[2]

[2]

Сьоме квітня, дві тисячі дев’яносто сьомого року. Сьогодні день вступної церемонії у всіх дев’яти Старших школах магії.

Тацуя, Міюкі та Мінамі, що були членами студентської ради та готувалися до вступної церемонії, прийшли до школи за дві години до церемонії.

Коли вони увійшли до гримерної актової зали, там вже чекали Мікіхіко, Ідзумі, Касумі та Міцуя Шіїна.

– Доброго ранку, всім.

Це була сцена не Тацуї, а Міюкі, президента студентської ради, яка і звернулася до членів студентської ради, що прийшли раніше.

– Доброго ранку, Міюкі-семпай! О, сьогодні ви ще гарніша.

– Так, так, припини, припини. – Доброго ранку, президенте Шіба, Шіба-семпай, пані Сакурай.

Схвильовано почала підривати напругу цього разу Ідзумі, але Касумі перебила її, щоб зупинити це.

Міюкі почергово, з посмішкою звернулася до Касумі та Ідзумі, і, здавалося не була роздратованою, а потім заговорила з Шіїною.

– Пані Міцуя, ми змусили вас чекати?

– Ні, я не проти. Просто я прийшла занадто рано...

Закрутила головою Шіїна, демонструючи заперечення. Виглядаючи, миленько, наче домашня тваринка.

Вона трохи мала зростом, але вище за Касумі та Ідзумі. Очевидно вона була вищою за колишнього президента студентської ради Азусу, але атмосфера, а не статура схожі.

Вона виглядала тихенькою, але не здавалася боязкою. Принаймні на погляд Тацуї.

Пухнасте, кучеряве волосся, піднялося від мотання головою і показало приховані нашийні навушники. Оливково-коричневого кольору, щоб співпадати з кольором волосся. Як вже було домовлено, під час зустрічі, вона вибрала, щось не помітне. Може і так, але навіть якщо їх побачити, виглядало досить акуратно.

Тацуя подумав, що вона дитина з хорошої сім’ї, вихована з великою любов’ю.

– Перед останньою нарадою, пані Міцуя, можна тебе на хвилинку.

– Ох, так. Що таке, Шіба-семпай.

З виразом обличчя, який не міг приховати напруження, Шіїна, відповіла, все ж глядячи в очі Тацуї.

Тацуя потай, подумки переглянув оцінку Шіїни.

– Хлопчик з довгим волоссям, зав’язаними у хвости, зовні актової зали, ваш друг?

Після цього запитання Тацуї до Шіїни, на обличчі Мінамі було запитання «Що?». Як охорона Міюкі, вона мала намір стежити за всім оточенням. У нинішній час юнаки з довгим волоссям траплялися рідко. Вона думала, що помітила б, якби був такий хлопець.

– Довге волосся... О ви маєте на увазі Сабуро-куна?

Однак, схоже, у Шіїни було припущення.

– Сабуро-кун? Він добре ховається.

– Я впевнена, що цей хлопець Яґурума Сабуро, мій знайомий. Пишеться «я» як стріла лука, «ґурума» як гончарне колесо, «сабу» як самурай і «ро» як ічиро або джиро, читається як «Я-ґу-ру-ма Са-бу-ро». У будь-якому разі... Сабуро-кун ховається?

Хоча Шіїна сором’язливо насупилася, в тоні був нюанс, який говорив: «і що з ним робити».

– Здається ви не просто знайомі? Здається ви дуже близькі.

– Ми друзі дитинства.

Відводячи погляд від Тацуї з червоними щоками, відповіла Шіїна. Побачивши її опущений в низ погляд, хтось інший, мабуть, припустив би романтичні стосунки. Однак Тацуя припустив, із зовнішності Шіїни, що хлопчик, на ім’я Яґурума Сабуро міг бути охоронцем, якого сім’я Міцуя приставила до неї.

Звичайно він не міг нічого сказати, щоб не лізти у внутрішні справи іншого з десяти головних кланів. Однак завдяки цьому, Тацуї не довелося пояснювати свої міркування іншим.

– Сьогодні ні кафе, ні їдальня не працюють, актова зала відкриється більше ніж через годину, а нові учні зможуть увійти в приміщення школи після урочистої церемонії.. Ми не проти, якщо він почекає тут.

Те, що Тацуя справді говорив, було добрим наміром або співчуттям, заснованим на його власному досвіді два роки тому. Він також не оминув увагою відсутність емблеми на грудях хлопця.

– Усе гаразд. Сабуро-кун напрочуд стійкий... Ні, впертий. Але, дякую за турботу.

– Ось як.

Майже одночасно з тим, як Тацуя відповів, влетіла Хонока, нетерпляче сказавши: «вибачте я спізнилася!»

Міюкі відповіла їй, що вона якраз вчасно, і Тацуя звернувся до всіх: «Почнемо останню нараду».

◇ ◇ ◇

Церемонія вступу закінчилася без затримки, в урочистій обстановці. Атмосфера, заходу була більш спокійною, ніж зазвичай, мабуть, від того, що нові учні, батьки та гості думали про членів студентської ради, що чекали за сценою.

Особливо про президента студентської ради Міюкі.

Це школа, до якої вони збиралися вступити. За винятком не дуже кмітливих, першорічки і їх батьки вивчили Першу старшу.

Тож більшість учнів знали, що нинішній президент студентської ради Першої старшої є наступною головою родини Йотсуба.

Що стосується обличчя Міюкі, то більшість бачили її на відео Турніру дев’яти шкіл. Однак вони не могли бути не вражені красою, яка, здавалося, не належала цьому світові, усвідомлюючи, що це прямий нащадок Йотсуби. Просто першорічки та батьки не змогли протистояти тиску, створеного синергетичним поєднанням візуального образу сім’ї Йотсуба та краси Міюкі.

А батьки, не «безпідставно» не могли позбутися напруги, від таємничості сили, якою володіє Міюкі та моторошної присутності Тацуї, про якого загалом не було відомо, яку силу він приховує.

Атмосфера пом’якшилася, лише єдиний раз, коли виголошувала промову Шіїна. Не можна сказати, що вона говорила «гідно» і «вільно», вона багато разів запиналася, але якось змогла себе стримати, а коли завершила промову, все її тіло випромінювало почуття успіху, дуже підходило слово «я старалася», і її відразу ж оточили.

Однак, здається, навіть найтовстошкірішим гостям було не зручно надокучати невинній, невпевненій в собі перешорічці. (Шіїну відпустили набагато раніше, ніж Міюкі два роки тому. Здається коли представником є хлопець усе інакше, і минулого року такої сцени не було).

Крім того, як і передбачав Тацуя, у вчора вечері, гостини у Міюкі не тримали довго Кодзуке, який на довго затримав Міюкі минулого року, цього разу не мав такого наміру.

Це дало їй час поспілкуватися з Шіїною, раніше ніж очікувалося.

– Шіїна-чан

– Ідзумі-чан?

Покликала Шіїну Ідзумі, помітивши, що люди, котрі оточували Шіїну почали розходитись. Гості, природно, відступили від Шіїни.

Серед магів широко відомо, що Ідзумі є наймолодшою дочкою родини Саєгуса. Також Ідзумі була дочкою, яку найбільше любив Коуічі.

На раді кланів було суворо заборонено поширюватися що до зради довіри Саєгуси Коуічі. Для магів, за винятком двадцяти восьми сімей, родина Саєгуса, все ще стояла на вершині магічного світу Японії, поряд з сім’єю Йотсуба. Серед запрошених на церемонію вступу до Першої старшої, не було нікого, хто б наважився розчарувати сім’ю Саєгуса.

– Промова була чудовою.

– Щиро дякую... Тож, у якій ти справі?

Не глядячи на сором’язливість перед компліментом Ідзумі, Шіїна твердо запитала, для чого вона її кличе.

Ідзумі знала, що Шіїна, всупереч своєму пухнастому образу, зовсім не була наївною. Тож вона не здивувалась, такій відмінній реакції.

– Ми хотіли б обговорити з тобою офіційну справу, можеш приділити нам трохи часу?

– Так, без проблем. Мені піти з Ідзумі?

– Так, будь ласка. Це нормально, якщо ти не поговориш з Сабуро-куном?

– Сабуро-кун повинен знати, після вступної церемонії, студентська рада запрошує на розмову.

Попри те, що їй раптово назвали друга дитинства, Шіїна не продемонструвала жодної паніки.

Ідзумі провела її до кімнати студентської ради. Там чекали Міюкі та Мінамі.

– Пані Міцуя, дякую що прийшли.

Міюкі встала з крісла президента і підійшла до столу для нарад. Разом з тим, Ідзумі провела Шіїна до місця напроти Міюкі.

– Будь ласка, присядьте для початку.

Посміхнулась Міюкі та сіла першою.

Однак цього разу Шіїна поглянула на обличчя Ідзумі, а потім безстрашно сіла. Після чого Мінамі та Ідзумі сіли за стіл зліва та справа.

Перед Шіїною поставили чай. Шіїна хотіла подякувати й помітила, що це «3H» гуманоїдний помічник по дому.

– Здивовані? Цей «3H», «Піксі», власність мого нареченого, і вона допомагає мені з домашніми справами в студентській раді.

Наче бажаючи послабити напруженість Шіїни, посміхнулася їй Міюкі.

Шіїна більше ніж ні секунду захопилася її посмішкою. Оговтавшись, вона зніяковіло посміхнулась. Від цього виразу, напружена атмосфера розвіялась.

– Думаю, що віцепрезидент Саєгуса вже пояснила звичай студентської ради.

– Так, я в курсі.

Міюкі спочатку промовила слова, щоб впевнитись, і Шіїна дала підтвердження. По правді кажучи, питання, яке збиралася поставити Міюкі, таємно було обговорене між Шіїною та Ідзумі. Запрошення Шіїни, до цієї кімнати, це лише формальність.

– Ось як. Тоді, зважаючи на це, запитаю. Пані Міцуя Шіїна, чи не хотіли б ви стати членом студентської ради?

– Це велика честь, для мене. Я буду рада працювати з вами.

Обличчя Міюкі трохи розслабилося. Ідзумі сказала, що та погодиться, тому вона не переживала, що їй відмовлять, як минулого року. Однак, це досі викликало хвилювання, поки їй справді не підтвердили. У свій час, Міюкі не поспішала з відповіддю — розуміла що чим спричинила, тож відчула полегшення почувши таку відповідь.

– Тоді із завтрашнього дня, пані Міцуя буде секретарем студентської ради. Про ваші обов’язки, будь ласка, запитуйте пані Сакурай.

– Я секретар Сакурай Мінамі. Дякую за співпрацю пані Міцуя.

Сказала, уклонившись Мінамі, у відповідь на слова Міюкі.

– Дуже вдячна, навзаєм!

Можливо через те, що її випередила старша, Шіїна поспіхом вклонилась.

– Ем, президент, Сакурай-семпай. Не могли б ви називати мне просто Шіїна, мені було б зручніше?

Ввічливо попросила вона.

– Гаразд, Шіїна-чан. Так підійде?

– Так, будь ласка.

На природню відповідь Міюкі, Шіїна, з полегшеним виразом на обличчі, розслабила плечі.

◇ ◇ ◇

Після видачі посвідчення учня, заходи, пов’язані з церемонією вступу, закінчилися. Сьогодні була неділя, але приміщення школи було відкрите для нових учнів.

Багато першокурсників ходили перевірити свою класну кімнату, де знайомилися зі своїми однокласниками, з якими навчатимуться цього року. Інші учні, зі своєю родиною, пішли на святковий обід з нагоди вступу. Подібна сцена стосувалася більшості першокурсників.

Однак, оскільки не існує правил без винятків, є нові студенти, які не діяли за цими шаблонами.

Після прибирання після вступної церемонії, Тацуя залишив актову залу, передавши ключ і подальше прибирання персоналу. Разом з ним були Мікіхіко, Хонока та Шізуку. Мікіхіко заслухав останній звіт від кожного члена дисциплінарного комітету, як його голова, а Хонока, як член студентської ради, перевіряла обладнання, але, щоб було зрозуміло, Шізуку просто залишалася поряд з нею.

Вхід до головного корпусу школи знаходився поряд з актовою залою. На цій короткій відстані, Мікіхіко зупинився з підозрою на обличчі.

– Мікіхіко, щось не так?

– ...Хтось користується магією?

Почувши відповідь Мікіхіко на запитання Тацуї, Хонока і Шізуку переглянулись.

– Древня магія?

– Так... вірно. Ймовірно «Шепіт попутного вітру». Що дозволяє фокусуватися на звуках в певній віддаленій області.

– Наче підслуховувати?

– Ні, ну можна сказати й так...

Шізуку не знала як реагувати на мляві слова Мікіхіко, насварити чи пожартувати.

Але той швидко відновив енергійність.

– Думаю, він багато тренувався. Техніка виконана на досить високому рівні. Але результативність низька. Він навмисно стримує свої сили, або обдарований талантом.

– Високо кваліфікований, але не обдарований?

– Тацуя, маєш якісь думки?

Слова Тацуї, змушували думати, що він міг знати особу практика. Але він не відповів на питання Мікіхіко.

– Знаєш де він?

Після запитання Тацуї, Мікіхіко заплющив очі. Повільно прокрутивши головою, наче оглядаючи околиці.

– Десь в околицях першого малого спортзалу.

Повернувшись на третину, розплющив очі й впевнено відповів Тацуї Мікіхіко.

– Пан Тацуя... Малий спортзал сьогодні не працює, вірно?

На питання Хоноки, Тацуя кивнув.

– Вірно. Усі клуби зачинені. У будь-якому випадку, погляньмо.

«Краще один раз побачити, ніж сто разів почути». Тацуї ніхто не заперечив.

◇ ◇ ◇

Водночас в кімнаті студентської ради проходило чаювання. Шіїна вже могла йти додому, але залишилася, бо хотіла привітатися з Тацуєю та Хонокою, яких тут не було.

– До речі, Шіїна-чан

Міюкі, яка з посмішкою слухала розмову Ідзумі та Шіїни, про їх часи в середній школі, дочекавшись паузи, звернулася до Шіїни.

– Так, президенте.

З надто напруженим поглядом повернулася до Міюкі Шіїна. Оскільки для неї це було надто несподівано.

– Той хлопчина, що наполегливо намагається проникнути в цю кімнату за допомогою магії сприйняття, насправді твій друг дитинства? Здається, його ім’я Яґурума Сабуро.

Міюкі все ще посміхалася. Однак в погляді було загадкове світло.

– Е?..

Звісно вона була під тиском цього погляду. Але більше за це, її шокувало те, що вона почула від Міюкі.

Після хвилини затримки, Шіїна поспіхом зняла навушники.

– Шіїна-чан, чи все гаразд?!

Побачивши це, схвильовано запитала Ідзумі. Розуміючи, чому Шіїна вчинила так, Міюкі дивилася на неї спокійним поглядом.

Приклавши палець до вуст, вона зупинила Мінамі, що намагалася, простягнути руку до Шіїни.

Між слухом та магічним сприйняттям Шіїни не було прямої залежності. Цим вона відрізнялася від Мідзукі, яка стримує свої здібності сприйняття за допомогою окулярів, що блокують ауру.

Однак природне сприйняття Шіїни, яке вивільнялося при знятті беруш, навушників з функцією регулювання гучності, робило сприйняття магічних вібрацій гострішим.

Без навушників, що фізично послаблюють звук, Шіїна не могла жити повсякденним життям.

Якщо вона свідомо налаштує свій слух, за допомогою магії, це погіршить магічне сприйняття і користуватися магією стане складно.

Якщо вона носить навушники, з використанням магії не виникає жодних проблем, але вона стає не чутливою до магічного втручання ззовні. Тому вона не помітила магії сприйняття, яка зараз була спрямована до кімнати студентської ради.

Ця дилема Шіїни, чи у цьому випадку слід сказати дилема, може бути вирішена, якщо оточуючі намагатимуться не шуміти.

Шиїна, яка прикрила очі й зосередила увагу на слабких звуках, відразу ж розплющила очі.

– Що ж ти робиш, Сабуро-кун!...

Її тон був більш гнівним, ніж здивованим. Цей гнів виник з сорому.

– Шіїна-чан, думаю, поки краще надягти навушники.

Після слів Міюкі, милий гнів зник з виразу Шіїни.

Натомість на її щоках можна було помітити червоний колір.

Надягнувши навушники, що недбало висіли на шиї, Шіїна, з червоним обличчям опустила погляд.

– Ох, вибачте... Мій друг поводиться грубо...

Здавалося, що її голос ось-ось зникне.

– Не треба так хвилюватися. Такі важливі об’єкти, як кімната студентської ради, знаходяться під суворим захистом.

Здається, не відразу зрозумівши слова Міюкі, Шіїна на мить продемонструвала підозрілий погляд.

– ...Захист про який ви говорите, це ніби бар’єр?

– Ну, в принципі, це так. Два роки тому, в нашій школі стався невеличкий інцидент, і відтоді ми уклали контракт з професійним бюро безпеки.

На кілька секунд задумавшись що за «невеличкий інцидент», Шіїна видала не однозначне «ха-а». Її сестра розповідала, що сталося в Першій старшій два роки тому. Через епітет «невеличкий», вжитий щодо вторгнення терористів, Шіїна відчула значний дискомфорт.

– Яґурума-кун охоронець Шіїни-чан?

Однак при наступному питанні Міюкі, надмірну задумливість про дрібниці, що заповнили її свідомість, як вітром здуло.

– Так, ні, не зовсім...

Схвильовано промовила Шіїна і цього разу вже здивувалася Міюкі, від її незрозумілої відповіді.

І тут Ідзумі, що пожаліла Шіїну, прийшла на порятунок.

– Міюкі-семпай, Сім’я Яґурума працюють прислугою та охоронцями в родині Міцуя. Сабуро-кун повинен був стати персональним охоронцем, оскільки був ровесником Шіїни-чан, але від цього відмовилися ще до вступу до середньої школи. Вірно ж, Шіїна-чан.

– Так, саме так...

Чітко відповіла Шіїна, оскільки не хотіла, щоб запитували причину. Навіть там де він не міг почути (якщо вірити президенту студентської ради, прослуховування було не можливе) вона не могла сказати, що його відсторонили від охорони через відсутність магічного таланту. Шіїна усвідомлювала, що вирок глибоко вразив Сабуро.

– Так... Іншими словами, Шіїна-чан не в змозі контролювати дії Яґуруми-куна, так?

– Ох, так.

Однак питання Міюкі було несподіваним для Шіїни.

Перед розгубленою Шіїною, Міюкі приклала руку до щоки, ніби кажучи «хіба це не проблема...».

– У такому випадку, несанкціоноване використання магії власне рішення Яґуруми-куна... У такому разі, не вдасться знайти пом’якшувальних обставин.

Зауваження Міюкі було безпомилковим.

Тому, Шіїна не знала що сказати.

– Навіть якщо активація магії була невдалою, це мало на що впливає... Шкода його, він же тільки-но вступив до школи. Що думаєш, Ідзумі-чан?

Шіїна ошелешено дивилася на Міюкі, яка звернулася до Ідзумі. Вона не намагалася зупинити їх.

– Ну він не зовсім чужий, тому я хотіла б попросила пом’якшення для нього. Та все ж, не думаю, що ми можемо бути занадто м’якими. Оскільки поблажливість до причетних до Десяти головних кланів, може погано позначитися на інших учнях.

– Будь ласка, зачекайте!

Шумно підскочила Шіїна. Оскільки та говорила поспіхом, важко було розібрати її прохання почекати, але Міюкі та Ідзумі все ж повернули на неї погляди.

– Сабуро-кун не погодився з цим! Тому і вчинив таку дурницю!

Схвильовано закричала Міюкі Шіїна, якій вдалося привернути увагу.

– Тобто, ти маєш на увазі, що він не погодився з тим, що його не призначили на роль твого охоронця.

– ...Вірно.

Збентежено кивнула Шіїна, на спокійне запитання Міюкі. Коли вона трохи заспокоїлася і хвиля хвилювання вщухло, натомість її накрив сором.

– Іншими словами, Яґурума-кун намагається з’ясувати ситуацію в кімнаті студентської ради, щоб забезпечити безпеку Шіїни-чан?

Слова Міюкі не мали на меті погрожувати Шіїні.

– Вірно. Все через те, що я, родина Міцуя, не змогла переконати Сабуро-куна. Ми повинні були переконати його належним чином. Якщо він діє через мене, то відповідальність за його проступки лежить на мені. Цього разу все через моє погане керівництво. Я сильно вилаю Сабуро-куна, щоб він більше так не робив.

Вона говорила обережно, щоб не промовити те, що не могла сказати.

– Тож, будь ласка, лише цього разу, будьте поблажливими до дурості Сабуро-куна!

– Шіїна-чан. Зараз ти визнала відповідальність за нагляд за Яґурумою-куном, але чи знаєш ти, що це значить?

Голос, погляд і поведінка Міюкі були ніжними.

Однак, щоб відповісти на це питання, Шіїні довелося зібрати всі свої сили.

– Я ...розумію.

– Ідзумі-чан, що думаєш? Я думаю, що можна залишити це Шіїні-чан.

– Я теж думаю, що цього разу, це допустимо.

Ідзумі відповіла Міюкі з посмішкою. Її посмішка була більше схожа на батька Коуічі, ніж на сестру Маюмі.

– Дуже вам дякую!

Глибоко вклонилася Шіїна. Вона розуміла значення фрази «цього разу», яку сказала Ідзумі.

◇ ◇ ◇

Тацуя та інші зупинилися перед першим малим спортзалом.

– Що там з заклинанням?

– Все ще активне. Думаю, що він десь біля задньої стіни.

У відповідь на запитання Тацуї, чемно відповів Мікіхіко.

– ...Але ж Тацуя і так це знав, навіть не запитуючи мене?

Після чого додавши зауваження.

– Не хочу використовувати зайву силу.

Однак егоїстична відповідь Тацуї не викликали протестів у Мікіхіко. Це тому, що Мікіхіко мав достатньо знань, щоб розуміти, що Тацуя сказав це не через свою ледачість.

Той хто дивиться, той побачить. Це зрозуміло і без цитування відомого філософа. Принаймні маг що має магічне сприйняття, помітить подібну силу в погляді іншого.

Якщо існує величезна різниця в технічних можливостях, можна здійснити спостереження, не будучи помічений іншою стороною, незалежно від того, яку магію використовувати. Навіть Елементальний зір Тацуї може бути виявлений, якщо інша сторона має подібну техніку.

Якщо, Мікіхіко вже виявив людину, Тацуя не мусив ризикувати.

– Пан Тацуя, що робитимемо?

– Зможеш його спіймати?

Хонока та Шізуку не зовсім розуміли Мікіхіко, але вони розуміли, що не варто створювати проблем, якщо вже хтось взявся за це. Вони запитали Тацую, що робити стосовно порушення шкільних правил. Можливо вони не зовсім усвідомлювали, що в цій ситуації потрібно запитувати голову дисциплінарного комітету, Мікіхіко.

Тацуя, поглянув на Мікіхіко, але, схоже, самого Мікіхіко це не хвилювало. Тож він не сказав нічого зайвого, а просто наказав трьом, з цього моменту бути напоготові.

◇ ◇ ◇

...Хтось наближається.

Яґурума Сабуро, першорічка, який щойно вступив до першої старшої, знаходячись позаду першого малого спортзалу, зосередив усю свою увагу на кімнаті студентської ради.

«Наближається... Двоє, ні, троє.»

Магію сприйняття, яка не переписувала Ейдос, якщо це тип, що не зміцнює п’ять почуттів, як кажуть важко виявити іншим. Однак це не означало, що слідів не залишалось. Цього старанно навчали Сабуро з самого початку.

Навіть якщо він просто спрямує «Шепіт попутного вітру» у середину кімнати студентської ради, існує ризик бути звинуваченим у несанкціонованому використанні магії. Він не збирався більше з цим ризикувати.

Сприймаючи оточення без використання магії, Сабуро припустив, що до нього наближалося три маги. Дві дівчини. Це не працівники, а учениці. Вони зовсім не збиралися переховуватись. Але ще одна людина вміло контролювала ознаки своєї присутності. З його ознак присутності не здавалося що вона підкрадається. Складалося враження, що вона природно контролює ознаки своєї присутності, не задумуючись про це. Це досить обтяжливо. Можливо, це працівник.

Магія якою він міг користуватися, була магією сприйняття, яку важко помітити іншим, того ж це древня магія, яку важко виявити сенсорами, але співробітник Першої старшої міг її помітити. Так думав Сабуро. Можливість того, що ці троє, що наближалися, були простим патрулем, була виключена з самого початку.

На жаль, він не зміг досягти мети, щоб стежити за ризиками, що загрожували Шіїні. Його «прослуховування» зрештою не змогло пройти крізь бар’єри кімнати студентської ради.

«Здається, що в старшій школі магії використовувалися методи не лише сучасної магії». Неохоче визнав Сабуро. Навіть якщо він більше прислухаюся, він не міг почути Шіїну. Залишаючись спокійним, Сабуро розсудив, що час залишити укриття.

... Він мав намір зшити його.

Сабуро залишав схованку без жодного звуку. Природно, в протилежному напрямку від того, звідки наближалося троє людей. Він пройшов вздовж стіни малого спортзалу та спробував вийти дорогою, обсадженою деревами, зі звичайним обличчям.

Але як тільки він почав рухатися, був змушений зупинитися.

«Що?!»

Ледве не закричав він від подиву. Але в цьому не було сенсу.

– Ви учень першого року? В околицях було помічено не санкціоноване використання магії. Я хотів би з вами поговорити, тому прошу пройти зі мною.

Це був старший студент, присутність якого він не помітив, доки той не заговорив. Сабуру впізнав його в обличчя.. Має бути багато першорічок, які знали його обличчя та ім’я.

Секретар студентської ради. Супер інженер Турніру дев’яти шкіл. Центральна особа експерименту з зоряним реактором. І наречений наступної голови родини Йотсуба.

«Шіба Тацуя!»

Людина якої Сабуро найбільш остерігався.

Він розв’язав стрічку, що зв’язувала його волосся. Сховавши обличчя під своїм довгим волоссям.

Потім він спробував втекти від Тацуї, активувавши древню магію «Небесний біг», для руху з великою швидкістю.

– Зачекай.

Заклик Тацуї до Сабуро, зупинитися, був не такий сильний. Принаймні, не настільки, щоб ноги втікача втратили сили.

Ноги Сабуро, заплутались через постріл сайоновою кулею, на фоні цього голосу.

Контрмагія, Переривання техніки.

Це була справжня сайонова гармата. Під впливом потоку мислиннєвих часток, що накрив усе тіло, не лише розлилася магія в процесі активації, але й було паралізоване усе тіло, в результаті чого був втрачений контроль.

Ноги не могли встояти. І тіло не могло втримати баланс.

Коли його тіло падало, Сабуро ледве відновив свободу і згрупувався. Завдяки цьому, йому вдалося уникнути травми, але впав він незграбно.

«Трясця, рухайся!»

Подумки лаяв своє тіло Сабуро, і намагався відновити контроль над своїми діями. Йому вистачало знань, щоб зрозуміти, чому його кінцівки переспали рухатися. Тож він не злякався раптового паралічу, але саме через це був більш нетерплячим.

М’язи скорочуються відповідно до езотеричних сигналів, що передаються нервами. Так влаштовані й звичайні люди та маги. Але для таки людей як Сабуро, це ще не все.

М’язи виконують команди мозку. Існує незначна затримка, що потрібна для передачі команд. Відхилення в кілька секунд зі значенням після коми, не заважає повсякденному життю. Зазвичай, цю мить не можливо помітити.

Але для тих, хто відточив свій розум до такої міри, що здатні сприйняти цю мить, проміжок між командою і її виконанням є страшно неприємним і незручним моментом. У момент надзвичайної концентрації, вони можуть відчути розчарування, що не можуть ухилитися або почати діяти, розуміючи що ворожа атака неминуча, бо сигнал ще не досяг кінцівок. Ні, все ще добре, якщо вони можуть висловити своє розчарування. В цей момент може прийти і кінець.

Ті, хто відчув різницю між своїми намірами й діями, подолали це розробивши різні техніки, щоб рухатися вільно. Однією з них, є техніка Безпосередньої передачі наміру тілу через мисленнєві частки замість передачі сигналу м’язам нервовою системою.

Ця техніка є своєрідною безсистемною магією, але люди, які можуть її опанувати, не обмежуються магами. Не кожен може навчитися цій фізичній техніці, оскільки кожна техніка залежить від таланту. Однак за належних тренувань можливо навчитися, навіть якщо у вас не має магічного таланту. Багато людей не знають її як безсистемну магію і використовують її як техніку єдиноборств.

Сабуро, якого не благословили магічним талантом, старанно тренувався в бойових мистецтвах. Завдяки цьому він опанував цю техніку на високому рівні. Тепер, не використовуючи магію, міг рухатися так само і краще, ніж маг, що використовує магію Самоприскорення.

Цього разу, це дало зворотний результат. Оскільки він постійно керував своїм тілом за допомогою мисленнєвих часток, отримавши від Тацуї Переривання техніки, була примусово перервана не лише техніка, але й Сабуро втратив контроль над своїм тілом.

«Попався? Ну ж бо!»

Він лежав, опонент наблизився до нього на відстань, що міг дотягнутися зробивши крок. Сабуро знав, що йому не врятуватися.

І все-таки він не здався.

Нарешті відновивши контроль над руками, підняв обличчя, оглянувся по сторонах, у пошуках камінця відповідного розміру. Камінців, яких шукав Сабуро на водопроникному еластичному покриті алеї та на вичищеній траві не було. Але його очі помітили товсту гілку в коріннях дерева біля дороги. Певно, вона, в якийсь момент, відламалась. Кінчик був трохи гострим, що добре підходило.

«Саме так, це воно».

Сабуро зосередився на гілці. Він не збирався завдавати справжньої шкоди. Він збирався злегка вколоти й коли той злякається, втекти

Однак до того, як «сила» Сабуро почала діяти, його знову сколихнув потік мисленнєвих часток.

Друге Переривання техніки.

Цілю була не гілка, на яку намагалася діяти «сила», а сам Сабуро.

«Ти жартуєш?! Лежачого ворога не б’ють?..»

Шок від паралічу контролю над тілом, що нарешті відновилося, затуманив свідомість Сабуро, і затуманення повільно переростало в темряву.

◇ ◇ ◇

– ...Як завжди, Тацуя безжалісний. Чи була необхідність двічі використовувати Переривання техніки?

Запитав, майже посміхаючись, Мікіхіко, що обійшов малий спортзал і приєднався до Тацуї, не звертаючи увагу на Сабуро, який втратив свідомість і лежав перед Тацуєю.

– Здається, він має трохи клопітну здібність.

– Здібність?

У Мікіхіко викликало сумнів те, що Тацуя описав це, як здібність, а не магію.

Однак Тацуя не відповів на запитання.

– Не очікував, що він втратить свідомість... Гадаю, це через чутливість до мисленнєвих часток.

– Пан Тацуя, чи не треба відвести його до медпункту?

З цим запитанням Хоноки, увага Мікіхіко також перейшла на стан Сабуро.

– Якщо є особлива чутливість до мисленнєвих часток, хіба це не проблема, Тацуя? Сила шоку від твого Переривання техніки така ж, як вдарити в тарілки, в безпосередній близькості від вуха.

– Це перебільшення. Я регулюю вихідну потужність. Ну... Цього разу я трохи перестарався.

– Тацуя?!

Поспішно підняв голос Мікіхіко, у відповідь на зізнання Тацуї.

Незважаючи, що він сам це зробив, Тацуя, навпаки, був спокійним.

– Думаю, зараз він скоріше спить, ніж знепритомнів. Та, певно, про всяк випадок, доставимо його до медпункту.

Тацуя закинув тіло Сабуро на плече.

Назрівав жарт, не можливо зрозуміти різницю між непритомністю і сном, але він не вийшов з вуст Мікіхіко, Хоноки або Шізуку.

◇ ◇ ◇

Коли Сабуро розплющив очі, перше, що він побачив, це обличчя подруги дитинства, що дивилася на нього.

– Сабуро-кун! Добре, ти прокинувся.

Ридаючий вираз з посмішкою приховав тінь тривоги.

– ...Шіїна, я в порядку.

Він не знав ситуацію і не міг згадати, як заснув, але відразу встав, щоб показати Шіїні, що він в порядку. Оскільки вважав, що позбавити хвилювання Шіїну, є найвищим пріоритетом.

– Щось болить? В очах не пливе? Ти добре мене чуєш?

– Нічого не болить, і очі та вуха в нормі.

Почувши відповідь, Шіїна, здавалося, відчула слабке полегшення. Так слабке. Сабуру здавалося, що у неї в серці були тривоги, точніше вона все ще здавалася стривоженою.

– Усе добре. Тоді...

Але що це за тривога, яку він не помітив за її слабкою посмішкою. На спині Сабуро проступив неприємний піт і він вслухався в те, що намагалася сказати подруга дитинства.

– Сабуро-кун, не ухиляйся.

Однак почувши слова Шіїни, Сабуро задумався чи правильно він почув. Він не тільки не зрозумів, чому вона це сказала, але і зміст її слів не відповідав м’якій особистості Шіїни і він не зміг цього зрозуміти.

З наступною дією, Шіїна не звертала увагу на розгубленість Сабуро.

Широко відвівши праву руку вона долонею вдарила щоку Сабуро.

Від обличчя Сабуро пролунав гучний звук.

Він міг бачити рух Шіїни, і технічно міг би ухилитися. Більш доречно сказати, що він нічого не робив. Але в першу чергу, варіант ухилитися, не спав йому на думку.

– За що?..

На очах Шіїни виступили сльози.

Сабуро розгублено запитав у Шіїни, здавалося, що вона ось-ось заплаче.

– ...Чому ти намагався підслухати?

Шіїна не дала відповіді, а натомість повернула питання.

Сабуро розгубився не від питання, а від тремтіння її голосу.

– Я виглядаю такою ненадійною?..

– Шіїна...

Сабуро не міг відповісти «так» чи «ні». Незалежно від того, так чи ні, він мав намір усунути небезпеку направлену на Шіїну. Але якщо він скаже правду, Шіїна сприйме це як ствердну відповідь. Однак якщо заперечить, Сабуро втратить причину перебування поряд з нею.

Шіїна сльозливими очима поглянула на друга дитинства, що мовчав, промовивши його ім’я.

– Сабуро-кун.

Її докір звучав дещо самотньо. Оскільки він не навмисно, парубок відчував сильну провину. Звісно, Сабуро дуже страждав в серці. І все ж мовчав, не через свою впертість, а тому, що не знав, що відповісти.

Шіїна хмурилася, а він відводив погляд.

Нарешті, Шіїна не витримала і заговорила першою.

– ...Я, я пообіцяла президенту. Я візьму відповідальність за Сабуро-куна.

Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба.

– Що?!

В паніці, Сабуро поглянув на Шіїну.

– Чому за це повинна відповідати Шіїна?!

Сабуро-кун, чому ти так панікуєш?

Сабуро знову не зміг нічого відповісти. Але цього разу не відвів погляду.

– Що поганого в тому, що я взяла на себе відповідальність?

– Це...

– Ти не можеш дозволити взяти відповідальність за себе, бо розумієш, що вчинив погано?!

В нього не було виправдань. Шіїна влучила точно в ціль.

– Підслуховування розмов в кімнаті студентської ради з неправомірним використанням магії, за таке, за звичай, відстороняють від занять. Я не хотіла, щоб з тобою так вчинили.

– ...Розумію. Пробач.

Сабуро не міг нічого зробити, крім як вклонитися.

Він знав, чому його відсторонили від супроводу Шіїни. Навіть якщо в серці він не погоджувався, розумом розумів причину.

Дії, які він вважав забезпеченням безпеки Шіїни, зрештою, були для самовдоволення. Сабуро це усвідомлював. Він навіть помислити не міг, що б своїми діями завдати Шіїні клопоту. Однак, практично відразу, через свою квапливість і вибір методів, зробив це найгіршим способом.

– Я... Як каже батько Шіїни, мені слід триматися від тебе на відстані?

Болісно запитав Сабуро. Якби він міг так вчинити, не потрібно було б так хвилюватися.

Однак, якщо його віджене сама Шіїна, він здасться. Ось як він думав в цей момент.

– Занадто пізно.

Однак відповідь Шіїни була абсолютно не очікуваною.

– Пізно?..

– Я ж вже сказала, хіба ні? Я пообіцяла президенту Шібі. Я візьму відповідальність за Сабуро-куна.

Сабуро знав, що він абсолютно не правий в цій ситуації. Але він не міг просто визнати цього, сказавши «саме так».

– Я цього не просив!

– Не просив!

Рефлекторно вигукнув Сабуро, але його імпульс був заглушений, коли йому заперечили таким же криком.

– Але з цим нічого не поробиш!

З іншого боку, Шіїна все більше розпалювалася.

– Якби я цього не зробила, Сабуро-кун залишився б дома з першого дня зарахування.

Після істеричного викрику Шіїни, Сабуро більше навіть не пискнув.

– Я буду стежити за Сабуро-куном! Якщо Сабуро-кун зробить щось не так, я повинна взяти на себе відповідальність. Тож не роби подібних дурниць, як сьогодні! Ти зрозумів?!

– Ах, так.

Сабуро не свідомо змінив стиль мови й відповів покірно.

– ...Так. Тоді пішли до дому.

З іншого боку, Шіїні полегшало, оскільки вона висловила все, що хотіла сказати. Ніби з неї впала одержимість, вона звернулася до Сабуро зі звичайно посмішкою.