[2]

[2]

Четверте серпня дві тисячі дев’яносто другого року, Окінава, аеропорт Наха, вілла Онна Сераґакі.

Через швидке похолодання Землі, що розпочалося близько дві тисячі тридцятого року, глобальна ситуація з продовольством значно погіршилася. Хоча вплив на розвинені країни, через використання сонячної електроенергії в сільськогосподарському виробництві з дві тисячі двадцятого року, був обмежений, але удав по країнах, що індустріально розвивалися і прискорили демографічний вибух, через швидке економічне зростання, був серйозним.

Найсерйознішою ситуація була в регіоні Північного Китаю, де охолодження та опустелювання прогресували одночасно.

Жителі намагалися пережити цю складну ситуацію відповідно до своїх етнічних традицій. Порушуючи кордони - тобто незаконними поселеннями.

Але Росія не допускала припливу нелегальних іммігрантів. Навіть якщо це були ненаселені пустки, вона ретельно ліквідувала, тимчасові та незаконні поселення.

Сильні не гребують проливати кров.

Китай звинуватив Росію не людяності, а Росія Китай в порушені міжнародного права.

Між державні конфлікти не обмежувалися цими двома.

Порушення кордонів і ім’я гуманізму, заборонялося міжнародним правом.

Вогонь спахнув по всьому світу.

На фоні нестачі їжі через охолодження.

Виникла боротьба за енергоресурси, щоб компенсувати це.

Лише невеликого поштовху було достатньо, щоб усе розгорілося до величезного полум’я.

Дві тисячі дев›ятсот сорок п’ятого року розпочалася Третя світова - двадцять років безперервно спалахуючих роїв світових війн.

Епоха війн, яку супроводжували масштабні прикордонні сутички по всьому світі, з дві тисячі дев’ятсот сорок п’ятого по дві тисячі дев’ятсот шістдесят п’ятий.

Світова війна в справжньому розумінні, що не залишила в осторонь жодної країни.

Наприкінці війни населення світу знизилося до третини або до трьох мільярдів, станом на дві тисячі дев›ятсот сорок п’ятий рік.

Росія знову поглинула Україну та Білорусь та перетворилася у Федеративні Республіки СРСР (Новий Радянський Союз), Китай підкорив Північну Бірму, Північний В’єтнам, Північний Лаос та Корейський півострів, утворивши Навий Радянський Союз (Великий Азійський Союз), Індія та Іран охопили країни Центральної Азії, утворивши Індо-Перську Федерацію, тоді як США поглинули Канаду та Мексику, розширившись до Сполучених штатів Північної Америки (СШПА/USNA) На противагу цьому, країни не Європейського союзу не змогли об’єднатися, сам ЄС розділився на східний та західний, половина африканських країн зникла, а Південна Америка розкололася на невеликі феодальні країни, за винятком Бразилії.

Двадцятирічна війна, що спричинила такі кардинальні зміни у світі, не стала ядерною війною, виключно спільними зусиллями магів усього світу.

У дві тисячі сорок шостому році була створена «Міжнародна магічна асоціація».

Її мета - ефективно запобігати використанню зброї, що забруднює зовнішнє середовище радіоактивними матеріалами.

З метою запобігання використанню ядерної зброї, магові дозволяється відійти від обмежень накладених нацією до якої він належить і втрутитися в конфлікт. Маги, що вбивали один одного на передовій, також припиняли бій, якщо були помічені ознаки використання ядерної зброї, та співпрацювали у запобіганні її застосуванню, як у власній, так і в інших країнах.

Блокування використання ядерної зброї було визначено основним пріоритетом для магів у всьому світі.

Ця угода, «Статут міжнародної асоціації магії» стосується зброї, що забруднює навколишнє середовище радіоактивними речовинами, і строго кажучи, не включала чисті термоядерні бомби, оскільки за технічного рівня, на час війни, для детонації бомби великого масштабу потрібна була не велика ядерна бомба, це призвело до повної заборони будь-якого термоядерного озброєння.

Таким чином, під час двадцятиліття війн, термоядерну зброю ніколи не застосовували.

За це досягнення Міжнародна магічна асоціація була визнана і займає престижне становище у післявоєнному світі, як міжнародна організація миру.

Почувши сигнал пристебнути ремені безпеки, я закрила файл навчального матеріалу під назвою «Навчальні матеріали Сучасна історія». Для мене, як учениці середньої школи, вона була трохи важкувата, але не доводилося нудьгувати.

Я чула що навігації сучасних літаків не заважають радіо хвилі інформаційних терміналів. Але відключення інформаційних терміналів, при зльоті та посадці, було традицією. Не лише я, але й інші пасажири відключили свої пристрої. Я не мала наміру поводити себе як дитина, перечачи здоровому глузду.

Сидіння покривав яйцеподібний захисний екран на, який проєктувалося зображення південного острова, в реальному часі.

Глядячи на яскраво-зелене і сяюче море, здавалося що подія з охолодженням світу, була вигадкою художньої літератури.

Але це безпомилковий факт.

До того як ми народилися, світовий клімат потеплішав, але ми можемо бачити різні залишки його охолодження в найближчому оточенні.

Наприклад, дрес-код.

Манера одягатися, не допускаючи оголення шкіри, це не що інше, як залишки епохи охолодження.

Ну, я не маю захоплення, одягатися оголюючи свої плечі та район грудей, перш за все, на мені воно не матиме гарного вигляду, я не змушена носити спідницю поділ якої тягнутиметься по землі, мені подобається кімоно, насправді немає жодної шкоди, оскільки це не накладає обмежень у приватному житті.

Поки я міркувала про такі тривіальні речі, літак приземлився в аеропорту Наха.

Посадка пройшла майже без вібрації.

Коли розстебнула ремінь безпеки, що був не більше ніж формальність, я відкрила щиток, капсули безпеки.

В низу були вузькі сидіння, настільки, що здавалося що зіштовхнешся з сусіднім рядом, я б не витримала, якби довелося сидіти цілу годину настільки близько до незнайомих людей.

Я зачекала поки матінка вийде зі свого місця і ми разом пішли до пасажирського виходу.

Ми скористалися літніми канікулами для приватної сімейної поїздки.

Я думала, що сімейні поїздки мають приватний характер, але в моєму домі, майже не має випадків сімейних поїздок, що були б приватними.

Єдиною неприємністю було те, що це була поїздка не лише для нас з матінкою, з нами був і ще брат.

◇ ◇ ◇

Коли ми вийшли з VIP-зали для прибуття, мій брат, що вже забрав наш багаж чекав на нас.

Те що він подорожував на одинці не було певною формою утисків.

Пасажири представницького класу мають пріоритет при висадці з літака. Попри те що багажу він також надавався, вам все одно доведеться почекати. Враховуючи час, який потрібен, щоб забрати багаж, цілком нормально, що брат який подорожував в економкласі, забрав його, щоб не витрачати часу.

Для того, щоб брат сидів наодинці, в економкласі є вагома причина.

У представницькому класі, крім звичайного обслуговуючого персоналу, спостерігачами працював екіпаж охорони, що спеціалізувався на штурмі. Якщо трапляється якийсь злочин, як викрадення літака або підрив смертника, зазвичай, це відбувається у звичайному класі зі слабким захистом. Мій брат займав місце у звичайному класі, для того, щоб мати розібратися з можливою надзвичайною ситуацією.

Однак, я розумію, що це виходить за межі нормальної сім’ї.

Ідучи поруч з матінкою, я поглянула через плече, мій брат, мовчки штовхав візок з нашим багажем, без невдоволення на обличчі.

Як завжди.

Я не ненавиджу цього брата.

Однак, ми не добре ладнаємо.

Я не знаю про що він думає.

Чому, будучи родиною, він схожий на слугу, чи нормально таке ставлення, якби він був слугою.

Я знаю, що йому відведена така роль.

Я також знаю, що наша родина особлива.

Однак, мій брат все ще такий же першокласник середньої школи, як і я.

Брат народився у квітні, я у березні.

За збігом, ми народилися в межах одного року і тому потрапили до одного навчального року, і все-таки до березня цього року він був таким же учнем початкової школи, як і я.

То чому він спокійний, коли його молодша сестра відає йому накази...

Ми з братом зустрілися. поглядами.

Можливо його схвилювали мої численні погляди через плече.

– ...Щось трапилося?

Розумом я розуміла, що мій брат дивився на мене, тому що я дивилася на нього.

Але з моїх вуст вийшло лише бурмотіння.

– Нічого.

Брат відповів ввічливим тоном як дворецький, що прислужував господині.

Прихильність чи неприязнь, любов чи ненависть близьких людей або ж прихильності родичів не відчувалися у зверненні брата до своєї сестри.

– Тоді, будь ласка, не дивіться на мене так. Незручно!

Я визнаю, що повожуся нерозумно.

Ми ті, хто ставилися до брата як до слуги, брат же цього не хотів.

І все ж, я вилила свою роздратованість на брата.

– Вибачте.

Брат зупинився і вклонився мені.

І прослідував за нами, відстань стала більшою, ніж раніше.

Чомусь думала я.

Зараз я була егоїсткою. Ну тоді я погана дитина.

...Зрештою, я не розумію цього брата.

◇ ◇ ◇

Цього разу, ми зупинилися на віллі, щойно купленій в Онна Сараґакі. Мені було б нормально і в готелі, але батьку довелося швидко домовитися, бо матуся не дуже добре почувається в оточені великої кількості людей.

Здається, він досі вважає, що за гроші можна купити навіть любов... Хоч він і отримав їх, одружившись з матінкою.

В молодості батько вважався особливим магом, оскільки мав кількість сайонів вищу за середньо статистичну... Однак, в сучасній магічній системі, рівень їх кількості ніяк не впливає на рейтинг магічних здібностей. Батько не зміг розкрити свій потенціал і, врешті-решт, зараз знаходиться в раді директорів своєї компанії.

Тому я розумію, чому він поводиться так біля матері, але як дочка, хотіла б щоб він більше показував свою надійність

...Я злегка похитала головою, щоб викинути депресивні думки з голови. Зрозумівши, що не дуже правильно поринати в неприємні думки, перебуваючи на відпочинку.

– Ласкаво просимо, пані Добре що ви прибули, пані Міюкі, Тацуя.

На віллі нас привітала Сакурай Хонамі, яку відправили трохи попереду, щоб потурбуватися про прибирання і закупку продуктів.

– Вона була стражем матусі.

П’ять років тому була співробітником столичного департаменту поліції. Схоже, її дуже не хотіли відпускати у відставку, однак, те що вона стане стражем матері, було вирішено ще до від›їзду в Токіо.

Вона з першого покоління серії «Сакура», магів, магічні здібності яких були покращені засобами генетичної маніпуляції. Маг, що був розроблений наприкінці двадцятирічної війни, куплений Йотсубою, ще до свого народження.

Однак, ця яскрава, життєрадісна жінка, що не відчуває тягаря свого походження, крім роботи охоронця, вона піклується про особисті потреби матінки. За її власними словами, робота економки ближча їй по духу.

Як страж, вона не полишила свої обов’язки, а приїхала до будинку першою, для збору інформації про місцеву ситуацію, оскільки поруч з матусею і зі мною був брат, та я б хотіла, щоб вони помінялися обов’язками. ...А це неминуче, оскільки змусити мого брата підготувати життєві умови не можливо.

– Будь ласка, проходьте. Я вже остудила ячмінний чай. Чи якщо бажаєте, заварю зелений чай?

– Дякую. Якщо ячмінний чай готовий, будемо його.

– Так, звісно, пані. Ви впевнені, що Пані Міюкі й Тацуя теж будуть ячмінний чай?

– Так, дякую.

– Вибачте, що потурбували.

Єдине, що дратувало в пані Сакурай, що вона ставилася до братика, як до сина моєї матусі й мого брата.

Хоч це природно.

Але я... Чомусь не можу цього зробити.

В такі моменти, я безпідставно починаю гніватися на себе.

– Матуся, я трохи прогуляюся.

Я щойно приїхала і відчуваю, що ще рано для плавання, а залишатися в будинку марна трата часу, тому я вирішила прогулятися. Пішки до Манзамо, напевно, далекувато, та пройтися вздовж пляжу, має бути приємно.

Пані Міюкі, візьміть Тацую.

Однак, почувши відповідь матусі, я зрозуміла, що моя велика прогулянка була зіпсована з самого початку.

Я дуже хотіла наполягти що й одна впораюся, але не хотіла, щоб вона хвилювалася.

– ...Зрозуміла.

Я дуже намагалася не видати роздратування в голосі.

Я надягла солом’яний капелюх з широкими полями й не озирнулася.

Морський вітерець, що хитав спідницю літнього вбрання, був приємний, як і очікувалося.

Пані Сакурай допомогла мені нанести сонцезахисний крем без прогалин від кінчиків пальців рук до п’ят, тому я можу відчувати вітер руками та ногами, не турбуючись про сонце.

Я не думаю, що шкіра покрита коричневим кремом виглядає дивно в порівняні з місцевими дівчатами.

Я почувалася добре, бо не виглядала дивно в очах людей, що проходили повз.

Моя шкіра ніколи не знала сонячного загару, я цим не пишаюся, але я виділяюся в таких місцях як пляж.

...Ні, я дійсно не пишаюся цим.

Після того як я ходила в басейн з друзями в початковій школі, то не могла отямитися від шоку коли мені сказали що я ніби «Юкіона», досі не можу забути цього. Хоч це прозвучало шокуюче, та це не було знущанням чи спробою осудно говорити про мене за моєю спиною.

Це не через брак пігменту. Моє чорне волосся занадто довге.

Невже це спадковість? Протягом п’яти останніх поколінь в моїй родині не було представників європейців... Ну, а далі я не знаю, тому можливість, що це чужоземна спадковість залишається. Однак, моя мама теж засмагає улітку, а у братового обличчя взагалі бронзовий колір, бо він блискуче засмагає, я навіть не знаю його оригінального кольору, то ж це навряд чи спадкове.

– ...Е.

Тут я згадала, те про що не хотіла думати, чому так прагнула вперед і свідомо, надмірно намагалася не озиратися. ...Мене збентежило те, що я «усвідомила».

Навіть уважно прислухавшись, я не чула кроків. Жодних ознак. ...Та в мене з самого початку, не було здібностей до виявлення присутності.

Але в перспективі, мій брат повинен слідувати за мною трохи подалі.

Мій брат - мій страж.

Я навіть не розумію, чому його називають «стражем», а не тілоохоронцем. Однак, я думаю, що я розумію, чим «Страж» Йотсуби відрізняється від «Тілоохоронця».

Тіло охоронець це «робота», а страж - «роль».

За захист об›єкта супроводу тілоохоронці отримують винагороду. Бувають випадки, коли охорона виконується як службові обов’язки, до прикладу поліцейських, але ці люди також отримують плату за виконання своїх обов’язків, я не думаю, що це помилка.

З іншого боку Стражі не отримують грошової винагороди. Одяг, харчові продукти та житло надаються Йотсубою, коли потрібні гроші, вони сплачуються Йотсубою. Однак, це не винагорода, а витрати на підтримку сил охорони.

Охоронці охороняють, щоб їсти, а стражі їдять, щоб охороняти.

В сім’ї Йотсуба, місія стража має найвищий пріоритет. Стражі не мають приватного життя.

Моя родина сприймає це як щось природне. Якщо ви не можете сприймати це як належне, то вам варто піти. ...Хоч мені трохи не зручно, коли мене називають пані, та це все ж краще, ніж бути вигнаною. На щастя, «стражі», не дуже часто застосовують звертання «майстер», чи «господиня»

Мій брат став моїм стражем, коли мені було шість. Мій перший страж - мій брат, і він, мабуть, не зміниться.

Мій брат не син старшої дочки сім’ї Йотсуба, а страж кандидата на наступного голову клану, і якщо я ним стану, він буде моїм стражем до кінця життя.

Поки я не звільню стража.

Так, стражу дозволяється жити звільненим від своїх обов’язків, якщо його звільнять від супроводу.

Брат супроводжує мене.

Він слідує за мною.

Я не можу віддалятися від цієї людини.

Ця людина не може віддалитися від мене.

Я не втечу від нього.

Ця людина не зможе втекти.

Лише я можу повернути цю людину у статус звичайного учня середньої школи.

Причина, чому він не може бути звичайним учнем середньої школи, полягає в тому, що я не дам йому піти.

...Я не знаю як ладнати з цим братом

...Я не ненавиджу брата.

То, чому я обмежую брата цією жахливою ситуацією?

Відповіді немає.

Коли намагаюся про це думати, моя голова чомусь перестає працювати.

Кинувши погляд собі під ноги, я прискорила свою ходу.

Я швидко покрокувала з опущеною головою, раптом мене вхопили за руку і я почала падати на зад.

До того як впасти, я вперлася в груди брата.

Мій брат не скаржився..

Мені було шкода, я не дивилася куди йду. ...Причина, чому я рефлекторно підвищила голос, залишиться в секреті, я не планую нікому його розкривати.

Проблема була в тому, що після того, як брат спіймав моє тіло, в мене хтось влетів. Це не я в когось вдарилась, а хтось вдарився в мене.

Це гарна сцена, щоб розгніватися.

Я перевела гнівний погляд в гору. Але побачила лише велику гору м’язів.

Підняла очі, ще вище.

Нарешті я побачила того, в кого раніше вдарилася.

Чорношкірий велетень в незастебнутій військовій уніформі - «Ліва кров».

Діти залишені американськими військовими на Окінаві, коли ті передислокувалися на Гаваї, через посилення двадцятирічної війни. Більшість з них не були покинуті батьками, але їх батьки загинули в бою, тому ними опікувалися солдати самооборони що прийшли на бази на заміну, тож недивно, що ті ставали військовими.

Вони були геніальними солдатами, які виконували місію прикордонної оборони й багато їх дітей теж ставали солдатами. «Але будьте обережні, адже є багато дітей другого покоління з поганою поведінкою», це застереження, що часто розміщується на приватних сайтах, пов’язаних з туризмом на Окінаві.

За велетнем, двоє юнаків тієї ж статури, і у військовій уніформі посміхалися єхидними посмішками.

Рефлекторний гнів змінився фізіологічним страхом.

Я була настільки наляканою, що навіть не подумала, боротися за допомогою магії.

...Поки поле мого зору не перекрила спина брата.

Ніжна спина хлопчика.

Ще ширша спина, ніж у мене.

Не помітила коли, але я була захищена спиною брата.

– Ей? У мене немає справ до такого малюка?

З презирливою посмішкою, велетень поглянув в обличчя братові.

Мій брат нічого не відповів.

– Так злякався, що нічого не можеш сказати?

– Ха-ха, боягузливе щеня. Намагався понтуватися!

Ті двоє, за його спиною, насміхалися над братом і залякували його.

Гнів ожив у моєму серці.

У набагато чіткішій формі, ніж раніше.

Я пошкодувала, що не прихопила CAD. Мені не вдається добре контролювати свої здібності, без допоміжного інструмента. Буде погано, якщо я завдам серйозних травм такому супернику.

Якби під рукою був CAD, я б не дозволила цим хлопцям говорити що заманеться!

Несвідомо, я гнівно поглянула на велетня що стояв перед братом.

Його очі поглянули на мене і звузилися.

Його губи заворушилися.

Щоб всміхнутися чи заговорити, не зрозуміло.

– Я не вимагатиму вибачень, тому ідіть, куди йшли. Заради вас обох.

Спокійний тон не був схожий на дитячий, обличчя велетня застигло, через не дитячу заяву.

– ...Що ти сказав?

Тихо, майже пошепки пролунало питання.

– Невже ви не почули?

Беземоційна відповідь, наче зауваження самому собі.

В очах хлопця спалахнуло світло.

– Припадіть до землі головою і просіть пробачення. Та я не пробачу тобі без синців.

– Якщо ви говорите про Догеза, ви маєте говорити лоб, а не голова.

Відразу, після цього.

Без жодних слів і жодних сигналів, юнак вдарив брата.

Навіть попри те, що брат того ж віку більший за мене, він все ще першорічка середньої школи. Різниця між хлопцем по переду наче між дорослим і дитиною.

Я рефлекторно заплющила очі.

Пролунав удар.

Я тільки-но усвідомила, що якщо мого брата побили, то мене, за його спиною, теж зачепить, мені було цікаво, чому цього не сталося.

Я відкрила перелякані очі.

Першою людиною, яку я помітила, був великий хлопець, з виразом, «не можу в це повірити».

Мені не потрібно було хвилюватися, чому у цього чоловіка таке обличчя

Його права рука була витягнута на половину.

Брат заблокував кулак обома руками.

Це були дві руки проти однієї, але через різницю у вазі, між ними двома, це не мало мати значення.

Вага великого хлопця мала бути, мабуть, більша ніж у двоє за вагу брата.

Однак, брат прийняв вагу чоловіка, вкладену в удар, на себе не відступивши ні на крок, ні на пів кроку.

Він скористався магією? Ні, жодних ознак цього не має.

Попри, фізичні здібності чи спритність, в магії я краща за брата. Я б не могла не помітити використання братом магії.

– Цікаво... Це була звичайна сварка...

Великий хлопець посміхнувся, відтягнувши руку і підняв правий та лівий кулаки перед грудьми.

Бокс?

Карате?

Я не можу визначити різницю. Однак, я якось зрозуміла, що опонент, котрий наполовину грався, став серйозним.

Я забула про втечу, і вп’ялася поглядом у велетня, із-за спини брата. До моїх вух, хто нічого не міг сказати й лише затамувала подих, дійшли слова цієї людини.

– Ви впевненні? Якщо підемо далі, це вже не буде непорозуміння.

Чому ти говориш так провокаційно?!

Якщо зробити усе нормально, ворожнечі не буде.

У звичайній ситуації, не можливо було протистояти опоненту.

Ні, немає значення, що думає брат.

Я повинна тікати, навіть сама.

Так розсудив мій розум, але тіло не залишило спини брата.

– Для дитини, з твого рота виходять досить брудні речі!

Далі я не змогла побачити, що відбулося.

Все що я зрозуміла, було результатом, і я просто здогадалася що сталося.

Ліва рука чоловіка виступила в перед.

Таким чином, права і ліва рука викрутилися в позу, брат виставив ліву ногу.

Права рука чоловіка потягнулася до плеча брата й ось-ось вдарить його.

Лівий кулак брата вдарив його в центр грудей.

За цей короткий час, мало ще щось статися, від удару чоловік мав відскочити назад.

Прозвучав звук барабана, безумовно, це був звук кулака брата.

Коли брат повернув виставлену ногу назад, тіло велетня спустилося на коліна і з болючим криком розвалилося на дорозі.

Брат поглянув на велетня, що кашляв від болю і перевів погляд на двох чоловіків позаду.

Чоловіки продовжували стояти й не рухалися.

Брат відвернувся від чоловіків.

– Ходімо.

Брат узяв мене за руку.

Я нарешті зрозуміла, що ці слова були адресовані саме мені.

– ...Пані Міюкі, що сталося?

Коли я повернулася з перерваної прогулянки, пані Сакурай змінилася на обличчі й кинулася до мене.

Я не думаю що у мене настільки жахливий вираз на обличчі, але розуміла, що трохи зблідла, тому здалася з самого початку.

– Просто... Зіштовхнулася з чоловіком.

– О, боже..!

Тільки тоді Сакурай, схоже, зрозуміла загальну ситуацію.

Вона похапцем оглянула мене, певно, перевіряла чи був мій одяг в порядку.

– Все добре.

Я трохи натягнуто посміхнулась, але думаю, змогла зробити природню посмішку.

На мою посмішку, Сакурай з полегшенням посміхнулася у відповідь.

Але моя посмішка була не довгою.

«Брат мені допоміг» - ця фраза ніколи не вийде з моїх вуст.

Я повернула погляд з цими словами на думці, але брат з незмінним виразом, удав, що не помітив і злегка вклонився пані Сакурай, однак, не поглянув на мене і повернувся до кімнати.

Здавалося, що сформована мною посмішка, розвалиться.

– Змию піт в душі..

Я не сильно спітніла, але використала це як привід і побігла в душову.

Гаряча вода з душу відскакувала від моєї шкіри.

Я забула зняти водовідштовхуючий крем і відчула лише тепло. Що зігрівало тіло, яке здавалося тремтіло.

– Чому...

Я підставила голову під струмінь душу. Каплі рухалися в низ по обличчю і змішувалися з іншими каплями в куточках і навколо очей.

– Чому я плачу?..

Збентежений голос досяг моїх вух. Це не був плач когось іншого.

– Чому я повинна плакати?

Якщо істерично кричати, відповіді не буде. Тут була лише я.

– Чому.. Чому..

Було чути лише звуки душу. На моє запитання ніхто не відповів.