Час пройшов неймовірно швидко. В мить настало 1 червня. Тож у їхньому класі почав циркулювати випускний щорічник.

 

Його підготував навіть Дзян Дзін'юе. В якому всі однокласники намагалися залишити якесь повідомлення.

 

Щось на подобі: «Не забуваймо одне одного, навіть якщо станемо багатими», написаного величезними ієрогліфами, наче вони боялися, що топучень їхнього класу забуде їх у майбутньому.

 

Коли випускний щорічник випускника Дзян Дзін'юе нарешті дійшов до Тон Яо, вся книга вже була повністю заповнена якимись повідомленнями. Тож Тон Яо міг залишити лише невеличкий надпис на корінцю книги.

 

У мить, коли він зібрався написати, його руки спітніли. Юнак з силою потер їх об одяг, боячись забруднити книгу Дзян Дзін'юе.

 

«Коли прийде час розлучатися з меланхолією, повний місяць зануриться у безмежну ріку.»

 

Штрихи в перших чотирьох ієрогліфах мали хиткий вигляд. Лише на останніх трьох Тон Яо насильно стримував тремтіння правої руки і писав з усією зосередженістю.

 

Після того, як він закінчив писати, Тон Яо раптом зрозумів, що у нього немає місця для того, щоб підписати своє ім'я…

 

Але це не мало значення. Навіть якби Тон Яо підписав своє ім'я, він незначна людина, тож Дзян Дзін'юе взагалі не згадав би його через довгі роки. 

 

Зрештою, у класі було від сімдесяти до вісімдесяти учнів.

 

Можливо, Дзян Дзін'юе навіть не знав про існування такого однокласника, як він.

 

Після написанням свого повідомлення Тон Яо підняв голову, щоб подивитися на спину Дзян Дзін'юе. Як і зазвичай, Дзян Дзін'юе був у тій же чистій білій футболці, що і він сьогодні.

 

— Лі Вей, будь ласка, допоможи мені передати цей щорічник Дзян Дзін'юе. Дякую. – Тон Яо звернувся до свого однокласника, який сидів в ряду перед ним.

 

Це був один з небагатьох разів, коли Тон Яо міг вимовити ім'я Дзян Дзін'юе, не декламуючи «Song of the Pipa». Кожне окреме слово було гідним його ретельної уваги.

 

Зрештою, незабаром три ієрогліфи «Дзян Дзін'юе» назавжди стануть для Тон Яо тим, що він зможе лише вимовити, але не побачити.

 

Користуючись тим, що він все ще міг спостерігати за Дзян Дзін'юе, вимовляючи його ім’я, Тон Яо таємно пробурмотів ці три ієрогліфи собі в серці:

 

Дзян Дзін'юе, Дзян Дзін'юе, Дзян Дзін'юе… 

 

Посеред смутку розставання, що огорнув увесь клас, Тон Яо подумав:

 

Прощавай, Дзян Дзін'юе.