.

Цю гіпотезу поділяла не лише Маюмі, але й клан Саєгуса. Тиждень тому було отримано лише декілька повідомлень, що всі вампіри винищені.

Ось чому ця розмова між Тацуєю та Маюмі насправді не мала значення. Сам паразит не загинув, і майже певно, що буде знайдений новий носій і той відродиться. Тож їх почуття небезпеки зовсім не безглузде.

– Хоч немає гарантій, що воно знищене, я думаю, що воно залишається на варті. Можливо у його побратимів спільне сприйняття.

– Спільн... сприйняття?

Зацікавлено схилила голову Маюмі, перервавши потік розмови словами, до яких вона не звикла.

– Це скорочення для спільного обміну відчуттями. Це один з багатьох типів екстра сенсорного сприйняття, яке часто спостерігається серед однояйцевих близнюків. Хоч один з багатьох, це досить рідкісний випадок.

– Іншими словами, те що бачить і чує людина, поділяється як досвід всієї групи?

– Але це просто припущення.

Маюмі замислилася з серйозним виразом.

Коли Тацуя пив чай, без звучно, щоб не заважати.

– ...Я просто ненавиджу все, що ми не розуміємо.

Почулося бурмотіння Маюмі.

Тацуя абсолютно погоджувався, але якби він це сказав, в підсумку, вони б просто скаржилися б один одному. Це здавалося занадто не продуктивним.

– Єдине що нам залишається, це знайти спосіб боротися з невідомим.

Тому, коли вона говорила що їй це не подобається, він нічого не сказав, щоб втішити її.

– ...

Тацуя також знав, що сказавши, що воно безтілесне, він збільшить відчуття дискомфорту від постійного спостереження на декілька відсотків.

– …Я не думаю, що це так.

Але, здавалося Маюмі дивилася в бік зовсім іншої цілі.

– Я взагалі не змогла зрозуміти що ти маєш на увазі під здатністю спільного сенсорного сприйняття... Гей, ти не знаєш, це ж не увійде у вступні іспити, правда?

– ...Вважається що екстрасенсорика належить до відмінної від магії дисципліни, тому не думаю, що це станеться.

Незручність досягла свого апогею.

Після того, як вони якось відновили свої думки та обмінялися інформацією, Маюмі видихнула, підсумувавши «На цьому зупинимося». Тацуя намагався знайти безлюдне місце, щоб поїсти, але його рукав обхопила рука, що протягнулася з місця навпроти. Він міг ухилитися від цього, якби хотів, але він стримався, тому що, швидше за все, він отримав би більше клопотів, в результаті.

– Тоді почаюймо.

Підозрілий погляд Тацуї (очевидно цілеспрямований) був відбитий залізною стіною усмішки, вільною рукою, Маюмі підсунула невеличкий пакуночок, що лежав на столі.

Здавалося вона не збиралася просто забути.

А точніше, ставлення Маюмі свідчило, що вона більше не намагається приховувати, що щось планує, Тацуя злегка зітхнув.

Його не стали звинувачувати.

Навпаки, на Тацую, дивилися з передчуттям і хвилюванням.

«Вона що впала в дитинство, через стрес від іспитів?» Обдумуючи, що не могла мати іншої причини (в першу чергу, не було інших чинників, що могли викликати нервозність Маюмі), Тацуя розгорнув маленький пакунок.

Він не прикидався, що відтягує час, а лише акуратно розгортав кожну складочку, щоб не допустити найменшого розриву паперу, принаймні таким був його опір.

З›явилася картонна коробочка з верхньою кришкою. Це був контейнер для саморобних виробів, покритий всередині вінілом, розміром що, як кажуть достатньо демонструє «прихильність».

Звичайно він не помилився.

Запах какао та кави, що здавався запаморочливим, був не прийнятним, але він вирішив не фокусуватися на цьому.

В середині були, окремо запаковані, чорні предмети, що нагадували кісточки. Принаймні, це щось інше, ніж шоколад, про який знав Тацуя.

Про смак можна здогадатися лише по запаху.

Наскільки б гірким воно не було, існувало обмеження в кількості і якості.

Змирившись Тацуя, один за одним, клав до рота і розжовував те, що більше нагадувало наркотик, ніж їжу.

Результат... Все було зрозуміло, лиш поглянувши на радісно усміхнене обличчя Маюмі.

◇ ◇ ◇

Хонока, виконуючи обов›язки члена студентської ради, йшла через шкільний двір, з великим терміналом, що нагадував ноутбук, прямуючи до корпусу практичних занять.

Сонце вже сідало, а температура знизилась. Коли вона відволікалася, її тіло починало тремтіти.

Але вона була в такому стані, що на неї це не впливало.

Відповідно до її рухів, колихалося волосся, зібране у два пасма.

Свідомість заповнили кришталеві намистинки, що струшувалося з ним в такт

Вона усвідомлювала, що у неї занадто широка посмішка, але повторювала собі, «це тільки сьогодні, можна» і губи знову розтягувалися.

Хонока розуміла, що вона не кохана Тацуї.

Вона не забула, що при зізнанні їй відмовили.

Їй вже відмовили.

І все-таки добре, що Тацуя не відкидав її.

Іноді вона відчувала себе огидною дівчиною.

Бували ночі, коли вона жалкувала, що він не відкинув її, що дало б можливість забути про це.

Але сьогодні було відчуття, що всі ці негативні емоції розвіялися.

Логічна думка, що вона занадто легко забулася від такого дріб›язкового подарунка, була безсила перед її почуттями.

– Хонока!

Проста спроба увійти до практичного корпусу легкими кроками, була зупинена голосом збоку.

– О, Еймі.

Маленька дівчинка з яскраво-рудим волоссям, що своїм глянцем нагадувало рубін, поспіхом наблизилася.

– Хонока, не звично бачити тебе тут. Ти ж нещодавно стала членом студентської ради?

– Я тут за дорученням Ісорі-семпая.

Сказавши це вона злегка припідняла термінал у вигляді ноутбука, Емі показала вираз розуміння.

– Еймі, відпочиваєш від клубу?

Уніформою мисливського клубу, до якого належала Емі, мали бути стильні тонкі штани, та чоботи, сорочка з довгими рукавами та жакет, але зараз на ній була шкільна форма. Клубні заняття ще не повинні були завершитися.

– Сьогодні були лише збори.

Відразу зрозумівши, що Хонока поглянула на її одяг тому і запитала, Емі стала питати «чому та так вирішила».

– Що? Це кристал?

Натомість хоч це було не обов’язково, вона уважно придивилася до світла що слабо виблискувало у волоссі та зацікавлено запитала.

– О, так.

Сором’язливий вираз був ніби дзвіночок для Емі, тому вона щасливо посміхнулася.

– Це від Шіби-куна.

– ...Так, подяка за шоколад.

Хонока була настільки щасливою, що губи витягнулися в посмішці, від чого Емі аж здивувалася.

Вау... Невже Шіба-кун підготував подарунок заздалегідь. Виглядає таким байдужим, а здатний на подібне. Наче дорослий ~.

Посмішка Хоноки стала ще щасливішою.

Однак, вона зникла після наступних слів Емі.

– Зрозуміло, що він популярний ~. Нещодавно, навіть президент намагалася передати йому шоколад, можливо, любовний.

– ...Президент?

— Ох, ні. Колишній президент. – Саєгуса-семпай.

– Саєгуса-семпай?

– Але було таке відчуття, що семпай тримала його силою. Шіба-кун, виглядав роздратованим, тому не хвилюйся.

Емі наполягала, що все в порядку і мабуть, вона справді так думала. Однак це не дуже заспокоювало.

У Маюмі могли бути особливі почуття до Тацуї, про що вона давно підозрювала. Якщо їй доведеться змагатися з Маюмі, вона не була впевнена, що зможе перемогти.

Найбільший, на цю мить, конкурент, Міюкі, на останньому місці, закована в кайдани стосунків «Кровні брат і сестра». І вона не може його прив’язати на вічно, що трохи заспокоювало серце Хоноки.

Але у Маюмі таких обмежень не має.

Ні зовнішність, ні магічні навички, єдина її перевага, що вона «не старша». Однак вона не думала, що Тацую хвилює різниця у віці в один, два роки.

У серці Хоноки, щось почало підніматися.

Хвилі наростали без ознак затухання.

Хвилі не обмежилися серцем Хоноки

У той момент, цього ранку, захоплення Хоноки пробудило те, що жило в ляльці

Зараз же через зв’язок утворений у той момент, мисленнєва хвиля знову стимулювала його.

Свідомість, що потайки народилася і дрімала ось-ось пробудиться.

◇ ◇ ◇

Коли Тацуя вийшов за шкільні ворота з великим суконним мішком, сонце вже сіло.

До середини лютого денний час пройшов свій найкоротший період і заходи сонця наставали все пізніше.

З іншого боку, похолоднішало. Коли сонце заходить, температура різко падає.

Тож природно, що пересуватися всі намагалися як найближче один до одного, це неминуче.

Насправді було багато студентів що поспішали до дому, проходячи через вже майже закриті ворота, йшли пліч-о-пліч, майже на нульовій відстані. ...Однак були й виключення.

Обидві супутниці Тацуї, тобто, Міюкі і Хонока, періодично наближалися до нього і завмирали в останню хвилину.

Звичайно одна сторона знала про існування іншої, але...

– Цікаво, може мені краще йти попереду.

Здається, вони більше хвилювалися про погляд ще одного супутника.

– Ні.

Байдуже сказала Ліна, нащо коротко заперечив Тацуя.

Тацуя, Міюкі, Хонока, Ліна.

Ці четверо зараз йшли разом.

Однокласники з класу Е були досить ввічливі, щоб повернутися до дому раніше.

Але Ліна була членом студентської ради, хоч і тимчасовим.

Поки Хонока і Міюкі все ще працювали, вона не могла повернутися додому. У порівнянні з регулярними військовими обов’язками, шкільне самоврядування в старшій школі наче гра, або вистава, але нехтувати неможна. Вона була відповідальною і розуміла що це необхідно для прикриття місії, зараз вона жила не будучи «лідером» чи «катом» і навіть «Сіріусом», на що витратила половину свого життя.

Однак, як наслідок, це призвело до того, що їй, як єдиному спостерігачу, довилося супроводжувати Міюкі та інших до станції, що сильно дратувало. ...Оскільки Тацуя та Міюкі визначені цілю спостереження, потрібно пильно спостерігати за ними, незалежно від дати, атмосфера була настільки неприємною для третьої особи, що Ліна навіть забула про це.

– Невже?

Тацуя сказав, що все нормально і не було видно що інші двоє хотіли щось заперечити. Зрештою, піти вперед не вийде... Станція уже в полі зору.

Хоча дорога була прямою, дистанції було достатньо, проте...

– Станція вже поруч. Немає потреби йти вперед.

Ліна подумала, чи зможе заперечити настільки серйозний аргумент Тацуї

Як уже згадувалося у сучасних поїздів не було розкладу руху.

Але напрямок, це вже інше.

Будинок Тацуї та квартира Ліни знаходились в одному напрямку, а Хоноки в протилежному.

Так сталося, що сьогодні кабінок не залишилося.

Період очікування, зазначений на табло, становив три хвилини.

Троє провівши Хоноку, чекали наступний транспорт, стоячи за скляною перегородкою, що захищала від холодного вітру.

Три хвилини це більш менш малий проміжок. Було б дивно якби люди з тісними стосунками не перекинулися словами

І навпаки, якщо ви досить сторонні, щоб лише впізнавати обличчя, розмови не вийде.

В середині цього часового проміжку, між братом з сестрою і Ліною виникла незручна атмосфера.

Назвати їх відносини «дружніми», після того, як вони намагалися вбити один одного, стороннім може видатися дивним.

Але ні Тацуя, ні Міюкі, не відчували неприязні до Ліни. Зокрема, Тацуя, який відчував щось близьке до симпатії.

Маг який досі не міг відійти від відношення як до зброї.

Зокрема, Тацуя ніколи не забував саме є такою «річчю».

Якби він намагався заперечити це, держава чи суспільство, спробували б позбутися його.

Адже його магія, може зруйнувати цілі країни.

...Те саме стосується і Ліни.

...Як і він, вона ніколи не уникне того, щоб бути зброєю.

В певному сенсі, Ліна ближча до нього, ніж Міюкі...

– ...Що таке?

Напевне тому, що занурився у свої роздуми, Тацуя не помітив, що Ліна хоче щось сказати, поки його увагу не привернула Міюкі.

– ...Нічого особливого.

Оскільки Міюкі привернула увагу, що та вже кілька секунд не просто дивиться на нього. Не природня поведінка Ліни вказувала на те, що це не було «нічим».

– Ось як.

Однак Тацуя ніяк не натякав, щоб вона не затягувала паузу. Він не був настільки настирним, до того ж існував ризик що якщо він занадто сильно зверне увагу на Ліну, настрій Міюкі погіршиться.

Тим паче кабінка підходила до перону.

– Старший брате?

І ще.

– ...Що сталося?

– Ні.

Похитавши головою, Тацуя обійняв сестру за плечі.

Міюкі затремтіла і без вагань, всім тілом, притулилася до Тацуї. Більше вона ні про що не запитувала.

Це був їхній унікальний спосіб змусити іншого мовчати.

Направлені на них погляди, Тацуя відчув лиш серцем.

◇ ◇ ◇

– Що сталося?!

Помітивши ознаки нервозного напруження тіла чоловіка, поставила швидке питання полковник Баланс.

Обличчя оператора, що відвернувся від монітора, виглядало збентеженим.

– Цей.. Можливо йому відомо про наше спостереження.

– Що за дурниці.

Баланс, як жорстка реалістка, відкинула збентеження, свого підлеглого.

– Хоч і з низької орбіти, але спостереження ведеться зі супутника. Перш за все, камеру неможливо помітити з землі, неозброєним оком.

– Але щойно, очі Тацуї Шіби дійсно дивилися прямо в об›єктив.

Це означало, що, коли він дивився в монітор, їх погляди зустрілися.

– Навіть людина з відмінним зором неспроможна помітити супутник на низькій орбіті з земної поверхні. А побачити сам об’єктив камери, неспроможні навіть розширені люди, які мають максимальні здібності сприйняття.

Коли вона говорила це трохи роздратованим тоном, вираз Баланс трохи пом›якшав.

– Гаразд. Про всяк випадок. Відтворіть запис за три хвилини до цього моменту.

– Зрозумів.

Відео в реальному часі перемістилося на менший дисплей, а на головному екрані відтворювався відео запис. Камера високої роздільної здатності чітко показувала, що погляд майора Сіріус хаотично блукав то в право, то вліво.

Ця картина зацікавила Баланс (точніше, вона не могла ігнорувати її), вона зосередила свій погляд на поточній проблемі, Тацуї Шібі.

Хлопець, що дивився на майора Сіріус, підняв погляд.

Дійсно, здалося, що на мить він зазирнув у камеру.

Але це неможна інтерпретувати, що він спеціально поглянув туди.

По суті, він просто кинув погляд на небо.

Через мить, його погляд зісковзнув з камери.

– Отже, це ігри вашої уяви. Краще, не відволікайтеся, будьте обережні.

З цим розпорядженням полковник відвела погляд з основного екрана.

На меншому моніторі демонструвалося, що майор Сіріус намагалася сісти в невеликий залізничний транспорт, який в Японії називали «кабіна». Швидше, її більше хвилювала нестабільна поведінка дівчини, на ім’я Сіріус.

◇ ◇ ◇

Повернувшись до квартири яку вона орендувала як житлову базу у Японії, Ліна глибоко зітхнула перед дверима своєї кімнати.

Вона усвідомлювала, що для пакуночка з шоколадом в її сумочці вже занадто пізно.

Хоча вона старанно приготувала шоколад ввічливості, вона не змогла знайти гарного приводу, щоб вручити його, і зрештою принесла до дому. Вона обманула його сказавши «нічого», після чого подумувала віддати його в останню секунду.

«Не потрібно було обманювати. Це ж шоколад ввічливості».

В ньому немає жодного глибокого сенсу. Сам термін «шоколад ввічливості» всіма визнається як щось незначне.

«Все ж, для мене це було великим рішенням». Декілька разів вона повторила про себе, «це потребувало стільки зусиль, чому ж я посміхаюся».

Він той хто намагався її вбити, але разом з тим друг, з яким вони якось билися разом.

«До того ж він мовчить, відносно моєї особистості».

Оскільки це шоколад ввічливості, в цьому нічого дивного. Ризику непорозуміння немає.

Вона підбадьорила себе і спробувала дістати пакунок з сумочки.

«Навіть так...»

Далі цього не пішло.

Раптом вона побачила, що Тацуя обійняв Міюкі за плечі і її рука перестала рухатися.

«Чому тоді...»

Той факт, що Тацуя тримав Міюкі за плечі, і її рука перестала працювати, викликав подвійне потрясіння.

«Що, біса, зі мною сталося!»

Жаль, що шоколад пропав.

«Але це немає значення»

«Замість цього, наче я...»

Що насправді важливо для Ліни.

«Мені сподобався Тацуя, тому мене це шокувало!»

«Це не жарт!»

Крикнула в серці Ліна. Вона засмутилася від своїх думок.

«Недопустимо! Я не можу визнати, що маю почуття до такого великого сестролюба!»

«...Визнаю, що зацікавлена ним»

Не знаючи, кому вона це каже, кричала в думках Ліна.

«Я зацікавлена Тацуєю. Не просто зацікавлена, а дуже».

Ця думка була схожа на бурчання. Зрештою вона не була впевнена на кого бурчить.

«Але це все! Це через приниження, що я отримала від цієї людини! Поки я не відплачу за поразку, я не зможу викинути Тацую з голови!»

Тоді їй потрібно було приготувати білу рукавичку, а не шоколад, як би вона була звичайною дівчиною, то б зробила собі подібне зауваження.

Однак, на цю мить, не мала настільки звичайного мислення.

Знаходячись в неспокої, відчинивши двері, Ліна відчула щось не нормальне.

Свідомість швидко охолола.

Сильвія повернулася додому, зараз Ліна жила сама.

Однак, були ознаки людей.

По її спині пробіг холодок. Вона дорікала собі, що була дуже недбалою, щоб не помітити, поки не відкрила двері. Цим самим піднявши свій бойовий дух, вона акуратно просунула своє тіло всередину.

Подумавши, що вже пізно, вона обережно, що б не шуміти, закрила двері.

На мить, вона замислилася, що робити зі взуттям. Їй не потрібно думати про це зараз, але вона подумала прибрати його пізніше.

Знову вилаявши себе, викинувши такі розмиті думки, легко поклавши сумку на підлогу, Ліна поспіхом пригнулася.

– ...Те, що ви не сильні в системі сприйняття, схоже, було поміркованою скромністю.

І коли почула обурений голос старшого офіцера, що пролунав згори, зупинилася.

– Якщо вам щось потрібно, я могла б прийти.

Приготувавши чай (і до чаю), не можна сказати що все пройшло гладко, Ліна, з острахом, звернулася до полковника Вірджинії Баланс, що сиділа навпроти, за скромним, обіднім столом.

Однак полковник не відразу відповіла на пропозицію Ліни.

– Ви можливо не знаєте, але більша частина моєї військової кар’єри, це робота в тилу противника. Робота, пов’язана з персоналом, моя основна кар’єра.

Звичайно, Ліні була відома історія такої знаменитості, як полковник Баланс. Вона закінчила престижну бізнес-школу, з чудовими оцінками, крім того, була досить проникливою, щоб не посоромити свого звання і за свою кар›єру, здобула беззаперечні військові досягнення, навіть в кількох операціях на передовій.

– Мій досвід говорить мені, майор Сіріус.

– Так.

Відповіла чітким голосом Ліна, ставши струнко. Вона інстинктивно зрозуміла що, не може сприймати це з посмішкою.

– Боюся, ви надто співчуваєте своїм цілям, у цій операції.

Ліна не могла відповісти на зауваження Баланс. Вона думала, що готова, але їй це ніяк не допомогло.

– Ваша підлегла, таке...

– Правда? То це мої припущення, насправді цього не має.

Тож, Баланс перевела погляд на сумочку Ліни на стільці.

Ліна напружила плечі.

Якщо побачать, що у неї там, якби вона не брехала, це не допоможе змінити думку. Звинувачення проти неї близькі до впевненості, підсиляться. Скільки б вона не наполягала на «непорозумінні», в це буде неможливо повірити...

– Думаю, я розумію ваші особливі обставини.

Але Баланс не відала наказ «покажіть, що в сумці».

– Ви єдиний командувач Зірок, що отримав це звання у підлітковому віці.

Але це виглядало трохи інакше, ніж просте звинувачення.

– Маги, розроблені за допомогою сучасної магічної технології та теоретичних систем, як правило, мають вищий магічний потенціал, як нове покоління, багато хто говорить, що вони занадто молоді. Якби мене запитали, я б виступила проти, вашого призначення на посаду головнокомандувача.

Голос Балансу звучав інакше, ніж в інших, хто не погоджувався з призначенням Ліни.

– Вам лише шістнадцять років. Озираючись назад, на свої шістнадцять років, мені було важко контролювати свої емоції.

Розуміючи, з тону та атмосфери вищого офіцера, що та серйозно ставиться до думки про неї, Ліна смиренно слухала.

Але побачивши трохи жорсткий погляд Ліни, Баланс, здавалося, трохи образилась.

– ...Вам я можу здаватися старою тіткою, але я була підлітком.

– Ні, абсурд! Ваша підлегла, ніколи!

Підскочила Ліна, захищаючись від несподіваного звинувачення.

Але на диво вона відчула дивне полегшення. Полковник, що здавалася бездоганною, як жінка-офіцер, котра, на перший погляд, не мала прогалин, виявилася несподівано милою, це зменшило напруження Ліни.

– …… Ну, гаразд. Забудьте, що я наговорила.

З її виразу можна сказати, що вона обмовилася, та, здавалося, це була навмисна дія, щоб виглядати щирою.

– ...Безумовно, ваша підлегла має емоції до Тацуї Шіби, небажані для солдата USNA.

Ось чому Ліна змогла стати трохи відвертішою.

– Але це не романтичні почуття, чи щось подібне. Відчуття, що ваша підлегла до нього плекає - це швидше, змагальний дух, суперництво.

– Суперництво.

– Так. Як ви можете знати з рапорту, полковник, ваша підлегла, якось програла Тацуї Шібі

– Зрозуміло. Ви вперше програли в магічному бою, з моменту, як прийняли звання Сіріус.

– Так.

Насправді декілька разів у тренувальних битвах, вона зазнавала гірких поразок, проти майора Канопуса, але тоді вони приймали певні умови безпеки, і зараз не було потреби виправляти зауваження полковника.

– Зрозуміло. Якщо так, тоді розмова буде простою.

Тон полковника тонко змінився, холодна атмосфера змішалася з неоднозначною.

Лише це дало Ліні зрозуміти, що це кінець мораторію.

– Майор Сіріус. На цей час, наказ про відстеження дезертирів буде тимчасово призупинено і вам наказано повернутися до своїх початкових обов’язків.

Ліна виправила поставу, навіть не усвідомлюючи цього.

– З цього моменту, захоплення техніки або оператора «магії перетворення маси в енергію» - наш пріоритет. Якщо захоплення не можливе, нейтралізація магії неминуча.

Нейтралізація магії, означає досягнення умови, що ніхто не зможе її використовувати. Іншими словами, ліквідація оператора.

– По-перше, припустимо, що мішень - Тацуя Шібата Першою хвилею використаємо Стар Дуст, для нападу на ціль, завтра ввечері. Вам слід екіпіруватися Бріонак та вчасно втрутитись, на власний розсуд.

– Вас зрозуміла.

Вираз Ліни став порожнім, коли вона віддала честь Баланс.

◇ ◇ ◇

Еріка належала до тої категорії учнів, що витрачали найбільше часу на шлях до школи. Після вступу, їй порадили винаймати кімнату біля школи, але вона наполягла, що їздитиме з дому.

Не через те, що не хотіла розлучатися з сім’єю.

Все навпаки.

Тому що батько підготував квартиру(замість того, щоб «орендувати», батько сказав Еріці «Я куплю її для тебе»), вона наполягла, що їздитиме з дому.

Деякі незручності не мали значення. У порівняні з неприємним почуттям, коли батько та старший брат стають поступливими.

Зі станції до будинку, Еріка ходила по затемненій дорозі, а не їздила на автобусі. Подібне не порекомендуєш такій красивій дівчині, як вона, але її родина зовсім не хвилювалася. Тому що лиходії що могли напасти, такі я хулігани та грабіжники, не могли стати проблемою для Еріки.

Це не власне упередження, а об’єктивний факт. Еріка і сьогодні без проблем пройшла через ворота будинку.

Її кімната не у головному будинку, вона жила в «будиночку», прибудові побудованій поряд з додзьо.

Як тільки вона увійшла до своєї кімнати, де більше нікого не могло бути, Еріка кинула сумку та впала у ліжко прямо у формі. Вона не завжди чинить так не охайно. Сьогодні зранку вона втомилася від щорічної події, вона увесь день піддавалася зацікавленим поглядам і скаженіла.

Еріка розуміла, що у неї гарненька зовнішність (об’єктивно, досить скромна оцінка). Тому знала, що сьогоднішні хлопці (деякі дівчата) неминуче звернуть увагу...

«Тоді вони зрозуміють, що я не з тих, хто дарує шоколад ввічливості»

Зрештою, коли вона дійшла висновку, що вони дивляться лише на її зовнішність, втома Еріки поглибилася.

Вона не ненавиділа свою зовнішність.

Краще бути красивою, ніж потворною.

Вона ж важила, що тут стільки ж збитків, стільки й здобутків.

Еріка вважала, що вона сама правильна, оскільки у такої красивої дівчини, як Міюкі, ще більше проблем.

Але вона не хотіла, щоб її судили лише за зовнішністю.

Швидше не любила, що її роздирають погляди.

Прихильність, що викликана лише зовнішністю, якщо це була надмірна прихильність, це лише джерело нещастя, для сторони якій інша припала для душі, алей для сторони яка припала для душі.

Була переконана Еріка.

Очі природно повернулася на комод.

На ньому стояла невеличка рамка для фотокартки.

Не цифрова фотографія, а друковане фото жінки, схожої на неї, з яскравим, каштановим волоссям, більш русявим, ніж в Еріки. Схожість змушувала подумати, що через десять років, Еріка виглядатиме так само як жінка на фото.

Це була світлина її матері, що померла, коли Еріці було чотирнадцять.

Жінка, народила її й зумовила причину, чому вона живе тут одна.

Анна Розен Каторі.

Так звали матір Еріки.

Як можна, певною мірою, помітити з імені та зовнішності, японо-німкеня.

Прізвище не Чіба.

Мати Еріки, батьку Еріки, главі родини Чіба, однієї зі ста сімей, за сучасним евфемізмом була «коханкою», а за стародавнім грубим визначенням «наложниця».

Еріці було дозволено мати ім’я Чіба, після смерті матері, лише при вступі до старшої школи, лише після здачі вступних екзаменів під ім’ям Чіба Еріці, це було дозволено лише конфіденційно (Тож Тацуя не знав про існування Чіби Еріки)

Еріка народилася до смерті законної дружини, від хвороби. Еріка вважала, «для батьків не було виправдання, втому, що вони робили це, поки дружина лежала в ліжку». Може здатися холодною, але у цьому вона покладала половину провини й на матір.

Та від цього вона не допускала, щоб до матері ставилися як до єдиної негідниці. Більше відповідальності покладалося на цього батька.

Був час, коли вона проводила дні, ще більше стискала своє маленьке тіло, не відаючи причини її зневаги.

Бували часи, коли вона пристрасно розмахувала мечем, щоб визнали її та матір. Саме тоді вона стала кумиром в додзьо Чіба. Молоді, до двадцяти, і двадцятирічні учні, особливо талановиті учні, згрупувалися і сформували «особисту охорону Еріки», що після смерті матері, здавалося, втратила ентузіазм до меча, і настирливо опікали у непрошених справах.

Знову озираючись на минуле, її нинішнє життя було найвеселіше і найповніше.

З подругами, що змісили покірно прийняти думку «я не маю шансів перемогти», з хлопцями які не бачили її істину, за її зовнішністю.

Однокласники, що викликають тепло в серці.

Друзі з якими можна посваритися і яких можна дражнити.

Друг дитинства, якого також можна дражнити.

Друзі, що визнають її «силу» та можливість застосувати її.

Зараз, розмахувати мечем було весело.

Час, витрачений на замахи, не був марним.

З ними, вона відчувала, що може досягти чого завгодно.

Ось чому, вона не хотіла турбувати себе нудними романтичними іграми.

Роздумуючи про це, Еріка сумно несвідомо дивилася на стелю, коли зазвучав сигнал домофона. Не дзвінок, а сигнал про те, що двері відчинилися. Можливо увійшли самостійно, бо їх не зачинили. Оскільки з кімнати не можна побачити хто прийшов, вона не збиралася нервувати.

Перевіривши час.

Їй ще рано сідати до вечері.

Окрім своїх старших братів (обох зведених), її старша сестра (теж очевидно зведена), відверто не любила знаходитися поряд з нею, і обмежувала час спілкування з Ерікою. Очевидно, що не лише її сестрі, а й їй самій неприємно, коли вони зустрічалися, тож не було потреби гніватися.

Коли вона підвелася, щоб побачити хто це, у двері кімнати постукали.

Приглушені кроки, впорядковане дихання, з контрольованими ознаками присутності, звузило варіацію до двох братів. Старший брат знаходився в середині інциденту, тож був змушений повертатися пізно в ночі...

– Другий старший брат? Будь ласка, заходь.

Відповівши, вона вже перемістилася з ліжка за стіл.

– Вибач, що перервав відпочинок, Еріка.

Еріка сиділа за партою на стільці, повернутому до дверей, виправивши спину і поклавши руки на коліна, але її молодший старший брат, Наоцуґу, просто поглянув на її погляд та ліжко і вибачився.

Що ж, це не дивно, враховуючи силу цього брата, якого називають «Кірінджі Чиби».

Насправді Еріка і бровою не повила.

– Ні я просто трохи розслабилась. Отже, у тебе до мене якась справа?

На літніх канікулах вона ошаліла, коли побачила його поряд з тією жінкою, але в інших випадках, час поряд з цим братом завжди був найспокійнішим для Еріки.

Вона кричала на нього лише у випадку коли нього опутувала та жінка.

– О.. Я роздумував чи варто мені казати, чи ні... Та все ж скажу. Хлопець, на ім’я Шіба Тацуя, у твоєму класі, Еріка?

– Так. Що з ним?

Це не проявилося, але Еріка зараз була дуже засмучена. Було дуже несподівано почути ім’я Тацуї з вуст її другого брата.

– За ним стежать Сили Самооборони.

– ...Ха?

– Я розумію, що це раптово і в це важко повірити. Але це правда.

Звичайно, в це не можливо раптово повірити, але ймовірна причина, мабуть, відрізняється від того, що думає Наоцуґу.

Еріка знала, що Тацуя цивільний член Сил Самооборони.

Офіцер, що забрав його тоді, сказав, що факт приналежності Тацуї до Сил Самооборони є державною таємницею.

Цілком можливо що військовослужбовці нижчого ранку, не знають про його статус.

Однак, те, що за Тацуєю слідкують представники Сил Самооборони, членом якої він є, Еріка вважала настільки дурним, що навіть сміятися не хочеться.

Не те, що це роблять не треті особи, а не сам факт стеження.

– Я також отримав неофіційне завдання.

Схоже, використання члена тієї ж організації не повна дурня.

– Невже для виконання цього завдання потрібні навички брата, що є студентом Національної академії оборони? Що ж, ти маєш...

– Спостерігати за ним та, при необхідності, супроводжувати його.

– Спостерігати... супроводжувати?

– Так. Схоже, Шіба-кун, вплутався у проблеми пов’язані з армією.

Еріка подумала, що більше, ніж просто вплутався в щось, але мовчала, думаючи, що так буде краще і для Тацуї і для Наоцуґу.

– Еріка, я думаю тобі краще не наближатися до Шіби-куна.

– Це як, навіть у школі, що це означає? Ми ж в одному класі.

Вона не збиралася це сліпо виконувати, лише тому, що так сказав брат якого вона поважала, якби її співрозмовником був старший брат, вона певно, фиркнула б, здавалося, ця історія пахла паленим і Еріка вирішила дослідити її глибше.

– Ні, я не думаю, що хтось нападе в школі.

«Іншими словами, нападники окрема від Ліни група, навіть якщо Ліна учасник рейду, ймовірно працюватиме інший підрозділ»... Розсудила Еріка.

– Тоді братові не варто хвилюватися. Ми з Шібою-куном лише разом повертаємося на станцію, ми не з тих друзів, що зустрічаються та йдуть гуляти після школи.

– Зрозуміло. Насправді тобі слід було б уникати ходити разом до школи, але... Не добре піднімати зайвої тривоги.

З цих слів вона зрозуміла, що використання Тацуї як приманки, а не об’єкту охорони було головною метою групи, що віддала наказ Наоцуґу.

– У будь-якому разі, будь обережною, Еріко.

– Дякую, старший брате.

«Як ти й сказав, я буду обережною поряд з Тацуєю-куном?», подумки додала Еріка.

◇ ◇ ◇

Перше, що зробила Міюкі, повернувшись до дому, це взяла мішок наповнений шоколадом, з рук брата, і кинула його в холодильник.

До минулого року, отримавши одну дві шоколадки він хвилювався реакцією сестри, але цього разу Тацуя відчув полегшення, від її спокійнішої реакції, ніж очікувалося.

– Старший брате, я відразу почну готувати вечерю, тому, будь ласка, відпочиньте трохи у своїй кімнаті.

З неприродною, повно цвітучою посмішкою, шпирнула Міюкі, озирнувшись до Тацуї, що зайшов на кухню, щоб дізнатися обстановку.

Що він переклав, як не приходь і не підглядай, доки не покличу. Тацуя тихо закрився у своїй кімнаті, з поганим передчуттям, щодо відмінного, від минулого року, розвитку подій.

І приблизно через годину.

— Я прийшов...

Не задумуючись, пробурмотів в голос Тацуя.

Їдальню наповнював солодкий аромат. Це був інший справжній, безпомилковий запах шоколаду, відмінний від псевдо страви Маюмі.

Міюкі з посмішкою, цього разу вона була природньою, запросила сісти.

Її образ також зробив Тацую природнім.

– Що трапилося?

Змінивши посмішку на пустотливу, Міюкі злегка схилила голову.

Очевидно, вона знала що трапилося.

– ...Цікаво де ти взяла цей костюм.

– Костюм? Це форма для обслуговування.

Він, безумовно підходив, як одяг офіціантки.

Однак, попри час і привід, місце не здавалося доречним.

Якби це не була їдальня дому, а ресторан для певних любителів, це були б гарний час, місце і привід.

Костюм Міюкі, це блузка з рукавами ліхтариками, сарафан, що підперізував груди та фартух з надмірним плісируванням. Іншими словами, це був одяг Тірольського стилю.

Навіть якщо можна прийняти це у поєднані з концепцією приготування їжі, це трохи занадто...

– Хм, не личить?..

– Ні, добре личить. Дуже мило.

На запитання молодшої сестри, здавалося занепокоєним голосом, Тацуя відповів незалежно від того, що думав, він не був дурнем, щоб викликати ситуацію за якої йому захотілося вдаритися головою об стіл.

– Дякую!

Всупереч йому душевному настрою, Міюкі в гарному настрої, виставляла страви одну за одною. У такому випадку, Тацуя не міг не залишитися за столом.

І найголовніше, сьогоднішнє меню.

Головна м’ясна страва - філе яловичини з шоколадним соусом.

Що подавалася з печивом і шоколадним фондю.

На десерт, фрукти та біле шоколадне фондю з коньяком.

З шоколадом був перебір.

– Прошу старший брате, їжте. Цей шоколад до Дня Святого Валентина, я приготувала лише для старшого брата.

Звичайно, це те, що можна зробити лише якщо живете разом.

Подати шоколад як страву, а не частування.

І якщо так, це безумовно, сьогодні потрапить в рот Тацуї.

Це був результат винахідливості Міюкі.

На той момент, коли він покінчив з десертом, обличчя Міюкі стало досить червоним. Коштуючи фундю білого шоколаду, «може алкоголь коняка недостатньо випарувався?» Хвилювався Тацуя, та, мабуть, те було його уявою.

Оскільки Міюкі з’їла стільки хотіла, кількість спожитого алкоголю повинна бути значною...

– Міюкі, ти в порядку?

– Так? А що?

Запитала Міюкі з порожнім виразом на обличчі й встала, щоб прибрати стіл.

Її відповідь прозвучала так, ніби з її вимовою щось трохи не так.

Міюкі збирала увесь посуд і спробувала взяти усе відразу.

Тацуя відчув у цьому небезпеку.

Зазвичай, для Міюкі, це кількість, яку вона могла перенести за два-три рази. Мабуть, невідоме бажання, забрати все і відразу, було зумовлено неусвідомленою втомою.

Тацуя мовчки й швидко обійшов стіл.

– Ой!?

Як і очікувалося, він обняв тіло сестри, ноги якої сплутались.

Звуку розбиття посуду не було.

Він підтримав Міюкі однією рукою, в той час, як іншою зловив тарілки.

Плавно розвернувся і повернув посуд на стіл.

Потім, він знову підтримав тіло сестри обома руками та допоміг встати прямо.

– Д… Дякую, старший брате.

– Міюкі, відпочинь трохи на дивані.

Міюкі не протестувала, що у неї все добре.

Якби це продовжилося, це могло створити клопоти для Тацуї і це найгірше.

Якщо скласти посуд у мийку, HAR прибере решту. Вона знала що це не така складна робота, тому відчуття провини, що залишила прибирання братові, було не великим.

Але відчуття пригніченості було неминучим.

Попри те, що все пройшло у гарній атмосфері, в кінці вона так оступилася... Ось як обманювала себе Міюкі.

Не має сумніву, що існує роздратування поза людським розумінням

Ні це не роздратування, а перешкода, прокляття.

– ...Чому я сестра старшого брата?

Зі зітханням вийшло з її вуст.

Вилився фрагмент справжніх почуттів.

Фрагмент дзеркала, що відобразив її серце.

Фраза, яка з вчорашнього дня неодноразово відбивалася в її серці.

Міюкі поспіхом озирнулася.

Щойно прозвучало те, що її брат ніколи не мав почути.

Це було почуття, яке не потрібно було висловлювати.

У неї не було скарг, що була його сестрою.

Це справжні почуття Міюкі, не брехня.

Через те що вона його сестра, Міюкі могла бути з Тацуєю.

Тому що вона його сестра, брат завжди турбувався про неї.

Однак... В її душі, неодмінно, була частинка, що хотіла інших стосунків.

Поки лише частинка.

Але одного разу, ця частинка, може замінити її, ту що є хорошою сестрою.

Ось чого боялася Міюкі.

Вона боялася, що брат знатиме, що вона цього хоче.

Коли вона обернулася, Тацуя все ще стояв перед раковиною.

Навіть з його загостреними п’ятьма почуттями, невеличке бурмотіння не розчути.

Міюкі зітхнула з полегшенням.

Одній частинці її серця було шкода, що він не зміг почути.

Вона відвернулася від цієї частинки.