[14]

[14]

Одинадцяте серпня дві тисячі дев’яносто другого року, Окінава, вілла ~ військово-повітряна база.

Наступні два дні пройшли як завжди.

Ця людина, як зазвичай, йшла за мною, а я ставилася до неї як завжди.

Я думала бути доброю до брата. ...Ні, я досі так думаю.

Я думала, що зможу щось змінити, якщо зможу бути доброю до брата.

Однак, це мені продемонструвало, що, від вкорінених звичок не так просто позбутися.

Вчора і позавчора, я просто поводила себе з цією людиною егоїстично. Відпочинок на два тижні - всього вісім днів. У ці сім днів я продовжу ставитися до цієї людини так само. Мені було шкода за це.

...Тиждень до цього, мене це не хвилювало.

Тоді, що зі мною.

Я не розуміла свого серця. Я не розуміла, чого хочу.

Я була пригнічена, думаючи, що мені доведеться провести весь день з такими похмурими почуттями.

Але, на щастя... хоча думати так було надто підло, але турбуватися про це більше не було потреби.

Я більше не мала можливості турбуватися з цього приводу.

Як тільки-но завершився сніданок, з усіх інформаційних пристроїв пролунав сигнал тривоги.

Джерелом попередження були Сили Самооборони.

Іншими словами, напад іноземної держави.

Я втупилася в екран телевізора, ніби збиралася його зжерти.

– Вторгнення із Західного моря.

– Без оголошення війни.

– Центральна сила атаки, ракетні підводні човни.

– Зараз вони, наполовину, атакують Керамські острови.

Через наплив дозованої інформації та слова, що використовувалося, здавалося я панікувала. Однак, слова «ракетний підводний човен» застрягли в моїх вухах. Можливо, один з цих підводних човнів атакував, під час нашої прогулянки по морю.

– Я повідомлю пані Маю, якщо дозволите!

З нетерпінням в голосі запропонувала пані Сакурай.

– Так, будь ласка.

В голосі матері, що кивнула, дійсно була знервованість.

Недарма, подумала я.

Бо я ще не думала, що ми неодмінно будемо втягнуті у центр війни без попередження.

Телеведуча декілька разів повторила «будь ласка, поводьтесь спокійно», але сама не виглядала спокійною.

Звичайно. У подібній ситуації, дивно говорити «будьте спокійні».

У мене не було справжнього відчуття паніки, просто тому, що я не сприймала такої реальності. Я думала, що це хтось інший, навіть, я у своїй спробі втекти від реальності.

Але... Як що до цієї людини?

Брат, що читав більш детальну інформацію, ніж з телевізора, з каналу даних на терміналі, здається, витіснив людські емоції, такі як хвилювання, напруга та нетерпимість.

Спостерігаючи його спокійний вигляд, виникало враження, що можна переконати когось, якщо сказати, що він досконалий андроїд.

Невже він, як і я, не відчував, що це насправді відбувається?

Або ти насправді нічого не відчуваєш?

Коли я поглянула на нього, його погляд запитав «усе гаразд?»

Що це таке? Брат вийняв комунікаційний термінал з нагрудної кишені літньої куртки.

– Так, це Шіба... Ні, це я дякую за той день... На базу?

З реплік брата я здогадалася, що інша сторона це пан капітан Сил Самооборони, з яким ми познайомились днями.

Але чому, база повинна бути буквально в стані війні?

– Дуже дякую... Ні... Так, давайте я поговорю з мамою... Так, пізніше.

Коли закінчилась розмова, я була не єдина, хто дивився на брата.

Старший брат підвівся і повернувшись до матінки, що сиділа на дивані, схилився перед нею.

– Мадам.

Ця людина звернулася до своєї кровної матері.

Навіть в такі часи, я відчувала біль від стиснутого серця.

Ще тиждень тому, раніше, я не відчувала подібного болю.

– Ми отримали пропозицію від капітана Казами з військово-повітряної бази Онно, евакуюватися до притулку на базі.

– Е!?

Рефлекторно я випустила несвідомий голос.

Ми бачилися лише двічі, чому?..

Раптово сталося щось несподіване, і мої емоції ніби досягли межі, але сюрпризи не закінчилися.

– Мадам.

Пані Сакурай передала матінці бездротовий модуль голосового зв’язку, так звану «трубку».

– Дзвінок від пані Маї.

Цього разу не прозвучало ніякого голосу, який би сказав «Е-е».

Дзвінок від тітки?

Матінці?

Оскільки матінка і тітка сестри близнючки, на поверхні не було нічого дивного, що вони телефонували одна одній... Річ у тім, що, те що матінка й тітка не добре ладнають, було таємницею Йотсуби.

Вони не сварилися, але були у стані схожому на Холодну війну.

Ось чому матінка, попри все, не зв’язувалася з нею…

Перед моїми очима, матінка, що почала нервувати в іншому сенсі, приклала слухавку до вуха.

– Ало, Мая? ...Так, я... Саме так. Ти приклала руку... Але хіба це не небезпечно? ...Так... я зрозуміла. Дякую.

Закінчивши розмову, матінка повернула слухавку пані Сакурай.

– Мадам. Що хотіли пані Мая?

Прийнявши слухавку, пані Сакурай, поставила питання, що здавалося природнім.

– Сказала, вам приготували притулок на базі Сил Самооборони.

Тоді, дзвінок, який щойно отримав Тацуя.

– Схоже, на те.

– Але хіба це не небезпечно?

– Я теж так сказала.

...Чому? Хіба військовий притулок не є більш надійним та безпечним, ніж приватний будинок?

– Хоча раптово напавши, ворог не проявляв явної ворожості, ми не можемо розраховувати на дотримання правил.

– Це... Може так...

Коли я поглянула на матінку, пані Сакурай та вираз брата, зрозуміла, що єдина, хто нічого не розуміє. Попросивши роз›яснити, я відчуватиму себе незручно... Поки що відкладемо це питання.

– Попри те, що це не потребувало багато зусиль, вона все ж постаралась, тож зробімо так, як каже Мая. Тацуя.

– Так.

Хоч він увесь цей час просто стояв, брат відреагував так, ніби його вдарили. ...У нього не було нерадісного обличчя, тому я впевнена, що це не порозуміння.

Зв’яжись з паном капітаном, щоб погодитися на пропозицію. Тоді попроси забрати нас.

– Так, пані.

Усі клопітні речі, були звалені на брата, та, схоже, я занадто багато думала.

Але це було очікувано.

Солдат, що прибув забрати нас на базу, був ніхто інший, як рядовий першого класу Хіґакі Джозеф.

– Тацуя, вибач, що змусив чекати!

– Дякую за турботу, Джо.

– Не будь таким формальним.

Дружньо посміхнувся рядовий першого класу Хіґакі.

Брат, хоч трохи сором›язливо, та все-таки показував більшу гаму емоцій.

Ставлення до рядового першого класу було більш звичайним, ніж ставлення до нас.

Підняті брови матінки, мабуть, були не схваленням такої грубої поведінки.

Не можливо ж, що вона була не задоволена, що брат більш відкритий з іншими, ніж з родичами?

Чи помітивши неприємний вираз матінки, чи роздратований зовнішній вираз пані Сакурай, та рядовий першого класу Хіґакі, забрав дружнє ставлення і привітав нас по військовому.

– За наказом капітана Казами, я заберу вас.

– Хороша робота. Будь ласка, керуйте.

– Так.

Рядовому першого класу, що говорив голосніше, ніж потрібно, пані Сакурай відповіла злегка розслабленим обличчям.

Рядовий першого класу Хіґакі не звернув на це увагу.

...По правді, мені хотілося, щоб вони хвилювалися трохи більше, принаймні тепер я зрозуміла чому усі хвилювалися про переїзд на базу.

Переповнення громадянами, що евакуювалися, доріг заповнених машинами та гнівних людей, що застрягли в тягучому хаосі, не було.

На острові було тихо, а по дорозі їхали лише військові машини темного кольору.

Це було більше, схоже, на воєнний стан, ніж на попередження ворожого нападу. ...Однак, оскільки я бачила це все по відео, я не знаю де правда.

Поїхавши на військовому автомобілі Сил Самооборони, ми прибули благополучно на базу, не зупиняючись на блок постах та не зазнавши ворожої атаки.

Хоча бойові дії були цілковитим сюрпризом, а національна приналежність агресора не визначена, вже через годину ВМС та ВПС, схоже, зупинили ворога на узбережжі.

Однак, окрім головного острова, не було іншого джерела інформації, крім як віри в повідомлення Сил Самооборони.

Дивно, але ми були не єдиними цивільними, які евакуювалися на базу.

Навіть якщо людей не сотні, здавалося, тут отримали притулок близько до цього числа людей.

У цій кімнаті, окрім нас, чекало і було супроводжено з нами ще п’ять цивільних.

Думаю, це не моя справа, але чи не є не правильним, приймати на базі стільки непов’язаних з нею людей, коли ворог атакує?

Може, ми теж - я теж матиму битися.

Ми не можемо покладатися лише на пані Сакурай. Вона повинна повністю зосередитися на захисті матінки, яка ще видужує і хоча вона сиділа на дивані, здається, вона трохи слабка.

Я ніколи не мала досвіду, який можна назвати справжнім бойовим, але мої навички в бойовій магії були оцінені як рівні майстерності дорослого мага.

Оскільки ця оцінка була від пані Сакурай, вона повинна бути надійною.

Але все-таки це не допомогло позбутися моєї тривоги, я обережно подивилася на сусіднє сидіння.

Там сидів брат.

Зазвичай він стояв трохи позаду, але зараз він сидів поруч, щоб ми не виділялися.

У кишені брата, щоб ними можна було скористатися в будь-який час, було сховано два CAD, а не дворучні пістолети.

Ця людина ніколи не повинна була переживати того, що можна назвати «фактичним боєм», але на відміну від мене, він неодноразово переживав ситуації з кровопролиттям.

І ця кількість не вимірюється п’ятьма чи десятьма.

Я не бачила подібної сцени на власні очі, оскільки не має жодного зиску, щоб мені брехати, це безумовно правда.

Підтверджуючи цей досвід, брат був спокійним.

Його очі не блукали навколо, а тіло не тряслося.

Подивившись на брата, я відчула слабке занепокоєння.

«Ще раз...» Подумала я і знову поглянула на профіль брата.

Чомусь, наші очі зустрілися.

Е? Е? Що? Чому?

– Усе добре, Міюкі.

...!

Як і обіцяв три дні тому, він назвав мене «Міюкі».

На відміну від того часу, без удаваної приязності, але з легкою ніжністю.

– Я поряд.

«...Це, не чесно!..»

Я не знала який вираз на обличчі прийняти.

Я не розуміла, яке обличчя маю прямо зараз.

Ей! Це просто ефект «підвісного мосту6»! Як в будинку жахів! Стокгольмський синдром... Це трохи інше, я все одно розгубилася!

Занадто недобросовісно, загравати зі своєю справжньою сестрою, в такий час!

Навіть не має суттєвого значення, що ця людина не мала такого наміру!

Я поглянула на брата.

Тоді мій брат, раптово підвівся з крісла.

Е? У мене було таке страшне обличчя?

...Ніби не допускаючи розвитку моїх мирних роздумів, ситуація почала швидко розвиватися. Я відразу це зрозуміла.

◇ ◇ ◇

Не лише мій брат раптово підвівся.

Через мить, з крісла скочила пані Сакурай.

Незнайомці, що сиділи з нами, зі страхом і трохи здивованим поглядом дивилися на цю людину та пані Сакурай.

– Тацуя-кун, це...

– Пані Сакурай, ви теж почули?

– Тоді, зрештою це були постріли!...

– Це не пістолет - повноцінна черга, ймовірно, штурмова гвинтівка.

...Що? Отже, це означає, що нас атакував ворог?

Чому?

Хіба це місце не в самому центрі бази Сил Самооборони?

– Ти знаєш ситуацію?

– Ні, не звідси... Здається, стіни цієї кімнати впливають на магію.

– Так.. Схоже, був зведений бар’єр стародавнього обряду. Не лише ця кімната, але і вся будівля, здається, вкрита технікою, що перешкоджає поширенню магії.

– Схоже, що з використанням магії в кімнаті немає проблем.

Пані Сакурай погодилася зі словами брата.

Я нічого не розуміла...

– Гей, ви, ви маги?

Раптом чоловік, що сидів трохи подалі від нас, звернувся до брата та пані Сакурай. Він був зрілим чоловіком, схоже, з соціальним статусом, бо добре одягнений. А ті, що сиділи з ним, схоже, його сім’я.

– Це так?

Пані Сакурай відповіла на несподіване зведення неоднозначним тоном. Чоловік продовжив зарозумілим ставленням, хоча, я думаю, це в більшому ступені була бравада.

– Тоді подивіться, що відбувається.

...Що за?

Вони ж не якісь службовці.

Я почувалася дещо!..

– ...Ми не персонал бази.

Пані Сакурай також похмуро відповіла.

Ви можете носити маску кішки, щоб приховувати свою натуру скільки вам завгодно, та в такій ситуації вона проявляється, певне вона думала, що ми не повинні думати про сторонніх, особливо, якщо вони не проявляють до вас ніякого інтересу.

Однак, природний аргумент пані Сакурай не дійшов до цього чоловіка.

– Той що? Ви ж маги.

– Так ми є ними.

Цей чоловік не пробував почути слова пані Сакурай.

– Тож чи не є вашим природнім обов’язком служити людям?

...!

Не можливо, дотепер є люди, що говорять подібні речі...

До того ж в обличчя мага!..

– Ви серйозно говорите саме це?

Тон пані Сакурай був загрозливий. Із загрозливо звуженим поглядом.

Як і очікувалося, чоловік, схоже, здригнувся, але його зухвальство не припинилося.

– П-перш за все, маг - це «річ», створена для того, щоб служити людям. Якщо так, то не має значення, чи військові ви, чи ні.

Я була занадто розлючена і шокована, щоб говорити.

Цей чоловік сказав те, що не можна говорити.

Але, безумовно, незаперечний факт, що серед не магів є багато тих, хто досі так думають.

– Зрозуміло, можливо ми були створені.

Замість мене відгукнувся брат, що досі довірив чоловіка пані Сакурай.

Цинічним тоном, що не приховував гніву, засмучення та обурення.

– Ми не зобов›язані служити вам.

– Що?!

– Маги служать інтересам суспільства і людському устрою і не зобов’язані служити, прислужувати бажаннями несвідомої особи.

Служити суспільним інтересам і устрою людського суспільства - це фраза з «Статуту Міжнародної Магічної Асоціації», добре відома, навіть не магам. Природно, що цей чоловік, мабуть, знав її.

– Це нахабно для дитини!

Ось звідки така реакція.

Трясучись з червоним обличчям, чоловік кричав на брата.

В очах брата, в які я поглянула, були презирство та жалість.

– Та все ж... Хіба хорошому дорослому не соромно перед дитиною?

Навіть якщо він вжив теж слово «дитина», значення зовсім інше.

Незнайомець, ім’я якого він не знав, раптом озирнувся до своєї родини.

Його родина поглянула на нього.

Його діти дивилися на його дитячу поведінку з презирством.

У спину засмученого чоловіка брат наніс ще один удар.

– Здається, ви чогось не розумієте... У цій країні, понад вісімдесят відсотків магів результат родинних зв’язків та розвитку потенціалу. Навіть якщо включити магів, що зазнали часткового біологічного втручання їх кількість не перевищує двадцяти відсотків, від загальної кількості.

– Тацуя.

Саме матінка втрутилася в цьому місці. Але я не думаю, що у матінки був такий намір.

Сидячи на дивані, матінка ледачим голосом назвала ім’я брата. Брат відвів погляд від спини тремтячого чоловіка.

– Що трапилося?

– Сходи, поглянь на зовні.

Як завжди, матінка холодно дала прості інструкції.

Однак, було незвично, що брат проявив розчарування.

– ...Але не знаючи ситуацію зовні, не можна ігнорувати завдання шкоди цьому місцю. З моїми нинішніми навичками, не можливо захистити Міюкі з віддаленого місця.

– Міюкі?

Матінка перебила заперечення брата, холодним голосом. Її холодні очі звузилися.

– Тацуя, не забув свій статус?

Тільки тон був ніжним, її голос і спина тремтіли. Брат назвав мене Міюкі, бо я цього захотіла. Але, через м’який голос матінки, я навіть не могла захистити брата.

– ...Вибачте.

Брат вибачився і більше нічого не сказав.

– ...Тацуя-кун, я візьму це місце на себе.

Вставила слово пані Сакурай, розчинивши виниклу атмосферу.

Матінка відвела погляд з виразом втрати інтересу.

– Зрозумів. Перевірю зовні.

Поклонившись матінці, брат вийшов з кімнати.

Ні брат, ні матінка, не звертали уваги на родину чоловіка, що мав перелякані очі.

Зовні можна було почути звуки петард.

Звичайно, можливо це фестиваль чи щось подібне.

Зараз звуки пострілів чула навіть я.

І наближалися не лише звуки пострілів.

Кілька кроків підійшли до кімнати та зупинилися перед дверима.

Пані Сакурай стояла переді мною і матінкою.

Браслет CAD наповнився достатньою кількістю сайонів, для розгортання послідовності активації. Важко підтримувати такий статус готовності протягом тривалого часу, та техніка пані Сакурай, була особливою.

Я бачила лише її спину, але, можливо, вона різким поглядом дивилася на двері.

– Вибачте! Я рядовий першого класу Кіндзійо з другого повітряного зводу ВПС!

Хоч і зберігаючи пильність, можна було сказати, що пані Сакурай послабила напругу. Я також відчула полегшення, почувши голос за дверей.

Мабуть, солдати бази прийшли захистити мене.

За відчиненими дверима стояли четверо молодих солдат. Усі, схоже, «Ліва кров» другого покоління, але мені все одно. Такою була природа бази на цій землі.

Їх автомати пашіли теплом, вони проривалися суди з боєм з противником?

– Ми поведемо вас до підземного сховища. Будь ласка, йдіть за мною.

Були сказані очікувані слова, але я не вагалася. Якщо ми покинемо цю кімнату зараз ми з братом будемо розлучені.

– Вибачте один з членів моєї родини пішов подивитися ситуацію на зовні.

Перш ніж я встигла заговорити, до рядового першого класу Кіндзійо звернулася пані Сакурай.

Звичайно обличчя солдата першого класу нахмурилось продемонструвавши утруднення.

– Однак, деякі вороги вже проникли вглиб бази. Залишатися тут небезпечно.

Це також очікувана відповідь.

– Тоді, будь ласка, спочатку проведіть цих людей.

Однак, зауваження матінки були зовсім неочікуваними.

– Я не можу залишити свого сина.

Ми з пані Сакурай мовчки поглянули одна на одну.

Якщо подумати це цілком природна заява, та не можна було позбутися відчуття дискомфорту.

– Але...

– Ви сказали, ви Кіндзійо-кун? Я вам кажу, ідіть у перед, залиште нас тут.

У перед вийшов чоловік, який до цього говорив з нами й четверо солдатів з похмурими виразами почали радитися в впівголоса.

– ...Щодо Тацуї-куна, чи можемо ми попросити капітана Казаму, за можливості, супроводити його до нас?

У цей час панів Сакурай запитала матінку тихим голосом.

– Я не переживаю за Тацую. Це для годиться.

Тихо повернула відповідь матінка.

Я відчайдушно приклала сили, щоб не затремтіти.

Чому матінка так байдужа до цієї людини, що є її кровним сином.

– Тоді?

– Інтуїція

– Інтуїція, кажете?

– Так. Інтуїція каже, що цим людям не варто довіряти.

Незабаром пані Сакурай відновила найвищий рівень напруження.

Я теж забула про свої коліна.

Це інтуїція матінки, що колись наводила страх, прізвиськом «хазяйка річки Лета7».

Особлива магія матінки це не сприйняття чи передбачення, хоча це і магія психічного втручання і є тенденція до високого рівня інтуїтивного розуміння, оскільки існує гіпотеза що оператори магії пов’язаній з «духовним світом», тісно пов›язані з «акашійськими хроніками8», вони, як правило, мають високу інтуїцією. ...Але є винятки, як я.

Саме в цей час, четверо солдатів закінчили консультації.

– Вибачте, але я не можу залишити вас у цій кімнаті. Будьте відповідальні, і, будь ласка, слідуйте за нами.

Мова була такою ж як і раніше.

Але здавалося, що ставлення стало загрозливим, чи це моє упередження.

– Дік!

Поява нових персонажів спричинила різкий розвиток ситуації.

Почувши цей голос рядовий першого класу раптово відкрив вогонь по рядовому першого класу Хіґакі.

Хоча у стіні зі сторони коридору не було вікон, я не знала чи поранили його, але безумовно, голос що я чула, належить рядовому першого класу Хіґакі та рядовий першого класу Кіндзійо відкрив вогонь по власнику цього голосу.

Сім’я чоловіка закричала.

Товариші рядового першого класу Кіндзійо направили дула автоматів в кімнату.

Пані Сакурай вже почала розгортати послідовність активації, але «шум» шкрябання по склу в голові, перешкоджав побудові магічної послідовності.

Сайонова хвиля? Перешкоди?!

Коли я затиснула вуха і повернула очі, один з четвірки одягнув латунне кільце.

Тут матінка притисла груди й впала в низ!

Погано!..

Матінка від самого початку була занадто чутливою до сайонів. Крім того, останнім часом, стійкість до сайонових хвиль знизилася, оскільки вона вже не молода.

Хвилі салонових перешкод негативно впливають на її організм.

Необхідно припинити поширення перешкод!

– Дік! Ал! Марк! Бен! Чому?

З іншого боку, вуха закриті руками могли почути крик рядового першого класу Хіґакі.

Це добре, кулі в нього не потрапили...

– Чому ви зрадили армію!

– Джо, чому ти тримаєшся за Японію!

Між регулярними одиночними пострілами - значить автомати можуть стріляти одиночними, подумала я - рядовий першого рангу Кіндзійо дав відповідь.

– Ти збожеволів Дік! Японія наша батьківщина!

– Як Японія поводиться з нами! Навіть якщо ми зголосилися служити в армії та працювати в Японії, хіба ми для них не «Ліва кров»! Нас вічно вважають сторонніми!

– Ні! Дік, це твої припущення! Наші батьки, безперечно, були іноземцями. Природно, що ті, що жили тут багато поколінь, ставляться до нас як до чужинців! Але армія! Загін! Усе командування та колеги ставляться до нас як до друзів! Сприймають нас як товаришів.

– Бо ти маг, Джо! Оскільки ти цінний як маг, хлопці з армії показують тобі гарне обличчя!

– Дік, ти дійсно це сказав? Ти дійсно хочеш сказати, що ти ліва кров, тож до тебе ставляться як до чужого, і я відрізняюся від тебе, бо я маг? Ти кажеш, я не друг, Дік!

Стрілянина припинилася.

І хвиля сайонових перешкод ослабла.

Це шанс!

Враховуючи нестабільність, Антиніт використовується не магом, у якого не має Області магічних операцій. Дуже велика помилка - думати, що можна зупинити наступного кандидата на голову Йотсуби з загальними перешкодами по площі, без великого запасу сайонів!

Не використовуючи CAD. Знадобиться час, щоб розгорнути послідовність.

Тоді є лише ця магія.

Магія психологічного втручання, яку я успадкувала від матінки.

Вона відрізняється від магії магічного ментального втручання матінки, та вона так само впливає на психіку цілі.

Це магія здатна заморозити її розум.

Щоб не зачепити не пов’язаних людей, я націлилась лише на того з Антинітом...

І активувала магію заморозки розуму - «Кокіт».

Шум припинився.

Я виявила, що опонент також не рухався.

Це була третя людина, яку я так «зупинила».

Вони не померли, замороження не розтане, знерухомлення, яке не почне рухатися знову, те саме, що смерть.

Щоб пережити почуття вини, я стиснула зуби.

Через це дорогоцінний час був марно втрачений.

Це була моя слабкість.

Тож це природний результат.

Опонент був не один.

Сюди націлилося дуло.

Пані Сакурай активувала магію й одночасно з тим, було натиснуто спусковий гачок.

Магічна послідовність пані Сакурай розчинилася, ще до того як стала ефектом.

Автоматна черга прошила мене, матінку та тіло пані Сакурай.

Місця поранень.

Боліли.

Наче пекло.

Тіло.

Холоднішало.

Можна було бачити, як життя виходило з кров’ю, що витікала

Я помру...

Я думала, що коли помираєш відчуваєш жаль чи прихильність, але ні про що не думала.

Якби я мала лише один жаль, я хотіла б вибачитися перед цією людиною належним чином.

Якби мене не було, він міг би жити більш нормальним життям.

Тепер він повинен мати можливість бути вільним.

Пробачте брате.

Мені дуже шкода, старший бра...

– Міюкі!

Я подумала що щось відчула.

Оскільки я думала про брата, гадаю, що я відтворила голос брата в голові.

Тому що в голосі брата були емоції, він не може називати моє ім’я таким відчайдушним голосом.

Затримати мене неможливо.

Зрештою я важко розплющила очі - хмарне небо, стіни зникли, зрадники зникли, та брат, що тягнеться до мене лівою рукою.

Переважне «щось» звільнилося з лівої руки брата.

Воно охопило моє травмоване і вмираюче тіло, легко проникло через мій бар’єр Зміцнення інформації і влилося в тіло.

Моє тіло огорнуло «серце» мого брата.

Не було іншого способу описати це.

Воно усе прочитало в моєму тілі та все відновило.

Моє тіло, сама «я» були перероблені.

За бажанням брата, силою брата.

Це занадто потужно, занадто витончено, сміливо і делікатно, щоб назвати магією.

Так, звичайно це «магія».

Це те, що справді заслуговує називатися магією.

Мені здалося, що я бачила Бога смерті, що йде геть.

Безпомічного і, здавалося, дуже жалюгідного.

Звичайно, це повинні бути галюцинації.

Бог смерті в галюцинаціях виглядав дуже людяним, і я несподівано злегка розсміялася.

Смаку крові, що прибуває до мого горла, ніби не існувало.

– Міюкі, ти в порядку?!

Схвильоване обличчя брата, заповнило моє чітке поле зору.

Мені вперше вдалося побачити такий емоційний вираз на обличчі цієї людини.

– Старший брат...

Чомусь ці слова зірвались з моїх вуст.

Без запинки й відчуття стриманості.

– Як добре...!

Це нормально тремтіти.

Нормально зніяковіти ще більше.

Тому що ця людина все сильніше і сильніше обнімає моє тіло.

Але я думала, що це природно, і руки старшого брата там, де повинні бути.

Таке відчуття, що я могла бути нахабною.

Тому, коли старший брат відпустив мене, я рефлекторно схопила поділ його куртки.

Старший брат озирнувся на мене з широко розкритими очима, звузив очі й погладив мене по голові.

– Ах...

Мимоволі вигукнула я, як можна інтерпретувати цей вигук?

Старший брат трохи збентежено посміхнувся і коли він збентежено відвернув обличчя, його вираз напружився.

Беземоційний вираз - це не емоційний дефіцит, а беземоційний вираз в результаті розумової концентрації.

Його профіль виглядав так, ніби він відчайдушно згадував.

На лінії поля зору лежали матінка і пані Сакурай вогонь життя, яких ось-ось зникне.

– Старший брат!

Не відповівши на мій поклик, можливо, не міг собі цього дозволити, старший брат лівою рукою витягнув CAD.

Можна було бачити, як неймовірна кількість сайонів активізувалася в його тілі.

Він зібрав контейнер сайонового інформаційного органу, який міг зберігати величезну кількість інформації.

Вказівний палець старшого брата активував CAD.

Здавалося, тіло матінки замотувало в його ліву руку.

Звісно, це ілюзію.

Я не знала що він робить, але розуміла, що відбувається.

Я могла однозначно здогадатися через те, що він зробив це зі мною.

Старший брат скопіював усю інформацію, що складала матеріальне тіло, в його Область магічних операцій і перезаписав фізичну інформацію матінки, маніпулюючи інформаційним тілом.

Поранення від пострілу рушниці зникло.

Сліди крові, що просякли одяг і її бризки на підлозі, зникли.

Я кинулася й охопила тіло матінки, що впало в перед.

Трохи болісне, але впевнене дихання.

Таке саме, як до розстрілу... Ні, це.. Вона коли-небудь була поранена?

Старший брат націлив CAD у лівій руці на пані Сакурай.

З непорівнянною швидкістю, прикладеної для матінки, він підготував інформаційний сайоновий орган і процедура оперативно, без затримок, завершилася.

Очевидно, він звикає до неї?..

Маючи лише третій досвід, брат завершує цю магію надвисокого рівня, що здатна цілковито відновити людське тіло!

Одночасно з тремтінням, моє серце сприйняло це як належне.

Тому що ця людина - мій старший брат.

Мої груди наповнилися гордістю.

Моя дурість, яку я не усвідомлювала, розвіялась у моїй свідомості.

Пані Сакурай, з виразом «неймовірно», дивилася на своє тіло.

Матінка ще не повернулася до свідомості, але дихання стабільне. «Не варто хвилюватися з цього приводу, бо вона не втратила свідомість, а спить», сказав, прибувши, військовий лікар і я зітхнула з полегшенням.

– Перепрошую. Саме по моїй вині ви стали втягнуті в цей бунт. Щоб ми не зробили, це не оплатить її, але якщо у вас є бажання скажіть мені. Як представник Сил Самооборони, я постараюся зробити якомога більше для ваших зручностей.

Старший брат, поруч зі мною, повернувся до капітана Казами.

Старший брат сказав капітану Казамі, що низько вклонився, – Будь ласка, підніміть голову.

Саме завдяки допомозі капітана Казами та лейтенанта Санади, старшому братові вдалося встигнути вчасно. Крім того, бунтівники, схоже, взяли нас в заручники і як наслідок, нам далося вирватися завдяки військам, з якими примчався рядовий першого класу Хіґакі. Однак, справжньою метою бунтівників був той чоловік, ми, здається, стали жертвою обставин. Цей чоловік керівник компанії, що виробляла військове спорядження і зараз він, та й вся його родина, охороняється в окремому приміщені. Іншими словами, за нашу смерть відповідальні військові, що помістили нас в одне приміщення. І все-таки те, що завдяки виграному часу паном Хіґакі, старший брат встиг вчасно і це теж безперечний факт.

Але без магії старшого брата, матінка, пані Сакурай і я точно були б мертві.

І з цього приводу, не можна було залишатися спокійною.

– Спочатку, будь ласка, скажіть поточну ситуацію.

Однак, я не збиралася нічого вимагати від них.

Мені шкода, але я не мала наміру дозволити пані Сакурай втрутитись.

Навіть якби матінка не спала, я мала намір, щоб вона зберігала мовчання.

Це тільки для старшого брата.

– Ворог - Великий Азійський Союз?

– Підтвердження немає, але, мабуть, так і є.

– Те що ми зупинили ворога на узбережжі - це брехня?

– Вірно. Ворожий десант вже висадився на узбережжі на північному заході від міста Наґо.

...Тоді, підводний човен того разу, був попередньою розвідкою?

– Води біля Керамських островів також контролюються ворогом. Рух військ від Нахи до Наґо ускладнений у десятках місць через діяльність партизан, що в змові з ворогом.

...Це гірше, ніж я уявляла.

– Але не варто хвилюватися. Бойовиків досі було не так багато. Контроль над вісімдесятьма відсотками території вже відновлено. Повстання в середині армії незабаром придушать.

– Оскільки мета, забезпечити точки висадки вже досягнуто, їх, певно, вже використали. Викинути в смітник використаний одноразовий предмет, не думаю, що це проблема для Великого Азійського Союзу, який завжди говорить про занадто велику кількість людей.

На холоднокровну думку старшого брата, обличчя капітана Казами скривилося, наче він прокусив гірку комаху.

– Далі, захистіть матір, сестру, та пані Сакурай у безпечному місці. По можливості, в безпечнішому місці, ніж сховище.

– ...Спробуємо захистити у командному центрі протиповітряної оборони. Броня там у двічі міцніша, ніж в сховищі.

...Я була вражена. Командна кімната, де знаходяться військові, міцніша за сховище, куди евакуюють цивільне населення. Але це військова база, може тут усе так влаштоване.

– І останнє, позичте мені бронежилет та піхотний комплект. Навіть якщо я так сказав, я не зможу повернути витратні матеріали.

– ...Для чого?

Я не змогла стримати це питання, на цей запит.

Чому, старший брат.

І чому ви не включили себе в запит про захист?

Бажаючи дізнатися справжні наміри старшого брата, я поглянула в пару його очей і жахнулася.

В очах старшого брата.

Була лють, ні можна сказати розжарене полум’я...

В них вирував білий вогонь.

– Вони підняли руку на Міюкі. І повинні заплатити.

Усі хто почув цей голос, відчули як кров застигла в жилах, як і очікувалося, лише капітан Казама зберіг незворушний вираз обличчя, що говорило про його мужність.

– Ти збираєшся йти сам?

– Те, що я намагаюся зробити - не військова операція. А особиста помста.

– Все ж це не має значення. Люди не можуть битися відокремлюючи емоції. Навіть якщо ти б›єшся з помстою, жодних проблем, якщо вона контрольована.

Очі старшого брата та капітана Казами зустрілися.

Ні, двоє людей втупились один на одного.

– Ми не можемо дозволити вбивство цивільних або тих, хто вижив, та ти не збирався, вірно?

– Я не збираюся дати їм можливість здатися.

– Добре якщо так. Звичайно, наше завдання - відбити або знищити загарбників. Не має потреби радити ворогу здатися.

Капітан Казама відрізнявся від старшого брата, але рішучістю не поступався.

– Шіба Тацуя-кун. Я долучаю тебе до нашої лінії фронту.

На обличчі брата не було ознак вдячності.

– Я не збираюся виконувати накази військового командування. Те, що я маю захистити, відрізняється, від того, що захищаєте ви. Але якщо загарбники і мій ворог одні і ті ж, якщо наша ціль винищення однакова, нумо воювати пліч-о-пліч.

Оточеним холодною, гострою і гідною аурою, мов сталевий меч, виготовлений легендарним майстром... На такого старшого брата я могла дивитися лише зачаровано.

– Добре. Санада, знайди йому бронежилет та піхотну амуніцію! Десантний загін вирушає за десять хвилин!

– Пані Сакурай, нагляньте за матінкою і сестрою.

Старший брат сказав це пані Сакурай, яка продовжувала стояти, бо, не чекаючи її відповіді, він прослідував за лейтенантом Санадою.

Поглянувши на мене, він злегка посміхнувся, це не була моя ілюзія.

◇ ◇ ◇

– Хм, ви впевнені?

Підійшовши, запитала мене пані Сакурай, поки я дивилася на спину старшого брата.

– В чому?

Схоже, мій мисленнєвий процес застиг, увага відволіклася і я не могла зосередити думки.

– Яким би вмілим не був Тацуя-кун, він пішов на війну... Хіба не занадто небезпечно стрибати в перші ряди?

– !

Я почула шепіт пані Сакурай, ніби в моїх вухах лунав гучний будильник.

Точно! Чому я відпускаю його так спокійно? Навіть попри те, що старший брат збирався стрибнути в гущу війни!

– Пані Міюкі?

Пролунав голос пані Сакурай за моєю спиною, коли я почала бігти.

Лише голос прослідував за мною.

Вона не могла дозволити собі залишити матінку.

Вибачте.

Подумки, вибачилась перед нею я.

Важко залишити матінку, але зараз я мусила зупинити старшого брата!

З цією думкою я побігла у перед.

На щастя, старший брат відійшов не так далеко, і я наздогнала його, не заблукавши.

– Старший брат!

Можливо, він не обернеться. Страх цього промайнув в моїй свідомості, але це була непотрібна тривожність.

Старший брат, щось тихо сказав лейтенанту Санаді, що йшов в попереду, і обернувся.

Пан лейтенант зупинився трохи подалі. Напевно, подумавши про нас.

– Міюкі, що таке?

Коли мене природнім тоном, дуже природно, назвали «Міюкі», я знову почала занурюватися в мрійливість, але зараз не час для цього.

– Старший брате, ем.

Збираючись сказати «не йди» я раптово зрозуміла те що не повинна була усвідомити.

Це майже так, як, можливо, героїня що стримує коханого, що часто зустрічається у фільмах, любовної романтики (можливо в романтичній літературі чи манзі, абощо).

До того ж ще й «заборонене кохання між братом і сестрою».

– Міюкі?

Старший брат з жалем дивився на мене, що стояла в онімінні.

Можливо, мої щоки схожі на стиглі яблука.

– ...Н-не йдіть.

Але я не могла не сказати цього. Я не могла не зупинити його.

– Не робіть такого небезпечного, як боротьба з ворожим військом. Я не думаю, що старшому братові потрібно так ризикувати.

Я сказала це!..

Мене охопило відчуття виконаного обов’язку, як «цього повинно вистачити».

Старший брат похитав головою на мої слова - я ніколи не думала, що він похитає головою.

– У цьому, звичайно, немає потреби. Я йду не тому, що це потрібно, я збираюся битися, бо хочу це зробити, Міюкі.

Тож, відповідь старшого брата була шоком.

Мене шокувало що мені відмовили, і була шокована, що він сказав, що хоче вбити людей.

Але моє тіло не віддалилося від старшого брата, а мої руки схопили його одяг.

З незграбною усмішкою, старший брат поклав руки на мої руки, що тримала його одяг і зняв їх.

– Як я вже казав, я збираюся помститися за тебе.

Глядячи в мої очі, він продемонстрував щось, схоже, на зніяковіння.

– Але для власного спокою, а не для тебе.

Хоча він так говорив, та очі старшого брата...

– Інакше я не зможу відчути завершеності.

Здавалося, говорили, заради тебе...

– Єдине, що, здається, для мене справді вважливим - це тільки ти, Міюкі.

Це не була моя помилка.

– Вибач, за те що я егоїстичний брат.

І це не була моя гординя.

Старший брат обережно відпустив мої руки та посміхнувся, зі зніяковілим виразом.

Напевно, моє обличчя було червоним, як стиглий помідор.

Але, незабаром, я відчула тривожне у словах брата і нахмурила брови.

– Здається, важливим?..

Старший брат зараз сказав не «важлива, а сказав «здається, важливим»?

Це може бути просто різниця в формулюванні, це може не мати ніякого сенсу... Тоді від чого тривога.

На мій несвідомий шепіт, що навіть не був питанням, у старшого брата, була гірка посмішка, що казала «мене підловили».

Усміхаючись, здавалося, він плаче.

Сліз у нього не було, і перш за все, я ніколи не бачила, щоб брат плакав, але я якось відчула, що це печальне питання для старшого брата.

– Пробач!

Тому я вибачилася. Я не повинна більше засмучувати старшого брата... Так подумала я і схилила голову.

Пройшовши по моєму довгому волоссю, ніжна рука хлопчика прослизнула на мою щоку.

Тонка, але рука старшого брата набагато більша і міцніша за мою.

Під дією руху руки старшого брата, я підняла обличчя.

В ній не було сили, але я не могла протистояти їй. Моє тіло слідувало волі старшого брата раніше, ніж моя голова встигла подумати іти проти.

– Ні... Тобі теж вже час це знати. Якби було можливо, щоб ти не знала, я хотів би зберігати тебе не знаючою, якомога довше... Але поки ти дочка нашої матері та племінниця тієї людини, це не можливо.

Слова старшого брата були спрямовані мені, але не на мене, здавалося він говорив собі.

– Старший брате?

– Зараз не має часу і не думаю, що тобі повинен говорити про це я. Тож, Міюкі, попроси мати розповісти тобі. Відповісти на усе про що ти зараз думаєш.

– Матінку?..

Мені, яка не мала часу, щоб обдумати й просто сумніваючись запитала, старший брат знову посміхнувся, цього разу яскравою посмішкою.

– Міюкі, не хвилюйся. – Ти єдина, що, здається, для мене справді вважливим. Тож я подовжуватиму захищати тебе, тому я повернуся неушкодженим.

У словах старшого брата не було брехні.

Не було прагнення заспокоїти.

– Все добре.

Сховавши посмішку, під більш жорстоким обличчям, його погляд став не похитни.

Ніби це абсолютна правда.

– Немає нічого, що може насправді спричинити мені біль.

Я повірила, що не існує нічого що може насправді нашкодити старшому братові.

Старший брат перемістив руку з моєї щоки на мою голову і погладив моє волосся.

Посміхаючись, він тричі з невеликою силою провів по моєму волосі, щоб скуйовдити його і побіг до лейтенанта Санади.

Цього разу, старший брат по-справжньому вирушив на поле бою.

◇ ◇ ◇

Навіть якщо говорили про контрольну кімнату повітряної оборони, я звісно не знала де вона.

У мене не було іншого вибору, як повернутися то тієї кімнати, де не було зовнішньої та внутрішньої стіни.

Якщо подумати про це, чому стіни зникли?

Зі слів пані Сакурай та старшого брата на них був встановлений бар’єр, що гальмує магію, тому я думаю, малоймовірно, що їх знищили магією, і навпаки, зріз був такий гарний, що важко подумати, що це не магія.

Знаючи що мене ніколи не залишили б, та все ж після невеликого занепокоєння, я, якомога швидше, повернулася до кімнати.

Ах...

– Вибачте, що змусила чекати.

Перш за все, я вибачилася перед матінкою, що мене зустріла.

Тільки тому, що їй необхідно було відновити фізичні сили, її не могли переносити на носилках, тож природно, що її якось розбудили.

Я залишила матінку через свій егоїзм і, в результаті, змусила її чекати, я вклонилася не для того, щоб уникнути її гніву, мені дійсно було дуже шкода.

– Тобі не потрібно вибачатися, пані Міюкі. Ти ж пішла, щоб повернути Тацую, що самовільно діє?

З усмішкою відповіла матінка.

Ух... Вона дуже сердиться...

– То де ж Тацуя? Я його не бачу.

– О це... Старший брат співпрацює з армією для боротьби з ворогом.

– Старший брат?

Матінка раптово нахмурилася.

Я рефлекторно подумала, що це «погано», але не збиралася це виправляти.

Матінка не докорила мені.

Замість того щоб докорити, вона голосно зітхнула «Ха-а...»

– Займається усім на свій розсуд... Ця дитина справді дефективна.

Її слова не були здачею.

Вони скоріше були зреченням, ніж здачею.

Мені не потрібно було уточнювати про кого вона говорить.

Замість того щоб бути обуреною, я була шокована.

Що матінка може бути настільки відчужена від своєї кровної дитини.

– Ну, гаразд. Цього разу, воно якось працює, нехай робить як хоче... Дякую за очікування. Ведіть, будь ласка.

Матінка звернулася до солдата, щоб супроводив нас.

Ні, це не «якось» працювало.

Я жива, а матінка врятована завдяки старшому братові

Однак, я не могла заперечити оцінку «якось».

Кімната командування протиповітряної оборони знаходилася не менше ніж за п’ятьма броньованими дверми.

Вікон не було, навпаки, не було стін, що виходили на зовні, в середині знаходився невеликий зал, площею близько чотирьох шкільних класів, де сиділо приблизно тридцять операторів перед консолями в три ряди, на в проти великого настінного монітора відходив коридор з вісьма окремими кімнатами.

Нас провели до однієї з цих окремих кімнат, зі скляною передньою стіно.

– Підслуховуючих пристроїв і камер спостереження немає. Схоже, це приміщення для інспекції високорангових офіцерів та керівників Міністерства оборони.

Висловила припущення, оглянувши кімнату, пані Сакурай.

Я не знаю, що і як вона оглядала, але я могла довіряти її висновку.

Це означає, що в цій кімнаті добре поговорити про секрети.

– І переднє скло - це звичайне скло. Таке саме в Столичному Відділені Поліції. Воно може виводити будь-яке зображення, яке відстежується в цій командній залі.

Сказала пані Сакурай, керуючи консоллю, глядячи в монітор на робочому столі.

– Матінко, я хотіла з вами про дещо поговорити.

Тим часом я наважилася і вирішила запитати у матінки про те.

– Старший брат сказали, що я єдина людина, яку він може вважати дійсно важливою, але... Коли я запитала «чому не сказати просто «важливою», він сказав запитати у матінки…

– Так. Тацуя так сказав?

Слухаючи моє питання нахмуривши брови, нудьгуючи, запитала мене матінка.

– Можливо тобі й час дізнатися.

Вона сказала те саме, що і старший брат. Я відчула у цьому серйозну таємницю і напружилась.

– Але перед цим... Пані Міюкі, не називай Тацую старшим братом. Нормально в присутності сторонніх вух, але не стався до Тацуї як до старшого брата, коли є лише Йотсуба.

Матінка не видала гнівного тону, вона сказала мені так, ніби це був найочевидніший факт.

– Бо ти наступна глава Йотсуба, після Маї. Для тебе може стати негативним моментом, коли ти покажеш себе залежною від такого провалу як твій брат.

– Говорити такі слова...!

Я забула стримуватися і жорстоко докорила матінці.

Оскільки я нервувала і серйозно слухала, я не могла чути такі слова, навіть від матінки.

– Називати свою дитину провалом!

– Я теж думаю що це печально, але це факт, тому немає вибору.

– Це не правда! Старший брат своєю силою врятував мене!

– Ти маєш на увазі, те, деякий час тому? Так, він не демонстрував мені такий рівень, та... Ця дитина може робити тільки це.

Матінка відповіла на моє заперечення холодним голосом, якого я раніше не чула.

Це був голос, який, здавалося, втратив надію.

– Якщо Тацуя сказав тобі поговорити зі мною, я не проти. Ну, з чого почати...

Поки матінка роздумувала, екран на повну стіни, раптом змінив проєктоване зображення.

Зала командування, де були заклопотані оператори, переключився на відео з видом на землю з неба.

Тим, хто впав щойно з неба був старший брат.

Я поглянула на пані Сакурай, що це показала.

Вона мовчки спостерігала за мною - спостерігала за матінкою.

Було однозначно очевидно, що вона не має наміру щось говорити.

Також було зрозуміло, що вона знала багато речей, яких не знала я.

Матінка, навіть не спробувала поглянути на екран, що показував старшого брата.

– Тацуя народився дефективним, як маг.

Матінка не поглянула і на мене.

– Не те що я не відчуваю відповідальності за те, що народила таку людину, але те, що у Тацуї є дефект, через який він не може контролювати магію, це факт

Але це не означає, що вона заплющила очі.

– Народившись, Тацуя міг використовувати лише два типи «магії». Розпад інформаційних тіл і реконструкція інформаційних тіл. Здається, він розробив і використовував різні техніки в рамках цих двох напрямків, але Тацуя може робити лише ці дві речі, він не може змінювати інформаційне тіло, як це робить основна маса магів.

В місті, куди був спрямований погляд матері, нічого не було.

– Магія це технологія, що змінює інформаційні тіла та змінює події. Незалежно від того, наскільки тривіальною вона є, магія - це те, що щось змінює. Але Тацуя не може цього зробити. Все що він може зробити, це розібрати інформаційне тіло на частини та відтворити його у первісному вигляді. Це не магія у своєму первісному значені. Ця дитина, народжена без вміння використовувати магію, в справжньому розумінні зміни інформаційного тіла, як інші, безумовно бракований продукт, як маг.

Можливо, матінка заглядала у своє серце...

– Ну, нам допомогла сила реконструкції, але ця сила не є суто магією.

Я не могла й подумати заперечити її слова.

Але я подумала.

«Якщо це не магія, як слід називати цю силу.

Якщо це слід називати найменням, відмінним від «магії», чи це не «диво»?

– Однак, ми Йотсуба члени Десяти головних кланів і серед нас не може бути людини без магії. Та дитина, що не вміє користуватися магією не може жити як член Йотсуби. Тому, сім років тому, я і Мая, вирішили провести операцію над цією дитиною. ...Однак, це була не єдина причина цього експерименту...

– Експерименту? Матінки над старшим братом?

– План штучного мага. Проєкт імплантації Області магічних операцій у свідомість людини, що не є магом.

«План штучного мага». Ці зловісні слова лунали в моїх вухах.

– В результаті проведеної операції по психічній реконструкції Тацуї, ця дитина втратила емоції.

Операція реконструкції? Втратив емоції?

– Ні, доречніше сказати імпульси, ніж емоції. Сильний гнів, глибока печаль, сильні ревнощі, неприязнь, ненависть, ненажерство, надмірне сексуальне бажання, сліпу романтику. В обмін на «втрату самого себе», за одним винятком, Тацуя здобув здібність маніпулювати магією.

– Тобто...

– Однак, нажаль, ефективність штучної області магічних операцій значно поступається вродженій і вона корисна лише для Стража.

Я подумала що щось відчула.

«Не може бути», подумала я.

– Цю «операцію»... Провела матінка?

Через цю думку, я не могла не запитати.

На великому «вікні» старший брат, оточений дорослими з гарними статурами, вступив у битву з ворожим десантом.

– Хто ж міг зробити це, крім мене?

Моє очікування, що вона заперечить не здійснилося.

Я знала це.

Область магічних операцій не є фізіологічним органом головного мозку, це лише психічна функція.

Штучне додавання області магічних операцій означає зміну ментальної структури.

Це не можливо без унікальної магії матінки «втручання в психічну структуру»...

– ...Чому ви зробили це?

– Я вже пояснила причину. Краще запитай проте, що ти насправді хочеш знати.

...О, це так...

Я зрозуміла це.

Я вже помітила.

У цьому експерименті не лише брат втратив частину своїх емоцій.

Не знаю, чи це побічний магічний ефект, чи відчуття провини, чи ще якийсь ментальний вплив...

Я вперше жахнулася «магії».

Цієї «магії», що жорстоко змінює розум людей.

На екрані старший брат націлив CAD що виглядав як велика рушниця на ворожого солдата.

Ворожі солдати, на лінії зору старшого брата, один за одним, перетворювалися на пил.

– Єдиний виняток, що не втратив Тацуя... Скажіть мені.

...Будь ласка, зупинися.

– Єдиний імпульс, що залишився у цієї дитини, це любов брата до сестри.

...Будь ласка, зупинися, матінка.

– Прагнення любити та захищати свою сестру, тобто тебе.

...Я більш не хочу цього чути.

– Це справжня емоція, що залишилася у цієї дитини.

Але мені цього не дозволили.

Інстинктивним рухом, я прикрила рот обома руками.

З іншого боку, це міг бути умовний рефлекс.

В цьому не було проблеми.

Я була шокована настільки, що навіть не могла кричати.

– Тацуї добре це відомо. Ось що означало, «думаю, ти важлива». Мене ж він сприймає як «матір», але природний зв›язок матері та дитини між нами зник. Думаю, для Тацуї важливим є лише ти, Міюкі. Тоді, він врятував мене лише випадково. А може він вирішив, що моя смерть засмутить тебе.

– Матінка хоче... Ви навмисно так вчинили?

Хоч я і запитувала, та складалося враження, що говорив хтось інший, Навіть було відчуття, що не я рухаю своїм тілом і хтось змушує мене ставити це питання.

– Ну, це не означає, що я задумувала це саме так. Хоча я подумала, що якщо залишиться хоч один поклик, це має бути любов до тебе. Бо ти проводила з Тацуєю більше часу, ніж я.

– Ви його... Ні, ви говорили з цією людиною?

– Звісно я все пояснила. В цієї дитини все ще залишився здоровий глузд. Тож, про відсутність прив’язаності до батьків хвилюватись не варто.

Коли вона сказала це...

Майже не помітно...

Я відчула, страждання в погляді своєї матері, що не могла любити свою дитину.

– Ти хочеш запитати ще щось?

– Ні... Дуже дякую.

Я відчувала, що не повинна була запитувати.

Та частина мене раділа, що це почула.

Дізнатися болісне минуле, болісну істину, але не відвертаючись зустріти теперішнє і майбутнє.

На екрані можна було побачити старшого брата, що продовжував спокійно крокувати через мертву пустелю.

Ні осколки, ні обстріли не дістали брата.

Танк, чи щось подібне, що повернуло башту на старшого брата, зник разом з екіпажем.

Старший брат не змінив темпу.

Але солдати, що супроводжували старшого брата, не йшли поряд з ним.

Щоб не відставати від нього, вони стріляли з гармат і магією під час бігу, перебігаючи від прикриття до прикриття.

Ах!

Одного солдата вбили.

Трансляція через камеру в небі нагадувала фільм.

На екрані, на який я дивилася без особливого шоку, старший брат підняв CAD у лівій руці й націлив на вбитого солдата.

Помітив, коли?

У нього навіть не було часу повернути голову.

У наступний момент, солдат побіг на екрані, ніби нічого не сталося.

Ворожа турель відкрила вогонь.

Та не дістала брата.

Старший брат підняв праву руку.

Ворог зник. Наче у фільмі зі спецефектами.

Союзні солдати впали.

Старший брат підняв ліву руку.

Тільки-но, солдати підвелися, ніби нічого не було.

Відео на екрані, для тієї, хто глибше, ніж широка громадськість тай більшість магів, знайома з магією, було фільмом наповненим реалізмом.

Але це безвідповідальне враження спостерігача.

На щастя для солдатів, що билися разом зі старшим братом. Навіть якщо ви поранені, навіть якщо це смертельно, все це вам ніби сниться.

І це несподівана невдача для армії противника, що стояла перед братом. Жах, що вороги, які повинні вмерти встають, а ви самі зникаєте, не залишаючи трупів.

Наче диявол, старший брат йшов по полю бою.

Просто щоб помститися за те що мене застрелили.

Це було вирішено сім років тому, коли йому було шість.

Як я можу нагородити старшого брата?

Чим я можу віддячити йому?

Навіть моє нинішнє життя було дароване братом.