[12]

Том 8. Розділ 13 - [13]

[13] Восьме серпня дві тисячі дев’яносто другого року, Окінава, вілла. Відпочинок на Окінаві, що був тривожним з першого дня, вчора відновив свій спокій. Наразі все дуже спокійно. Відпочинок нудний, але я не хочу переживати через не приємності. Через чотири дні на Окінаві, ми нарешті змогли насолодитися тропічним відпочинком. Однак, мені було цікаво, брат теж входить в це «ми». Зараз перша година дня. Замість після обіднього сну, я читала в кімнаті. Сидячи за столом, я розглядала рідкісну паперову книгу про магію, що знайшла Сакурай. ...Безцільно проводити час нормально. У будь-якому випадку, я не зможу повністю зрозуміти її. Магічні посібники, спеціально записані на паперових носіях, вузько спеціалізовані, і навіть якщо ви учень Старшої школи магії при Магічному університеті, з ними важко впоратися, а якщо ви учениця середньої школи, думаю, ви не зможете його зрозуміти, прочитавши лиш раз. Та людина, напевно, зможе. Здається, та людина, мій брат, захоплено б’є по клавіатурі підключеній до робочої станції, яку він приніс до своєї кімнати, пишучі щось з приводу CAD. Це були два CAD у формі пістолета, які він позавчора отримав від лейтенанта Санади. Спочатку мова йшла про «позичити», але усе завершилося «дати», деякий час мене турбувало питання: «Це нормально?»... Це були інвестиції на майбутнє, але це не означає, що я не розумію їх очікування. Але вже було вирішено, що ця інвестиція буде втрачена. Оскільки ця людина є моїм «стражем» і не може бути солдатом. Але, на мій погляд, не було жодних причин, щоб відмовлятися, адже це прототип. Це не повинно бути нічим більшим, як сувенір для відвідувача з блискучим майбутнім. Однак, йому, схоже, сподобався цей сувенір. Позавчора, вчора, сьогодні, якщо у нього був час, він грався із системою CAD. ...Можливо він має навички налаштування CAD, хоча при мені він досі не демонстрував подібного, навіть не показував звичних дій. З цієї причини, у нього не було часу відпочити. Йому не набридло? Чи так цікаво гратися з CAD? Ну навіть якщо я кажу про налаштування, мова йде про зміну функцій перемикачів... Коли я це усвідомила, я вже стояла перед кімнатою цієї людини. Гм, для чого я прийшла? Що я хочу зробити? З розгубленим розумом, моя права рука, ніби належачи комусь іншому, піднялася, щоб постукати у двері. Слідуючи розгубленому розуму, вона зупинилася, перед тим як постукати у двері. Якось я відчувала, що граю роль клоуна без аудиторії. До того ж третьосортного клоуна. Я зітхнула й опустила руку. Я просто намагалася повернутися на підборах, але було трохи запізно. Двері, що відкривалися на зовні, обережно відчинилися. Вони відкрилися з урахуванням знаходження зовні людини, тож мені не довелося відігравати сцену з розбитим дверима носом, але я не могла прикинутися невідаючою і втекти. – Ви щось хотіли? Мій брат виглядав так, ніби знав, що я тут стою, тепер же він точно це знає - він запитав це показавши обличчя. -Ем, ее, ум... – Так. Брат терпляче чекав моєї відповіді. Покірне обличчя, яке не проявляло почуттів, чекало, просто глядячи на мене. Класичний погляд мого брата прискорив моє збентеження. – Ем, можна тебе потурбувати?! Мене підштовхнуло почуття кризи, що я запанікую, якщо усе залишиться так, як є. Після того, як я це сказала, я подумала, «що робити після того, як увійду до кімнати?!», але вже пізно. У той час, у мене, мабуть, було червоне обличчя. З червоним обличчям і сердита, насправді я не хотіла сердитися, ця людина дивилася на мене з округленими очима, більше жодних емоцій не було, він штовхнув двері і запросив мене до кімнати. Кімната, як зазвичай, була простою, як кажуть, в ній не було нічого зайвого. У галантній кімнаті, спокійно працююча станція наполягала на своїй присутності. – То яке у вас розпорядження? Я не могла відповісти на запитання брата. У той час, моя увага була прикута до напіврозібраного CAD, підключений через шнур та серії математичних формул та літер що заповнювали монітор. Це ж майже як в лабораторії CAD... Якщо чесно, я була вражена. Але зі словами мого брата, моя свідомість швидко повернулась назад. – Молода пані? – Будь ласка, не звертайся до мене «молода пані»! На мій крик брат здивовано застиг. Ця людина дуже рідко проявляє хвилювання, але не думаю, що це дивно. Я сама здивувалася. Тому що. Мої слова були криком. Ніби я збиралася розплакатись. – А... – ... - Це, о, правильно! Якщо ти не звикнеш звертатися до мене як звичайні люди, хіба ти не зможеш помилитися, наступного разу? Вираз брата змінився зі «здивовання» на «підозру». Міні стало не зручно, що викликала у нього підозру, але, силою волі, я все ж змогла знайти не поганий привід. Тож називай мене Міюкі! Але це була моя межа. Вкінці своїх слів, я зажмурилась. Як маленька дитина, яка боїться, що її ударять я опустила голову з закритими руками та стиснула кулаки. Хоча я не знала чого боюсь, я поводилася як мала дитинна, що боїться батьківського покарання. – ...Зрозуміло, Міюкі. Це все? Відповідь брата була ввічливою. Це не звичайно важкий спосіб розмови, як дорослі, порушуючи формальність як друзі. Можливо, це були слова і тон, якими брат розмовляє з іншими крім мене, зі шкільними друзями та молодшими школярами. Брат пильно дивився і ніжно говорив зі мною. – ...Це все. Цього разу я справді починала плакати. Я з зусиллям стримувала сльози. – Вибач, я повертаюся до своєї кімнати. Здавалося, я не протримаюся довго, тому втекла від брата. Я вбігла до своєї кімнати й втиснулася обличчям в подушку. Бо я розуміла. Ця доброта була награною. Навіть короткі слова, якими зазвичай звертаються до сестри у звичайних сім’ях, результант холодного розрахунку. Я зрозуміла, що це безпричинно. Тому що я сестра цієї людини. З кривдою на зв’язок брата і сестри, який я відчула лише в цей час, я придушила свій голос і заплакала.