[11]

[11]

Шосте серпня дві тисячі дев’яносто другого року, Окінава, військово-повітряна база Онна.

Тренування на канатах закінчилося незабаром після початку нашого туру.

Після чого почалося тренування з боротьби. Це могло бути цікаво тим, хто цікавиться бойовими мистецтвами, але я не бачу різниці між карате і кемпо.

Якщо ми будемо просто глядачами, я не зможу побачити справжні здібності брата.

Цікаво, чи не була я грубою, раніше... Ні, ні. Мій брат не може мене залишити, але ж я прийшла побачити це. Та хай там як, це занадто неввічливо. В крайньому разі, було б добре, якби я могла побачити навички цієї людини...

Він же не може читати мої думки.

– Шіба-кун, хіба не нудно просто дивитися? Може хочеш приєднатися до спарингу?

Запропонував капітан Казама, тож ця людина поглянула на мене.

– Вірно, раз ми прийшли, дякую вам.

Щойно, те, що мені нудно... Він повністю бачив мене наскрізь?

Кров прилила до мого обличчя.

Не добре, не добре, як же не добре!

Чому ти помічаєш все, що не потрібно!

...«Він не показав навіть натяку на насмішку», «це так по-дитячому», лаяв мене внутрішній голос.

Але мої почуття продовжували засуджувати цю людину.

Старший брат, ти маєш зробити щось, щоб це не було безпідставно.

Хоч я просто говорила подумки, та не змогла усунути невідповідності, використавши термін «брат».

Крім того, потрібно сказати, що це прозвучало так, ніби він найкраще підходить цій людині.

Справді?..

Я зовсім себе не розумію.

Опонентом, викликаним для мого брата, був сержант середньої статури, близько тридцяти років

– Шіба-кун, тобі не потрібно стримуватися. Сержант Могучі, будучи студентом, мав боксерські навички достойні національного рівня.

Чи означає це, що це національний рівень без магії?

Рухаючись на носочках невеликими кроками, скорочуючи дистанцію, хіба це більше не карате, ніж бокс? Чи це стиль ВПС?

Поки я відволіклася на такі любительські роздуми, спаринг закінчився.

Так раптово, швидше за думку. В цей момент, старший брат виставив свою праву руку.

Це зрозуміло з отриманого результату.

Насправді я побачила як брат зайшов з правого боку сержанта з виставленою рукою.

Сержант беззвучно впав на коліна, якимось чином не впавши далі.

– Тогучі!

Солдати, які спостерігали за боєм кинулися до сержанта, що пустив піну і почали (напевно) надавати першу допомогу.

Брат, залишився на своєму місці й злегка вклонився.

Жест, здавалося, виявлення поваги до переможеного суперника і демонстрація своєї перемоги.

– Це, це...

Пошепки бурмотів капітан Казама, стоячи поряд зі мною. Лейтенант Санада, втративши мову, широко розплющив очі.

– Капрал Хаебару!

– Так!

Відразу після наказу капітана, солдат років двадцяти, стрімко зробив крок вперед.

Хоч він худорлявіший за сержанта, але абсолютно не справляв слабке враження, наче гострий кований меч, з якого виділили домішки вогнем, молотом і шліфувальним каменем. Якщо його викликали в цій ситуації, його навички, мабуть, кращі ніж у попереднього.

– Навіть не думай стримуватися. Дій у повну силу!

– Так!

Одночасно з відповіддю, капрал Хаебару атакував брата.

Це безумство!

Тринадцятирічний хлопчик не може бути ворогом кваліфікованому солдату, що бився на справжньому полі бою!

З моїх вуст, ось-ось, злетить «стійте!»

Але не злетіло.

Тут і там почулися вигуки зітхання.

Ця людина з легкістю відбила натиск капрала.

Удари, що очі сприймали як розмиті, блокувалися ударами з ще більшою швидкістю.

Не трохи більшою, а значно більшою.

– Схоже, він має бойовий досвід. Так діють, якщо припускають, що противник щось приховує.

– Вірно.

Розмова між капітаном і лейтенантом не мала жодного сенсу, але навіть аматор міг зрозуміти, що мій брат більш ніж рівний.

Вираз пана капрала був не зрозумілий.

Атакуючі, він був нетерплячим.

Ах!

Ця людина контратакувала.

Однак, пан капрал теж.

Заблокувавши удари брата з права, зліва, з права зліва і з переду, пробив по не захищеному місцю?!

Я ніби навмисно закрила очі, але десь у душі, я спокійно промовила, «мені цього не треба».

Цю людину неможна вбити на цьому рівні.

Як тільки здалося, що праву руку брата вхопили, брат вже прослизнув повз капрала.

Права рука цієї людини слизнула за правий лікоть капрала Хаебару.

Тіло брата зупинилося, а капрал Хаебару обернувся, відкривши братові бік.

Брат, без жодного звуку, пронизав його правим ліктем.

Скрикнувши, пан капрал похитнувся через два, три кроки.

Команда капітана, «досить!», була сигналом завершення.

Ця людина і капрал Хаебару потиснули руки, їх оточив натовп.

Посеред бурхливих похвал просочився капітан.

Я пройшла щілиною, що залишилася за ним.

– Перемогти навіть капрала Хаебару - велика справа. Він один з найкращих в команді.

Це були слова лейтенанта Санади.

– Я не думав, що побачу подібні навички. Ти пройшов спеціальну підготовку?

Капітан Казама поглянув на брата пронизливим поглядом.

– Ні, нічого особливого. В будинку моєї матері було додзьо, я практикувався там, щоб бути сильним.

– Хо...

Хоч, скоріш за все, це не зовсім його переконало, але капітан не став далі розпитувати.

– Однак, у цій ситуації, обличчя повітрянодесантного корпусу Онно постраждає... Не хочеш ще одну битву.

Замість розпитувань, пан капітан сказав щось егоїстичне. Саме капітан запросив мого брата спробувати себе в спарингу. Проте, коли брат переміг його підлеглих, він говорить про «втрату честі».

В нас не було причини погоджуватися з цим егоїстичним проханням:

Я збиралася люб’язно відмовити капітану Казамі.

Мій брат - мій ескорт, я маю на це право. Я думала, що це так.

– Дозвольте мені це зробити!

Але я спізнилася.

Пролунав знайомий голос, що заблокував мій. Голос що я чула нещодавно.

– Рядовий першого класу Хіґакі... Якщо це задля помсти, я змушений відмовити.

– Це не помста, а відновлення справедливості!

І чим це відрізняється? Це ж те саме!

Це непорозуміння, думати, що він не погана людина.

– Хмм... Шіба-кун, що скажеш, хочеш погодитися? Рядовий першого класу Хіґакі молодий, але не скільки не поступається Хаебару.

Ми повинні відмовитися від такої необґрунтованої пропозиції. Тут немає жодної вигоди.

– Я приймаю виклик.

Не зважаючи на мої думки, ця людина погодилася на пропозицію капітана.

Рядовий першого класу Хіґакі, трохи пригнувся, ніби сідав, витягнувши руки, пильно поглянувши на цю людину.

Навіть пригнувшись, поле зору рядового першого класу, було значно вище за братове.

Наче, на хлопчика зараз нападе ведмідь - ось як це виглядало.

Здавалося, лише погляд роздавить своїм тиском.

Однак, ця людина повільно перевалювалася вправо - вліво, то на праву, то на ліву ногу, спокійно глядячи на опонента.

Відчуття тривоги, що не давало дихати, тривала не довго.

Здавалося тіло солдата набрякло.

У наступний момент, тіло рядового першого класу перетворилося на єдиний снаряд і напало на брата.

Швидко!..

Великим стрибком, брат швидко відскочив назад, але його стійка розвалилася.

Не даючи ні миті на удар, рядовий першого класу атакував знову.

Та людина покотилася по підлозі, тим самим, якимось чином встиг втекти.

Я була приголомшена швидкістю рядового першого класу Хіґакі. Однак, цього було не достатньо, щоб здивувати одного з кандидатів в наступні голови Йотсуби.

– Але хіба справедливо використовувати магію?!

Кинулася я на капітана Казаму.

Я навіть не помітила, коли він увімкнув свій CAD. Він добре замаскував його. Але я не пропустила використання магії.

Швидкість рядового першого класу зараз посилена магією Само прискорення!

На мій протест капітан Казама лиш похитав головою.

А відповідь надійшла з боку, куди було повернене тіло капітана.

– Зупинись, Міюкі!

Слова брата шокували мене повторно.

Брат віддав мені наказ.

Брат назвав мене Міюкі.

– Домовленості не використовувати магію не було.

Категорично заявив брат.

Звертаючись до мене без титулу, просто називати мене Міюкі, все це було наслідком наказу матері, але сварив він мене, по своїй волі.

За власним бажанням докорив за мої бажання.

Замість гніву і відрази в моєму серці було дивне німіюче, ниюче відчуття.

– Хіґакі, уважніше!

Коли я не могла нічого сказати, попередив капітан Казама.

І тоді я помітила.

Атмосфера навколо брата змінилася.

Здалося, що освітлення зблідло.

Звісно, це була лише ілюзія.

Від брата відчувався такий тиск, що в оточуючих звузилося поле зору.

Брат змінив позицію.

Навів долонь на опонента і випрямив праву руку.

Поклавши ліву руку на правий лікоть.

Це поза для не системної магії брата?..

Всі м’язи рядового першого класу Хіґакі знову набрякли.

Цього разу, коли брат мав зігнути ноги, щоб ухилитися... Та в це момент.

З правої руки брата ринув потік сайонів.

Вібрації сайонів пройшли крізь тіло рядового першого класу Хіґакі і його порив раптово сповільнився.

Це ж!.. Грам Демоушін!

Шалений шторм сайонів, змусив зруйнуватися магічну послідовність що зміцнювала тіло і разом з тим, порушивши зв’язок між свідомістю і тілом. Чим краще людина керує тілом безпосередньо свідомістю, а не електричними імпульсами, що проходять через нерви, тим більшою буде шкода.

Ніби рядовий першого класу Хіґакі забув як боротися.

Його тіло штовхнуло незахищеного брата, той же просто відійшов в бік, зробивши простий удар.

Велетень повернувся і впав, ніби комік.

Рядовий першого класу Хіґакі, розвалився на землі й просто дивився в стелю, брат підійшов до нього з боку.

Хіґакі просто глибоко дихав не показуючи ознак, що збирається підвестися.

Брат без жодного виразу простягнув праву руку.

На мить показавши нерішучість рядовий першого класу посміхнувся і взяв його за руку.

І потягнув.

Невже, пастка?!

Мабуть, занадто багато думаю.

Не поваливши брата на землю, через різницю у вазі, рядовий першого класу Хіґакі встав за його рукою.

– ...Я програв. Повна поразка. Я зрозумів, позавчора, я програв не випадково.

Він говорив не голосно, але я розчула, що сказав рядовий першого класу Хіґакі.

– Дозволь ще раз представитися. Військово-повітряні сили Окінави, Сакісіма, Протиповітряна оборона «Онна», член повітрянодесантного корпусу, рядовий першого класу, Джозеф Хіґакі. Можеш назвати мені своє ім’я.

– Я Шіба Тацуя.

– Гаразд, Тацуя. Зви мене Джо. Ти ще залишаєшся на Окінаві? Якщо тобі буде нудно, зателефонуй мені. Хоч може так не здається, та я знаю багатьох людей.

– Поки досить, Джо. Ми зараз посеред тренування.

Посміхаючись, звернувся капітан Казама, відреагувавши, рядовий першого класу Хіґакі виправився, ніби під електричним струмом.

Хм... Він звертається до підлеглого за прізвиськом. Такий рівень довіри?..

Постійно змінювати думку про цю людину, починає дратувати.

Однак, у нас не настільки близькі стосунки, навпаки, ми, мабуть, більше не зустрінемося, я не повинна так хвилюватися про цю людину.

– Вибач, я попросив у тебе забагато. Тай мої підлеглі були дещо грубі. Не хочете випити трохи чаю? Я хотів би розпитати вас про цей «дальній удар».

Напевно, він про не системну магію старшого брата.

Хоча мої хвилювання посилилися, та від цього запрошення важко відмовитися.

– Отже, ця хвиля сайонів, технічно, була перериванням техніки.

– І лише це? Здається, там ще був вплив древньої магії, континентальної течії, на зразок «точки розриву».

Хоч нас запросили на чай, тим, що подали, була кава.

Мені й брату

Капітану Казамі та лейтенанту Санаді.

Всього чотири філіжанки.

Це якось дивно.

Людиною, з якою розмовляв капітан Казама був мій брат.

Лейтенант Санада, теж розмовляв з братом.

Як його сестра, я просто сиділа і кивала, наскільки я пам’ятаю.

Брат головний герой, а я - аксесуар.

– ...Як я бачив, Шіба-кун, ти не носиш CAD?

Коли говорили «Шіба-кун», дивилися на мого брата.

– Що ти використовуєш як допоміжний інструмент?

Це був мій перший подібний досвід.

Це дивно і не приємно.

– Я користуюся спеціалізованим CAD, але мені не дуже комфортно користуватися ним... Я не дуже добре користуюся магією з використанням CAD.

– О, справді? Якщо ти можеш маніпулювати сайонами, то без проблем можеш використовувати CAD

Тема перейшла від несистемної магії, якою скористався брат, до його CAD.

– Шіба-кун, не хочеш спробувати розроблений мною CAD?

– Лейтенант Санада, ви розробляєте CAD?

– Моя робота - розробка різноманітного магічного обладнання, включаючи CAD. Є прототип CAD, що використовує сховище, як картридж.

У мене склалося враження, що в очах брата промайнуло світло. Хоч це незначний прояв порівняно зі звичайними людьми, для цієї людини це однозначне вираження цікавості.

Принаймі, я такого не пригадую.

– Я б спробував.

Я, мабуть, ніколи не бачила, щоб він настільки яскраво демонстрував свої бажання.

Нас провели в чисту та охайну лабораторію, яку важко уявити на території бази.

Я думала, що військова база брудна і занедбана, або там немає на що дивитися. Ось чому капітан Казама і лейтенант Санада дивилися на мене з посмішкою.

Мій брат оглядав приміщення, наче вражений чи зворушений.

Я відчуваю, що сьогодні побачила несподівану сторону цього хлопця.

Я думала він байдужий і апатичний, а виявляється у цієї людини є емоції та цікавість...

«...Цікаво, що він думає про мене?»

Раптом промайнуло в моїй голові.

Відповідь прийшла сама собою.

Я дуже старалася стримати своє тіло, яке, здавалося, тремтіло.

– ...Міюкі, тобі погано?

Тіло, що практично затремтіло, затихло, коли я почула голос брата. Наче завмерло серце, а не лише тіло. У мить, коли мене назвали Міюкі, у мене з’явилося враження, що мій брат відповів на моє питання. Він не здавався холодною, як я очікувала.

Голос мого брата був не холодним, а чомусь був сповнений співчуття.

– ...Ні, все добре. Можливо, трохи втомилася. Якщо посиджу, все буде добре. Чи можу я десь присісти?

Пан капітан запропонував сісти на стілець біля стіни.

Осторонь від брата, мені трохи полегшало.

Брат тримав великий CAD у формі пістолета й отримував інструкції від лейтенанта Санади.

Поглянувши на фігуру старшого брата, важкі думки знову повернулися до моєї свідомості й почали важчати.

Неважливо як я намагалася, я не могла викинути їх зі своєї голови.

«Що ж брат думає про мене?..»

Я не впевнена, що він любить мене.

Навряд чи я подобаюсь йому.

Мабуть, він ненавидить мене.

Без мене, без мене, мій брат міг би жити як відмінник, першокласний спортсмен, як військовий маг, як повноцінна людина.

Думаючи так, здавалося, що я відпускаю свого старшого брата, мої руки, здається, тремтіли, мені було дуже страшно.

– ...Цей бойовий пристрій оснащений комбінацією магій систем прискорення і руху, що дозволяє кулі сім шістдесят два міліметри летіти на відстань до шістнадцяти кілометрів...

– ...Неймовірно. Однак, як фактичне застосування...

Іноді лунав радісний голос брата, що розмовляв з тримаючи в руках CAD у вигляді великого пістолета.

У цій же кімнаті я не могла заплющити очі чи закрити вуха, тому мовчки терпіла темні хмари, що не могли вийти.

Вглибині серця сподіваючись, що це швидко закінчиться.

Щоб не показати свого егоїстичного «я», мені довилося сильно постаратися, щоб показати байдуже обличчя.